Доповідь на ХVІ Міжнародній науково-практичній конференції «Духовна та світська освіта: історія взаємин – сучасність – перспективи» в КДАіС
Джерело: Сайт КДАіС
20 серпня 2024 р. Верховна Рада України прийняла закон «Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій» (№ 3894-IX), а вже 24 серпня його підписав Президент України [1].
Цей закон забороняє діяльність в Україні Російської Православної Церкви, а також українських релігійних спільнот, які афілійовані з Російською Православною Церквою. Крім того, новий закон передбачає можливість заборони релігійних організацій, у разі якщо вони займаються пропагандою ідеології «русского мира»[2]. В законі пояснюється, що мається на увазі поширення цієї ідеології «як безпосередньо релігійною організацією, так і її статутними або іншими органами управління, іншими особами, які діють від їхнього імені за завданням чи з дозволу або відповідно до іншого способу погодження незалежно від форми такого погодження» (Розділ І, стаття 5, п. 1).
Очевидно, найближчим часом Кабінет Міністрів України прийме спеціальну постанову, якою буде встановлено порядок розгляду питань щодо фактів використання релігійних організацій для пропаганди ідеології «русского мира». Це означає, що порядок заборони релігійної організації з мотивів пропаганди ідеології «русского мира» буде відрізнятися від порядку заборони у разі афілійованості з московським патріархатом.
Отже, невдовзі можуть з’явитися судові позови проти релігійних організацій за підозрою у пропаганді ідеології «русского мира». Тому сьогодні і для державних органів, і для релігійних спільнот, і для науковців важливо зрозуміти, в чому полягає ідеологія «русского мира»? Які її характерні риси? В яких офіційних документах, публічних заявах чи наукових публікаціях ця ідеологія була сформульована?
Треба одразу сказати, що це є вкрай непростим завданням. По-перше, в різні часи різні російські науковці, а також політичні, громадські, церковні та культурні діячі висловлювали різні думки щодо «русского мира». А по-друге, не існує якогось нормативного документу, в якому б російська держава або російське церковне керівництво офіційно сформулювали доктрину «русского мира».
Разом з тим, не викликає сумніву, що сама ідеологія «русского мира» використовується російською державою для виправдання військової агресії проти України. Тому ми маємо приділити особливу увагу аналізу цієї ідеології.
Хоча поняття «русский мир» певною мірою розвиває ідеї російських філософів ХІХ — першої половини ХХ ст., все ж треба наголосити, що в сучасному розумінні це словосполучення почали вживати лише з кінця 1990-х рр. І це було тісно пов’язано з тодішнім політичним розвитком Росії.
Після розпаду Радянського Союзу до російського політичного лексикону міцно увійшло словосполучення «близьке зарубіжжя». Під ним розуміли країни колишнього Радянського Союзу, які отримали незалежність. Росія завжди розглядала «близьке зарубіжжя» як зону своїх інтересів. Простіше кажучи, Росія завжди намагалася встановити своє економічне та культурне домінування на цій території.
У 1995 р. російський політтехнолог Гліб Павловський, який був учнем Михаїла Гефтера, заснував у Москві Русский інститут. Навколо нього зібралися інтелектуали, які почали розробляти стратегію політики Росії по відношенню до країн «близького зарубіжжя». Цікаво, що серед них були люди, які добре знали спадщину російських філософів кінця ХІХ – початку ХХ ст. (Володимира Соловйова, Костянтина Леонтьєва, Сергія Булгакова, Павла Флоренського, Миколи Бердяєва тощо). А в цій спадщині вагому роль відігравали роздуми над так званою «руською ідеєю». З іншого боку, і сам Павловський, і його однодумці займалися маркетингом та піар-технологіями. Несподіване поєднання цих двох складових і призвело до появи концепту «русского мира».
