Геннадій Христокін. Підміна богослов'я на філософію у «православній теології» Тараса Борозенця

Тарас Борозенець відноситься до числа тих українських філософів, що намагаються розвивати об’єктивно-ідеалістичну, інтелектуалістську, неопатристичну теорію теогносії. Принаймні для Борозенця мислення і побудови представників патристики мали чіткий раціональний і навіть діалектичний характер. Не врахування діалектичної та раціональної складової, яку філософ вбачає не лише в теоретичних побудовах отців, але й в самому Богові, формує негативну оцінку надбання патристики як суцільного ірраціоналізму та містицизму. Тому своє завдання автор бачить в реконструкції поглядів представників східної патристики як цілісної, раціонально обґрунтованої системи філософії. При цьому Борозенець активно застосовує не лише надбання отців, але й неоплатонічну методологію, філософські ідеї О. Лосєва, діалектичні побудови якого справили помітний вплив на філософію Борозенця. При цьому не можна сказати, щоб Тарас до кінця розумів що таке діалектика: для нього це настільки широкий метод, що про критерії не йдеться. Згідно із Борозенцем, діалектика – це лише вчення про єдність та боротьбу протилежностей, тезис-антитезис-синтез, але і будь-яке антитетичне протиставлення. При цьому незмінним залишається твердження, що всі ці протиставлення є необхідними. В результаті, «діалектичній необхідності» - цьому міфологічному фатумі чи законові – підкорюється не тільки все створене, але і Бог. Згідно із діалектичною необхідністю відбувається все: народження Сина і виходження Духу, «випроміння енергій», творення світу, спасіння, народження Христа і всі його діяння – все підкорено діалектичним законам – які придумав сам Т. Борозенець. Така оригінальна система «богослов'я», в якій християнська теологія на кожному кроці підмінена філософією, заслуговує на увагу не лише як феномен абсурдний з точки зору теології. Але і тому, що богослов'я у Борозенця замінено на таку філософію, яка є для філософів химерною метафізичною побудовою. Адже назвавши власну систему діалектичною, Т. Борозенець плете мережимо таких побудов, які давно вже здаються неможливими. На дворі вже двадцять перше століття. Метафізика давно вже відійшла у минуле. Побудови Борозенця не витримують не лише дотику каменю «Критики чистого розуму» чи деконструкції М. Гайдеггера. Ці побудови не витримують елементарного: зустрічі із підручником – будь-яким – логіки чи діалектики. Часто виникає враження, що Борозенець навіть не володіє філософією в межах університетського курсу – настільки химерними є його побудови. Але зберігаючи наукову неупередженість в аналізі, нашу першу статтю про богослов'я Т. Борозенця присвячуємо його теорії богопізнання. Із вченням про Бога і створене («Теологічна діалектика сущого») все настільки погано, що буде потрібен окремий аналіз. Ну і не можна буде оминути абсурдної теології історії та цивілізації, видуманої Т. Борозенцем – завдяки якій ідея «Руського світу» патріарха Кирила в Україні має всі шанси буди дискредитованою назавжди.

Методологія

Методологічним підґрунтям теорії теогносії Борозенця виступає діалектика, яку Борозенець розуміє як систему абсолютного монізму, що дозволяє адекватно зрозуміти абсолютну структуру сущого і Бога [1, гл.  42]. Як абсолютне мислення вона є синтезом «споглядального [інтуїтивно-феноменологічного] і дискурсивного [формально-логічного] методів мислення». Діалектичний метод претендує на те, щоб дати цілісний і всеохоплюючий смисловий образ сущого [1, гл.  206]. Він виводиться з Бога як розумного Буття та Мислення. Наша думка стає абсолютною в результаті безпосередньо-екзистенціальній причетності Абсолютній Божественній Думці. Тобто, Борозенець вважає діалектику єдиною можливістю осмислити суще і Бога. Вона абсолютна тому, що є безпосередньо причетною самому Богу як вищій Істині, Мисленню та Пізнанню. Така причетність людського мислення Мисленню, думки Думці, істини Істині робить їх абсолютно істинними [1, гл.  207]. Таким чином, абсолютність мислення і пізнання Борозенець виводить з абсолютної причетності самій істині, Богу. Така причетність дає розуму здатність завжди говорити істину − знати і формулювати догмати.

На рівні раціонально-логічного мислення діалектика у Борозенця передбачає, що антиномії сущого знаходять своє остаточне вирішення і синтез в Богові, який є діалектичним синтезом протиріч [1, гл.  80]. Протиріччя віри і знання, розсудку та розуму, філософії і теології, катафатики і апофатики знаходять свій остаточний синтез в Богові. Саме така синтетичність, єдність, цілісність і простота в Богові виступає для Борозенця ознакою його структурної діалектичності. Таким чином, на відміну від Платона і Гегеля, православна діалектика Борозенця не розгортається в серію послідовних взаємно протилежних тверджень, а будується, як синтез в Богові основних антиномій буття і мислення.

Теологію Борозенець розуміє як тотальне, божественне знання, яке має абсолютний пізнавальний статус. Своїми витоками вона «виходить з Бога, розвертається в ньому і приходить до Нього, тобто живе в Абсолюті» [1, гл.  87]. Теологія як цілісне знання немає альтернативи, вона сама по собі є таким цільним знанням, що  охоплює філософію, науку і релігію [1, гл.  87].

Об’єкт пізнання

Сам Бог постає у Борозенця Суб’єктом, Об’єктом і предметом пізнання і мислення. Його Буття є безвідносним мисленням, пізнанням та спогляданням. Коли Бог споглядає свою сутність він «творить себе як Божественну Триєдність», а коли його споглядання направлене за межі божественної сутності, то «тим самим конституює відносно-створене суще» [1, гл.  57]. «Пізнання Богом самого себе ... повністю співпадає з його абсолютним становленням в Сині та Святому Духові, абсолютно тотожно Його буттю в Трьох Особах» [45]. «Бог як абсолютне пізнання є абсолютним спогляданням» в собі [1, гл.  58]. Суще існує лише тому, що мислиться Богом, який цим покладає суще по своєму образу. Адже Його думки, енергії, логоси − це Він сам. [1, гл.  46].

