19 березня у приміщенні Української баптистської теологічної семінарії у Львові відбулась презентація книги “Світло у долині смертної тіні: історії християн під час війни” Східноєвропейського інституту теології. Її написали дванадцять авторів, які наважилися поділитися з читачем своїм досвідом “проходження долини смертної тіні” від початку повномасштабного вторгнення Росії і дотепер. Досвідом, у якому віра переплітається із сумнівами, страх із мужністю, а самотність — із причетністю.
Офлайн подію відвідали близько 40 осіб та близько 30 учасників долучились онлайн. Серед них: священнослужителі, волонтери, військові, ветерани, студенти та викладачі богословських навчальних закладів. Шестеро з авторів були присутні особисто, а п'ятеро розповіли про свій досвід роботи над рукописом онлайн, дехто, так би мовити, “з полів”.
Модерував зустріч Роман Соловій — ректор Східноєвропейського інституту теології, доктор філософських наук та головний редактор видання. Сидячи поруч із шістьма авторами, які змогли бути присутніми наживо, він розповів, що це видання є “зразком наративної теології”, “досвідом колективного пригадування”, як сказав один із авторів Олександр Гейченко. Книга змінить уявлення про роль українських протестантів у протистоянні російській агресії.
Головна мета книги, за словами пана Романа, в тому, щоб “крізь призму військового досвіду поміркувати над богословськими та етичними питаннями, а також над викликами, з якими зустрічаються євангельські віруючі в умовах російсько-української війни”. А основна ідея — досягнути дві важливі цілі, що стосуються як внутрішньої, так і зовнішньої ситуації в Україні.
По-перше, спростувати існуючі в українському суспільстві хибні уявлення та нав’язані з історичним минулим стереотипи про соціальну відстороненість євангельських віруючих (українських протестантів). Через висвітлення різних сфер діяльності тих з них, хто займає активну патріотичну позицію, показати їхні роль, місце та погляди у контексті російсько-української війни.
Усіх дванадцятьох авторів, які наважилися поділитися з читачами особистим “проходженням долини смертної тіні”, об’єднує досвід випробування віри і мужності.
По-друге, книга має на меті донести світові досвід, який проходять українські євангельські християни від початку повномасштабного вторгнення Російської федерації в Україну і до сьогодні.
“Відвідуючи міжнародні християнські виставки, на яких представлені різні богословські книговидавництва, я не знайшов жодної книги про війну в Україні. Буквально жодної. Ще рік тому англійською мовою не було нічого. Тож я переконався, що світ надзвичайно мало знає про нашу війну, особливо християнський світ. Існують десятки книг про арабо-ізраїльський конфлікт, про геноцид у Руанді, про Балканські війни, але практично не чути голосу, який би розповів про долю українських християн”, — розповів присутнім Роман Соловій.
Тож команда Східноєвропейського інституту теології залучила дванадцятьох авторів із різних сфер християнського служіння. На сторінках книги кожен з них не лише розповів свою історію страждань, але й поділився тим, як протягом трьох років змінювалися їхні стосунки з Богом, де вони знаходили силу, як виглядало їхнє молитовне життя, переосмислення Біблії та як змінювалось ставлення до Церкви.
Деякі автори писали свої тексти на фронті. Пан Роман розповів, як один із авторів, на час написання книги діючий військовослужбовець — Євген Язвінський, надсилав свої історії, написані в телефоні, прямо з бліндажа. Часом редактор ділився прочитаним з близькими, щоб не залишатися наодинці з усвідомленням того, що переживає цей чоловік: “Які жахіття проходить людина, які складні морально-етичні, духовні та екзистенційні виклики вона переживає на фронті” — згадав він про своє перше враження від текстів Євгена.
Перший розділ “Щоденник богослова” написав християнський автор, богослов Тарас Дятлик. Це 11 записів, які описують події за 5 днів до початку повномасштабного вторгнення та 5 днів після. Число 11 символізує кількість дітей у родині, в якій автор виріс (6 братів та 5 сестер). Один із братів — Андрій, загинув на війні. Переглядаючи в своєму щоденнику записи трирічної давнини, пан Тарас згадав про особливий досвід — читати згадки про брата як про ще живого, хоча його вже немає. Тож під час презентації автор наголосив на важливості ведення щоденника, заохочуючи присутніх до цієї практики.