Витоком концепту «русского мира» була ідея російського філософа Михаїла Гефтера про «Мир миров» (укр. «Світ світів»). Гефтер пропонував розуміти людство як великий Світ, в якому вільно співіснують різні світи. Отже, людство – це «Мир миров» («Світ світів»). Ще у 1989 р. Гефтер, розмірковуючи про відхід людства від біполярного світу, в якому точилася боротьба між капіталістичним та соціалістичним блоками, казав, що новий світ має об’єднати багато світів, «каждый из которых заинтересован в том, чтобы другие не были похожи на него, сохранили и обогатили свою непохожесть»[3].
У другій половині 1990-х рр. ці ідеї почали розвивати такі філософи з оточення Павловського, як Петро Щедровицький та Єфим Островський. Як згадував сам Щедровицький, словосполучення «русский мир» було вперше вжито у 1998 р.[4] Зокрема, саме тоді Щедровицький та Островський написали статтю «Россия: страна, которой не было»[5]. Тут розвивалася ідея Гефтера про «Мир миров» («Світ світів»). Автори писали, що сучасний світ складається не просто з держав, а з різних систем зв’язків. Кожна така система є окремим світом у складі великого Світу. Однією з таких систем вони вважали «русский мир», який вони визначали як «новую систему связей между русскими». Автори наголошували, що «русский мир» не є тотожним території Росії, а виходить далеко за її межі. Автори вважали, що наступна «четверта світова війна» буде вестися на геоекономічній та культурно-політичній аренах. Вона буде вестися не військовою зброєю, а гуманітарно-технологічними засобами. Тому автори пропонували створити новий «імідж» Росії, оскільки нове глобальне протистояння буде зіткненням не держав, а іміджів та брендів.
Отже, у 1998 р. концепція «русского мира» була орієнтована на глобалізаційні процеси. Автори цієї ідеї намагалися створити новий міжнародний «бренд» («імідж») Росії. Цей імідж мав стати привабливим для всіх, хто мешкає за межами Росії, але вважає себе причетним до російської культури. Отже, концепт «русского мира» мав стати певним запобіжником ізоляції Росії.
Разом з тим, як вірно зазначає французька дослідниця Марлен Ларюель, концепт «русского мира», створений наприкінці 1990-х рр., мав і очевидні месіанські риси. Щедровицький та Островський вважали, що Росія має сказати світу якесь особливе слово. Отже, рання версія концепції «русского мира» дивним чином суміщала в собі риси маркетингу та месіанства[6].
У 1999 р. Петро Щедровицький додав до концепції «русского мира» ще один важливий аспект. У своїй програмній статті «Русский мир и транснациональное русское» він писав, що «русский мир» — це «сетевая структура больших и малых со-обществ, думающих и говорящих на русском языке»[7]. Це вкрай важлива дефініція. Щедровицький визначив російську мову як головний маркер «русского мира».
Якщо наприкінці 1990-х рр. «русский мир» був концепцією, яка обговорювалася у вузькому колі інтелектуалів, то вже на початку 2000-х рр. вона була взята на озброєння російським політичним керівництвом. У 2001 р. президент Росії Володимир Путін вперше вжив це словосполучення в одній зі своїх промов. 11 жовтня 2001 р., виступаючи на першому Всесвітньому конгресі співвітчизників, він зокрема сказав: «Понятие “русский мир” испокон века выходило далеко за географические границы России и даже далеко за границы русского этноса»[8]. За логікою цієї промови, «русский мир» — це своєрідна спільнота людей різних національностей, які мешкають як в Росії, так і за її межами. Усі вони вважають російську мову та російську культури для себе рідними. Тому всі ці люди, де б вони не мешкали, є «співвітчизниками» (рос. «соотечественниками»). Як стверджував тоді Путін, до цієї спільноти відносяться мільйони людей, «говорящих, думающих, а, может быть – что еще важнее, – чувствующих по‑русски». Він навіть казав, що приналежність до цієї спільноти є питанням «духовного самоопределения».
