Біограф Івана Павла II Джордж Вайґель в інтерв’ю о. Рафалу Скітеку, на шпальтах авторитетного католицького тижневика “Gośc Niedzielny” (“Недільний гість”), розповідає про виклики для католицизму в Польщі, про ностальгію за Іваном Павлом II і присутність Церкви в публічній сфері.
Джерело: “Gośc Niedzielny”
Коротка довідка “Gościa Niedzielnego”: Джордж Шиллоу Вайґель народився 1951 року в м. Балтимор (США). Він є знаним американським письменником і католицьким публіцистом, університетським викладачем, автором популярної біографії Івана Павла II «Свідок надії» (у видавництві УКУ вийшло два переклади цього видання, останнє в 2012 році, виправлене і доповнене, обсягом 1040 стор.).
о.Рафал Скітек: Ти є найбільш знаним біографом Папи. Хто для Тебе є святий Іван Павло II?
Джордж Вайґель: Це є великий святий Церкви, який прожив своє життя дуже чесно. Його душа, серце і розум були поєднані в надзвичайний спосіб. Я також вважаю, що він був знаковою постаттю другої половини ХХ ст., в тому значенні, що історія його життя, мов у лінзі фокусує драму людства другої половини ХХ століття. Іван Павло ІІ унікальним чином вказував на краще майбутнє. Згадуючи його, я також думаю про нього, як про свого друга, якого я знав понад 15 років і який в особливий спосіб визначив моє життя.
— Чи він був для Тебе більше − другом чи батьком?
— Насправді він був для мене більше другом.
— Коли Ти писав його біографію, то чи мав Ти намір у певному сенсі віддати борг вдячності у стосунку до Папи?
— Я хотів сказати про нього правду. Попередні біографії не відображали належним чином його особистість і діяльність протягом всього життя. Його зображали радше звичайним політичним гравцем. Водночас я хотів показати його як радикально наверненого учня Ісуса Христа. Адже Іван Павло ІІ молився перед прийняттям усіх важливих рішень. Тому перша частина моєї книги «Свідок надії», яка сама по собі є першою з двох томів, має назву «Учень». Адже саме ним був Іван Павло ІІ і в такий спосіб треба його розуміти.
— Чи легко було написати біографію з дуже віддаленого, американського кута зору?
— Припускаю, що зберіг потрібну дистанцію, об’єктивність, а також чесність. Міркую, що настав вже час, аби Церква в Польщі перестала бути такою емоційною у ставленні до Івана Павла ІІ і почала дивитися в майбутнє з погляду його навчання, особливо щодо нової євангелізації. Зараз Польща перебуває в такому становищі, в якому не була в попередні століття. Через 30 років ніхто вже не зможе відповісти на запитання: «Чому ти є католиком?» ось таким твердженням: «Я є католиком, тому що я є поляком». Тому в Польщі треба проповідувати Євангеліє. Люди мають приймати Господа Ісуса особисто, повинні Його пізнавати. Мали би заприятелювати з Ісусом. Церква повинна це голосити у Слові. В однаковий спосіб це стосується польських єпископів і священників. Польські семінарії мають бути реформовані таким чином, щоб вони готували священників-місіонерів, які будуть формувати мирян на місіонерів і свідків Євангелія в сучасному світі.
— Якщо я правильно розумію, Ти вказуєш на те, що це є необхідні і термінові завдання. Але як це зробити?
— Погляньмо на Сполучені Штати, де ці проблеми були вирішені протягом останніх 25-30 років: були зреформовані семінарії, відбувся набір до дієцезальних семінарій та до інститутів богопосвяченого життя; виникло чимало світських ініціатив на базі нової євангелізації, таких як FOCUS (місіонери-студенти, які діють в академічних осередках) та Інститут св. Августина. Він подає ефективні засоби для катехитичного навчання, які використовуються в християнській освіті дорослих. Я не хочу, щоб це звучало якось пафосно. В США ми маємо багато проблем, але ми серйозно поставилися до нової євангелізації, і є певні моделі, які варто наслідувати.
— Ти часто наголошуєш на значенні католицизму в Польщі і його сильних сторонах. В чому вбачаєш його слабкі сторони?
