Цього року виповнюється 210 років з часу першої публікації «Слова о полку Ігоревім», найвідомішої пам’ятки давньоруської літератури.
Той, хто не бував у Галичі або приїздив сюди давно, відвідавши ці місця, безперечно, буде вражений. Центральну площу міста прикрашає монументальний пам’ятник королю Данилу Галицькому, встановлений до 1100-річного ювілею міста. Привертає увагу відреставрована церква Різдва з дзвіницею, яка є пам’яткою зодчества ХІV—ХVІ століть. Поруч — макет древнього Галича: церкви, оборонні мури, башти, вали.
Близько Дністер. З центральної площі алеєю старих лип можна піднятися до мальовничих руїн Старостинського замку, що височить на горі.
Замок реставрують. З гори відкривається вражаюча панорама: розлога долина Дністра, будівлі міста, навколишні села.
Залишки древнього літописного Галича — в шести кілометрах на південь від Галича сучасного, в селі Крилос.
При в’їзді — пам’ятний знак Галицької землі у вигляді великого меча і рала.
Ліворуч від траси на Івано-Франківськ — крутий спуск... Пагорби, вздовж яких в’ється дорога, густо поросли лісом. Тут гарно навесні, коли пишно розквітлі яблуні в садах виділяються на тлі зелені дерев.
Від колись великого могутнього стольного міста на Крилоській горі мало що залишилося... Законсервовані фундаменти кафедрального Успенського собору ХІІ ст., Галичина могила, оборонні вали... На місці колишнього храму з його кам’яних блоків у ХV столітті збудовано каплицю Св. Василія. А 1586 року старанням нащадка боярського роду Марка Шумлянського — Успенську церкву.
З 1994 року в Галичі діє Національний заповідник «Давній Галич», до якого входять три музеї (Музей історії давнього Галича, Музей народної архітектури та побуту Прикарпаття, єдиний в Україні Музей історії та культури караїмів) і численні пам’ятки архітектури та археології. За площею це найбільший у Європі історико-архітектурний заповідник. Завдяки його діяльності відреставровано Митрополичі палати, Княжу криницю, Галичину могилу, храм Св. Пантелеймона, оборонні стіни з дерев’яними галереями, браму…
Дорога до легендарної Княжої криниці починається з воріт городища повз Золотий Тік. Зараз це місце поросло травою, а в княжі часи тут був центр економічного і культурного життя Галицької держави. З оглядового майданчика відкривається прегарний вид на околиці. Звідси видно білокам’яну церкву Св. Панталеймона в селі Шевченкове.
Це чи не єдиний храм у Західній Україні, що зберігся з давніх княжих часів.
Найвища точка на Крилоській горі — курган, названий у літописі Галичиною могилою. За версією Михайла Грушевського, тут похований засновник Галича.
Частково таємницю кургану розкрито під час археологічних розкопок 1991—1992 років. Виявлені знахідки датуються Х століттям.
Першовідкривач княжого Галича — доктор археології, професор археології багатьох університетів Ярослав Пастернак. Він очолював комісію НТШ, яка в 1934—1943 роках проводила археологічні розкопки в Крилосі. Роботи велися за підтримки митрополита Андрея Шептицького.
Влітку 1936 року тут на прицерковному цвинтарі натрапили на кладку із тесаних кам’яних блоків. Наступного року повністю відкрили фундаменти і нижні стіни унікальної пам’ятки княжої доби — кафедрального Успенського собору, в якому відбувалася інтронізація галицьких князів. Це була сенсаційна знахідка. Адже впродовж 700 років місцезнаходження літописного собору залишалося невідомим.
Головна святиня Галича мала великі розміри — 32,5х37,5 м. Як писав Ярослав Пастернак, таких розмірів не мав жоден храм у Галицько-Волинському князівстві, «він був на півтора метра коротший і настільки ж вужчий від Київського Софійського собору в його першому закладанні».
Залишки кам’яного декору, що зберігаються в Музеї історії давнього Галича, свідчать про високомистецьке оздоблення собору.
...1937 року у притворі святині відкопали кам’яний саркофаг... Його віко було розбите, кістки розкидані. Видно, що поховання зазнало пограбування. Поруч збереглася дерев’яна домовина з останками княжни. Ярослав Пастернак був переконаний, що останки в саркофазі належать галицькому князеві Ярославу Осмомислу, час правління якого припадає на 1153—1187 роки.
На місці знахідки встановлено плиту з червоного граніту з відповідним надписом.
Ярославу Пастернаку належить і ідея створення Музею давнього Галича. А до того викопані знахідки зберігалися в каплиці Св. Василія.
Музей історії давнього Галича відкрито вже в наш час — у колишніх Митрополичих палатах, пам’ятці архітектури ХVІІІ ст., що поблизу фундаментів собору. Свого часу в цьому приміщенні була літня резиденція Андрея Шептицького. Експозиція музею надзвичайно цікава. В ній — археологічні знахідки різних давніх епох, лапідарій різьблення по каменю. На другому поверсі музей церкви Галичини. Тут можна побачити дбайливо збережені письмовий стіл і особисті речі Ярослава Пастернака, його портрет.