“Я люблю писати щоденники, у яких щодня записую свої роздуми. І ось що я зрозумів: одна справа — читати відредаговані щоденники людей, написані 40-50 років тому, і зовсім інша — читати власний щоденник, у якому ти фіксуєш свої переживання”, — поділився він.
У першому розділі також містяться короткі рефлексії пана Тараса про зміни, які спричинила війна. Він зазначає, що з початком повномасштабного вторгнення настала смерть російсько-українського євангельського руху, який, на його думку, був пропагований штучно. Проте ця війна, за словами автора, дала нам свободу писати власну історію — історію нашої, української Церкви.
З перших днів війни багато семінарій активно долучилися до волонтерської діяльності: допомагали з розміщенням переселенців, забезпечували транспортом, логістикою, необхідними речами та їжею. Проте семінарії — це не лише про гуманітарне служіння, а й про богословську освіту. Тож наступний розділ Олександра Гейченка, ректора Одеської богословської семінарії ЄХБ, став своєрідним “голосом християнського освітянина” у цій книзі. Автор, який також був присутній на презентації офлайн, розповів, що у своїх роздумах він зупинився на двох аспектах: перший стосується початку повномасштабного вторгнення, другий — подій, що відбулися через рік після нього.
“Перші тижні повномасштабного вторгнення були наповнені колосальним болем. Я постійно читав, слухав новини, спілкувався з людьми, які переживали страшні події. Ми всі пропускали ці трагедії через себе. Ситуація змінювалася щогодини. І раптом, на початку березня 2022 року, я усвідомив, що більше нічого не відчуваю. Спочатку це мене налякало, але потім я зрозумів: це захисний механізм. Він допомагав зберігати внутрішню рівновагу. Але, я усвідомив, що не маю у своєму духовному арсеналі інструментів для того, щоб справлятися з таким масштабом болю”.
Відповідь освітянин знайшов у псалмах, зокрема в так званих “псалмах проклять” — поетичних текстах Старого Завіту, в яких автори висловлюють гнів, ненависть до ворога та бажання його загибелі.
“Я зрозумів, що ці слова чудово відображають мій внутрішній стан. Пізніше я написав статтю: “Псалми прокляття: пастирське застосування в Умовах війни проти України”. Біблійна теологія мені допомогла “перетравити” весь той біль”.
Другий аспект, який Олександр розкриває у розділі, стосується змін в українській теологічній освіті. Описуючи її стан, Олександр під час презентації використав метафору Flightradar — глобальної системи спостереження за літаками.
“Це найкраща у світі система відстежування польотів в реальному часі. Але якщо подивитися на карту України — там порожнеча. Так само і з богословською освітою: ще недавно ми організовували масштабні події, запрошували всесвітньо відомих богословів — Дона Карсона, Емануеля Това, Річарда Хейза, Джона Мануссакіса та інших. А зараз здається, що нічого не відбувається, ніби настала пустеля”.
Проте автор поділився із учасниками заходу, як, розмірковуючи над цією метафорою, дійшов іншого висновку: “Навіть у найбільш посушливих пустелях є життя. Так, воно може мати іншу форму, адаптуватися до умов, але існувати”.
Олександр порівняв сучасну ситуацію в Україні з "Долиною Смерті" – пустельною западиною між горами в Каліфорнії та Неваді, яка виглядає посушливою та зовсім позбавленою життя, але раз на кілька років, після дощу, вкривається квітами.
“Я маю надію, що після завершення повномаштабних бойових дій, Україна також розквітне — і в теологічному сенсі також” — присутні відреагували оплесками на ці слова автора, якими автор закінчив промову. Це особливо символічно, адже сама семінарія, яка приймала захід, проходить схожий шлях. Крізь панорамні вікна просторої аудиторії, де проходила презентація, було видно будівельні роботи – всупереч війні, ракетним ударам і складним рішенням, заклад розширює свою діяльність.