Усе суще є образом Бога, воно «безпосередньо-символічно втілює в собі енергійні властивості свого над-сущого Архетипу, як його відносне явлення і сенс» [1, гл.  69]. Тобто, світ є енергійним продовженням Бога у відносному, його матеріальною об’єктивацією. Суще є «втіленням Божественного Логосу» [1, гл.  205]. Тому Логос є сенсом, ідеєю сущого: енергія Божественного Логосу є смисловим образом речі, ідеєю чи логосом, що конституює теоретико-пізнавальну структуру іпостасно-сутнісного буття речі [1, гл.  204]. Таким чином, Бог виступає абсолютним Архетипом і Сенсом буття, мислення, пізнання.

Отже, теологія Борозенця послідовно інтелектуалістська. В ній раціональне пізнання вводиться в саму структуру Бога, адже буття Бога є мисленням, яке конституює самого Бога та суще. Як наслідок такого підходу, людське мислення та його атрибути (поняття, логіка, судження) максимально онтологізуються, виводяться з самого Бога, який конституює пізнання. Поняття тут абсолютно відображають абсолютні властивості-енергії Бога, універсалії є втіленими божественними думками. Тим самим, запропонований підхід Борозенця є абсолютним реалізмом, об’єктивізмом, тотожністю буття та мислення. Борозенець обґрунтовує (1) тотожність буття та мислення в Богові, (2) Бог постає абсолютним пізнанням, (3) закладається онтологічна основа для пояснення людського пізнання.

Названа тенденція до ототожнення акту творіння з актом мислення в Богові може стати причиною пантеїзації онтології. Виходить, що «мислячи тварні речі, Бог тим самим створює їх як такі» [1, гл.  51]. Таке ототожнення приводить до абсолютизації пізнання, його максимальній теоцентризації, і головне, творення світу постає як результат мислення, а не волі Бога. Адже якщо Розум мислить себе з необхідністю, то з необхідністю Бог буде створювати світ − результат божественного мислення. Тоді і кожна річ стає повним «втіленням логосу, втіленням думки Бога про неї...» [1, гл. 52]. Ще більш рельєфно виявляє тенденцію теоцентризації у Борозенця його роздуми про логоси речей. На думку філософа кожна річ безпосередньо є «носієм думки Божої», «тілом ідеї» Бога, плоттю божественного сенсу, кожна річ існує завдяки своїй «повній причетності логосу, а значить своїй причетності Абсолютному Сенсу» [1, гл. 52]. «Усі речі по своєму буттю причетні Сутності, тому, що буття усього полягає в бутті Божества» [1, гл. 52]. Без цієї безпосередньої причетності «річ зникає з буття, абсолютно анігілюється». Живі істоти причетні самому божественному життю, а розумні безпосередньо причетні божественній мудрості [1, гл.  52]. Немає суще і свого змісту, Бог є змістом та істиною світу. Так само Бог є єдиним знанням світу, знати світ можна лише знанням Бога, яким він себе знає [1, гл. 54]. «Знання є сущим», тому «знання є істиною» [1, гл. 55]. Якщо знання є самим буттям, то воно може бути лише адекватним буттю, тобто завжди істинним. Тому для Борозенця суперечливим є поняття «помилкового» чи «хибного» знання: «якщо пізнання неправильне, то воно взагалі не пізнання» [1, гл.  55].

На нашу думку зведення буття і сенсу речей безпосередньо до буття Бога (чи буття божественних енергій), а акту творення світу до акту мислення Бога, приводить до загрози пантеїзації в онтології. І хоча світ Борозенець називає образом і символом Бога, що існує лише в «енергійній відносно-символічній причетності Богу» [1, гл. 53], але якщо він має своєю сутністю Сутність Бога, якщо його буття полягає в бутті Бога, якщо він не має свого змісту окрім божественного змісту, то тоді світ втрачає необхідну автономію і постає нижчою божественністю. Причиною такої ситуації є максимальна раціоналізація Борозенцем структури Бога, непродуманість проблеми єдності буття та мислення людини і Бога.

Суб’єкт пізнання

Теорія суб’єкту пізнання в даній концепції є так само неоплатонічною. Суб’єктом пізнання та богопізнання є розум, розумна душа. Розум постає пасивною, дзеркальною сутністю, яка здатна об’єктивно відображати усі види буття. Розум має дві пізнавальні здатності: «розум-мудрість як споглядальну здатність та розмисл-розважливість як практичну здатність», або споглядання та розсудок [2, 25]. В теогносії прагнення розуму до Бога реалізується у двох шляхах: «пізнання через віру та пізнання через створіння, тобто шлях містико-благодатного, надприродного одкровення та шлях природного, раціонального одкровення» [2, 26]. Тобто, Борозенець одразу констатує дві можливості пізнання розумом Бога − безпосереднє надрозумне єднання з Богом через віру і опосередковане раціональне пізнання Бога через його прояви у світі. Таким чином, Борозенець відтворює позицію інтелектуального інтуїтивізму, і зокрема неоплатонічне вчення Максима про просту, світловидну природу розуму, яка дозволяє йому адекватно відображати в собі речі, логоси і навіть споглядати Бога.

Віра

Початок будь якого богопізнання починається з віри. Віра у Борозенця вбирає в себе усі нераціональні, наддискурсивні акти розуму, вона їх охоплює і з ними ототожнюється. Як залог пізнання вона є «початковим досвідом єднання з пізнаваним», як початок пізнання віра є «спогляданням пізнаваного, що досвідно переживається», як основа пізнання віра є «первинним знанням», як мета вона є «екстатичним осягненням [знанням] Бога» [1, гл.  184]. Тобто, віра у Борозенця постає попереднім, благодатним, досвідним актом осяяння розуму, фактично енергією Бога, що передує практичному, теоретичному та містико-екстатичному пізнанню. В схемі Борозенця вона є надзвичайно широким поняттям, що відображає цілісне недискурсивне єднання розуму з Богом.

Віра є також початком раціонального пізнання, бо через віру «актуалізується потенційно властива нам здатність судження». Адже «пізнання за допомогою істинної віри породжує та конституює функціонування розуму» [2, 27]. Діалектично віра і глузд нерозривні, як два аспекти одного. «Віра і знання об’єднані в нерозривній єдності та містичній тотожності, утворюючи щось на подобу «раціональної віри» чи віруючого «дієтичного знання» [2, 30]. Тобто Борозенець єднає їх в синтез в якому віра фактично стає функцією розуму. Окрім того віра також є довершенням теогносії − початком екстатичного єднання з Богом. Як «попередня єдність людини й Бога робить можливим надприродне знання, що ґрунтується не на раціональних судженнях і доказах, зв’язках з чуттєвим та розумовим спогляданням, але на досвіді реальної причетності до Бога» [2, 27].