Тривалий час місце зберігання останків Ярослава Осмомисла залишалося таємницею. І лише восени 1991 року реліквію було відкрито вдруге — у крипті собору Св. Юра у Львові.
Тоді, на запрошення патріарха Мирослава Любачівського, напередодні перевезення з Рима в Україну останків патріарха Йосипа Сліпого в крипті працювала археологічна комісія НТШ. До її складу входили львівські археологи М.Бандрівський, Р.Сулик, Ю.Лукомський, І.Подоляк. Вони випадково віднайшли останки князя у дерев’яній скрині, яка згодом дістала назву «Скринька Пастернака». В ній були кістки скелету, череп і пляшка з листом, написаним на бланку НТШ довоєнного періоду. Датоване послання 31 серпнем 1939 року.
Ярослав Пастернак писав: «...отсим заявляю під словом честі науковця, що приложені до цього листа кости — комплексний скелет старшого мужчини — є ті самі, що я знайшов серед фундаментів княжої галицької катедри на Крилосі. Це є тлінні останки основника згаданої катедри галицького князя Осмомисла, що помер 1187 року». Науковець сподівався, що колись на основі черепа здійснять реконструкцію зовнішнього вигляду галицького князя...
Однак потрібно було ідентифікувати останки, провести всебічні дослідження і довести, що вони належать Ярославу Осмомислу.
Цю роботу виконав полтавський антрополог Сергій Горбенко. 1996 року він видав книжку «Ярослав Осмомисл — реконструкція антропологічна і історична», де детально описав свої численні дослідження. Він встановив, що останки належать саме Ярославу Осмомислу, прямому нащадку київського князя Ярослава Мудрого. Від свого далекого предка князь успадкував хворобу Пертеса.
Сергій Горбенко не тільки ідентифікував останки галицького князя, а й на основі історичної краніології відтворив пластичний образ його обличчя. Виконана ним робота є безперечним досягненням української антропологічної науки.
Нині тлінні останки Ярослава Осмомисла вмуровані в стіну крипти собору Святого Юра у Львові.
В нашій історії діяння галицького князя Ярослава Осмомисла описано досить детально: правив довго (34 роки) і мудро, його держава сягала від Карпат і Сяну аж по Дунай і виходила до Чорного моря.
Основою для цих розповідей є свідчення літописців. У «Літописі Руському» йдеться не тільки про походи князя і політику, яку проводив, а й про його приватне життя, долю синів Олега і Володимира.
Успішний у своїх діяннях князь був нещасливий в особистому житті. Батько одружив його з дочкою київського князя Юрія Долгорукого, нелюбою Ольгою. Тому князь мав ще й нешлюбну дружину — кохану Настаську — і сина від неї Олега... Як розповідає літописець, «галичани, розіклавши вогонь, спалили її, а князя водили до христа, що буде він по правді жити з княгинею».
Князь Ярослав Осмомисл помер 1187 року. Перед смертю зібрав людей, просив прощення за гріхи і повелів роздавати майно своє монастирям і вбогим. І роздавали те добро по всьому Галичі три дні і не могли роздати. Літописець по смерті князя називає його «мудрим, красномовним, богобійним», він «навів лад в землі своїй і милостиню щедро роздавав, прочан люблячи і нищих годуючи».
Прославлено князя Ярослава Осмомисла і в «Слові о полку Ігоревім». Він «високо сидить на злотокованім престолі і підпер гори угорські своїми залізними полками…». Це його дочка Ярославна (Єфросинія) квилить на Дунаї, це вона хоче омити кривавії рани свого чоловіка князя Ігоря. За версією Леоніда Махновця, перекладача й упорядника «Літопису Руського», автором славнозвісного «Слова о полку Ігоревім» якраз і був син князя Ярослава Осмомисла — Володимир.
Як відомо, 1800 року у Смоленській друкарні Москви накладом 1200 примірників вийшла друком «Героическая песнь о походе на половцев удельного князя Новгорода-Северского Игоря Святославовича, писанная старинным русским языком в исходе ХІІ столетия с переложением на употребляемое ныне наречие».
А відкрив світові «Слово о полку Ігоревім» — граф Олексій Мусін-Пушкін (1744—1817), колишній президент Російської художньої академії. 1788 року, коли за наказом імператриці Катерини ІІ було ліквідовано Преображенський монастир у Ярославлі, граф придбав його архів. Серед давніх документів знайшов «Слово». Він хотів передати цінну знахідку на збереження державі, писав про це в Петербург, проте відповіді не отримав. З початком війни 1812 року Мусін-Пушкін замурував рукописи у підвалі свого московського будинку, в тому числі й відому пам’ятку. Сховок було пограбовано, рукописи розкидано. Згодом усі вони згоріли під час пожежі. Серед них і рукописний оригінал «Слова…».