Розповідаючи про роботу над цими двома розділами, Роман Соловій зазначив, що тексти описують відчуття вразливості, абсолютної беззахисності та безпомічності, які під час війни, з'являються в багатьох з нас. Коли людина, “як те зернятко потрапляє в жорна історії, де її існування та переживання, як окремої особистості, абсолютно нічого не означають. Ця страшна машина історії без найменших вагань перемелює людські долі”. І що цей стан наближає нас до ширшого розуміння досвіду Гетсиманії і Голгофи та вчить розуміти досвід тих людей, кому довелось залишити свій дім.
Звертаючись до аудиторії, пан Роман наголосив, що навіть серед присутніх на презентації є чимало тих, хто вже ніколи не зможе повернутися до своєї домівки. Адже вона або окупована, або зруйнована. Одним із найважчих випробувань, за його словами, є дізнатися, що у твоєму будинку вже живуть окупанти, і що його перереєстрували на них згідно з російським законодавством.
Надійка Гербіш — християнська письменниця та видавчиня — написала розділ “Бездомний Бог”. На початку своєї онлайн-промови пані Надійка наголосила на важливості тези, яку вже попередньо озвучували інші автори: “Досвід, який не зафіксований через текст, просто не існує”. Вона продовжила:
“Коли ми, живучи в різних куточках світу, намагаємося говорити про наш біль, наші переживання Бога та про віру, але не маємо на що спертися, цей досвід наче зникає. Люди можуть слухати наші історії як розповідь окремої людини, але набагато важливіше говорити через книжки”, — авторка підкреслила важливість документування пережитого через книги.
Пані Надійка розповіла, що з одного боку, писати про війну від початку було надзвичайно складно, але з іншого — це було необхідно. Весь час до неї надходили запити написати історію, і що значно проcтіше — описати переживання іншого, адже коли доводиться зазирнути в себе, це, за словами авторки, завжди спроба написати псалом. Псалом болю. Псалом крику.
На закінчення авторка зізналась, що ділитись вірою з іншими зараз нелегко. Адже в тих обставинах, у яких люди перебувають, їм важко повірити в те, що Бог їх любить. Тому для неї написання текстів про болючий досвід — це радше ствердження своєї віри через прийняття власного болю та про надію. “Надію на те, що рано чи пізно ця пустеля зацвіте”.
Цю тему продовжила Ксенія Трофимчук — керівниця освітніх проєктів та програм Східноєвропейського інституту теології, яка також координувала певні етапи виходу цієї книги.
Авторка розділу “Як знайти себе серед тисяч загублених облич?” розповіла, що, будучи закритою людиною, мала докласти чималих зусиль, аби публічно поділитися власними переживаннями. У своєму тексті вона посилається на твір “Без ґрунту” українського письменника і філософа Віктора Домонтовича, написаний у контексті сталінського тоталітарного режиму, репресій та міграцій. У цій книзі автор влучно передає відчуття втрати ідентичності, стану, коли немає ґрунту під ногами.
“Подібний досвід важливо шукати саме в українській культурі. Проговорити досвід нашого минулого”, — наголосила пані Ксенія, долучившись до презентації збірки онлайн.
Вона поділилася, що робота над текстом допомогла їй “одягнути досвід у слова”, які набули нових сенсів. Проте, за її словами, деякі переживання неможливо передати словами — вони занадто слабкі для цього. Водночас, яким би непростим це завдання не було, важливо намагатися вкласти досвід у текст.
“Проговорений досвід має формуючий характер, адже він впливає на пам’ять, а пам’ять, у свою чергу, впливає на наше розуміння історії та культури”.
У своєму розділі авторка також згадує тижневу вимушену “подорож” перших днів повномасштабного вторгнення, коли вона разом зі своєю сестрою, яка була на сьомому місяці вагітності, та малою дитиною подолали шлях від Києва через пів Європи, щоб дістатися безпечного місця. Його жінки змогли пройти лише завдяки підтримці зовсім незнайомих людей.
“Моя історія — це історія зустрічей із Іншим. Більшість людей, які нам допомогли, ми бачили вперше. Ми навіть не знали їхніх імен. Тож альтернативна назва мого розділу могла б бути “Чудо гостинності”. Адже ці дві теми переплітаються між собою. Втратити дім — означає шукати себе. Але знайти себе можна лише тоді, коли поруч є Інший, той, хто готовий допомогти”.
