Джироламо Савонарола: пророк у власній батьківщині
При слові «Відродження» ми найчастіше уявляємо собі чудові італійські краєвиди і звично пригадуємо низку великих імен: Рафаель, Мікельанджело, Леонардо да Вінчі Браманте... Хтось додасть ще й видатних меценатів: родина Медічі, папа Юлій II, хтось пригадає скандальні історії, пов’язані з домом Борджіа...
Досить рідко до титанів Ренесансу долучають постать Джироламо Савонароли, хоча, можливо, саме завдяки його жертовному подвигові цей час можна називати так, як звемо його ми, — Відродження, велике розкріпачення й піднесення духу.
«Спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і слово було Бог», — говориться в Євангелії від Івана. Слово відіграло дивовижну роль у формуванні земного шляху Савонароли, усі важливі події його життя були пов’язані саме з ним. Слово змусило його піти до монастиря, слово принесло йому владу настоятеля, славу святого та пророка, слово допомогло йому відвернути від батьківщини іноземну навалу, слово врешті-решт привело його на вогнище інквізиції у Флоренції, де його й було спалено рівно п’ятсот років тому, о 10-й годині ранку 22 (за іншими даними 23) травня 1498 р.
Джироламо Савонарола походив зі шляхетної, проте не дуже забезпеченої родини. Наприкінці XV ст. його дід Мікеле Савонарола, відомий лікар, переїхав з рідного міста Падуї до Феррари, на запрошення тамтешнього володаря. Батько майбутнього проповідника обрав правничий фах, але не досяг особливих висот. Мати походила з відомої у Феррарі родини Буонакорсі й, за свідченнями сучасників, була спокійною, побожною жінкою, яка намагалася виховати подібні ж якості й у своїх дітях. Дітей же у родини Савонарола було четверо чи п’ятеро. Джироламо, середущий з трьох братів, народився 21 вересня 1452 р.
Коли старший брат, Оньїбене, обрав кар’єру військового і змушений був податися до Болоньї, Джироламо невдовзі приїхав до нього й почав вивчати право у славнозвісному Болонському університеті, одному з найстаріших в усій Європі.
Сучасники змальовують Савонаролу тих років мовчазним, навіть відлюдькуватим юнаком, зануреним у книжки та серйозні роздуми, на відміну від своїх однолітків, які віддавали перевагу коханню перед навчанням. Друзів у нього було мало, з жінками Джироламо не знався (не надто приваблива зовнішність, самітницька вдача та брак грошей навряд чи сприяли його успіхові в таких справах), а пишних свят він відверто цурався, ніби передчуваючи, що участь у них може принести йому страждання. Втім, від долі не втечеш.
Одного разу брат таки намовив його відвідати веселе щорічне свято для молоді, яке влаштовували правителі міста — родина Бентівольї. Саме там Джироламо Савонарола вперше побачив чарівну Орсолу Кантареллі — найвродливішу дівчину міста. Кокетлива красуня лише трохи пожартувала з молодим ученим, але йому це, імовірно, здалося виявом справжнього почуття. Савонарола вперше (і востаннє) в житті закохався.
Перекази твердять, що з боку Орсоли Кантареллі ця витівка була не просто випадковістю, а добре спланованим жорстоким знущанням з метою привернути до себе увагу спадкоємця володарів Болоньї, красеня Іполита Бентівольо. Орсола нібито сперечалася з ним про перевагу кохання над наукою і заклалася, що легко закохає в себе відлюдька Джироламо. Якщо він через певний час освідчиться їй — виграш за нею, якщо ні — доведеться визнати, що навчання важливіше за любов.
Відтоді Орсола розпочала відверто кокетувати з юнаком, заохочуючи його почуття надією на взаємність. Чекати довелося недовго. Недосвідчений, сором’язливий Джироламо зовсім втратив голову від кохання й не зважав на всі попередження старшого брата. Якось, набравшись сміливості, він наблизився до коханої, що саме виходила з церкви після служби Божої, і тут-таки освідчився їй. Жорстока дівчина вдала, ніби ображена таким неподобством, й зажадала від нього ніколи більше не говорити їй про кохання, додавши, що між ними нічого не було й бути не може.