В неоплатонічній системі Борозенця слабко розроблене вчення про віру як морально-практичну здатність виконання заповідей. Натомість первинною постає «віра як досвід єдності людини й Бога та віра як непохитне знання цієї єдності», і вже потім це робить можливою «віру як практичну розсудливість, яка довіряє заповідям Божим, тобто віру як довір’я» [2, 27]. Для Борозенця довір’я заповідям є сприйняттям ще не зрозумілого, адже сенс заповідей відкривається лише в благодатному досвіді віри.

Таким чином, віра у Борозенця є переважно споглядальною здатністю розуму, яка в сфері сущого поєднується з дискурсом, а в містичній сфері пізнає Бога в екстазі. Як бачимо неоплатонічне тлумачення віри редукує її до інтуїтивної функції розуму і зменшує в ній важливий практично-вольовий компонент. Тому важливе для християнства розуміння віри як вольового вибору та свідомого рішення жити згідно заповідей Бога змінюється на розуміння віри як інтуїтивного акту розуму і первинний досвід благодаті.

Інтелектуальне пізнання

Запропоноване Борозенцем тлумачення віри доповнюється так само неоплатонічним вченням про раціональне знання, що включає не лише дискурсивно-логічне, але й інтуїтивно-споглядальне знання. У інтелектуальному спогляданні Борозенцем констатується можливість пізнання логосів Божих, які створюють раціональні принципи буття речей, і саме через «споглядання  цих універсальних логосів тварного буття розум набуває позитивного пізнання Бога як Першопричини...» [2, 27]. Це пізнання логосів є «цілісно-простим відображенням в розумі об’єкта думки...» [1, гл.  56] в наслідок чого «розум перетворюється у відносну, загально-конкретну, реальну єдність» [1, гл.  44]. Таким чином, Борозенець в платонівському дусі визнає можливість споглядання логосів Божих і отримання їх позитивного знання. При цьому споглядальне пізнання логосів Бога і є, нібито, тим пізнанням Бога через створіння, про яке говорив ап. Павло.

В неоплатонізмі інтелектуальне споглядання можливе за умови тотожності буття та мислення. Для Борозенця думка завжди має онтологічний статус − вона завжди є думкою про логос, сенс речі. «Думка пронизує усе буття, вона є самим буттям» [1, гл.  213]. Думка не може бути небуттєвою, бо в мисленні енергії розуму вступають у взаємодію з енергіями, логосами речей. Вона має їх лише відображати, адекватно відтворювати, копіювати, інакше вона не є думкою [1, гл. 213]. Фантазія і гадка є відходом від буття, фактично небуттям.

Як бачимо Борозенець фактично будує православний варіант крайнього онтологізму. Людська думка наділяється статусом абсолютної лише тому, що вона причетна абсолютній істині Бога. Дивно, але Борозенець некритично вірить в можливість абсолютно адекватного непомильного знання Бога лише на тій підставі, що Бог є розумним буттям, яке можна споглядати розумом. Причому окремої теорії яка б пояснювала перехід інтуїтивного знання в дискурсивне Борозенець не розвиває. Натомість він використовує елементарну неоплатонічну гносеологію за якою думка, причетна енергіям Логосу, обов’язково і в повній мірі їх відображає, вона схоплює божественні сенси і може їх адекватно переводити в логічні поняття. Для цього необхідно лише очистити розум від гріхів і він в благодаті буде знати Бога і мати поняття про це.

Усвідомлюючи загрозу тотальної онтологізації пізнання, Борозенець постійно підкреслює відмінність в Богові надрозумної сутності та енергій мислення, які він кардинально розмежовує. На його думку тотожність світу і Бога в енергіях не породжують пантеїзму, якщо їх сутності абсолютно різні. Але на нашу думку таке кардинальне розділення сутності та енергій в Богові навряд чи допоможе, адже воно породжує нові складності − проблему онтологічного розриву між Богом в собі (сутністю) та Богом для світу (енергіями). Значить, або такий розрив в Богові є і тоді під питанням постає проблема єдності Бога, або його немає і тоді реально постає загроза пантеїзації сущого. Таким чином, Борозенець досить некритично поєднує вчення Палами про абсолютне розділення сутності та енергій в Богові та вчення Максима про божественні логоси як основу сущого. Не усвідомлюючи внутрішню суперечливість цих вчень, Борозенець створює досить суперечливу систему крайнього реалізму та онтологізму.

Логічне пізнання

У Борозенця логічне пізнання і мислення безпосередньо і прямо продовжує і оформлює інтуїтивне знання отримане у спогляданні. Первинна інтуїція автора полягає в ототожненні християнської істини та абсолютної істини як такої, тому усі прийняті в мисленні закони і правила визнання істини він прикладає до християнства. Бог − це істина, яка дана розуму не абстрактно-дедуктивно, але апріорно-аксіоматично та екзистенціально-інтуїтивно» [1, гл.  41]. Тобто вищу істину розум отримує не як результат розмислу чи логічного дискурсу, але в благодатному стані він інтуїтивно «схоплює ... розуміння Істини», відчуваючи її «як стан свого духу, даного Духом Божим» [1, гл.  42]. Інтуїтивно схопивши істину розум намагається отримати раціонально виведене і обґрунтоване знання Бога. При цьому віра є лише вступом, пропедевтикою до раціонального знання про християнську істину, адже істина взагалі (і християнська істина зокрема) має бути універсальною і загальнообов’язковою і тому покладається в знанні, розумі та мисленні, а не виключно у вірі.