“Чудо гостинності, яке я пережила разом із сестрою, стало досвідом тисяч інших людей. І ми, одного дня, теж матимемо нагоду стати для когось цим Іншим. Не тим, хто ранить, а тим, хто зцілює. Тим, хто поруч у момент, коли це так потрібно”, — поділилася пані Ксенія.
На завершення співавторка подякувала всім, хто долучився до створення книги, окремо згадавши за роботу ілюстраторки видання Катерині Сад, яка стала першою читачкою ще неопублікованої книги та водночас її співавторкою: “Катерина проживала кожну прочитану історію, і я вдячна, що вона наважилася долучитися до цього проєкту. Їй вдалося створити надчутливі, прекрасні роботи. Це неймовірно — як інтерпретація іншого дає нове життя твоїй історії. Тож я заохочую кожного приділити час, аби зупинитися над кожною ілюстрацією, переосмислити її”.
“Працювати над візуальною частиною цієї книги було складно”, — підключилася пані Катерина Сад, яка також була присутня онлайн. — “Складно, адже тексти гострі, свіжі, болючі. Потрібно було прожити їх і водночас абстрагуватися, щоб побачити ключову суть”.
Ілюстраторка також поділилася, що непросто було працювати із символікою:
“Є символи, які людина розпізнає як знаки Божої присутності: ікони або інші зображення. Тобто, ти використовуєш їх — і людина зчитує сенс. Але тут було не так. Я не знала, як зобразити віруючу людину і те, крізь що вона проходить. Щоб передати всі деталі, кожне зображення мало кілька версій. Можливо, не все читач зможе розпізнати відразу, але головне, що я хотіла зробити, — це через ілюстрацію підкреслити цитату поруч і допомогти відчути цей стан. Але кожен побачить щось своє, і враження у всіх будуть різні. Хтось одразу впізнає свої символи, а хтось — лише з часом”.
Катерина Сад також розповіла, як працювала над ілюстрацією, що стала обкладинкою книги:
“Тарас Дятлик написав першу оповідь у формі щоденника. Він багато говорить про масове переселення, про те, як повертався в Україну в перші дні повномасштабного вторгнення. Його дорога була порожньою, тоді як у зустрічному напрямку стояли величезні затори. Я хотіла передати цей контраст. Показати ось ці дороги. Як люди йдуть пішки. Маленькими групами, без своїх чоловіків. Просто знайомі, сусіди або ті, хто прибився по дорозі. Начебто їх багато, але водночас це — велика самотність. Доріг також багато, і згодом вони для мене перетворилися на порожнечу. Перетинаючи кордон, вони йшли в невідомість. І хтось із них досі в цій невідомості. А хтось уже знайшов свій шлях. В кожній історії цієї книги було щось про переселення, тому ми обрали саме цю картинку”.
Одразу після слів Катерини Сад, Роман Соловій прочитав фрагмент з наступного розділу книги, який продовжує тему дому:
— Я назвав ці роздуми “Знову віднайти дім”, тому що вся війна, у певному сенсі, саме про повернення додому. Як українці, ми боремося за дім, який частково втратили. Ми втратили території, ми втратили багатьох людей. Хтось загинув, захищаючи інших. Хтось виїхав і навряд чи повернеться назад. Україна — це наш дім. Таким, яким він був до 2022 року, він вже не буде. Тепер він інший, але його потрібно повернути, захистити, зміцнити, зробити кращим. Однак це дуже довгий шлях.
Кожен солдат у певному сенсі також втратив свій дім. Свій особистий дім. Можливо, він не зруйнований, можливо, він цілий, і всередині його лад, але вже 2,5 роки (на той час, зараз 3 роки) ми не можемо повернутися до нього. Він став далеким для нас, а для багатьох і незвичним. Вже 2,5 роки ми в постійних переїздах, живемо то в сараї, то в покинутому будинку, а часом у бліндажі, окопі, наметі та спальнику. Трапляються ночівлі й у машині, і на фермі, у гаражі, в адміністративних будівлях, будинках культури, клубах, бібліотеках. Де ми тільки не жили...