Така прикра несподіванка вразила Джироламо, але ще більше вразили його слова старшого брата, який наважився розкрити йому всю правду про кепський жарт. Ввечері того ж дня юнак за допомогою брата пересвідчився на власні очі, що той мав рацію: він був потаємно присутній на побаченні Орсоли з Іполитом Бентівольо й чув як вони сміялися з нього. У розпачі Джироламо намагався вбити суперника голіруч, і лише вчасне втручання старшого брата та заступництво Орсоли врятували його від неминучої загибелі. Проте Болонью довелося залишити назавжди.
Повернення до рідної Феррари не вгамувало душевний біль. Саме тоді, імовірно, остаточно сформувалося його бажання залишити жорстокий світ, прийнявши чернечі обітниці. Випадок доволі типовий для тих часів, тим більше, що нещасливе кохання в родині Савонароли вже траплялося: через особисту драму став ченцем його молодший брат Марко Ауреліо.
Дослідники, щоправда, наголошують на тому, що трагічний фінал першого кохання майбутнього великого проповідника був лише зовнішнім фактором, найменш важливою ланкою низки великих колізій його внутрішнього світу, які призвели до зречення мирського заради служіння вічній істині. Втім, на мій погляд, применшувати гіркоту цієї останньої краплі теж не варто. Якби була вона така вже мала й непомітна, Савонарола з плином часу просто забув би про неї. Але та рана не загоїлася.
Дуже нагадує особисту помсту скандальний випадок, що мав місце кілька років по тому, коли запрошений до Болоньї Савонарола, тоді вже відомий проповідник, суворо засудив (і просто-таки образив, обізвавши «демоном») на очах у доброї половини міста саму пані Орсолу Бентівольо, дружину володаря, яка дозволила собі кілька разів поспіль запізнитися на його проповіді й нескромно поводилась у храмі Божому...
Але повернімося на кілька років раніше. Вдосвіта 24 квітня 1475 р., у неповних 23 роки, Джироламо Савонарола потаємно залишив батьківську оселю й подався до монастиря св. Домініка у Болоньї. Пояснення свого вчинку він дав у листі до батька, де, зокрема, писав: «...Що мене підштовхнуло вступити до монастиря — то це страшна ницість світу та зіпсованість людей: розпуста, порушення святості шлюбу, брехня, зверхність, нечестя, прокльони та блюзнірства всякого роду дійшли у сім світі до того, що годі вже й шукати тут чесних людей!» Проти всього цього він буде послідовно боротися протягом усього свого життя.
Як справедливо зауважують біографи, Савонарола не намагався укритися від зіпсованого світу за монастирськими мурами. Він прагнув саме «victa activa» — «діяльного життя», тому і приєднався до ордену домініканців («domini canis» — «псів Господніх», як зазвичай називали вони самі себе і чиїм символом була собача голова з палаючим смолоскипом у пащі), найбільш ревних з-поміж усіх католицьких чернечих орденів оборонців віри.
Склавши чернечі обітниці, Савонарола зрікся світу духовно й тілесно (обряд посвячення включав у себе заупокійну месу) та передав у володіння ордену все своє майно, яке складали переважно книжки. Але збереглося те, що писав він сам, — кілька віршів та прозовий трактат з промовистою назвою «Про зневагу до світу». Вірші Савонарола продовжував складати й у монастирі. У перший же рік свого чернецтва він написав поезію «Про занепад Церкви», що мала вочевидь викривальний характер. Не залишив він і наукових студій, працюючи в багатій монастирській бібліотеці. Пізніші виступи та твори Савонароли свідчать про його глибоку освіченість у галузі філософії і теології, блискуче знання Святого Письма та патристики, вміння логічно й напрочуд образно викладати власні думки.