— Я думаю, що в католицизмі в Польщі є багато подиву гідних речей, в тому числі глибока народна побожність, яка направду вражає. Має місце динамічне академічне душпастирство, наприклад, Домініканська школа в Кракові. Однак зауважу, що, на мою думку, польські єпископи не так ефективно відреагували у сфері сексуальних злочинів, як могли б це насправді зробити. Так, медіа часто перебільшують; вони намагаються використати кризу, пов’язану із цими надужиттями для ведення загальної кампанії проти Церкви. Однак криза, пов’язана із сексульним насильством; проблеми, які вона зумовила, та її жертви потребують нашої допомоги. Церква має бути прозорою. Тільки так зможе відновити свій авторитет. Нам знадобилося 20 років, щоб це все пройти в США. Але ми засвоїли цей урок, і я думаю, що Церква в Польщі також може йти цим шляхом.
— Чи потрібно щось покращувати у сфері взаємовідносин держави і Церкви в Польщі?
— Я вважаю, що деякі єпископи зробили дуже серйозну помилку, ототожнивши Церкву з політичною партією. Тут не має жодного значення назва партії – «Громадянська платформа», «Право і Справедливість» чи будь-яка інша. Церква ніколи не скористає з того, коли її сприймають як союзника політичного порядку денного. Це саме те, що Іван Павло ІІ критикував у деяких формах теології визволення в Латинській Америці. Це є не добре, коли Церква перебуває в союзі з будь-якою політичною партією – лівою, правою чи центристською.
— Цього місяця припадає 45-а річниця першого паломництва Івана Павла ІІ до Польщі. З 02 по 10 червня 1979 року Кароль Войтила перебував на батьківщині. Як ми, як поляки, маємо відзначити річницю його візиту?
— По-перше, я вважаю, що є надто багато ностальгії за Іваном Павлом ІІ і надто мало є застанови над питанням: «Яким чином його спадщина може стати стимулом для зростання Церкви в майбутньому?». Зважаючи на це, слід пам’ятати, що візит Івана Павла ІІ до Польщі, за ті дев’ять днів, позитивно змінив хід історії ХХ століття. Що ж такого особливого зробив Іван Павло ІІ? Він розпочав революцію совісті, завдяки якій люди вирішили жити по правді. З неї постала «Солідарність», а через 10 років − революція 1989 року. Тому, згадуючи цю річницю, варто замислитися над тим, що саме правда, додаймо тут – християнська правда, − визволяє нас. Адже глибока католицька віра є важливою частиною історії Польщі. Ви не маєте цього соромитися.
— Чи цей перший візит Івана Павла ІІ до Польщі був найважливішою подією для Церкви серед нашого народу?
— 1979 рік показав шлях до національного самовизначення, через життя в правді. Подальші папські візити наголошували на вимогах, у шляхетний спосіб, жити у свободі.
— Що Тобі видається найважливішим і позачасовим, якщо заглибитися в навчання Івана Павла II, адресоване полякам?
— Йдеться не про те, що для поляків з науки Івана Павла ІІ було найважливіше і позачасове, але стільки про те, що для всіх нас з його науки є важливим і позачасовим. Тут мова про те, що Ісус Христос є відповіддю на питання кожної людини.
— У мене складається таке враження, що американські католики не соромляться в публічній сфері говорити про Бога; бачать необхідність побудови громадянського суспільства та демократії на християнських цінностях. Католики в Польщі мовби бояться і соромляться бути активними в громадському житті.
— Я маю набагато глибші знання про свою країну, ніж про Польщу, але я думаю, що тут ти маєш рацію. Можливо, Церква в Польщі так і не знайшла адекватної мови, яка б дозволила їй висловлювати свої переконання в такий спосіб, щоб залучити людей з усіх сфер суспільного життя. Єпископи Сполучених Штатів були дуже важливими особами «pro-life» («руху за життя»). Протягом 50-ти років вони жодного разу не висували виразно католицьких аргументів з цього приводу.
Вони лише порушили два питання. По-перше, плід людського зачаття − це людина з унікальною генетичною ідентичністю. І це не якась там філософська чи богословська спекуляція, а біологічний факт, який ми вивчаємо у середній школі. По-друге, в справедливому суспільстві, в правовій державі, невинне життя людини захищене законом. Це винятково дві речі, які вам потрібно знати для усвідомлення того, чому аборт є злом.
Далі нам потрібно подумати над тим, як допомогти жінкам, які перебувають в кризових ситуаціях. За останні 50 років в США було створено понад 3 тисячі центрів для вагітних жінок, де вони можуть знайти допомогу при народженні дитини та мати догляд після пологів. Тож далі поміркуймо над тим, як ненародженим забезпечити правовий захист і допомогти жінкам, які перебувають в кризі. Таким чином, ми звертаємося до цих вищих і благородніших інстинктів людини; тих, які не були повністю притлумлені постмодерністською культурою. Церква в постхристиянському середовищі, в якому сьогодні живемо і в якому будь-яку традиційну владу можна в чомусь запідозрити, більше не може входити в публічну сферу із закликом: «Роби ось те, тому що Церква каже, що ти маєш це робити». Це не буде «почуто» і часто навіть погіршить ситуацію.