Та я знаю, що всі ми хочемо додому. Комусь буде складніше повернутися, хтось не зможе повернутися вже ніколи. І все ж таки всі ми воюємо за свій дім. Нині ми — мандрівники без свого даху над головою. Не встигаємо звикнути до однієї місцевості, як настає час спішно перебиратися в іншу. Пісня гурту Один в каное — “В мене немає дому” — стала якось по особливому близькою. А найпалкішим бажанням залишається повернення. В усіх сенсах. До свого Дому. Щодня я молюся про це.
Ці слова належать Павлу Горбунову, автору розділу “Знову віднайти дім”, військовому капелану, якому, на жаль, не вдалося бути присутнім на презентації.
Роман Соловій, запрошуючи до слова наступного автора, зазначив, що мало хто з богословів починає свій текст такими словами, і що розповідь цієї людини загалом варта того, щоб стати окремою книгою.
Денис Гореньков — богослов, викладач Центру підготовки капеланів Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка, офіцер.
Стисло розповідаючи про свій досвід роботи над розділом “Мені темно, але вже не страшно, або Сім днів на шляху”, пан Денис виділив три моменти:
“Цей розділ був не для продажу”. Автор писав цей текст після того, як вперше за два місяці служби з’явилася можливість осмислити своє рішення — добровільно піти у військо. Він поділився з аудиторією, що тоді, аналізуючи своє життя, читав перший розділ книги Буття — історію створення людини:
“Усі попередні статуси, ролі та титули обнулилися. У той момент я розумів, що я — людина з пустими погонами, і що зараз відбувається створення нового Дениса Горенькова. Тому, щоб зрозуміти, хто я, де зараз Бог і як Він діє в моєму житті, — я почав писати. Це справді спочатку було не для публікації, а для мене самого”.
“Я ризикував, коли погодився на публікацію”. Пан Денис зазначив, що у своєму розділі відверто описав власну колишню залежність від алкоголю та від реалізації в роботі. Відчуваючи потребу розпочати нову сторінку в житті, він усвідомлював: якщо не розповісти все так, як було насправді, це перекреслить його вибір і знецінить ризик. Також він подякував редакторці видання за її працю, особливо за те, що вона залишила в тексті все, що він хотів сказати.
Бог творить все нове. Раніше, працюючи над гуманітарними проєктами, пан Денис часто писав історії. Він пригадує, що багато з них були про бідність українців, про руйнування, про те, що люди потребують допомоги: “Дайте нам ще. Ще. Ще...”
“У цьому була правда, але після кожної такої історії я сідав і починав пиячити, бо розумів, що тут є і неправда. Ми не такі. Я хочу, аби світ побачив Україну не лише як постраждалу територію, а як місце, де Бог продовжує діяти. Він творить і не залишає нас та нашу історію без пасіонарності, без потенціалу. Так, нам важко, але ми говоримо, ми пишемо, бо маємо потенціал. Божий потенціал”, — зізнався автор та зазначив: “Вже майже два роки, як я перестав пити”.
“Для мене перший розділ Книги Буття закінчується останньою книгою Біблії — Об'явлення, в якій Господь говорить: Я творю все нове. І зараз я вже бачу, що можу перегортати сторінку й сказати: Господи, ти продовжуєш працювати. Слава Тобі за це”.
Присутній на презентації автор розділу — ветеран Євген Язвінський, позивний "Санта" — зізнався, що, спілкуючись із християнами, йому часто хочеться розповідати історії про силу віри, про незламність, про те, які ми сильні. Але не менш важливо говорити і про те, що відбувається всередині людини — про її внутрішню боротьбу за віру, про зусилля, щоб її зберегти.
Євген пригадує, як у 2022 році, сидячи в бліндажі під Феськами на Харківщині, слухав у YouTube проповідь одного капелана:
“Він розповідав у якійсь церкві про те, як Бог на фронті захищає віруючих і як Він втручається. У якусь мить я просто вимкнув це відео — і довго не міг прийти до тями від дисонансу. Те, що він говорив, і те, що на той момент відбувалося з нашим батальйоном, який уже кілька разів був “викошений” майже в нуль, а середній термін боєздатності бійця становив два тижні, — не сходилося між собою”. Тож працюючи над розділом, автор хотів показати тінь, яка тоді жила в його серці:
“Одна з моїх молитов була про те, щоб Бог не просто зберіг фасад мого християнства, а щоб всередині я не зламався, “не зрізав кути”, а залишився вірним Йому і пройшов свій шлях достойно. Я розумію, що коли ми відверто пишемо про себе, ми показуємо свою слабкість — але саме тоді ми відходимо на другий план, а Бог стає на перший. Як писав апостол Павло: «Отож, краще я буду хвалитися своїми немочами, щоб сила Христова вселилася в мене»”.