Не викликає сумнівів, що ідеї, висловлені Путіним у 2001 р., прийшли до нього від того гуртка, який ці ідеї розробляв наприкінці 1990-х рр. Відомо, що у перші роки президентства Путіна Гліб Павловський був одним з головних політтехнологів Кремля. Очевидно, саме через нього ці ідеї потрапили до найвищих кремлівських кабінетів.
Це загальне політичне тло є вкрай важливим для розуміння генезису концепту «русского мира». Цей концепт чітко відбивав прагнення російського керівництва встановити своє домінування у так званому «близькому зарубіжжі». Там, де є люди, які говорять російською мовою та шанують російську культуру, там є «русский мир», а отже там є і геополітичні інтереси Росії.
Новий етап розвитку доктрини «русского мира» почався після перемоги в Україні Помаранчевої революції. Події 2004 р. у Києві стали повним провалом спроб російського політичного керівництва встановити контроль над Україною. До речі, тоді на боці Віктора Януковича працював у тому числі і Гліб Павловський.
Після 2004 р. Російська Федерація почала приділяти особливу увагу політиці в країнах «близького зарубіжжя» і зокрема в Україні. Головним завданням стає протидія так званим «кольоровим революціям» та недопущення подібної революції в Росії. Курувало цю політику російське Міністерство закордонних справ, в якому діяв спеціалізований підрозділ. З 2008 р. він отримав офіційну назву: «Федеральное агентство по делам Содружества Независимых Государств, соотечественников, проживающих за рубежом, и по международному гуманитарному сотрудничеству», або скорочено «Россотрудничество».
Стратегія російського впливу на «близьке зарубіжжя» охоплювала тоді широкий комплекс заходів, які вкладалися у поняття «м’якої сили» (англ. «soft power»). Термін «м’яка сила» був введений в науковий обіг американським політологом Джозефом Найєм (Joseph S. Nye, Jr.). «М’яка сила» передбачає досягнення бажаних результатів на основі добровільної симпатії та привабливості. Цим вона відрізняється від «жорсткої сили», яка передбачає примус[9].
Марлен Ларюель виділяє кілька основних напрямків російської активності у «близькому зарубіжжі». Це, перш за все, інвестиції в економіку «пострадянських» країн з метою підсилення тут російського економічного впливу. По-друге, це фінансування проросійських політичних партій, неурядових організацій, громадських рухів тощо. По-третє, це просування російської культури та мови. Зокрема, при російських посольствах була створена мережа російських культурних центрів. Такий центр діяв, до речі, і в Києві. Російські посольства опікувалися історичними пам’ятками, пов’язаними з Росією, або ж ініціювали та фінансували створення таких пам’ятників. По-четверте, ця політика передбачала заохочення репатріації етнічних росіян до Російської Федерації.
І, нарешті, саме тоді оформилася практика видачі російських паспортів колишнім громадянам Радянського Союзу, які мешкали у «близькому зарубіжжі». Цей процес набув масового характеру у Південній Осетії, Абхазії та Придністров’ї. В Україні високий відсоток власників російських паспортів був серед мешканців Криму, де перебували російські військові, які зазвичай після завершення служби залишалися на півострові. Це все давало Росії привід говорити про необхідність захисту своїх громадян у вказаних регіонах[10].
У 2007 р. Путін своїм указом створив фонд «Русский мир». Це громадська некомерційна організація, яка займається популяризацією російської мови та російської культури, а також підтримує програми вивчення російської мови в усьому світі[11]. Значною мирою фонд «Русский мир» займається майже тим самим, що і «Россотрудничество». Однак, «Россострудничество» — це державна організація, а фонд — ні. Крім того, «Россострудничество» традиційно зосереджувалось на «близькому зарубіжжі», а фонд «Русский мир» реалізовував програми по всьому світу. Хоча цей фонд і не є державною установою, він все ж отримує фінансування у тому числі і від держави та діє в інтересах зовнішньої політики Росії.
Отже, станом на 2008 р. словосполучення «русский мир» вже міцно закріпилося в російському політичному лексиконі. Його вживали не тільки філософи, маркетологи та піар-менеджери, але й перші особи держави. Активно діяв близький до Кремля фонд «Русский мир».
