Автокефалія не є самоціллю, але без автокефальної Чорногорської Церкви не існуватиме чорногорської нації, — Митрополит Борис (Бойович)

У 2022 році уряд Чорногорії й Сербська Православна Церква підписали угоду, яка діє всупереч інтересам Чорногорської ПЦ і національній ідентичності чорногорців, яку у СПЦ не визнають. Після цього у парламенті уряду оголосили недовіру.

Нещодавно владика Борис побував у Львові на конференції, де йшлося про досвід балканських народів у подоланні викликів війни, та як цим можуть скористатися українці. При цій нагоді ми поцікавилися у владики про нинішній ЧПЦ і бачення майбутнього.

За словами владики, існування чорногорської нації пов’язане з існуванням Чорногорської Церкви, бо для Сербської ПЦ чорногорців як нації не існує.

— Владико, коли Вас обрали предстоятелем Чорногорської Православної Церкви у вересні минулого року, Ви сказали, що Вашим завданням є шукати шляхів вирішення проблеми неканонічного статусу вашої Церкви. Що вдалося зробити за цей час?

— Так, 3 вересня 2023 року Загальночорногорський Церковно-народний Собор обрав мене главою Чорногорської Церкви. Моя єпископська хіротонія відбулася п’ять роки тому, а тепер мене обрали главою Церкви. У нас є контакти, і я сподіваюся, що скоро ми зможемо вирушити на Фанар, аби спілкуватися з представниками Константинопольського Патріархату про духовну свободу чорногорського народу, який має великі проблеми у стосунках із Сербською Православною Церквою. Вона намагається асимілювати чорногорців, щоб вони не сприймали себе окремим народом, а частиною сербського. Цьому сприяє і режим у Бєлграді.

Наразі Константинопольський Патріархат спрямував спостерігачів, аби побачити, як виглядає внутрішня організація Чорногорської Церкви.

Наша делегація була у Вашингтоні, Нью-Йорку, де проживає багато чорногорців, і вони хочуть мати свої парафії у тих містах, а також в Чикаго тощо. Потім ми утворили ставропігійну Церкву в Румунії, в Бухаресті. Там є двоє священиків і троє монахів. Ми також були в Італії, де маємо нашу громаду. Священики ЧПЦ є у Стокгольмі, Римі, Барі, Брюсселі, а тепер і в Бухаресті. А в самій Чорногорії є така проблема, що вся правляча верхівка – президент, прем’єр тощо – є просербськими, проросійськими, а також дуже тісно пов’язані з Сербською Православною Церквою.

— Це зараз?

— Останні три роки.

— А чи була раніше якась підтримка від влади?

— Раніше у президента Джукановича, який був при владі приблизно 30 років тому (15 січня 1998 – 25 листопада 2002 р. – прим. ред.), була ідея утворити помісну Чорногорську Православну Церкву. Він зустрічався із Константинопольським Патріархом Варфоломієм, був у нього десь два рази, а Варфоломій їздив до нас у Чорногорію.

— А чи є якась реакція Фанару на ці ваші ідеї бути помісною Церквою?

— Назагал у нас ще немає одностайної думки про те, як це має виглядати. Але я гадаю, що, як й інші православні народи, чорногорський народ заслуговує на свою автокефальну Церкву. І не просто тому, що кожен народ має право, а й тому, що ми мали її до «возз'єднання». Спочатку [1766 року – прим. ред.] постала Чорногорська автокефальна Церква, визнана Константинопольським Патріархатом. А потім, коли утворилося Велике королівство Югославії, королівство Сербії просто духовно поневолило всю територію Югославії через Сербську Православну Церкву. Була СПЦ, яку Патріарх Константинопольський визнав два рази: вперше – у 1835 році, а вдруге – 1875 року. Була автокефальна митрополія у Карловці, Воєводина – вона була під Австро-Угорською імперією; і була автокефальна Чорногорська Православна Церква. Це три основні Церкви. Також були окремі єпархії, як-от Дубровницька і Задарська єпархії Буковинської митрополії та інші єпархії та митрополії, які були під Константинополем. 1922 року із них всіх утворили Церкву Об'єднаного королівства сербів, хорватів і словенців. А потім, приблизно через 20 років, її перейменували на Сербську Православну Церкву.

Після розпаду Югославії ця Церква опинилася у всіх країнах, які раніше входили до об'єднання: Хорватії, Сербії, Чорногорії, Боснії, Косово, Словенії. І тепер необхідно провести наступну роботу: там, де православні складають більшу частину населення, необхідно утворити автокефальні Церкви, як-от Чорногорська Православна Церква, Сербська, Македонська. У тих країнах, де православні є в меншості, тобто Хорватії, Боснії, Словенії, на мою думку, єпархії повинні повернутися до Константинопольського патріархату, адже до 1917 року Загреб, Любляна, Сараєво, Косово і Македонія знаходилися під Константинополем.