Борозенець показує повну адекватність уявлень отців законам мислення і логіки. Для отців був характерний об’єктивний реалізм, згідно з яким «людська думка дійсно має справу з реальними речами, об’єктивно-існуючими стосовно неї» [2, 32], при цьому «думка має суворо дотримуватися загальнолюдських законів мислення» [2, 32]. Ці закони дозволяють адекватно сприймати й осмислювати людину, природу, Писання у зв’язку з спільною для них універсальною раціональною структурою. Тому «чітке дотримання логічних законів при розгляді людини, природи й Писання з необхідністю веде до пізнання істини, як очевидної і непохитної даності для розуму» [2, 32]. Більш того, логічні закони мають бути застосовані не лише до пізнання природи та людини, але «повною мірою можуть застосовуватися й для осмислення богоодкровенних істин, а отже, й Бога» [2, 32].  Отже, на думку Борозенця отці визнають «існування єдиних та спільних для всіх структури та законів мислення. Функціонування розуму згідно з цими законами має природно привести його до очевидності християнської істини, що має чітко раціональний вимір, хоча сама по собі є понад розумом» [2, 32].

Процес Богопізнання

Базовим для теогносії християнського неоплатонізму є розуміння богопізнання як синергії енергій людини і Бога. Богопізнання «є синергія одкровенно-благодатної енергії Божественного Розуму і відображально-сприймаючої енергії людського розуму» [1, гл.  136]. У всіх аспектах своєї актуалізації богопізнання повністю обумовлюється характером протікання Боголюдської синергії, мірою участі людини в ній. У цій синергії Бог повноцінно сповіщає Себе людині, яка його пізнає. І тому «людина може по істині пізнати Бога, якщо у свою чергу усім своїм єством звернеться до сприйняття Бога» [1, гл.  136].

Справжнє пізнання сущого можливе не за допомогою відчуттів та розсудку, а лише шляхом споглядання розумом логосів сущого [1, гл. 58]. Так само і самопізнання є спогляданням в душі божественного Логосу, адже «через споглядання Бога можливе істинне пізнання людиною самої себе» [1, гл. 59]. Тобто, через пізнання Бога як парадигмального образу всього сущого ми пізнаємо все існуюче. Але можливим це стає лише «завдяки причетності спогляданню Богом Самого Себе і в Собі усього сущого, тобто абсолютному спогляданню» [1, гл.  60].

Для теогносії Борозенця характерний гносеологічний оптимізм. Божественне пізнання є абсолютною думкою, а людська думка і пізнання є відносною «розумною енергією» [1, гл.  70]. Як думка Бога і людини фактично тотожні, то і знання Бога і людини є єдиним знанням, і відрізняються лише по ступеню досконалості. А так як Бог, на думку Борозенця, відкритий у світі в абсолютній повноті, то неможливість його пізнання пояснюється лише тим, що «ми по причині своєї тварної обмеженості нездатні сприйняти і вмістити безмежно дане» [1, гл.  90]. Тобто неможливість пізнати Бога викликана не його надрозумністю, ірраціональністю чи непізнаваністю, а неможливістю відносним розумом осягнути абсолютне.

Знання Бога можливе лише через єдність з його божественними енергіями, які відкривають факт існування Творця, але не дають нам знання його сутності. Суть змісту способу богопізнання як таїнства полягає у тому, що ми знаємо Бога як «факт, причину і мету буття при повному  незнанні сутності і образу буття» Бога [1, гл.  92]. Тобто, людина усім своїм єством приймає участь у богопізнанні «через свою цілісну причетність Божественній енергії-логосу, людина з усією ясністю знає, що Пізнаване безперечно існує, тим самим вона також знає про існування Причини і Мети свого пізнання, однак вона ніколи досконало не знає чим є Пізнаване в своїй сутності і відповідно яким чином Воно живе і пізнається» [1, гл.  92].

Досить дивно, але цілісна причетність сутнісним енергіям Бога мала б відкривати розуму і знання його сутності, адже сутність − це інтегральна єдність своїх властивостей. Будь-яка діалектика доводить таку можливість, оскільки суть діалектики (а Борозенець розвиває діалектичну систему) полягає у взаємному переході від сутнісного до феноменального. До того ж, визнаючи повну відкритість Бога в світі та максимально можливе його пізнання в енергіях, обмежене лише тварною природою людини, а також враховуючи діалектичний характер взаємодії протилежностей Божої сутності та енергій, було б абсолютно логічним говорити про, хоча б і обмежену, але можливість знання Божої сутності. Адже сутність існує лише в своїх енергіях, а енергії максимально виражають зміст сутності. Тому і міра осягнення енергій є мірою знання сутності Бога. До речі Максим, на якого часто посилається Борозенець, фактично і стверджував таку перспективу. Але Борозенець, у супереч діалектичній логіці, відстоює здається не діалектичний принцип різкого протиставлення сутності та енергій в пізнанні та богопізнанні. На нашу думку це пояснюється: (1) не усвідомленням суперечливості вчення Палами про непізнавану сутність Бога, не характерність цієї концепції для більшості отців; (2) намаганням синтезувати паламізм з вченням Максима; (3) певним впливом поглядів Лоського.

Окрім того, прийняття концепції непізнаваної сутності приводить до  знецінення апології раціональності у отців. Автор вимушений визнавати, що абсолютні в феноменальному світі, «всі поняття щодо Бога... є символами, бо вони не визначають і не можуть визначити, але лише виявляють чи вказують на Бога» [2, 33]. Нібито тому мислення отців «має символічний характер. Всі поняття й аналогії, що використовують нами, мають відносно-абсолютний характер» [2, 33]. Таким чином, у Борозенця стикаються два явно суперечливі виміри раціонального. Воно абсолютне щодо енергій світу і Бога, і відносне щодо їх сутностей. «Сувора обмеженість застосування раціонально-логічного мислення цариною феноменів та ясно усвідомлювана присутність в реальності недоступної для пізнання царини ноуменів, приводить нас до думки про принципову утаємниченість сущого: світу, людини й Бога. Обмежуючи домагання раціонального дискурсу, таємниця вимагає віри...» [2, 33]. Тим самим, обмежуючи раціональне мислення феноменальною сферою сущого і Бога автор по суті ставить під сумнів констатований раніше універсальний характер раціональності християнської істини. Отже, обмеженням раціонально-логічного мислення лише феноменальною сферою логічне мислення фактично девальвується і усувається. Адже воно, по-перше, не може пізнати сутність речей, а значить воно їх не знає. По-друге, воно є відносним стосовно сутності Бога, а значить позитивного знання Бога так само не може бути.

