• Home page
  • Blogs
  • ПРОШУ, НЕ НАЗИВАЙТЕ МОЮ ЦЕРКВУ ПОЛЬСЬКОЮ!
_image

ПРОШУ, НЕ НАЗИВАЙТЕ МОЮ ЦЕРКВУ ПОЛЬСЬКОЮ!

19.02.2017, 01:06
Часто трапляється, що коли мої знайомі дізнаються, що я римо-католик, то відразу вважають, що автоматично є поляком.

Часто трапляється, що  коли мої знайомі дізнаються, що я римо-католик, то відразу вважають, що автоматично є поляком. Безперечно, у цьому доля правди, адже як більшість католиків на Західній Україні, втім як  і більшість тутешнього населення,  маю польське коріння. З історії знаємо, що поляки, але не тільки,  принесли сюди католицьку віру і  довгий час складали левову частину прихожан Західної  Церкви. Але було б помилкою ототожнювати конфесію і народ на всі 100 %. Всім відомі імена  Станіслава Оріховського, Павла Русина чи Юрія Дрогобича та багатьох інших,   які були ревними римо-католиками та навіть священнослужителями, та водночас не менш завзятими українськими патріотами ще у 15-16 століттях. Хоча тодішні реалії і сприяли  ідеї масової Церкви, коли національність визначала конфесію і навпаки. Німці були виключно протестантами чи католиками, англійці – англіканцями, а українці – православними або  греко-католиками. Сьогодні ми живемо у зовсім інших часах, коли католицька віра становить свідомий вибір кожного.

Та для багатьох це не аргумент. Чимало критики у сторону РКЦ йде, що мовляв чимало священиків та навіть єпископів є етнічними поляками та громадянами Польщі. Та подивімося правді в очі,  якби не допомога від польських католиків у вигляді коштів чи священнослужителів, наша Церква досі б лежала у руїнах після десятиліть комуністичного панування. Та й нині священики з сусідньої Польщі необхідні, щоби РКЦ плідно та нормально здійснювала свою місію на українських землях. Попри те, що семінарії дають щороку десяток неопресвітерів, їх все одно не вистачить, щоб замінити всіх закордонних пастирів. Та й не бачу потреби у цьому, адже польські священики, які десятками років служать тут,  як ніхто інший  знають місцеві реалії, потреби та проблеми католицьких громад та мають відповідний досвід, адже відбудовували Церкву на цих землях майже з нуля.  Та й приїхали вони сюди, щоб  служити всьому Божому народові, а не тільки  польській діаспорі. Крім того, на їхньому місці легко б могли опинитися литовці, чехи чи німці, якби не ментальні чи мовні перешкоди чи географічна віддаленість. Крім того чимало священиків з Польщі нині також служать у Німеччині, Австрії чи Італії через брак там духовенства. Щодо вибору  єпископів першочерговим критерієм  є не питання національності, а віра та особисті якості майбутніх пастирів. А в  Україні  майже всі архієреї  присвятили все своє священицьке життя служінню місцевому населенню. Якби таке суто національне мислення було у апостолів чи  перших християн, сумніваюся, що Євангеліє вийшло поза межами єврейського народу. Така  позиція є  чужою католицькому (вселенському) духові. Це і на сьогодні є перешкодою для євангелізації Індії, яку мають право за існуючим законодавством здійснювати лише індуси.  Та й  основне питання полягає у патріотизмі, а не національності духовенства. Адже не походження, а любов до України робить тебе сином українського народу. А це проявляється не у словах, а у самовідданому служінні на благо людей, які тут проживають.   Нині нікому  не спаде на думку вважати, що чех Пилип Орлик чи молдованин Петро Могила любили менше нашу державу, ніж сучасні їм Б. Хмельницький чи І. Мазепа.

Не буду сперечатися, що можливо трапляються випадки, коли якийсь священик  з амвони проголошує польські ідеї, але чи у такому разі він діє від імені Церкви та з її благословення? Втім мова тут не йде про душпастирську опіку над громадами з виключно  етнічними  поляками, які можуть, ба навіть мають право, молитися на рідній мові, плекати свої традиції чи створювати власні товариства і мати над ними духовну опіку, водночас прививаючи їм любов до Української  держави.  Так само як про це можуть просити громади угорців, корейців чи румун. Бо так само закордоном українці творять свої власні парафії, де зберігається український патріотичний дух.