Слава проповідника прийшла до нього не одразу. Хоча після прийняття в орден керівництво досить швидко оцінило здібності Савонароли і йому довірили викладання філософії у монастирській школі, 1482 р., коли молодого викладача відрядили до Феррари, звісток про якийсь особливий вплив його казань ще не було. Натомість він отримав там деякі головні теми для них, ставши свідком воєнних сутичок, інспірованих тодішнім папою Сікстом IV.
Непевна ситуація, викликана війною, та наказ церковного керівництва зумовили переїзд Савонароли до монастиря Сан-Марко у Флоренції, відомого своєю чудовою бібліотекою (яка першою в Італії була відкрита для загального користування), майстерними розписами приміщень, у виконанні яких брали участь найcлаветніші митці — від Фра Беато Анжеліко до Гірландайо, та подиву гідними благочинними подвигами одного з настоятелів — св. Антонія, який допомагав знедоленим під час великої чуми. Там упродовж двох років молодий проповідник викладав теологію.
Наступне призначення 1484 р. привело Савонаролу на північ Італії, до містечка Сан-Джермініано. Біографи стверджують, що це «заслання» пішло йому на користь. Він використав час перебування у провінції для розвитку навичок ораторського мистецтва. Двома роками пізніше він з’являється у Брешії. Згодом у капітулі міста Реджіо зустрічається з видатним гуманістом Піко делла Мірандола, котрий, будучи в захваті від здібностей Савонароли, розповідає про його полум’яні виступи правителю Флоренції Лоренцо Медічі Пишному, який, власне, й запрошує проповідника повернутися до міста.
Удруге він приїздить до Флоренції уже вправним оратором, з динамічною манерою викладу й сильним голосом, який, за переказами, просто зачаровував слухачів (особливо жінок, за що недоброзичливці обізвали його попервах «дамським проповідником»). Теми його проповідей здебільшого базувались на цитатах з Одкровення св. Івана Богослова й закликали людей покаятись з огляду на наближення Божого суду й кінця світу; він також дедалі відвертіше таврував розпусту й хабарництво найвищих можновладців католицької церкви. За переказами, на початку своєї проповідницької діяльності Савонарола полюбляв виголошувати проповіді не лише як належало — у храмі Божому, а й у саду монастиря Сан-Марко, де його аудиторія (не тільки монахи, а й багато представників найшляхетніших родин міста й видатні вчені) збиралася під величезним розквітлим трояндовим кущем.
Слава його швидко росла, багато міст почали сперечатися за право запросити відомого проповідника до себе; серед них була й Болонья. (Саме тоді мав місце епізод з пані Орсолою Беньтівольо). Коли, він був у від’їзді, у Флоренції помер старий настоятель монастиря Сан-Марко, і братія майже одностайно вирішила обрати Савонаролу його наступником, на що той охоче погодився.
За усталеною традицією кожен новообраний настоятель Сан-Марко особисто відвідував правителя міста (яким на той час був славно-, а почасти й сумнозвісний Лоренцо Медічі) й засвідчував йому свою повагу, мовби визначаючи тим, що його обрання певною мірою залежало від керівника світської влади міста (принаймні з огляду на щедру матеріальну підтримку культурних ініціатив обителі).
Джироламо Савонарола був першим пріором, який порушував неписаний закон. Він не вважав родину Медичі вартою навіть номінальної поваги, бо на його думку вони були незаконними володарями Флоренції, а узурпаторами. Він зневажав “занадто світський“ стиль життя володарів та самого Лоренцо, і мало не з перших днів перебування в місті у своїх проповідях відверто виступав проти родини Медічі.
Досвідчений політик, Лоренцо, здавалося б, не виявляв незадоволення з цього приводу. Марно почекавши деякий час він послав до непокірного пріора своїх довірених осіб з метою вирішити справу добром. Посланці мали нагадати новому ігуменові про усталений звичай, світські умовності й, зрештою, про все, зроблене родиною володарів для святої обителі. Мовляв, навіщо ж поривати добрі стосунки? Але Савонарола відказав лише, що своїм піднесенням він завдячує Господу Богу й нікому, крім нього.