У 2009 р. концепція «русского мира» набула нових змістовних аспектів. Це було пов’язано з обранням на Московський патріарший престол митрополита Кирила (Гундяєва).
Перші обриси своєї версії «русского мира» патріарх Кирил публічно озвучив під час свого візиту до України влітку 2009 р. Хоча в промовах патріарха Кирила, виголошених тоді в Україні, самого словосполучення «русский мир» ще не було, все ж основні складові цієї доктрини чітко ним проговорювалися. А 3 листопада того ж року, виступаючи на ІІІ Асамблеї фонду «Русский мир», патріарх Кирил вже цілком послідовно виклав своє розуміння «русского мира». Вкажемо на основні складові доктрини «русского мира» за версією патріарха Кирила.
Перш за все, для опису «русского мира» патріарх Кирил став активно використовувати цивілізаційний підхід. В його розумінні «русский мир» вже не був «мережею» спільнот, які говорять та думають російською мовою. Для патріарха Кирила «русский мир» — це особлива цивілізація, яка об’єднує кілька країн. Як стверджував патріарх Кирил, країни «русского мира» «принадлежат к одному уникальному цивилизационному пространству». Фундаментом цієї цивілізації є «православная вера, которую мы обрели в общей Киевской купели крещения». Таким чином, основою єдності «русского мира» є «ценности, знания и опыт, помогавшие нашим народам всегда занимать достойное место в человеческой семье»[12].
Отже, патріарх Кирил на відміну від Щедровицького вважає головним маркером «русского мира» не російську мову та культуру, а православну віру. Патріарх Кирил навіть прямо заперечував виключно «мовне» розуміння «русского мира»: «Говорить на русском языке или понимать русский язык — это не единственное условие принадлежности к Русскому миру»[13]. Цей новий підхід дозволяв включати до складу «русского мира» і неслов’янські народи. Як казав патріарх Кирил 3 листопада 2009 р., «Русская Православная Церковь исполняет пастырскую миссию среди народов, принимающих русскую духовную и культурную традицию как основу своей национальной идентичности, или, по крайней мере, как ее существенную часть. Вот почему в этом смысле мы и Молдову считаем частью этого Русского мира»[14].
Отже, виходить, що «русский мир» існує не там, де говорять російською мовою (як стверджував раніше Щедровицький), а там, куди розповсюджується юрисдикція московського патріарха. Про це патріарх Кирил чітко говорив у Києві влітку 2009 р. Більш того, він намагався підвести під це твердження своєрідні історичні обґрунтування.
29 липня 2009 р., виступаючи на урочистому акті у Трапезному храмі Києво-Печерської Лаври, патріарх Кирил побудував наступну аргументацію. У візантійську епоху існувала пентархія — союз п’яти патріархатів (Римський, Константинопольський, Александрійський, Антіохійський, Єрусалимський). Вже після розриву взаємин між Східними патріархатами та Римом до пентархії був включений Московський патріархат. Це сталося наприкінці XVI ст. Тоді Східні патріархи надали Московському предстоятелю титул: «Патріарх Московський, всієї Русі і всіх північних країн». На думку патріарха Кирила, цей титул вказував на те, що під юрисдикцію Московського патріарха було передане «всё, что севернее Византии». Тому і сьогодні Московський патріарх «имеет попечение не только о Российской Федерации». Отже, за логікою патріарха Кирила, вже нібито наприкінці XVI ст. Східні патріархи своїм спільним рішенням передали під юрисдикцію Московського патріарха всі землі, які знаходяться північніше історичної Візантії. Саме на цих територіях і оформився особливий «цивілізаційний простір», який зветься «русским миром». Духовним лідером на цьому просторі є Московський патріарх[15].
Цікаво, що під час візиту в Україну у 2009 р. патріарх Кирил спеціально наголошував, що він як духовний лідер «русского мира» має право давати духовні настанови очільникам усіх держав, які існують на цьому просторі.