  Деколи мені здається, що перебування католиків серед православної більшості  вплинуло на наше сприйняття  Церкви та її природи. Адже за православною теологією кожний народ має мати свою помісну національну Церкву, незалежну від всіх інших. Схожим чином є і у греко-католиків, де є Церкви свого Права (sui juris), які підпорядковуються безпосередньо Папі Римському. Такий стан речей абсолютно чужий Західній традиції, де Помісною Церквою є конкретно взята  місцева дієцезія з її єпископом на чолі. Тому у нас  діє Конференція Римо-католицьких Єпископів в Україні, а не Українська Римо-католицька Церква. Так само є і у Польщі, Німеччині, США і в будь-якій іншій країні світу.  А намагання все зробити в Церкві суто мононаціональним (незалежно чи це виходить: від українців, поляків чи когось іншого)  скоріше нагадує політику сучасного Китаю, де створено власну Патріотичну Організацію Католиків, яка має на меті дати свій державний варіант католицької релігії.

Очевидно, що тут зі мною не погодяться чимало читачів, бо існує погляд у римо-католицьких храмах поширюються польські традиції та звичаї, та панує думка, що все польське вважається більш вищим та католицьким. Запрошую поглянути на це з іншої перспективи. Польща з моменту  свого хрещення перебувала в орбіті Західної цивілізації і латинський обряд тісно пов’язаний з польською культурою.  Те що нам видається проявом  сусіднього народу, насправді  є загальносвітовою спадщиною Римської Церкви, до якої ми також належимо. Не хочу сказати, що Латинський обряд є чужий українській душі, але скоріше він ще не до кінця пройшов ментальну  інкультурацію у нашому середовищі. Ще досі у багатьох  панує переконання на рівні  підсвідомості, що добрий українець - це православний або греко-католик, а християнські традиції повинні  мати візантійське походження.  Щоб це змінити, вважаю, що не потрібно переймати культурні надбання наших східних братів, їхні звичаї,  літургійне чи богословське життя, а просто жити власною західною духовністю, яку вважати не чужою, польською, а рідною - українською.    

Питання, якою  повинна бути Церква  в Україні у майбутньому : українською чи польською, мені здається трохи ідеологічним та надуманим. Церква перш за все має проголошувати Христа Спасителя та Добру Новину всім народам Землі.  І щоб виконати це завдання потрібно розпізнавати конкретні  умови кожного регіону чи навіть парафії. Тому Львівська Митрополія має більш польський характер, через свою близькість з Польською Республікою та чималий відсоток поляків, а у Харківсько-Запорізькій дієцезії Меси правляться російською для розуміння місцевим населенням. Ця різноманітність не є недоліком, а насправді великим скарбом нашої конфесії, адже свідчить про єдність і вселенність  Церкви. Та навіть введення українською мови у одній парафії, може негативно відбитися на житті громади, а у іншій наново відродити парафіяльне життя. Тому на мою думку, велика відповідальність лежить на священиках, які мають  розпізнати Божу волю для довірених їм спільнот та як найкраще її реалізувати. Для цього потрібно мати смирення та відвагу відмовитися від свого бачення душпастирської праці, а інколи і забути про свою національність та походження. 

Також  радий, що нині чимало людей приходять до католицьких священиків за допомогою у карті поляка. Бо це чудова нагода для євангелізації осіб, що роками, а можливо й ніколи не переступали поріг католицького храму. Головне, не зосередитися на видачі посвідчень (наявність католиків у роду абсолютно не гарантує вам польського походження), а передати їм дух віри та любові до Господа Бога, які колись мали їхні предки. Бо як говорив св. Ігнатій Лойола: «Мета виправдовує засоби, якщо ця мета – спасіння душ». А цього потребуємо ми всі, як українці, так і поляки.

Дякую Богові, що маю таку спільноту, де в одному храмі можуть разом молитися поляки і українці, литовці та іспанці і кожен з них може бути самим собою. Але дуже прошу, не називайте мою Церкву ані польською, ані українською, ані ще інакше.  Лише  католицькою. А ще краще, допоможіть їй такою бути.