Друге посольство, вже таємне, запропонувало ігуменові гроші або цінні подарунки за виконання формальності, але теж повернулося ні з чим.
Так само зазнала поразки і третя спроба владнати справу миром, хоча тоді Савонаролі відверто пояснили, що його упертість може призвести до погіршення політичної ситуації у місті, розколу громадян на прибічників і супротивників існуючого режиму, й попередили, що коли він не змінить свою тактику, подальше перебування його у Флоренції може стати проблематичним. Але то була, вочевидь, не упертість, а продумана політична позиція Савонароли. Він переказав володареві, що поглядів не змінить, а з них двох нещастя місту приносить аж ніяк не він, отже й залишати Флоренцію слід не йому, а Лоренцо.
Слід віддати належне терпінню та дипломатичності володаря Флоренції. Навіть після такого відвертого проголошення війни він не став (а міг би) переслідувати Савонаролу, хоч мав усі підстави вважати того елементарно невдячним, бо особисто сприяв його запрошенню до Флоренції та обранню пріором Сан-Марко. Натомість він наважився сам приїхати до монастиря, але й тоді настоятель навіть не вийшов зі своєї келії для привітання. Це вже був політичний скандал.
Своє зневажливе ставлення до родини Медічі загалом і до Лоренцо зокрема Савонарола пояснював тим, що вони по суті є узурпаторами законної влади (Флоренція мала би бути республікою), які з корисливою метою вступили у злочинний зв’язок з папою римським: Лоренцо віддав єдину доньку заміж за розбещеного, розпусного Франческо Чібо, сина римського первосвященика (сам по собі цей факт уже був жахливим злочином, смертним гріхом!), який програвав у карти гроші з ватіканської скарбниці; а папа у свою чергу зробив кардиналом другого сина Лоренцо, незважаючи на його мало не дитячий вік. Крім того, Лоренцо тримав при собі особистого астролога, а займатися астрологією — безумовний гріх! (До речі, цим астрологом був видатний гуманіст Марсіліо Фічіно, який виховував Лоренцо Медічі змалку). І ще: Медічі підтримував язичництво! (Насправді ж він заснував у Флоренції своєрідний музей, де виставлялися взірці античного мистецтва і куди вільно було приходити для роботи й навчання всім художникам і скульпторам, яким він до того ж щедро допомагав, так само як багатьом поетам і вченим. Чим і забезпечив собі понині славу одного з найкращих покровителів мистецтв усіх часів і народів. Але це тепер ми вважаємо так.) «Усе це давало Савонаролі нагоду звинуватити Лоренцо Медічі в усіх гріхах разом і розпочати з ним запеклу, поки що ідеологічну, боротьбу.
1 серпня 1490 р. він виголосив одну з найбільш відомих своїх проповідей — про необхідність цілковитого оновлення Церкви та всезагального каяття. Ефект був настільки сильним, що натовп буквально ридав, слухаючи його. Багато хто з присутніх згадував потім, що бачив усе змальоване проповідником. Подальші казання мали ще більший вплив і збирали дедалі ширшу аудиторію. Довелося спершу перенести виступи проповідника до кафедрального собору Санта-Марія дель Фіоре, а згодом навіть добудувати там нові трибуни для слухачів, бо бракувало місць.
Лоренцо Медічі спробував був битися проти Савонароли його ж зброєю й намовив іншого проповідника, Маріано Дженнацаро, виступити з викриттям Савонароли як лжепророка та фальсифікатора. Фра Маріано, проповідницька слава якого сильно підупала відтоді як у Флоренції з’явився Савонарола, не забарився з викриттям, але зазнав нищівної поразки. «Воістину, — гримів з кафедри Савонарола, — гріхи ваші, гріхи Італії змушують мене, насильно роблять мене пророком і мають робити ним кожного з нас! Ти хочеш, аби я пророкував, Маріано? Та ж усе навкруги повне, переповнене пророцтвами; святий Завіт сповнений ними; теперішні часи переповнені ними; ти сам, Маріано, є їх знаменням!»