— Я так розумію, що справа з Північною Македонією, тобто з архиєпископством Охридським, вирішується? Серби дали їй автокефалію, але вона не є визнана.

— Сербська Церква не може давати автокефалію. Ніхто з Православних Церков не може надавати автокефалію, окрім Константинопольського патріархату. Він дає Томос. Сербська Православна Церква хотіла, подібно до Московського патріархату, підважити авторитет Константинополя, і видала неканонічний томос, у якому Македонській Церкві, Охридському архиєпископству, надає автокефалію. Але це просто неможливо, це ніколи так не працювало у православ'ї.

— Чи є у Вас оптимізм щодо того, що вам вдасться це досягнути?

— Попереду у нас багато роботи і щодо справ церковних, і щодо народу, щодо євангелізації. Я не надто переймаюся тим, щоб якнайшвидше здобути автокефалію. Автокефалія важлива, але спочатку необхідно мати добру інфраструктуру Церкви: заснувати богословську академію, семінарію та інші необхідні інституції, а потім поговоримо про автокефалію.

— А у вас ще немає семінарії?

— Ми не маємо семінарії. У Чорногорії була семінарія до 1916 року, але потім була війна з Австро-Угорщиною, і семінарія припинила своє існування. З того часу ми не маємо власно духовної школи.

— А де готуються священики?

— Наші священики проходили підготовку в Українській Православній Церкві Київського Патріархату.

— Це було раніше, а зараз?

— А зараз не маємо де готуватися.

— Тобто ті, що були, ті й залишаються. А яка зараз ситуація в Чорногорії? Я так розумію, що сербських парафій набагато більше?

— Так.

— А які у вас яка статистика храмів, громад?

— У нас є близько шістдесяти церков, а також 5 близько Цетина, і то вони належать Сербській Церкві. А Сербська Церква, коли стала національною Церквою після 1917 року, забрала усі церкви і монастирі. У 2003 році був референдум у Сербії. У нас є села в Сербії, де протягом останніх двадцяти років більшість складають чорногорці. Вони виступили з вимогою, щоб допустити наших чорногорських священиків служити у їхніх церквах.

Нам потрібно будувати власні церкви і зробити так, щоб вони були власністю держави. Коли Чорногорія була частиною Королівства сербів, хорватів і словенців, Церква не була власником храмів, вона служила там, а власником була держава. Було міністерство просвіти і церковних справ. Священики були держслужбовцями і мали заробітну плату від держави. Потім, коли прийшла Сербська Церква, вони хотіли передати право на власність у руки Церкви, але вони не мали документів, які би підтвердили, що тут є Сербська Церква. Серби це зробили, але неможливо просто взяти собі церкву без документа.

Я гадаю, що краще буде так, як вони хотіли зробити у новому законі 2019 року, коли власником храмів є держава і вона дає їх Церквам у користування: і Чорногорській, і Сербській Православній Церкві. І туди ходили б і наші діти, і їхні діти.

— А як зараз серед чорногорців, чи більшість ходить до СПЦ, так?

— Чорногорці не ходять до Сербської Церкви, але СПЦ, як і Московський патріархат, є релігійно-політичною організацією, і вона національна. Вони просто не дають змоги написати, що серед їх вірних є чорногорці. Вони пишуть, що це «православний серб» або просто «православний», але не хочуть визнати, що ця людина є чорногорцем.

— Тобто вони не визнають чорногорців як окремий народ? Так само, як росіяни українців?

— Так, не визнають. Вони хочуть, щоб через сто років, якщо хтось буде цікавитись, то побачить: ця людина була хрещена як православний серб. Вони мислять на далеку перспективу. Ми маленький народ, але у нас є довга історія, понад тисячоліття. У нас було чотири династії: Войславлевичі, Бажичі, Црноевичі і Петровичі. У Чорногорії була теократія. Близько 350 років тому митрополит Чорногорський був главою держави, Церкви і війська. Є країни, які мають багату історію, а от Бєлград не має чим похвалитися: вони понад 500 років перебували під Османською імперією.

— А ви не були?

— А ми не були. Ми боролися, ми помирали, але ми були вільними. Два рази османи прийшли у Цетине, запалили місто, але жодного разу не залишилися там. Ми мали свою свободу, свою Церкву, свої вольності.

— У Чорногорії більшість складають чорногорці?

— Так.

— І вони ходять до Сербської Церкви?

— Ходять, але небагато. Ходять ті люди, які вважають себе сербами.

— А куди загалом ходять?

— У нас є багато людей, які взагалі не ходять до церкви. СПЦ огранізувала литії, хресні ходи як політичний протест проти нового закону 2019 року, який говорить, що якщо у вас є документ, який посвідчує, що ця церква ваша – вона буде ваша, а якщо ні, то вона буде державною і буде надаватися і вам, і Чорногорській Церкві, оскільки у державі Чорногорія є вірні обох Церков.

