7 жовтня, під час ХIV Екуменічного соціального тижня, завершилася дводенна сесія Українського християнського академічного товариства (УХАТ). Тема третьої частини засідання – екуменізм праведності на захист справедливості, прав людини, свободи та довкілля. Пригадуємо, що сесія складалася із трьох частин упродовж 6–7 жовтня.
Олеся Косик
Це були важливі семінари за участю поважного українського та міжнародного академічного середовища. Спікери зустрічей з наукового досвіду поділилися історією мучеництва і його впливом на розвиток суспільств, на його єдність через призму розвитку екуменічних стосунків. Учасники продемонстрували революційні впливи мучеників на історію суспільств, провели паралелі щодо сучасної ситуації і що така реальність означатиме в майбутньому. Доповідачі звернули увагу на досвід Дітріха Бонгоффера, Андре Трокме, св. Франциска Асизького та інших. Зокрема, висвітлили поняття мартирії ХХІ ст., що є свідченням не лише своєї віри, але і боротьби за мир, справедливість, свободу, права людини та довкілля. Яскравим свідченням правди у сучасній мартирії є також Революція Гідності.
На третьому семінарі УХАТу явище мартирії розглядали ще з одного боку, з погляду праведності. Насправді святість можна розглядати не лише як суто церковну вірність, але як щось із глибокими соціальними наслідками. Праведники можуть слугувати прикладами боротьби за правду, соціальну справедливість та права людини. Любов до творіння і планети, відданість цілісному людському розвитку, відданість бідним, хворим, ув’язненим та неосвіченим – цінності, які дотримуються багато святих і праведних жінок та чоловіків, незалежно від релігійного походження та конфесійних традицій.
Д-р Адам Селігман, проф. релігії, науковий співробітник Інституту культури, релігії та світових справ Бостонського університету, наголосив: «Праведність – це концепт, який не існує в юдаїзмі. Почнемо з того, а де ми можемо взяти, що таке праведність? Чи можемо її знайти вздовж вертикальної чи горизонтальної осі, чи по двох осях? В юдаїзмі не існує двох осей – є тільки одна. Це одна вісь, яка є водночас і вертикальною, і горизонтальною. Людина не може існувати в присутності Бога поза громадою і вона не може існувати в спільноті поза Богом чи без присутності Бога. Таким чином ми існуємо у павутинні або мережі стосунків з Богом, з іншими та зі світом. У межах цих стосунків Закон не є якимсь набором заборон, а, радше, регуляторним кодом. Закон – це мапа буття».
З досвіду Майдану, який переріс у Революцію Гідності, д-р Михайло Димид, проф. кафедри пасторального богослов’я філософсько-богословського факультету Українського католицького університету, подав мартирію як дар від Бога: «Мартирія – це дар, який отримуємо від Святого Духа. Вона має відбуватися в акції. Це не є щось, що можемо сидіти десь і ставати героями. Мартирія відбувається без спеціально прагнення ставати нею. Мартирія вимагає зусилля, ідеї, ідеалізму, молитви. Вона не можлива у ненависті як стимулу щось робити. Це має бути вияв альтруїзму, не егоїзму. Попереджує мартирію ісповіднитво, якщо закінчується повною жертвою життя. Мартирія передбачає внутрішню радість, як говорив д-р Адам Селігман, передбачає вертикальний і горизонтальний вимір життя. Під час Майдану важливою була жертва. Кожне волонтерське служіння, якщо воно було альтруїстичним і потребувало надміру зусиль, можемо вважати мартирією. Це готовність приносити себе в жертву, щоб відстояти свободу та гідність. Для християн це прямий обов’язок любити ближнього як самого себе, це спосіб зустрічатися із божественним. Наприклад, сотні майдану, молоді люди, які творили захисні споруди, робили це для того, щоб убезпечити нарід, щоб був захист невинних людей, щоб вони могли втекти. Люди, які йшли на баракади, не йшли атакувати, а захищати себе, нарід, який стояв на Майдані. Це важливий альтруїстичний момент. Так само ті, які лікували, куховарили. Важливо, що кожен із них мав піднесений погляд, свідомий чи несвідомий, один з вимірів цього піднесеного погляду є щогодинна молитва на Майдані, яка відбувалася цілодобово упродовж трьох місяців. У такому прикладі мартирія була важливим елементом для побудови нового народу, довела можливість у нашому часі діяти відважно, відповідально, не боятися сакрального, діяти не тільки за буквою закону, але за духом законом. Ще одним виявом мартирії є приклад Церкви, яка почала відмовлятися від власного егоїзму, а відкривала очі, серця до Господа. Церква творила ідеологію нової нації, яка зуміла задля мартирії українізувати свою державу, яка вже буде йти своїм шляхом не тільки тепер, а й в майбутньому. Мартирія має відбуватися так відважно, шляхетно, як відбувалася на Майдані, і це буде секретом розвитку України та її внеском у Європу майбутнього. Україна зуміє передати сакральний момент, який допомагає перемагати себе у звичайних і надзвичайних моментах».