Вчення про два методи теогносії − апофатику і катафатика, Борозенець розвиває в дусі містичного раціоналізму. Вони постають у автора не інтелектуальним методами теогносії, а способами містичного осягнення Бога. Так, катафатика у філософа не абстрактне приписування Богу позитивних ознак, але «реальне споглядання діяльності Бога в світі та історії як Творця, Промислителя, Спасителя, Судді тощо» [2, 27]. А апофатика не дискурсивний метод усунення тверджень щодо Бога, а «процес реального екстатичного сходження до Бога, під час якого заперечується будь який пізнавальний та екзистенційний зв’язок розумної душі з тварним буттям та з собою» [2, 27]. Суб’єктом богопізнання в обох методах виступає розум, але в катафатиці він пізнає суще інтелектуально та дискурсивно, а при апофатичному богопізнанні віра виступає як інтуїтивна здатність розуму спрямована безпосередньо на Бога. Тобто обидва методи є в основі своїй інтелектуальними. Перший є безпосереднім «надприродно-раціональним» пізнанням Бога, а другий є «природно-раціональним» шляхом пізнання Бога в межах сущого. Різниця між ними в тому, що при катафатичному богопізнанні «віра, як  надраціональна споглядальна здатність розуму, актуалізується не сама по собі, але разом з його дискурсивною здатністю», а при апофатичному богознанні розум споглядає Бога безпосередньо вірою [1, гл.  187]. Тобто у Борозенця катафатика − це інтелектуальне споглядання (інтелектуальна інтуїція) логосів, дій Бога в світі, а апофатика − це повне припинення споглядання, екстатичне єднання з Богом (містична інтуїція). Таким чином, пізнання Бога відкривається лише в позитивній інтелектуальній інтуїції Божественних дій та в негативній містичній інтуїції Бога. Таким чином, Борозенець демонструє повне домінування інтуїтивізму у тлумаченні методів богознання.

Далі Борозенець аналізує як в межах катафатичного богопізнання можливо від споглядання перейти до позитивного знання за допомогою анагогічної аналогії. На думка автора анагогічна аналогія це «природний наслідок застосування... принципу пристосування думки до об’єкту свого розгляду при катафатичному шляху осягнення Божества» [2, 28]. Анагогічна аналогія має наступну логіку. Світ  як існуючий, єдиний та живий вимагає абсолютного Бога, як сущого, розумного та живого. Останні є енергіями Бога у його відношенні до світу. Тобто, три види сутнісних енергій Бога − буття, рух та відмінність, створюють суще, а їх пізнання дає можливість по анагогічній аналогії висловлювати раціональні гіпотези про три вищі принципи Трійці. Саме такі твердження по аналогії є катафатичними судженнями. Тобто, про Бога можна мислити раціонально на підставі пізнання його проявів, енергій в світі, людині та історії. Тоді ми можемо навіть вивести раціональну структуру буття Бога, як Трійці. Таким чином, раціональне мислення Бога можливе на основі пізнання раціональних структур світу − його буттєвості, структурності, життєвості. Спостерігаючи ці раціональні структури світу і людини, ми можемо по аналогії до них говорити про раціональність Бога. Отже,

Природна теологія Борозенця будується на можливості раціонального виведення буття Бога. Автор переконує, що незалежно від Писання існує «раціональна очевидність» для розуму буття Бога як Трійці. Бог сам в собі має раціональну (для нас вона надраціональна) троїсту структуру, і вона очевидна для кожного хто мислить логічно. Бог «має логічно-цілісну розумну структуру свого буття» [2, 51]. Тобто, структура Божого буття обов’язково має бути троїчною, бо лише вона задовольняє вимогу абсолютної досконалості [2, 49]. Так, якщо ми припускаємо що Бог − абсолютно-вседосконала Істота, то вона має вседосконале буття, яким є лише іпостасне буття. А досконале іпостасне буття має бути лише Трійцею. Лише «троїста структура дозволяє мислити Бога як щось цілком визначене й конкретне, як самосуще за своїм іпостасним буттям, яке ні в чому, окрім себе, не має потреби» [2, 50]. Отже, загальна раціональність, що пронизує Бога, світ, людину, є необхідним атрибутом мислення, той хто мислить обов’язково і з необхідністю прийде до визнання існування Бога як Трійці. На переконання Борозенця саме таким мисленням володіли отці, бо предметом їх віри був Бог як вища раціональна Істота, буття якої вимагає визнання з очевидністю для мислення.

На нашу думку в логічному доведенні Трійці отці переважно виходили з віри в надприродне одкровення, а не з раціональної «необхідності думки, яка намагається осмислювати божественну реальність» [2, 48]. Знаючи про Трійцю з одкровення, отці шукали можливі троїсті аналогії в світі та людині, і віднайшовши їх приписували повторно по аналогії Богу в абсолютному сенсі. Виникала ніби подвійна аналогія − від визнання вірою буття Трійці до пошуку по аналогії відповідних троїстих моделей в світі, і вже від них повторна аналогія про існування Бога-Трійці. До речі, це свідчить про первинність догматичної віри в релігійній свідомості, навколо якої будуються усі філософські твердження.

Таким чином, в природній теології Борозенця раціональне мислення посідає важливе місце. Його закони мають бути застосовані для осмислення природних і надприродних істин, й Бога. Здавалося б ми зустрічаємо у Борозенця схему виправдання раціонального мислення та природного богопізнання близьку до Томи. Останній також чітко розділяє шлях віри і шлях розуму в богопізнанні, кожен з них самодостатньо може пізнавати істину, Бога. Обмеживши роль інтелектуальної інтуїції в богопізнанні, Тома доводить, що віра отримує знання Бога через сприйняття надприродного одкровення (з Писання), а розум знає Бога по аналогії з сущим. Тобто, шлях аналогій залишається основним в природній теології, а шлях віри основним в догматичній (надприродній) теології. Натомість Борозенець демонструє іншу модель релігійної раціональності. Православний філософ проводить чітку межу не між природним та надприродним, як у Томи, а між сутнісним та феноменальним в природному та надприродному. Якщо у Томи усе природне (і сутності і феномени) підпадає під дію законів логіки і раціональності, а все надприродне доступне лише через віру в одкровення (без використання інтелектуальної інтуїції). Тоді як у Борозенця розум охоплює вияви, енергії божественного і природного, а сутність Бога чи природного залишається за межами інтелектуальної сфери. Так, логічний дискурс охоплює сферу феноменального в світі (природі, історії, людині), а інтуїція та віра споглядає сферу божественних логосів і навіть досягає містичного екстазу. Таким чином, у Борозенця конституюються два шляхи богопізнання − безпосередній (інтуїція, віра) та опосередкований (через природу) і відповідно два способи теогносії − містичний та раціональний. При цьому доктринальне знання в цій схемі отримується за допомогою інтелектуальної та містичної інтуїції, які забезпечують безпосередню єдність з Богом.