Роман Соловій зазначив, що редагувати тексти Євгена було нелегко. Його розділ приходив частинами, адже на той час автор ще перебував на службі. Кожна історія була глибокою, трагічною і торкалася непростих питань. Під час презентації пан Роман зачитав одну з них — про те, як троє побратимів, які нині загинули, ризикували життям, аби врятувати ікони з каплички.
— Санто, в нас для тебе подарунок.
— Який подарунок?
Вони підвели мене до машини. Там були ікони з нашої каплички. Ті хлопці повернулися у саме пекло, щоб їх забрати. Як тепер можу позбутися цих ікон? Що мені з ними робити? Тоха, Вкусняшка та Богдан загинули через пів року в боях біля Донецького аеропорту. Богдану було 22. А ті ікони, які вони винесли з пекельної каплички, нині лежать у валізі в моїй порожній квартирі в мирному Дніпрі, — пише автор.
Розділ Євгена містить ще багато історій, які складно осягнути за одне прочитання, але вони варті того, щоб ми переосмислили непрості питання, які перед нами ставить війна.
На завершення автор скромно зазначив, що ніколи не писав і не знає, як опинився серед таких авторів, подякував за запрошення і додав: “Для мене письмо стало терапією”.
Бойовий офіцер ЗСУ, а в минулому семінарист-богослов, Ілля Флісюк через війну не встиг завершити навчання у Львівській семінарії. Він був одним із перших, хто завершив свій розділ для книги і за словами редактора, його розділ містить найбільше інформації про бойові дії: про важкі рішення, які доводилося приймати, про Боже втручання та про непрості взаємини з християнами, які не завжди правильно сприймають реальність війни.
Через службу автор не зміг бути присутнім на презентації у Львові, але долучився онлайн. Він розповів, що контекст написання його розділу максимально простий і правдивий, що там немає двозначних думок чи алегорій. Все сприймається так, як написано: максимально відкрито та чесно. Також бойовий офіцер зізнався, що повертатися спогадами до пережитого було нелегко, але цей досвід став для нього своєрідною терапією:
“Тримати все це в собі надзвичайно важко. Щодня накопичується негативний досвід, і якщо його нікуди не виплеснути, він починає руйнувати тебе зсередини. Тому, коли я сів писати, час ніби зупинився. Це було справжнє полегшення — звільнити внутрішній простір від спогадів, які довго жили в моїй голові. Я намагався згадати всі найважливіші для мене епізоди”.
З екрана лунав захриплий голос. Ілля ділився:
“Важко приймати рішення, коли ти бойовий офіцер, адже від них залежить життя твоїх людей. У своєму розділі я описав, як досі з болем згадую певні ситуації, а також те, як важко пробачити деяких людей за їхні накази. Через текст і слова передається біль. Кожен, хто читатиме ці історії і намагатиметься усвідомити, через що ми пройшли, зможе хоча б частково відчути ту несправедливість, з якою ми стикалися”.
Аби передати весь контекст, автор описав в своєму розділі й події, пов’язані з його родиною та мобілізацією:
“Я вважав за необхідне розповісти про це, бо не можу розділити своє цивільне життя до війни і військовий досвід. Це один суцільний пласт, у якому все взаємопов’язане. Весь мій біль проходить наскрізною ниткою через цю історію, і я живу з цим досі”.
Ілля також зазначив, що досвід написання розділу книги став для нього вкрай важливим. Після кількох контузій у нього виникли проблеми з пам’яттю, і він радий, що встиг зафіксувати свої спогади, щоб у майбутньому повернутися до них як до цілісної картини. Насамкінець він наголосив на важливості цього видання: “Люди мають знати. Вони повинні чути і відчувати те, що переживають українці вже три роки поспіль”.
