Естетика графічного спротиву та шрифт на службі національної й релігійної ідентичності

Олексій досліджує історію мистецтва шрифтів і рукописних традицій різних систем письма, а також цікавиться історією ранньохристиянського та середньовічного мистецтва Візантії, Близького сходу та Європи. У Центрі Шептицького в УКУ триває його виставка «Погляд за обрій. Літери, які говорять про свободу та віру». Автор представив роботи у галузі вільної каліграфії, книжкового оформлення, штифтового дизайну та графічних образів для різних християнських конфесій і Церков. Через шрифтову естетику Олексій Чекаль уміло транслює ідеї свободи, віри та національної ідентичності. Виставка тривала у холі Центру Шептицького до 14-го червня включно.

― Чому саме ці роботи ви обрали для теперішньої виставки?

― Я обрав частину робіт, яка висвітлює міжрелігійні зв'язки. Тут є проєкти, виконані для різних конфесій. Багато працюю з Православною Церквою України, розробляю її графічний стиль, шрифти, видання та логотипи різних єпархій та парафій, починаючи з дизайну для Об'єднавчого Собору 2018-го року. Саме в цих роботах шукав квітучу естетику українського християнства та намагався відокремитися від імперського впливу в оздобленні та шрифтах, який, на жаль, підсвідомо використовували у певний період історії. З іншого боку, я багато працював в Італії з Католицькою Церквою, працюю з українськими римо-католиками, зробив декілька цікавих проєктів з греко-католиками, зокрема з Українським католицьким університетом. Приділяю увагу Церквам Сходу, особливо традиціям сирійського обряду. Для цього багато років вчуся та допомагаю в сходознавчих студіях Дмитру Цоліну, який зараз викладає в УКУ та робить чудовий проєкт «Від слова до Слова», дизайн якого я теж робив. Мені дуже цікаво, працюючи з різними світоглядами, щоразу знаходити певні шрифтові, естетичні, сакральні відповідності й відображати, з одного боку, релігійну ідентичність, з іншого боку, наголосити саме на українському наративі через художню мову.

Тут є ще декілька робіт, пов'язаних з Григорієм Сковородою, з його ідеєю свободи, вольності. На цій виставці представлена каліграфія з його цитатами, що була зроблена для музею у Сковородинівці, який на початку війни знищили російські ракети. Мені здається, саме через філософію Сковороди, ідею любові, свободи важливо передавати нашу ідентичність. Його філософія серця зараз дуже влучна й потрібна нам.

― На одній з презентацій ви зазначили, що треба відходити від сприйняття України як постімперського суспільства. Як на мене, ваші шрифти мають відсилання до часів козаччини. Як ви, як дослідник минувшини і як творець нового, визначаєте межу між нашим ідентичним і тим, що нам намагалися нав’язати?

― Шрифти часів козацтва, які я використовую, відображають вільний козацький дух, а не імперський світогляд. Це шрифти зі значним впливом грецької та латинської каліграфії. Тому в них є відлуння української ідентичності. Але важлива не тільки форма, а ще й контекст дизайну та ті сенси, які ми вкладаємо в той чи інший проєкт. Наприклад, тут є робота, створена для видавництва «Абабагаламага» разом з моїм другом ― на жаль, уже покійним Андрієм Потурайлом, що присвячена українському Різдву: «Нова радість стала. Улюблені колядки та щедрівки». У малюнках і каліграфії, які відсилають до світогляду гоголівської візії, ми намагаємось уникнути впливів російської окупаційної присутності в ті часи, але виокремити саме наше національне буття XVIII-XIX століть.

На цій виставці також є проєкти, пов'язані з відродженням шрифтів, які існували на наших теренах до петровської реформи, що породила так зване «гражданське письмо» ― це розробка системи шрифтів перших видань друкарень Києво-Печерської лаври, яку творимо спільно з «Музеєм книги і друкарства України».

Мене також цікавлять авангардні напрямки в дизайні. Ось, наприклад, паркан для церкви в Харкові з текстом «Отче наш», зроблений в дусі Якова Гніздовського. Тут багато експериментів на перетині різних епох і стилів. Мені здається, що принцип української ідентичності, як говорить мій хороший друг шрифтовик Андрій Шевченко, ― «нехай квітнуть усі квіти». Тобто треба шукати багато джерел натхнення з історії, але перетворювати їх на сучасність. Як казав наш відомий вчений харків'янин Юрій Шевельов: «Світ сприйме нас лише модерними». А світ зараз дуже цікавиться тим, що в нас відбувається. Прикладом може слугувати успіх видання «Ukraine Rising: Contemporary Creative Culture from Ukraine» (gestalten/CP Publishing), до якого ввійшли мої роботи в збірці сучасного українського мистецтва.