— Які ідеології загрожують нам сьогодні? Що є найбільш небезпечне: культурне чи фізичне домінування? Культурні втрати чи війна в Україні?
— Що ж, Путін − це величезна проблема, а війна в Україні − це фактично війна за майбутнє західного світу. Якщо Путін переможе в Україні, усі будуть в серйозній небезпеці, а історія з часів холодної війни буде змінена. Це була би погана ситуація. Слабкість Заходу полягає не лише щодо політики Путіна, а й щодо обличчям Ірану, Китаю та щодо інших авторитарних лідерів. Це має певний зв’язок із глибокою культурною втратою, яка сьогодні домінує в західному світі. На мою думку, на Заході панує неусвідомлення того, наскільки Росія є сьогодні хвора.
— Чому?
— Росія ніколи не мусіла заперечувати ганьбу комунізму в такий спосіб, в який німці були змушені долати ганьбу нацизму, або японці, — зло мілітарного націоналізму (переважав у Японії до середини XX століття). Це дуже серйозна проблема. Набагато серйозніша, що Російська Православна Церква або, принаймні, її духовні лідери є абсолютно корумпованими. Як наслідок, вони не в змозі дати моральну оцінку і стати провідниками духовного оновлення Росії.
— Ви згадали про велику культурну втрату, яка зараз існує в західному світі. Це наслідки гендерної ідеології?
— Радий з приводу того, що в нещодавно опублікованій Декларації Дикастерії Доктрини Віри під назвою «Dignitas infinita» зазначено, що гендерна ідеологія є дуже небезпечним явищем. Я не впевнений, чи досить чітко були пояснені її (гендерної ідеології – прим. пер.) причини і чи були рішуче засуджені певні «медичні» практики, як вони на це заслуговують, що використовувалися у стосунку до молодих людей. Проведення гормональних, або ще гірше, хірургічних процедур на розгубленій 10-річній дитині заради гендерної ідеології є жорстоким поводженням з дітьми. Саме так це потрібно означувати. Крім того, з католицької точки зору ми повинні визнати, що гендерна ідеологія прямо суперечить біблійній антропології, не розкриває природу людини як чоловіка і жінки, — як таку, що доповнює одна другу і яка може продовжувати людський рід. Якщо переважить такий погляд, що стать можна змінювати, то це призведе до глибокого потрясіння і до страждань багатьох людей. Це правда, що особи, які терплять через статеву дисфорію (психічний стан, який характеризується постійним незадоволенням, тривогою або сильним болем – прим. пер.), потребують допомоги. Проте не можна їх утверджувати в тому, що вони є втраченими. Це не є жодним співчуттям. На мою думку, через 15-20 років виявиться, що в довгостроковій перспективі т. зв. транзиціонізм не вплине позитивно на психічне здоров’я. Деякі люди починають це вже зараз помічати. Однак, перш ніж ця тенденція зникне, відбудеться багато трагедій. Він (транзиціонізм – прим. пер.) переконує нас в тому, що свобода − це просто свавілля, і що я можу бути тим, ким хочу, незалежно від фактів з біології в конкретному випадку.
— Повернемося до теми війни в Україні, агресії Росії та реакції Ватикану на війну. Часто навіть критикують Франциска.
— Я не один рік пишу про те, що Ватикан зайняв неправильну позицію щодо України. Він неправильно розумів єство (внутрішній світ – прим. пер.) предстоятелів Російської Православної Церкви та їх роль в цій війні. Ватикан дотримується хибної думки, що дорога до екуменічного порозуміння із Константинополем і подолання розколу християнства з XI ст. пролягає через Москву. Це абсурд. Вселенський Патріарх Варфоломій і Патріарх РПЦ Кіріл навіть не перебувають у повному сопричасті. То ж як Москва може привести Рим до Константинополя?
— Чи позиція Івана Павла ІІ до війни в Україні була би іншою?
— Так. Він розумів, якої шкоди російському православ’ю завдало злиття із державною владою, і він усвідомив би, як союз Кіріла із Путіним погіршив (для православ’я – прим. пер.) цю одвічну проблему.
— Тож яким має бути ставлення Франциска і Ватикану до війни в Україні та агресії Росії?
— Постійне та рішуче засудження російської агресії. Це моральний імператив.
Переклад з польської мови Ігоря Скленара
(із збереженням авторського оригіналу)