Ще й яким! І Маріано Дженнацаро вирушив до Рима, аби поскаржитися на Савонаролу папі Інокентію VIII (як казали, за намовою Медічі). Та не встиг він наблизитись до папського трону зі словами: «Святіший отче! Накажи спалити на вогнищі цей виплід Сатани!» — як з ним стався параліч і йому назавжди відібрало мову.
Слова полум’яного проповідника знаходили щирий відгук не лише в душах простих флорентійців. Навіть найосвіченіші мужі дослухалися до них з увагою та повагою. Піко делла Мірандола згадував, що від слів Савонароли в нього навіть волосся ставало дибки! Марсіліо Фічіно, той самий астролог, якого Савонарола нещадно таврував, був переконаний, що лише святість пріора Сан-Марко рятувала Флоренцію від гніву Божого впродовж багатьох років.
Хоч як воно дивно, але деякі пророцтва Савонароли таки збувалися. Він вірно передбачив час смерті папи Інокентія VIII, Лоренцо Медічі, французького короля Карла VIII, іноземну навалу, чуму, голод 1497 р. та багато іншого.
Але ця слава вже несла в собі зерно згуби. Увага сильних світу цього до виступів Савонароли і його сан душпастиря та порадника багатьох видатних осіб Флоренції поступово вплутали його у політичну гру і привели на вогнище інквізиції. Правду кажуть, що випробування славою і владою — найжорстокіші з усіх...
1492 р., як і передбачав Савонарола, настав останній час Лоренцо Медічі Пишного. (Цікаво, що захворів він майже тоді, коли трапився той дивний випадок з Маріано Дженнацаро.) Вплив проповідника тоді був уже настільки великий, що володар Флоренції, у пошуках, сказати б, гарантованої перепустки на небо зажадав висповідатись лише у пріора Сан-Марко — на превеликий подив своєї родини.
У цій ситуації Савонарола не знехтував обов’язком священика і християнина. Він прийшов прийняти сповідь Лоренцо, але поставив дві умови відпущення гріхів. Перша полягала в цілковитій відмові від усіх матеріальних багатств родини Медічі, і перед обличчям смерті Лоренцо поклявся виконати її. Друга умова була ще важчою: Савонарола зажадав від нього відмови від володіння містом та повернення Флоренції статусу республіки. Погодитися на таке Медічі не спромігся навіть у свої останні години. Влада і справа всього життя, справа роду виявилися для нього важливішими від спасіння душі. Повернувшись обличчям до стіни, він змусив Савонаролу лише марно чекати й помер без покаяння. Наслідувати йому мав старший син – П’єтро.
Протягом наступних двох років Савонарола, послідовно займаючись реформами монастирського життя, наполягав на якнайсуворішому виконанні всіх правил та приписів уставу, відверто виступав проти нововведень, закликаючи ченців додержуватись заповітів святих отців давнини, які були чесніші та богобоязливіші за них. У проповідях його дедалі гучніше звучала тема побудови міста Божого на землі на противагу бездарному управлінню людей. Він знов і знов закликав до каяття, зречення принад світу, побожної поведінки та виправлення найменших вад. Рим, папська столиця, постійно давав йому «щедру поживу для викриття» (А. Глазер).
Тим часом досить неврівноважена поведінка П’єтро Медічі у Флоренції та його нерозумна зовнішня політика зумовили значний занепад авторитету правлячої родини. Пошана і прихильність натовпу поволі переходили до праведного, суворого пріора Сан-Марко, який скоро показав себе й на політичній арені.