― Як ваші роботи й узагалі шрифти, каліграфія, графіка можуть впливати на побудову діалогу між різними конфесіями?

― Тут важлива емпатія, коли ти намагаєшся якісно зануритися в традицію. Тоді тобі довіряють люди з різних християнських конфесій, розуміючи, що ти не будеш повторюватись і насаджувати естетику попередньої роботи. Тому це, з одного боку, емпатія зі сторони творця, а з іншого боку, ― довіра зі сторони замовника. Вони створюють можливість діалогу. Художники можуть порозумітися швидше, ніж теологи, тому що мова краси є більш зрозумілою для всіх. Я це називаю «кардіодизайном» в контексті «філософії серця» Сковороди.

Католицький теолог Ганс Урс фон Бальтазар писав у своїй «Теоестетиці», що краса може переходити межі та створювати зв'язки там, де люди та ідеї не згодні. Православний філософ і теолог Девід Харт уточнює, що краса нівелює наші відмінності, ставить їх під сумнів та демонструє гармонію світобудови.

― Ваші роботи завжди різноманітні. Як не бракне фантазії розвивати для кожного замовлення щось унікальне? Хто є вашими натхненниками?

― Це можуть бути історичні джерела, каліграфи старовинних рукописів, чи, наприклад, церковні оздоблення, писарі козацької доби. Та й той самий Сковорода, у нього був чудовий почерк. Я його вивчаю, пишу статті про нього й беру за основу. І, звичайно, надихають ті дизайнери, які працювали у ХХ столітті. Дуже багато їх було в діаспорі: Яків Гніздовський, Павло Ковжун, Роберт Лісовський та інші. Цікаво, що в діаспорі художники зберегли більше рис, притаманних українському естетичному світогляду, адже всередині держави сіра радянщина давала свій вплив, художники були більш скутими.

І, звісно, надихають друзі, з якими ми працюємо з 2000-х років і намагаємось розвивати історію шрифтового мистецтв: Андрій Шеченко, Кирило Ткачов, Дмитро Ростворцев, Віктор Харік, Віка та Віта Лопухіни, Наталія Ком’яхова та інші. Тепер, можна сказати, відбувається бум і каліграфії, і шрифторобства. Вже й на державному рівні є розуміння, що шрифти ― дуже важлива частина візуальної культури й ідентичності.

― Часто можна почути, що такі речі не на часі, адже тривають активні бойові дії й усе, пов’язане з ними, потребує нагальної уваги. Скажіть, чому, на вашу думку, мусимо працювати і в культурному полі?

― Зрозуміло, військовий спротив важливіший, бо якщо тут не вистоїмо, то не буде ніякого майбутнього. Але сенсовий спротив допомагає українцям зрозуміти, що воювати треба не тільки за землю, а й за історію, культуру. Наприклад, ми знаємо, що за українську естетику розстрілювали і «бойчукістів», і багатьох інших українських дизайнерів ХХ століття. І, здавалося б, що там такого: літерки, трошечки інші образи. Але це для окупанта важливо, бо це маркер того, що ми намагаємось бути іншими і відстоювати своє бачення світу.

Так само я знаю досить багато дизайнерів, які входили в розстрільні списки сучасної війни. Якщо б захопили Харків чи інші міста, то багатьох уже не було б на світі. Серед них мої друзі. Так само і моя діяльність у розвитку українського мистецтва та церкви досить «цікава та образлива» для російських структур, тому що вони в будь-якому індивідуалізмі, в таланті, у потужному впливі на естетику й здатності відстоювати гідність бачать ворога. Нас у тому числі вбивають за літери, за наше бачення мистецтва. Я про це розповідав на дуже відомому дизайнерському майданчику Herb Lubalin Lecture Series & The Cooper Union в Нью-Йорку. Це, мабуть, уперше для англомовного загалу була представлена антиколоніальна історія української писемності та шрифту «Flowering Cyrillic or the Genesis of the Ukrainian Typography».

Тому повинні бути люди, які формують світогляд. Історики, які розповідають справжню історію України чи українського мистецтва. Навіть про те, що в нас не вдалося, як в часи Мазепи, але як ми все ж таки намагалися будувати державу. До речі, книжка «Скарби шведських архівів», яку ми разом з українськими та шведськими істориками зробили на основі документів зі Швеції під керівництвом Марини Траттнер, дуже поширена серед військових. Вони читають про факти з нашої історії і намагаються уникнути помилок та цього разу остаточно перемогти ворога.