Далі, можна погодитися з Борозенцем, що раціональна теологія, принаймні у багатьох отців церкви, була розвинена в патристиці. Отці широко використовували логіку, раціональну аргументацію, філософські підходи і методи. Більше того, вони фактично були засновниками власних філософських систем в межах яких часто суттєво переосмислювали античні концепції, або навіть розвивали своєрідні, абсолютно нові підходи і рішення. Але варто додати, що вони є варіантами лише їх теоретичних, метафізичних побудов, які отці розвивали поряд з суто догматичними. Отці не редукували  догматичну теологію до раціональної. Про це свідчить і той факт, що у кожного з них було декілька варіантів раціонального доведення буття Бога і логічного обґрунтування Трійці, але ні одне з них не догматизувалося, і не перетворювалося на елемент віровчення. Тоді як Борозенець, здається переоцінює роль і значення раціональної теології та раціонального богопізнання у отців. На нашу думку самі отці не вважали свої раціонально-логічні побудови абсолютними і обов’язковими доведеннями Бога для всякого мислення. Навряд чи також отці вважали, як нас переконує Борозенець, що Бог має внутрішню раціональну структуру, яку ми можемо адекватно пізнати. Також, викликає великий сумнів теза Борозенця про те, що раціональна структура Бога має діалектично-необхідний характер.

Складається враження, що автор взагалі нав’язує отцям власний діалектичний варіант доведення буття Бога, принаймні реконструює логіку їх мислення відповідно діалектичній моделі мислення. Так, на нашу думку, отці знали і розуміли діалектику, але не були абсолютними прихильниками її методів і тому не будували доведень буття Бога за діалектичним схемами. Скоріше можна говорити, що отці, або повторювали широко відомі, шкільні докази буття Бога античних авторів, або будували свої на основі Писання та власних інтелектуальних споглядань. Саме дані одкровення та інтелектуальної інтуїції були підставою для їх раціональних гіпотез і доведень. В природній теології отці за допомогою інтуїтивних актів схоплювали певні розумні сутності, які потім перетворювали на поняття з яких виводили твердження про Бога. Але далі цього отці свідомо не йшли, результати своїх інтелектуальних споглядань вони не систематизували за допомогою діалектики.

Догматична теологія

Окремо варто зупинитися на формуванні доктринального знання Бога в системі Борозенця. Догматичну теологію Борозенець будує одночасно на засадах інтуїтивізму та раціоналізму. Розум в благодаті Духа «прагне адекватно сприйняти і осмислити надрозумові богоодкровенні істини... Найвищим виразом такого осмислення є догматичне богослов’я, як система непорушно-істинного осмислення християнського вчення» [2, 29]. Тобто, існують певні незаперечні божественні істини, які розум за допомогою Св. Духу адекватно і повно пізнає та відтворює у формі догматів. Догмати відкриті вірі, яка тотожна у Борозенця інтуїції [2, 29]. Засобами наближення до Бога виступають не поняття, а недискурсивні способи − молитва та любов, через які «знання та об’єкт зближуються» [2, 29]. Тобто, в теогносії Борозенця існує пряма і повна можливість отримати з сприйняття божественних логосів церковні догмати. Адже догмати − це «доступні розуму вияви тієї реальності, яка перевищує наше розуміння» [2, 29]. На відміну від аналогій природної теології в догматичній теології розум інтуїтивно споглядає божественні сенси, але логічно пояснити і зрозуміти їх не може. Догмати не відкривають логічного пізнання Бога. «Вони є лише вказівками на правильність певних інтенцій у нашому розумінні Бога» [2, 29]. Завдання богословів полягає лише в тому, щоб підібрати точну формулу для виразу божественних істин та підтвердити їх правильність шляхом обґрунтування [2, 29]. Таким чином, божественні істини є абсолютно надрозумними. Інтуїтивно розум може їх сприймати і оформлювати в систему догматів, не розуміючи при цьому їх сенс. Лише через переживання догмату в благодаті Духа церковній свідомості дається пізнання Бога.

При зазначеному підході надприродне одкровення стає предметом інтуїції, а не віри. При цьому інтелектуальна та містична інтуїція не розмежовуються. Окрім того, що залишається без пояснення можливість інтуїтивного споглядання божественних істин та ще їх перетворення у догмати, Борозенець містифікує історичність звістки християнства. Христос − як історична постать, що відкрила глаголи вічного життя і вимагає довіри своїм словам, постає як божественний Логос, який присутній в світі лише у своїх логосах, енергіях. І тому християнин стає більш схожим на гностика, який лише очищує свій розум, щоб благодатно знати Бога та містично з ним єднатися. Відповідно, догматичною свідомістю володіють лише святі, які перебувають у єдності з Богом. Отже,  догматистом може бути лише містик (він же абсолютний діалектик), лише у нього є повне і абсолютне знання про Бога відкрите людині. Це знання безпомилкове, адже знання може бути лише істинним, або ніяким. Помилкового знання немає.

В цій системі насправді виглядає досить проблематичним, що: (1)  отці виводили догматичне вчення про Бога з інтуїтивних споглядань, (2) взагалі можливе споглядання надприродних істин християнства (істин про Трійцю, втілення, воскресіння), (3) можлива послідовна догматична теологія, яка б будувалася лише на даних інтуїтивного пізнання, без врахування віри як особливого шляху надприродного богопізнання.

Яке ж місце посідає догматична теологія в системі теорій богознання Борозенця? Прийняття за основу можливості лише двох видів богопізнання (апофатичного і катафатичного), фактично змусило Борозенця втискати теологію одкровення в межі названих методів. Надприродна теологія стала зводитися Борозенцем до форм природної та містичної теології. Тобто, одкровення для Борозенця − «те, що Бог сам відкрив про Себе в природі, людині та Писанні» [2, 52], лише допомагає реалізації природного розуму, бо в ньому «думка набуває безумовного характеру» [2, 52]. Мислення має змогу «об’єктивно свідчити про Бога як Трійцю», лише «опосередковуючись даними одкровення» [2, 53]. Тобто, лише природне функціонування розуму стає засобом сприйняття і осмислення одкровення, а віра виступає лише передумовою розуму, інтегральною відданістю Богу, а не окремим способом богопізнання [2, 53]. Відповідно і богопізнання стає можливим, або через пізнання розумом проявів божественних енергій в світі (рух, буття, структурність) і виведення по аналогії з ними катафатичних тверджень про Бога, або в містично-апофатичному єднанні з Богом. Окремого шляху пізнання Бога з надприродного одкровення (Писання) вірою і створення на його підставі догматичної теології Борозенець не розвиває.