І закликав майбутніх читачів: “Не тримайте в собі те, що пережили. Люди повинні чути ваші історії і знати, що ми живі. Що ми не вигадані персонажі, а реальні люди. Це не вигадані сюжети — це наше життя”.
Історія автора цього розділу, Андрія Полухіна, бере початок ще з часів Революції Гідності. Пізніше він був одним із капеланів у Донецькому аеропорту, а нині працює у пресслужбі 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила. На презентації книги Андрій також долучився онлайн.
“Зафіксувати досвід християн під час війни — це важливо для розуміння їхньої участі у військових діях. Вони мали свою базу, основу, власні історії, на яких згодом можна буде будувати переосмислення”, — зазначив автор.
Також, зосередитися на одній темі, викласти досвід у єдиній сюжетній лінії виявилося для нього складним завданням:
“Зазвичай я пишу тексти, які передають одну конкретну ідею, — пояснив він. — Але тут потрібно було переосмислити весь досвід і уникнути двозначності у поясненні свого “чому”. Я хотів чітко передати, що саме спонукало мене брати участь у Революції Гідності, як я прийшов до капеланського служіння та чому став військовослужбовцем на початку 2022 року”.
Для автора було важливо, щоб його розповідь вплинула на погляди тих християн, які не завжди правильно розуміють участь віруючих у військових діях.
Цей розділ наближає читача до досвіду дружини військового, життя якого постійно перебуває під загрозою. Олександр “Геній” Ширшин – командир батальйону 47-ї ОМБр “Маґура”, кавалер орденів “За мужність” та Богдана Хмельницького. Разом зі своїм підрозділом він утримує найгарячіші ділянки фронту.
Його дружина Алла Ширшина особисто приїхала на презентацію книги та поділилася своїм досвідом роботи над рукописом. Вона привертає увагу до тіньового боку війни та розповідає історію не лише дружини військового, а й матері двох дітей. Життя в цьому постійному випробуванні, в розлуці вже понад три роки — таким воно постає в її розповіді. Алла також працює з дружинами військових та родинами загиблих воїнів, допомагаючи їм справлятися з болем і втратами. Жінка зізналася, що спершу почала писати для себе. Коли її чоловік Олександр пішов на війну, вечорами, залишаючись удома з дітьми, вона не мала з ким поділитися своїми думками. Письмо стало її способом пережити цей непростий період.
“Війна триває, і мобілізація триває. Рідко хто розуміє досвід дружин військових або чує запитання дітей про тата, який воює. Для мене ця книга — спосіб сказати багатьом жінкам, що вони не самі. І розповісти іншим людям, через що проходять родини військових”, — поділилася Алла.
Дар'я Папушой — авторка, яка зворушливо та відверто ділиться своїм болісним досвідом вдови військового. Вона долучилася до презентації книги онлайн та одразу подякувала за можливість бути частиною цієї книги. Як і для багатьох інших авторів, робота над текстом стала для неї своєрідною терапією.
“Це була можливість виплеснути всі думки, які сиділи в мені. Хоча коли рік тому мені запропонували взяти участь у проєкті, я була впевнена на 99,9%, що відмовлюся”, — зізналася вона.
На той момент минув уже рік після загибелі її чоловіка. Він загинув на Донеччині під час виконання бойового завдання — за кілька днів до запланованого повернення додому. З легким тремтінням у голосі Дар’я розповіла, що саме того місяця вони з чоловіком відсвяткували другу річницю шлюбу та дізналися, що чекають на дитину.
“Відтоді минув майже рік, але мені здавалося, що я все ще чекаю його додому. Я вірила, що ось-ось відчиняться двері, він зайде, у повітрі літатимуть кульки, у холодильнику чекатиме торт... Я не могла усвідомити, що це кінець історії. Тому сама ідея написати історію, яка має завершення, здавалася мені абсолютно абсурдною”.
Проте Дар’я все ж погодилася. Її синові тоді було всього чотири місяці. Спочатку вона писала лише кілька речень на день, але згодом зрозуміла, що не була готова до цього процесу.