З історичної точки зору ці побудови патріарха Кирила не витримують критики. По-перше, я нагадаю, що у 1593 р., коли Східні патріархи видали грамоту про визнання Московського патріаршества, юрисдикція Московської Церкви аж ніяк не охоплювала «все, що північніше Візантії». Зокрема, православні єпархії на території України, Білорусі, Литви та Молдови і надалі залишилися в юрисдикції Константинополя (а усі ці землі розташовані північніше історичної Візантії). По-друге, згадка в титулі патріарха про «північні країни» фактично дублювала тодішній титул Московського царя. Згідно постанов Собору Східних патріархів від 12 лютого 1593 р., московський правитель мав поминатися на церковних службах як «благочестивейший царь Московский и самодержец всея Руси и северных стран». Відповідно, і предстоятелю Московської Церкви був засвоєний титул: «Патриарх Московский и всея Руси и северных стран»[16]. Отже, титул, засвоєний тоді патріарху, мав змістовне наповнення прямо протилежне тому, про яке говорить патріарх Кирил! Титул Московського патріарха означав, що його юрисдикція співпадає з кордонами Московського царства, а не розповсюджується на кілька держав. Саме тому титули царя і патріарха були тотожними.
Ще одна складова доктрини «русского мира» патріарха Кирила — це твердження про існування єдиного народу «русского мира». До цього «єдиного народу» патріарх відносить сучасних росіян, українців та білорусів. У 2014 р. він казав: «Русский мир – это … особая цивилизация, к которой принадлежат люди, которые сегодня себя называют разными именами – и русские, и украинцы, и белорусы»[17].
І хоча на ранньому етапі формування цієї ідеології патріарх Кирил у своїх промовах не ставив під сумнів існуючі державні кордони, все ж він говорив про умовність цих кордонів і про те, що в історії кордони неодноразово змінювалися. І сьогодні, за словами патріарха Кирила, державні кордони «создают лишние препятствия между народами Русского мира»[18].
Звернемо увагу і на ще один аспект вчення патріарха Кирила про «русский мир». Оскільки основою «русского мира» є «православная вера, которую мы обрели в общей Киевской купели крещения», це означає, що Київ є невід’ємною частиною «русского мира». 29 липня 2009 р. у Трапезному храмі у Лаврі патріарх Кирил досить емоційно проголошував: «Киев – это южная столица русского православия… Киев – это наш Иерусалим и Константинополь, это сердцевина нашей жизни. Можно ли закрыть на это глаза? На тысячелетнюю историю? И сказать: “…Мы тут двадцать лет независимы, и давайте мы всё тут перекроим”. Это не просто отказ от истории. Это отказ от предания Церкви».
За цією логікою, автокефалія Української Церкви стає в принципі неможливою. Посилаючись на грамоту Східних патріархів 1593 р., патріарх Кирил стверджує, що весь «русский мир» є територією канонічної відповідальності московського патріарха і тому жодна частина цієї території навіть теоретично не може відокремитися від підкорення московському патріарху.
Незважаючи на те, що патріарх Кирил називає цю ідею «неділимості» «русского мира» переданням Церкви, ніде в канонічних постановах Східної Церкви немає подібних ідей. Можна впевнено сказати, що уявлення про принципову неможливість отримати автокефалію для якоїсь з Помісних Церков вступає в глибоке протиріччя з православною екклезіологією.
Генезис поняття «русского мира» показує, яким чином в межах цієї концепції перепліталися інтереси російської держави та московської патріархії. Доктрина «русского мира» слугувала одночасно і фундаментом російської зовнішньої політики у «близькому зарубіжжі», і обґрунтуванням збереження канонічної юрисдикції московського патріарха в цьому регіоні.