— Чи є у вас католики чи мусульмани? Які ще Церкви у вас є?

— 75% людей у нас є православними, потім мусульман є близько 19-20%, і близько 5% католиків. Там є два єпископства у містах Бар і Котор. Вони є досить давні. Також є ісламські мечеті.

— Ви казали, що маєте парафії у Румунії. Чи погоджували ви їх створення з Румунською Православною Церквою?

— Ні. Ми там маємо чорногорську громаду. Ми не хотіли створювати проблем Румунській Православній Церкві, тому ці парафії є ставропігійними, тобто самоврядними. Це вікаріат, представництво Чорногорської Православної Церкви в Румунії. У нас є священик, який був священиком Румунської Православної Церкви, професор Еміліян Прода. Він є відомою людиною, два рази на тиждень виступає на телебаченні. Він сказав, що хоче допомогти Чорногорській Православній Церкві і перейшов до нас.

— Чи його перехід узгоджувався із Румунською Церквою?

— Ні, це було його особисте рішення. Він пішов у відставку в Румунській Церкві і перейшов до Чорногорської Православної Церкви.

— А з Церквами в інших країнах, де ви засновували парафії, чи були якісь конфлікти? Чи було таке, що інші Православні Церкви говорили, що не хочуть вас там бачити? Наприклад, у США – чи вже є там у вас створені структури?

— Так, маємо. Ми підтримуємо стосунки із Білоруською Православною Церквою в Америці. Це давня Церква, і вона не має нічого спільного з режимом Лукашенка, навпаки – знаходиться в жорсткій опозиції. Так само, як Українська Православна Церква має свої структури у США. Там є архиєпископ Святослав, він закінчив Київську академію, якщо я не помиляюсь, у 2010 році. Ми його знаємо, були у храмі Білоруської Православної Церкви у Нью-Йорку, в Брукліні. У Нью-Йорку в них є три-чотири церкви.

— Це Білоруська Автокефальна Православна Церква? Вони належать до Константинопольського Патріархату?

— Ні, але хочуть належати.

— Тобто вони також "неканонічні"?

— Неправильно казати – неканонічна. Правильніше сказати – невизнана. Ми маємо свої канони, свої догми, правила як православні, християнські Церкви і служимо згідно з ними. Я б ніколи не назвав Київський Патріархат в його ранішому форматі неканонічною Церквою. Це невизнана Церква. Пізніше вона з’єдналася в ПЦУ і стала визнаною. Так само Македонська Церква не є неканонічною, вона є невизнаною Церквою. Я думаю, що так правильніше, бо ми маємо свої канони.

— Коли Вас вибрали предстоятелем, у новинах повідомляли, що Ваш попередник не погодився з Вашим обранням. Що з ним зараз?

— Митрополит Михаїл має 88 років, він старший чоловік. Але була проблема, що проросійськи налаштовані політики були наближеними до Михаїла. Він таємно, без відома священиків і єпископату, мав зустріч у Будві з представником «Істинної Російської Православної Церкви», не знаю Рафаїлом його звали чи Серафимом, а він виявився… кадебістом. І коли ми про це дізналися, то постали перед великою проблемою. Ми підтримуємо Україну, ми любимо Україну, Україна – це наша братська земля, а Українська Православна Церква – наша сестринська Церква. Ми ніколи не хочемо бути з людьми, які є проти України, як той чоловік. Це було два роки тому. Повномасштабна війна почалася, а він зустрічається з цими… Вони хотіли утворити союз із старокалендарниками із Греції, Рафаїлом і Михаїлом, у нас є про це документація.

Неприпустимо, щоб таке відбувалося у нашій Церкві, і тому скликали Синод. У нас вибори предстоятеля Чорногорської Православної Церкви відбуваються таким чином, що скликається загальночорногорський собор. Так завжди було у Чорногорській Церкві. Так обрали першого митрополита св. Антонія Абрамовича. Загальночорногорським собором обрали і Михаїла. А коли є така потреба в Церкві, скликається собор народу і Церкви. Наприклад, у 2014 році ми комунікували з державою і провели церковнонародний собор, щоб донести державі позицію Церкви. Четвертий такий собор відбувся третього вересня, коли Михаїла відправили у відставку.

Чого хотіли російські і сербські служби у Чорногорії? Дискредитувати Чорногорську Православну Церкву, щоб вона розпалася. Якщо немає Чорногорської Церкви, за 10-15 років люди перейдуть у Сербську Православну Церкву. Вони сподівалися, що коли помре Михаїл, ЧПЦ помре разом з ним. Розумні люди, священики і професори організували більший собор. Там було близько 5000 людей. Вони сказали: ми хочемо врятувати Чорногорську Православну Церкву.