На прикладі героїчних дій пасторів, проголошених праведниками світу, д-р Роман Соловій, канд. теол. наук, керівник Східноєвропейського інституту теології, проф. теології та релігієзнавства Національного педагогічного університету імені М. Драгоманова, розповів, що: «Андре Трокме і Дітріх Бонгоффер різними шляхами дійшли до категоричної відмови від практики насильства. Французький пастор Трокме сприймав старозавітні закони про ювілейний рік і Нагірну проповідь Христа як прямий заклик до дії, як ранні анабаптисти та деякі напрями пізнього протестантизму. Він категорично відкидав будь-яку форму участі християн у військовій службі, навіть якщо вона не передбачає використання зброї. У періоди гуманітарних катастроф Церква має вдаватися до практичних дій, бути першим другом усіх жертв насильства та несправедливості, прагнути відновити мир. Пацифізм Бонгоффера спирався на традиційну лютеранську христологію, посилену вченням Карла Барта – буття насамперед виражає себе в діяльності, тобто етичні норми християн мають визначатися життям Христа, який закликав нас любити своїх ворогів. Церква як спільнота послідовників Христа покликана втілювати Його любов завжди і всюди. Пацифізм Трокме і Бонгоффера не був формою квієтизму, байдужого відсторонення чи порожнього моралізаторства. Він передбачав свідоме утотожнення себе із жертвами переслідувань; відмови від розмежувань за расовою, національною, релігійною чи іншою ознакою; активні практичні дії аж до конфронтації з владою, суспільством, церковним керівництвом і готовність до самопожертви заради порятунку життя інших».
Д-р Соловій також зазначив, що у діяльності пастора Андре Трокме величезну роль відіграла його дружина Маґда, яка була італійкою за походженням, мала дуже раціоналістичні погляди і не поділяла багатьох релігійних переконань свого чоловіка: «Проте вона, як пише у спогадах, довіряла своєму чоловіку і була радикальною прибічницею практики ненасильства. У численних інтерв’ю, які вона давала після Другої світової війни, розповідала про людей, які першими прийшли у їхній населений пункт і звичайно шукали порятунку в будинку пастора. Згадує, зокрема, про єврейську жінку, яка першою постукала у їхні двері. Це було взимку, жінка була взутою у єдине літнє взуття, намокле, обмерзле, і замерзала від холоду. В інтерв’ю її запитували: «Чому ви впустили її у свій дім, ви ж порушували законодавство і наражали себе на небезпеку?». Вона відповіла дуже просто: «Вона стояла біля моїх дверей, вона стукала в мої двері, я не могла залишитися до цього байдужою. Мені здається, що досвід Дітріха Бонгоффера і Андре Трокме дуже важливий також для нас сьогодні, що Церква у навіть справді складних обставинах, серед дуже радикальних і неоднозначних моральних викликів, з якими вона стикається, може і повинна залишатися вірною вченню і етичним цінностям Євангеліє».
На завершення д-р Роман Соловій порекомендував до прочитання чудову книгу Андреа Трокме «Ісус і ненасильницька революція», яка нещодавно вийшла друком у світ.
Сесія УХАТу закінчилася доповіддю о. д-ра Олега Кіндія, доц. кафедри богослов’я УКУ, голови громадської організації «Центр екобогослов’я та сталого розвитку». Він розвіював міфи про Франциска Асизького, одного з найвідоміших середньовічних католицьких святих: «Францисканська традиція завжди стверджувала, що все творіння має богословську і моральну вартість, і саме це є найважливішим внеском у розвиток екологічної етики. Ця традиція завжди наголошувала на тому, що творіння має релігійну ціль: воно носить в собі Бога, воно комунікує Бога, воно заохочує людей заглиблюватися в Бога, воно прославляє Бога незалежно від людей. Черпаючи з богослов’я Воплочення і примату Христа, францисканський підхід до екологічної етики є прямо пов’язаний з Ісусом Христом, християнським Писанням та традицією. Цей підхід може пом’якшити радикальний антропоцентризм сучасної християнської думки, оскільки він підриває гострий онтологічний розрив між людством і рештою творіння, як це обстоює велика кількість сучасних християнських богословів. Францисканське розуміння Воплочення є вираженням Божої покори і запрошує людину також дати відповідь взаємної покори».
Пригадаємо, ХІV Екуменічний соціальний тиждень «Плекаючи спільне благо: разом до сталого розвитку суспільства» відбувається у Львові 5–9 жовтня. Ініціатором та організатором Всеукраїнського суспільного форуму є Інститут екуменічних студій Українського католицького університету за підтримки Фонду Конрада Аденауера в Україні.