Таким чином, на нашу думку, Борозенець створив черговий інтуїтивістський варіант неопатристичної теогносії. Якщо у отців ми знаходимо систему трьох теологій (природна, надприродна, містина), то у Борозенця домінує система двох теологій (природна та містична), які фактично не розмежовуються. Остання реконструюється як система інтуїтивістсько-діалектичного знання Бога. В результаті: (1) звужується проблематика богопізнання лише до апофатичного і катафатичного методів. (2) Перебільшується значимість діалектичного методу в побудові раціонально-логічних тверджень отців про Бога. (3) система теорій богознання редукується лише до двох (фактично однієї) теологій. (4) Відсутнє в теорії теогносії обґрунтування взаємодії природної та надприродної теологій, і відповідно богопізнання через віру в одкровення та раціонального богопізнання.

Висновок

Найперше у викладі Борозенця звертає увагу різниця і навіть конфлікт методологій отців, які використовує автор. Він одночасно слідує методології Палами і методології Максима не помічаючи конфлікту між ними. Коли автор сам розмірковує про богознання, то Борозенець схиляється до Палами в питанні взаємодії в Богові сутності та енергій. Він так само чітко фіксує непізнаваність сутності, але пізнаваність енергій в Богові. В той же час, аналізуючи раціональні докази буття Бога у Максима, автор, сам того не помічаючи, приймає схему співвідношення сутності та енергій Максима. Згідно вчення якого усі властивості Бога відносяться до його сутності, а не до його енергій. Тому і богопізнання у Максима є пізнанням не лише нетварних енергій, але й пізнанням в них і через них сутності Бога. Отже, дивно, що Борозенець не звернув на це увагу.

На нашу думку Борозенець створює типово неоплатонічну теологію і теогносію. Суще постає у нього як відносне, множинне та складне що протистоїть Богу як абсолютній простоті, єдності та чистоті. Суб’єктом богопізнання виступає розум, який є простою і світловидною, несамодостатньою і дзеркальною сутністю. Розум може відображати, як множинне суще, як множинно-прості логоси сущих, так і саму просту божественність. Чим простішим є предмет пізнання тим досконалішим є саме пізнання. За своєю суттю пізнання є переважно інтуїтивним спогляданням, безпосереднім схопленням розумом енергій-логосів. Усі інші здатності душі (розсудок, воля, чуття) є підпорядкованими розуму. Самим довершеним пізнанням є теогносія, бо розуму постає абсолютно проста і світловидна сутність, яка робить розум простим світлом [1, гл.  130]. Саме пізнання є безпосереднім відображенням в розумі множинних логосів предметів, а богопізнання є відображенням в розумі простого Логосу. Пізнавати можна лише енергії сущих та Бога, бо їх сутності залишаються непізнаваними. Пізнання сущих є образом богопізнання. Світ і людина пізнаються в світлі пізнання Бога. Тобто пізнання є уподібненням, воно можливе як спільне буття розуму та божественних енергій. Тобто, безпосереднє пізнання логосів та богопізнання є більш досконалим і чистим за будь яке пізнання Бога з сущого чи Писання. Максимальна єдність і тотожність душі з Богом і є її довершеність. Причому ця єдність може бути максимальною, за виключенням її тварності. За виключенням тварності, немає нічого в душі щоб не підлягало ототожненню з Богом. Таким чином, Борозенець створює типову християнську неоплатонічну систему теогносії.

Підсумковий аналіз системи Борозенця

Чи створив теорію теогносії Борозенець? На наше переконання Борозенець створив раціоналістичну модель теорії теогносії, яку можна вважати православним містичним раціоналізмом чи діалектичним інтелектуальним інтуїтивізмом. Український філософ реалізував оригінальний теоретичний задум, принаймні аналоги такого роду концепцій в православній філософії нам не відомі. Автор не зупиняється лише на описі процесу богопізнання, як це робить більшість православних богословів, Борозенець намагається теоретично обґрунтувати онтологію і загальну гносеологію, прагне дати власну відповідь на основні філософські проблеми теогносії. За задумом філософ мав розробити цілісну теоретичну систему православної думки в центрі якої знаходиться проблема теогносії. Тобто, Борозенець однозначно створює теорію теогносії.

Зовсім інше питання − наскільки вдалою є теорія теогносії Борозенця? Серед неодмінно позитивного є сама постановка задачі − створити раціональну систему православної філософії. Це завдання в повному обсязі ніким не було реалізованим. Існує чимало варіантів християнських філософій в межах російської релігійної думки, але переважна більшість з них демонструють залежність від методології Німецької класичної філософії (переважно Шеллінг). Борозенець теж використовує метод діалектики, але у нього повністю відсутня залежність від методології німецької філософії. Окрім цього, усі попередні спроби створити раціональну православну теологію не ґрунтувалися на філософії отців і не намагалися її реконструювати. Богослови обмежувалися завданням повтору елементів теології патристики, а для філософів думка отців була занадто ірраціональною та містичною щоб виводити з неї систему філософії. До останнього часу неможливість побудувати раціональну структуру православної філософії обумовлювалося відсутністю наукової реконструкції вчень отців про розум і пізнання. Лише тепер, завдяки досягненням в історії філософії, виявлено, що отці використовували декілька філософських методологій, зокрема опанували неоплатонічні конструкції. Стало очевидним наявність в патристиці власної логіки, принципів, категорій, зрозуміло, що за суцільним інтуїтивізмом отців приховується інтелектуалізм і навіть раціоналізм. Все це дає змогу віднести погляди представників патристики до так званого містичного раціоналізму. Саме в руслі нових підходів можна розглядати раціональну систему православної філософії Борозенця. Автор переконаний, що отці широко використовували принципи логіки, раціонального мислення і зокрема метод діалектики. Більш того, раціональність мислення Борозенець виводить з  раціональної структури Бога − вищого Розуму, в якому онтологічними підставами розумного виступають божественні енергії відкриті розуму людини. Послідовно реалізувати свій намір Борозенець зміг лише використовуючи (чи створюючи власну) методологію неоплатонізму, який найкраще підходить для цього. Тому цінність наміру Борозенця полягає в тому, що система християнської філософії Борозенця постала у формі концепції християнського неоплатонізму. Принаймні в ній є типова неоплатонічна теорія суб’єкту, об’єкту та процесу пізнання і богопізнання. Для обґрунтування теорії теогносії автор використовує неоплатонічну методологію інтелектуального та містичного інтуїтивізму. Навіть використання елементів діалектики лише доповнюють цю характеристику.