Я зараз дотичний до проєктів заповідника «Києво-Печерська лавра», в них ми намагаємося повернути українську Лавру Україні та вирвати цю святиню з лап російської ідеології РПЦ. Заповідник займається поверненням історії та сенсів, реабілітацією військових. Саме там вони слухають справжню історію, яка пов'язана з тим же Мазепою, зі святими, мощі яких лежать у печерах, розуміють, як діяли в державному плані князі Острозькі, Олельковичі чи інші військові та культурні діячі, й усвідомлюють, за що вони борються зараз. Це дуже важливо. Можна подумати що люди, які займаються культурно-просвітницькими проектами, зараз не настільки потрібні. Але це не так. Військові воюють і захищають наше право на власну культуру та ідентичність, а історики, які зараз у війську, займаються формуванням історичної свідомості воїнів. Серед них такі історики як Олександр Алфьоров, Ігор Полуектов, Борис Черкас, Євген Луняк та інші. Так само і художники, навіть якщо нас не дуже багато, повинні робити все для того, щоб військо, яке виборює незалежність України, виглядало естетично й відповідно до нашої історії.

― Григорій Сковорода вам близький. Саме на Слобожанщині філософ знайшов ще не загнуздану російською імперією свободу. Однак згодом Харківщина потерпала від Голодоморів, тотальної русифікації, розстрілів та інших злочинів «спадкоємиці» Росії царської ― СРСР. До початку повномасштабної війни в регіоні було чимало прихильників «русского міра» і тих, хто не підтримував Росії, але й не чинив їй спротиву. Ви, живучи в цьому регіоні, маєте стійку позицію українця й оточення з такими ж принципами. Що вас формувало?

― Не можу сказати, що я одразу прийшов до таких поглядів, які маю тепер. Це був певний шлях. Я народився в Києві, в російськомовному радянському середовищі інтелігенції. Але я пам’ятаю й досі, як ми з батьками ходили до Петра Буйнцева ― художника, в’язня сталінських таборів і великого друга діячів українського спротиву, з якими він познайомився у в’язницях. Він розповідав ту історію, якої ми не вивчали в школі. Тому процес мого становлення був дуже поступовий. Мені здається, важливо вміти визнавати помилки і реально дивитись на речі, не вигадувати конструкції, які не існують. Звичайно, коли я стикався з невідповідністю реальності й тих ідей, які мені намагалися підсунути через книжки, історію, то почав змінюватись і шукати, де правда. Тому шлях був досить довгий, але творчий.

Думаю, у Харкові багато хто теж пройшов такі зміни. У нас дуже багато контрастів: з одного боку є поезія Сергія Жадана, українознавчі видання Олександра Савчука, діяльність «Літературного музею», а скільки зробили для захисту України один зі засновників «Азову», історик і геральдист Олег Однороженко чи батальйони «Кракен» і «Хартія». А з іншого ― присутність так званих «ждунів» та поціновувачів імперських чи радянських комплексів.

Але коли почалась повномасштабна війна, джерела, які ховалися всередині нас, навіть у тих, хто говорив російською мовою, мав радянський досвід, сколихнули історичну тяглість і багато людей змінили свою думку. Це досить зворушливо. Не забуваймо, що образлива лайка про Путіна, що вигадали харківські «ультра», поширилось світом і відобразила брутальність і сміливість харків’ян. Тому й говорять, що Харків ― залізобетон. Він, незважаючи на таку різноманітність світоглядів, згуртувався, змінюється та став фронтиром спротиву. Ясно, що це відбувається вже в режимі катастрофи, але ж відбувається.

Також ми повинні пам’ятати, що Харкові були дуже різні історичні хвилі. Можемо згадати прізвища українського відродження, які пов’язані з Харковом та будинком «Слово». Наприклад, за свідченням Миколи Левитського, харківські студенти вперше наприкінці ХІХ-го століття використовували гасло «Слава Україні», а відповідь була: «По всій землі слава!» Так, маєте рацію, через близьке розташування до Росії й у радянський час все змінилося. Однак вольність несподівано виникає в людях, які цього не очікують. Навіть через багато століть поневолення вона працює. І тут вислів слобожанського філософа «Мені моя сопілка і вівця дорожчі царського вінця» починає працювати на підсвідомості. Війна сколихнула забуте, перемішала Схід і Захід. І ці взаємовпливи є важливими для нашої країни.

― Як вам вдається знаходити можливість творити? Чи часом не буває відчуття, що мистецтво зараз має відійти на другий план, а ви потрібні більше в чомусь іншому?

― У нас з братом Антоном є свій волонтерський проєкт. Ми возимо багато смаколиків на фронт. Постійно допомагаю військовим підрозділам, щоб вони виглядали естетично, та роблю дизайни для батальйонів. Але все ж роблю речі, у яких мене не дуже багато людей можуть замінити. Це проєкти, пов'язані з українською Церквою та культурним спротивом. Саме в цьому я відчуваю свою необхідність для суспільства. Хоча розумію, що, якщо потрібно буде, то треба відкласти комп'ютер і перо та йти до війська. Але поки є можливість, то займаюся саме сенсовою війною та міфодизайном. Я безмежно вдячний тим воїнам, які дають мені можливість це робити. Зокрема друзям-дизайнерам, які зараз боронять країну: Лук’яну Турецькому, Богданові Гдалю, Тарасові Іщику, Олександрові Ком’яхову та іншим.