Року 1494 сталося те, що можна вважати виконанням одного з пророцтв Савонароли. Внаслідок недолугої політики П’єтро Медічі французький король Карл VIII з військом підступив до Флоренції. Скориставшись нагодою, мешканці міста (не без впливу Савонароли) змусили родину Медічі залишити місто. Синьйорія Флоренції відрядила посольство до Карла, який зупинився в м. Пізі. У складі посольства перебував і Савонарола. Його палке звернення до французького короля справило на того певне враження, але він тільки пообіцяв зробити все, аби Флоренція не зазнала шкоди від його вояків, керуючись більше здоровим глуздом, ніж ораторськими періодами пріора Сан-Марко.
Розголос про цю подію рознісся по всій Європі. Це було досить ясним застереженням для папського престолу: збулося пророцтво людини, яка відверто й послідовно виступала проти існуючого ладу. Папа Олександр VI вперше скликав раду кардиналів для вирішення питання, що робити з Савонаролою.
Останній тим часом практично захопив владу над Флоренцією у свої руки. Як образно висловився один з дослідників минулого століття, «він не виходив зі скромної ролі радника представників нової республіки, але був душею всіх розпоряджень і незабаром усе виконувалося так, як волів він».
Перш за все було вжито всіх заходів для, сказати б, практичного підвищення морального рівня флорентійців: позакривали казино, доми розпусти, наклали великі стягнення на всіх, хто зловживав розкішшю та прикрасами. Гуляння та розваги було суворо заборонено. Замість карнавалу організували хресний хід дітей, які забирали всі предмети, зв’язані з цією суєтною розвагою: маски, музичні інструменти, жіночі прикраси та косметику, дорогі убори, іграшки і т. ін. З усього того Савонарола наказав скласти на центральному майдані міста величезне багаття й безжально спалити ті «диявольські принади». Веселе й легковажне місто Флоренція за задумом свого духовного проводиря мало поволі перетворитися на ідеальну теократичну державу, яка, на сучасний погляд, дуже скидалася б на взірцевий монастир.
Паралельно він не припиняв своїх виступів проти пануючих у церкві симонії та розпусти й піддавав нищівній критиці особисто папу Олександра VI. У Римі тепер уже уважно слідкували за діяльністю видатного проповідника. Папа був досвідченим дипломатом і чудово знав, як можна перетягти на свій бік ідеологічних ворогів. До Савонароли було надіслано таємного посланця, який пообіцяв пріору посаду архієпископа Флоренції та кардинальську шапку за припинення виступів проти св. Престолу. Савонарола з гідністю відмовився від пропозиції та ще й використав цю історію як матеріал для нових викривальних виступів. «Не визнаю іншого папи, крім Ісуса Христа, і не бажаю іншої червоної шапки, ніж та, що її обагрить моя власна кров!» — проголосив він. Місто розкололося на дві партії – фанатичних прихильників і запеклих ворогів Савонароли. Це був початок кінця.
Через деякий час пріор Сан-Марко одержав з Рима особисте запрошення папи відвідати Вічне місто й роз’яснити св. Отцю деякі свої пророцтва. Зрозуміло, що за цією святенницькою формулою крилося запрошення на страту. Савонарола відмовився, пославшись на слабке здоров’я, неспокій у місті та країні й порадив папі знайти всі свої погляди у книзі, яка мала скоро вийти друком і яку він обіцяв одразу ж надіслати у Ватикан.
Папа, підтриманий прибічниками повернення родини Медічі до Флоренції, розпочав відкриту війну проти Савонароли. Для початку він 1496 р. наказав ченцям монастиря Сан-Марко докласти усіх зусиль для повернення їх ігумена в «лоно істинної Церкви», паралельно віддавши наказ ченцям францисканського ордену проповідувати проти Савонароли, наголошуючи на крамольності та протиправності його поглядів і дій. Самому ж духовному лідеру Флоренції папа надіслав припис утриматися від публічних виступів до стабілізації ситуації, тобто до його появи в Римі.
Савонарола спочатку погодився, і між ним та римською курією виникло щось на кшталт короткого замирення доти, доки Савонарола утримувався від політичних пасажів у своїх проповідях. Але так тривати довго не могло.