Просування цієї ідеології спочатку мало ознаки класичної «м’якої сили». Однак, далеко не завжди політика Росії по відношенню до сусідів була «м’якою». Добре відомі випадки прямого військового втручання Росії у справи країн «близького зарубіжжя». Зокрема, у 1992 р. це сталося у Придністров’ї. Са́ме участь російської армії в цьому конфлікті призвела до фактичної втрати Молдовою контролю над частиною своєї території. Російське військове втручання мало місце в Абхазії, Нагорному Карабаху та Таджикистані, хоча офіційно це ніколи не визнавалося Кремлем. У 2008 р. Росія здійснила військову агресію проти Грузії. При чому одним з приводів для неї була наявність в Південній Осетії та Абхазії населення з російськими паспортами.
У 2014 р. відбулося фактичне військове захоплення українського Криму. Цікаво, що 18 березня 2014 р. Володимир Путін у своїй промові, виправдовуючи анексію Криму, послався на доктрину «русского мира». Однак він надав цьому словосполученню дещо нового змісту. Путін ототожнив «русский мир» з «історичною Росією» і заявив, що «русский народ» є, можливо, «самым большим разделённым народом в мире». Відповідно, цей народ має законне право на відновлення своєї політичної єдності. І анексія Криму як раз і проголошувалася кроком до відновлення єдності «історичної Росії»[19].
В цих словах «русский мир» вже не був «м’якою силою». Концепція «русского мира» фактично перетворилася на ідейне виправдання втручання Росії у внутрішні справи України. Таким чином, ідеологія «русского мира» створила «передумови для розгортання Росією військових дій проти України»[20]. Тому деякі дослідники пропонують визначати діяльність патріарха Кирила на міжнародній арені не як «м’яку силу», а як «гостру силу» (англ. «sharp power»). Пітер Мандавиль (Peter Mandaville) з Інституту миру США так пояснює це визначення: «Гостра сила, на відміну від позитивної привабливості м’якої сили чи використання військових засобів, яке зазвичай називають жорсткою силою, передбачає використання інформаційних, комунікаційних і технологічних засобів для поширення ідей та месседжів, які можуть посіяти розбрат і напруженість у цільових спільнотах»[21].
Доктрина «русского мира» цілком відповідає такому розумінню «гострої сили». В рамках доктрини «русского мира» росіяни та українці розглядаються як один народ, а державні кордони між ними тлумачяться як штучні. Це слугує виправданням військового втручання Росії у внутрішні справи України.
У 2022 р. теза про те, що росіяни та українці — це один народ, озвучувалася для виправдання військової агресії проти України як Володимиром Путіним, так і патріархом Кирилом. Наприклад, 20 березня 2022 р. в одній зі своїх проповідей патріарх стверджував, що росіяни та українці – «действительно один народ», який «сегодня живет в разных странах»[22].
Для виправдання військової агресії проти України патріарх Кирил використовував і інший аспект доктрини «русского мира», а саме тезу про те, що «русский мир» об’єднує носіїв традиційних цінностей. Сучасний західний світ, як заявив патріарх Кирил у січні 20224 р. під час свого виступу у російській Раді Федерації, переорієнтувався «на совершенно иные — а если сказать прямо — враждебные христианству ценности. И это факт… Элиты западных стран производят фактическую деконструкцию христианского наследия, отказываясь от своих духовных корней»[23]. Отже, збройний конфлікт з Україною, з точки зору патріарха Кирила, є цивілізаційним протистоянням між «русским миром» та західними елітами. Оскільки Захід намагається нав’язати Росії чужі для неї цінності, тому Росія має право захищатися, у тому числі і за допомогою армії.
Отже, на сьогодні складові доктрини «русского мира» використовуються як російською державою, так і московською патріархією для ідейного виправдання військової агресії проти України.
Як бачимо, ідея «русского мира» протягом останніх двадцяти п’яти років пройшла через цікаві трансформації. На думку Марлен Ларюель, поняття «русский мир» з самого початку було задумане як «розмите та еластичне». Це дозволяло постійно змінювати його змістовні рамки та наповнення. Тому, хоча зазвичай і говорять про «доктрину» «русского мира», однак це поняття ніколи не було жорсткою доктриною. Марлен Ларюель пише, що «русский мир» — це «геополітичний троп, плаваючий пустий знак, відкритий для будь-якого ре-брендингу та ре-артикуляції»[24].