“В один момент мене накрила хвиля емоцій — від злості до образи. На людей. На Бога. Адже весь рік мене рятувала буденність: дитина, пологи, турботи. Але тут мені дали завдання — згадати все з самого початку. З першого дня повномасштабного вторгнення. Пройти цей шлях знову, покроково, описуючи всі деталі. Тиждень я відкривала нотатки, намагалася щось писати, але воно не йшло. Я була готова відмовитися”.
Проте, за словами авторки, вона в ту мить зрозуміла, наскільки її переживання перегукуються з назвою книги — “Світло у долині смертної тіні”. Дар’я звернула увагу слухачів на тло, яке встановила у Zoom: між двома сірими скелями пролягала темна, довга, похмура ущелина.
“Було багато голосів. Голоси минулого, які малювали мені в яскравих барвах те майбутнє, яке могло бути. Вони лунали звідусіль в тій долині, викликаючи страх, біль, образу на людей і на Бога. Водночас у цій темряві звучав тихий, лагідний голос Пастиря, який постійно нагадував: попереду є світло. Крок за кроком, речення за реченням, я бачила, як розділи вимальовуються. А коли дописала фінал, зрозуміла — я знайшла те світло, яке так довго шукала. Згадала біблійний вірш: “Хто шукає, той знаходить”. І усвідомила, що, коли шукаєш темряву, знаходиш темряву. А коли шукаєш світло — обов’язково його знайдеш”.
Жінка знову повернулася до картинки глибокої долини на тлі її екрана та з усмішкою, хоч і з затисненим голосом, відхилилася вбік, щоб слухачі краще побачили зображення.
“Ось там — я. І поруч зі мною Ісус. Я на 100% впевнена, що не йшла тією долиною сама. Бог був поруч. Кожен мій невпевнений крок Він робив зі мною. Він підіймав мене, коли я падала. Допомагав складати розрізнені слова у речення”.
На завершення Дар’я подякувала всім авторам, які також наважилися пройти свої долини ще раз, записуючи свої історії: “Коли я переживала втрату, мені дуже бракувало прикладу віруючої людини, яка не зневірилася, а змогла пронести світло та надію. Тепер, завдяки цій книзі, такі історії з’являться. І багато людей, які шукають відповіді, можливо зможуть їх знайти”.
Про волонтерське служіння написав керівник гуманітарного служіння місії "Україна для Христа" та пастор — Дмитро Тищенко. Також, у своєму розділі він розповідає про власну волонтерську працю та часто замовчуваний досвід людей, які втікали від війни до Львова. Описує ставлення галичан до людей, які приїжджали з інших регіонів України.
“Чи має тепер хоч якийсь сенс усе, що я робив раніше? Чи є взагалі місія звіщення Євангелія актуальною під час війни? Принаймні в тому вигляді, у якому я її формулював — як євангельський християнин, як людина, яка все життя працювала з молоддю та студентами й розповідала їм про Христа. Яке Євангеліє ми повинні проповідувати тепер? Раніше це було про те, що Бог любить, що справедливість переможе зло. Христос воскрес — і ми воскреснемо. Але в новій реальності постало питання: як говорити про Бога під час війни?”
Під час презентації лунало багато слів подяки авторам за їхнє рішення долучитися до проєкту, незважаючи на всі труднощі. За словами головного редактора, те, чого читач не знайде в цій книзі, — це шаблонів. Адже кожен із авторів відверто описав свій досвід таким, яким він був.
На жаль, не всі історії увійшли до цього видання. Роман Соловій розповів, що мріє про вихід другого тому, у якому будуть історії полоненого, який повернувся з російського полону, досвід тяжкопоранених, капеланів, а також голоси дітей та молоді.
Також, наприкінці офіційної частини, перед автограф-сесією, Роман Соловій анонсував вихід ще двох книг: “Заповіді блаженства у контексті війни”, яка присвячена осмисленню заповідей блаженств крізь призму війни, та книжки “Збірка проповідей воєнного часу”. Обидві книги будуть доступні й англійською мовою.
Книга “Світло у долині смертної тіні: історії християн під час війни” доступна на сайті Східноєвропейського інституту теології та у книжковому магазині видавництва “Дух і літера”.
Згодом видання буде доступне англійською мовою, також вже є замовлення на переклад нідерландською мовою.
##DONATE_TEXT_BLOCK##