На початку наступного, 1497 р., з Риму до Флоренції надійшло офіційне повідомлення про відлучення Джироламо Савонароли, пріора монастиря Сан-Марко, від святої Католицької церкви. Документ, де його було проголошено єретиком, розкольником, плодом гнилим і відпалим, за наказом папи було з колокольним дзвоном зачитано в усіх храмах Флоренції у присутності величезної кількості вірних. Згідно з ним Джироламо Савонарола позбавлявся також будь-якого захисту закону. У відповідь він продовжив свої гострі виступи проти Рима, порівнюючи церкву з чудовиськом, гіршим від дикого звіра. Навесні ж, завершуючи цикл проповідей Великого посту, Савонарола передрік, що завершенням його подвигу буде перемога розпочатої ним справи, але на нього самого чекає мученицька смерть. Останні казання на теми Книги Виходу він виголосив у лютому 1498 р. Папа, під загрозою інтердикту, наказав заарештувати непокірного ченця і привезти його в Рим. Це виконати не вдалося, але канонікам собору було суворо наказано не впускати більше Савонаролу до храму.
Інтердикт для цілого міста ставив Флоренцію під страшну загрозу. Це означало не тільки втрату духовних привілеїв, але ганьбу та пограбування в буквальному сенсі: закони не захищали прокляте місто, майно мешканців підлягало конфіскації, вести будь-які справи з його купцями було рівносильне самогубству. Неспокій міг у будь-який момент перерости в бунт, дедалі більше прибічників сахалися свого колишнього кумира...
Але Савонарола не втрачав віри в остаточну справедливість і зважився на «ultimo гасіо» — заговорив про необхідність скинути папу собором як антихриста. Він навіть особисто звернувся до папи з «протоколом про наміри», викладеним у листі від 13 березня 1498 р., де відкрито проголошував Олександру VI війну. Він також звернувся до Ліги італійських князів з метою змусити їх сприяти скликанню Вселенського собору для викриття папи й реформування Церкви. Неважко здогадатись, що єдиним, чого він у такий спосіб досяг, було лише прискорення власної загибелі.
Парадоксально (хоча й закономірно), що знаряддям долі стали не вороги, а друзі Савонароли. Один з найближчих соратників, фанатично відданий йому Доменіко де Пешіа, наївно погодився пройти «випробування вогнем» — «суд Божий», запропонований для «з’ясування істини» провокатором Франческо делла Пулья.
Ордалії було заборонено на той час уже близько двох століть. Але відмовлятися було пізно. Синьйорія підтримала ідею випробування, поставивши умовою, що в разі перемоги францисканців, представлених на «суді Божому» тим самим братом Франческо, Савонарола має залишити місто, а якщо переможе представник іншої сторони, то буде покарано весь францисканський орден. Щоправда, коли дійшло до діла, брат Франческо відмовився брати участь в іспиті, заявивши, що піде у вогонь лише разом із Савонаролою. На його місце погодився стати інший францисканець, брат Андреа Рондінеллі.
Усе було напрочуд точно сплановано. Як пише І. Гарін, один із сучасних біографів Савонароли, «...ніхто не збирався доводити діло до самоспалення, сподіваючись нацькувати натовп на Савонаролу під час церемонії. У разі ж якби ордалія не відбулася, це можна пояснити божественним знаменням: Савонарола обіцяв чудо, чуда не сталося, отже, він не може розраховувати на допомогу Бога».
У призначений день величезний натовп зібрався перед палацом Синьйорії. В одному з кутів майдану було складене величезне вогнище. Учасники «суду Божого» мали увійти в середину вогнища (для цього обладнали спеціальну доріжку) й піддати себе дії вогню. Спеціальне жюрі, до складу якого входили представники світської і духовної влади плюс десятеро незалежних експертів, по п’ятеро від кожної партії, мало винести остаточний вирок.