Ми не вигнали Михаїла, а просто відправили його на пенсію, залишили йому єпископський двір, бо він старий чоловік. Він може з нами співслужити. Ми не принижували його, а дали йому гідні умови як своєму «діду». Просто ті політики, які крутилися навколо нього, так звані «бізнесмени»… Він служить партіям, політиці, а вони – біля нього. До того, як це сталося, у нас не було проблем з ним, а зараз маємо. Він пише різні речі, народ не йде до нього, він не служить.

У нас за часів Михаїла був один єпископ, австрієць. Я не знаю, як йому можна було дати єпархію в Чорногорії, але нехай. Однак він був чужинцем у нашій Церкві.

— А при ньому є якісь священики?

— Це єпархія, яку йому виділили і яка відкололася, там було тільки троє священиків і один диякон.

І вони вийшли з Чорногорської Церкви — Которсько-Приморська єпархія заявила, що не хоче бути під омофором Михаїла. Але потім де-факто повернулася.

— Тобто зараз вони з Вами?

— Немає жодного документу. Є документ, що вона вийшла зі складу ЧПЦ, але немає документу, що вони повернулися. Думаю, що ми з часом зрозуміємо, що робити. Але в них недостатньо людей. Чорногорія маленька країна, Котор маленьке місто.

Народ Чорногорії не хоче, щоб Чорногорська Православна Церква померла, а сербські і російські агенти прагнуть нас зламати. Тому проти мене є така опозиція. Я служу в Чорногорській Церкві 26 років. І всі священики закордоном і всі активні священики в Чорногорії третього вересня всі підтримали мою кандидатуру як Глави ЧПЦ.

— Тобто підтримка є?

— Так.

— А Михаїл її має від когось? Скажімо, коли екс-патріарх Філарет намагався вчинити розкол, то він мав підтримку насамперед від частини політиків і клиру.

— Філарет мав снагу, мав харизму. Михаїл не має. Він нездатний створити нічого, от як Філарет. Але що вони мають? Небагато. Народ просто не любить розколи.

— Ви кажете, що Патріарх Варфоломій був у Чорногорії. Це було раніше?

— Раніше.

— Ви вже встигли відправити якісь документи на Фанар?

— Ні, ми поки що їздимо спілкуватись.

— А тоді, коли він приїжджав, його зустрічала Сербська Православна Церква?

— Так.

— Це вони робили для того, щоб показати, що вони тут є?

— Так, так. Це було 11 років тому. Зараз наша державна влада служить Сербській Православній Церкві. Президент, прем’єр та інші політики є близькими соратниками єпископів і священиків СПЦ.

— А Ви виграли на виборах і стали їм як кіл поперек горла…

— Так. Вони були у Вашингтоні і говорили, що неокомуністи прагнуть знищити християнську Церкву Чорногорії. Я коли був там, то пояснив людям, що це неправда, що вони сербські націоналісти, які хочуть асимілювати Чорногорію і приєднати до Сербії.

— Владико, а як у Вас складаються стосунки з українськими православними?

— Я приїхав в Україну, щоб виразити підтримку цим дивовижним людям, дивовижному народові за спротив російській агресії. Багато українців втекло у Чорногорію, і ми їх прийняли як братів. І зараз один із наших вікарних єпископів є українцем. Він був священиком УПЦ КП, а ми його висвятили на єпископа, і владика Іван зараз під нашим омофором. Ми підтримуємо українських біженців, тому надали їм свого єпископа, який служить для них українською мовою.

Я знаю, що Україні важко, але я думаю, що Бог захистить Україну. Є правда, істина, і Бог на нашій стороні – на стороні вільних українців і вільних чорногорців. У нас багато спільного в історії і багато спільних проблем. Так звані «великі народи» називали нас «братами», а насправді хотіли нас знищити.

— А той священик, тепер єпископ Іван, він звідки?

— Він із УПЦ КП, був під митрополитом Климентом у Криму. Коли російські війська увійшли у Крим, він ще залишався там, а потім виїхав у Казахстан. Звідти він приїхав у Чорногорію і прийшов до нас служити у Чорногорську Церкву.

— А чи підтримуєте зараз якісь стосунки з українськими Церквами?

— Радше неофіційні з Православною Церквою України. У мене тут багато друзів.

— Ви тут навчалися…

— Так, я вчився у Київській православній академії. Моїм ректором був нині Блаженніший Епіфаній, моїми викладачами були митрополит Євстратій та інші видатні люди, професори Київської православної академії.

— То ж я сподіваюся, що коли Чорногорську Церкву визнають, то вдасться налагодити тісні стосунки. Дякую Вам за розмову і за візит в Україну у цей непростий час.

— І Вам щиро дякую!