― Що ви як митець намагаєтесь донести світові у своїх роботах?

― Мені подобаються ті проєкти, коли до мене як до українця звертаються не тому, що в Україні роблять дешевше, швидше (як використовують українців інших професій у Європі), а саме через фахові речі, де я можу вирішити питання не гірше, ніж хтось з іншої країни. Треба показувати, що Україна може робити на експорт досить багато речей і постійно збільшувати перелік пропозицій для світу, а не лише просити гроші чи технології.

Наприклад, швейцарський замовник звертається за дизайном фестивалю в Цюріху, але просить зробити не як би виконав швейцарець — мінімалістично та стримано, а так як зробив би українець ― з незвичними типографічними експериментами. Був у мене приклад, коли німецький університет Martin Luther Universität замовив оформити кафедру, що досліджує християнський Схід. Це була дуже складна концепція, де треба було використати знання сакрального мистецтва різних християнських традицій, але запакувати у сучасний комбінаторній дизайн.

― Чи зустрічаєтесь зараз з нерозумінням, спротивом людей, щодо того чи іншого проєкту?

― Хейту в нас багато, але я намагаюся не звертати уваги на те, що неважливе. Розмовляю з конкретними замовниками та прислухаюсь до їхніх прохань. Досвід емпатії дозволяє «поцілити», тому мій дизайн приймають. Не збираюся сподобатися всім. Маю певну візію, намагаючись бути різним, навіть не схожим сам на себе. Для мене це важливо.

― Який зі своїх проєктів можете назвати улюбленим, знаковим?

― Є знакові проєкти, як-от співпраця з ПЦУ, які залишаться на століття, а є не дуже зрозумілі для загалу, наприклад замовлення від «Gorgias Press» ― відомого американського сходознавчого видавництва. Так-от, я робив логотип сирійською мовою. Тобто в Україні є людина, яка це може. Сирійською мовою в принципі мало хто у світі робить логотипи.

Є дуже дорогі для мене проєкти, наприклад, оформлення монастиря в Римі, каліграфія для Гарвардсього університету, дизайн для наукових конференцій в Оксфорді. Думаю, багато вдалося у книжковому дизайні спільно з Олександром Савчуком. У книгарнях можна побачити наші видання. Ми дали нову течію у оформлені книжок, пов’язану з українською ідентичністю. Мої напрацювання краще подивитися тут: www.instagram.com/oleksiy_chekal

― Яким бачите або яким хотіли б бачити розвиток каліграфічного мистецтва після завершення війни?

― Важливим є викладання каліграфії у навчальних закладах, тому що писемність, відчуття пропорції прищеплюють смак. А несмак як явище я вважаю другим нашим ворогом після імперських зазіхань Московії на нашу країну. В мене навіть була лекція в УКУ на тему «Краса та несмак як моральний вибір у контексті національних та релігійних наративів». Знаємо приклад Стіва Джобса, який після курсів каліграфії зрозумів, наскільки важливі пропорції та шрифти у візуальному сприйнятті людини інформаційному простору.

Тому, як на мене, потрібно робити більше шрифтових конкурсів, фестивалів, курсів каліграфії, дбати про розвиток шрифтової справи взагалі. І, звісно, може через це люди зрозуміють, що шрифти треба купувати, а не красти. До речі купувати українські шрифти можна на потужнішому сервісі (rentafont.com.ua). Адже за кожним шрифтом, який використовується на комп'ютері, ховається багато-багато годин праці, людське життя. Шрифт — це камертон суспільства та історії, тому нам треба плекати та формувати його в контексті нашої культури.

Насамкінець я б хотів перефразувати думки відомого вченого та українознавця Омеляна Пріцака, який започаткував Український науковий інститут в Гарварді та книгу з інтерв’ю якого ми нещодавно презентували у видавництві Олександра Савчука. Україна має бути державою світового значення, тому що лежить на перехресті географічних доріг, історичних і культурних шляхів між Сходом і Заходом. Ця відкритість, з одного боку, у поважному вивченні інших традицій та глибинному зануренні в скарби своєї ідентичності, а також уміння хоробро відстоювати цивілізаційні принципи та гідність перед навалою варварів дають можливість розвивати не тільки державність чи мистецтво, але й нові цінності для світу. У цьому контексті шрифт, дизайн та естетика писемності можуть внести невелику, але важливу лепту в процеси відродження української свідомості та світогляду.

Світлини авторки і Олексія Чекаля