Савонарола прийшов на майдан разом з Доменіко де Пешіа, у повному церковному строї зі св. Дарами в руках. Він сформулював кілька тез, що їх мав довести або спростувати вогненний іспит. Першою була теза про те, що Церква конче потребує реорганізації та оновлення, а останньою — що проголошене відлучення його від Церкви не є дійсним, і той, хто цього не визнає, не впадає у гріх.
Потяглися години чекання. Францисканець не з’являвся. Натовп простояв до сутінок, ввечері пішов дощ, й акція не відбулася. Савонарола, повернувшись до монастиря, виголосив промову, але належного ефекту годі було й сподіватися.
Ситуація в місті загострювалась дедалі більше, супротивники підбурювали натовп до бунту, поширювались чутки, що Савонарола прикликав дощ навмисно, за допомогою відьомських чар, аби уникнути «суду Божого». Результат не забарився. Розбурханий плебс увірвався до монастиря, зчинив там криваву бійку й захопив у полон самого Савонаролу та кількох його соратників. За переказами, Савонарола не чинив нападникам особливого опору, висловлюючи повну готовність постраждати за правду. (В той самий день заарештували брата Савонароли, ченця Марко Ауреліо. Через кілька днів його було вигнано із Флоренції).
Подальші події розгорталися швидко й жорстоко. Для надання запланованому заздалегідь вбивству вигляду правосуддя був скликаний особливий трибунал, який складався виключно з ворогів полум’яного проповідника. Савонарола, за старою термінологією, був «поставлений на допит», єдиною метою якого було засудити його до страти. Це слідчим та суддям інквізиції (а саме туди він потрапив) майже завжди вдавалося без проблем. Спочатку над ним знущалися й залякували, утримуючи в нелюдських умовах підземної в’язниці, а коли з’ясувалося, що з того нічого не виходить, застосували тортури й досягли свого. Савонарола, не витримавши страждань, признався в тому, чого від нього вимагали, й підписав свої «показання».
Його кати зажадали оприлюднити цей страшний документ і, щоб надати йому читабельного вигляду, знайшли такого собі нотаріуса сера Чекконе, який відповідним чином «обробив» текст. Втім, успіху це не мало, люди не бажали читати відвертої брехні. (До речі, за легендою, цей нотаріус був зобов’язаний Савонаролі життям і ось так «віддячив» йому. Мученик же прокляв зрадника і передрік йому скору смерть, якщо тільки він не повикреслює із «зізнання» всієї брехні. Невдовзі той помер.)
Неймовірно, але у в’язниці Савонарола спромігся написати ще три статті: «На тебе, Господи, покладаюсь», «Роздуми про Міsere», «Вказівки до християнського життя», що їх потай виніс на волю один з охоронців.
Страшну комедію суду й жахливі тортури Савонаролі довелося терпіти двічі: папа надіслав своїх комісарів для «уточнення» справи. Нарешті його було визнано єретиком, і суд виніс остаточний вирок. Страту призначили на 22 (23) травня 1498 р. Разом із Савонаролою йшли на смерть двоє його учнів — їх теж визнали єретиками, сіячами плевелів, порушниками таємниці сповіді. Усіх трьох було задушено і спалено перед багатотисячним натовпом на центральній площі Флоренції травневого ранку рівно п’ятсот років тому... Розповідали, що Савонарола відмовився від останнього слова, сказавши лише, що не відчуває ненависті до ворогів і молить Бога, щоб Флоренції не довелося каятися в його смерті.
Парадоксально, що хоч Савонаролу перед стратою позбавили духовного сану, він та його соратники отримали повне відпущення гріхів, отож повинні були одразу потрапити до раю. У розписах монастиря Сан-Марко, навіть на ватиканських фресках Рафаеля та у храмі Санта-Марія Новелла Савонарола представлений серед святих і вчителів церкви! Пророків у власній батьківщині прийнято спочатку нищити... Ще два століття по тому в річницю страти місце його спалення продовжували вкривати квітами.
Людина і світ. — 1998. — № 5-6. — С. 21-28.
Тетяна РЯЗАНЦЕВА,
кандидат філологічних наук