Тому недивно, що ідея «русского мира», яка народилася у другій половині 1990-х рр. в досить ліберальному середовищі, поступово перетворилася на одне з ідейних виправдань російської військової агресії.
Незважаючи на те, що ідея «русского мира» протягом багатьох років лунає у публічних виступах патріарха Кирила (у тому числі і в проповідях), її не можна вважати складовою церковного вчення. Більш того, на мою думку, ця ідея взагалі не є богословською. Вона не містить в собі вчення про Бога, про Його взаємини зі світом та людством. Як ми бачили, витоки цієї ідеології пов’язані з маркетингом та піар-технологіями, а зовсім не з богослов’ям. І хоча патріарх Кирил намагався надати цій ідеології риси церковного вчення, все ж цілком очевидно, що концепт «русского мира» має зовсім іншу природу. В промовах патріарха Кирила ідеологія «русского мира» перетворилася на так звану громадянську релігію, яку не можна плутати з богоодкровенним вченням.
Виноски:
[1] Закон України «Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій» (№ 3894-IX).
[2] Тут і далі ми вживаємо це словосполучення російською мовою в лапках. Усі цитати з російськомовних текстів також подаються мовою оригіналу.
[3] Гефтер М. Мир миров: российский зачин.
[4] Русский Мир: восстановление контекста. Беседа с автором концепции Русского Мира, философом, руководителем Школы Культурной Политики Петром Георгиевичем Щедровицким. В разговоре приняли участие Сергей Градировский и Борис Межуев. Сентябрь 2001.
[5] Островский Е., Щедровицкий П. Россия: страна, которой не было.
[6] Laruelle M. The “Russian World”. Russia’s Soft Power and Geopolitical Imagination. Washington: Center of Global Interests, 2015. P. 6.
[7] Щедровицкий П. Русский мир и транснациональное русское.
[8] Выступление на открытии Конгресса соотечественников.
[9] Див.: Nye Joseph S., Jr. Soft Power: The Means to Success in World Politics. New York, 2004.
[10] Laruelle M. The “Russian World”. P. 9-11.
[11] Див.: Фонд «Русский мир».
[12] Выступление Святейшего Патриарха Кирилла на торжественном открытии III Ассамблеи Русского мира.
[13] Святейший патриарх Кирилл: русский мир — особая цивилизация, которую надо сберечь.
[14] Выступление Святейшего Патриарха Кирилла на торжественном открытии III Ассамблеи Русского мира.
[15] Ми користуємося аудіо-записом виступу патріарха Кирила з власної колекції.
[16] Деяние Константинопольского Собора 1593 г., которым утверждено патриаршество в России / Пер. с греч. архим. Порфирия (Успенского) // Труды КДА. 1865. № 10. С. 244-245.
[17] Святейший патриарх Кирилл: русский мир — особая цивилизация, которую надо сберечь.
[18] Выступление Святейшего Патриарха Кирилла на торжественном открытии III Ассамблеи Русского мира.
[19] Обращение Президента Российской Федерации. 18.03.2014.
[20] Kilp A., Pankhurst Jerry G. Soft, Sharp, and Evil Power: The Russian Orthodox Church in the Russian Invasion of Ukraine // Occasional Papers on Religion in Eastern Europe. Vol. 42 (2022). Iss. 5. Article 2. P. 2-4.
[21] Mandaville Peter. How Putin Turned Religion’s ’Sharp Power’ Against Ukraine. February 9, 2022.
[22] Слово Святейшего Патриарха Кирилла в Неделю 2-ю Великого поста после Литургии в Храме Христа Спасителя. 20.03.2022.
[23] Выступление Святейшего Патриарха Кирилла на XII Рождественских Парламентских встречах в Совете Федерации РФ. 23.01.2024.
[24] Laruelle M. The “Russian World”. P. 25.