В той же час, реалізація наміру Борозенця не позбавлена серйозних недоліків. По-перше, діалектика у Борозенця видається недостатньо розробленою, принаймні вона помітно відрізняється від гегелівської. Протилежності знаходять свій синтез не в третьому елементі сущого, а в самому Богові, в його божественних енергіях. Тобто, буття і мислення онтологізується − виводиться чи остаточно зводиться до раціональності Бога. Тим самим, неоплатонічна діалектика Борозенця постає як крайній теоцентризм, реалізм, монізм, раціоналізм. Хоча по суті вона є типовою християнською метафізикою. На нашу думку, такий різновид філософських систем був характерним для пізньої античності (Прокл), доби середньовіччя (Ансельм), частково Нового часу (Спіноза) та Німецької класики (Гегель). Але вже в XIX і на поч. XX ст. гостро постала криза усіх універсалістських, метафізичних (і зокрема діалектичних) філософських побудов. Тому для кінця XX - поч. XXI ст. діалектичний, метафізичний тип системи Борозенця явно застарів. По-друге, на сьогодні майже ніхто не переймається завданням створення «строго православної, діалектично-послідовної, вкрай раціонально-обгрунтованої системи думки» [1, гл.  8]. І причина цьому не лише в пануванні «єретичної, секулярної свідомості», а в тому, що розкрити «догматичне вчення Православної Церкви, як єдиного всесинтезуючого цілого, як всеохоплюючої послідовно осмисленої системи побудованої згідно з природними законами мислення» [1, гл.  1] просто неможливо. Основною причиною, що робить нездійсненним виведення догматичного вчення церкви відповідно законам природного мислення є застосування Борозенцем методології прийнятої в природній теології для побудови догматичної та містичної теології. Класична християнська думка чітко розрізняє три методології: природну (філософську), догматичну (одкровення) та містичну. При цьому догматична теологія будувалася на підставі віри в Одкровення, а в її доказах філософія відігравала допоміжне значення. Самостійно природна думка могла будувати систему християнської філософії, але остання назавжди залишається гіпотетичною. Абсолютної, універсальної і обов’язкової системи думки вивести не можливо. Відповідно, головна проблема і внутрішня суперечливість системи Борозенця полягає в нерозумінні того, що завданням філософії є допомога теології в осмисленні та інтерпретації Одкровення шляхом розробки адекватних методологій, а не в створенні тотальних християнських систем. По-третє, як будь-який крайній реалізм метафізична система Борозенця внутрішньо суперечлива. З одного боку, вона постуляє суцільний раціоналізм, оптимістично подає можливість виведення істини з самого Бога, адже Бог є самим мисленням, істиною, пізнанням, які розум людини може мислити і пізнавати. Але з іншого боку, складності починаються з того моменту, коли філософ намагається несуперечливо пояснити можливість адекватного пізнання розумом цю божественну істину, Бога. Питання в тому, як це можливо? Для обґрунтування цієї можливості Борозенець використовує платонівське вчення про пізнання Бога через уподібнення, та паламістське розрізнення в Богові та людині сутності та енергій. Борозенець доводить, що Бога пізнати по сутності неможливо, але можна знати його енергії. Але акцент в проблемі теогносії з Бога на його енергії ще не є її вирішенням. Адже енергії Бога так само абсолютні для відносного розуму. Тут Борозенець звертається до теорії надприродного, благодатного осяяння розуму Св. Духом (аналог августинівської теорії ілюмінації). Тобто, вирішення проблеми богопізнання постає у вигляді традиційного неоплатонічного вчення про світловидний розум здатний інтуїтивно знати (схоплювати) прості світловидні сенси божественних логосів.  Отже, можливість пізнання відносним розумом абсолютного, Борозенець вирішує за допомогою неоплатонічної концепції інтуїтивного споглядання та християнської теорії благодатного натхнення. Таким чином, Борозенцю не вдається абсолютно раціонально обґрунтувати можливість пізнання Бога без використання теорій наддискурсивного пізнання. Коли мова заходить про можливість доктринального знання Бога, − знання про те, що Бог Трійця, що Христос Боголюдина, що він втілився і воскрес, то основним методом виведення цих доктрин, без використання надприродної теології, у Борозенця залишається описаний метод. Автор серйозно намагається довести можливість доктринального знання про Бога шляхом інтуїтивного пізнання божественних логосів. Але насправді, ніякої окремої теорії, яка б пояснила цю можливість Борозенець не демонтрує. По-четверте, проблемним для інтуїтивістських теорій теогносії є обґрунтування можливості переведення отриманих в інтуїції знань в дискурсивні знання (філософські, догматичні). Для пояснення такої можливості Борозенець теж використовує неоплатонічну концепцію розуму. Один і той самий розум − суб’єкт пізнання, за допомогою містичної інтуїції єднається з Богом у вірі, за допомогою інтелектуальної інтуїції схоплює сенси божественних логосів і за допомогою практичної здатності розсудку (глузду) здатен оформлювати інтуїтивне знання в понятійне. Той факт, що в усіх випадках суб’єктом пізнання виступає один і той же розум знімає для Борозенця проблему переходу знань з додискурсивних до дискурсивних. Таким чином, особливих проблем в отриманні знання про Бога Борозенець не помічає, адже для усіх видів знання (природного, догматичного, містичного) автор застосовує єдину теорію, яку він проголошує теорією абсолютного раціонально-логічного знання Бога. По-п’яте, як результат єдиної інтуїціоністської теорії теогносії відбувається невиправдане змішування містичного, інтелектуального та дискурсивного. Це приводить Борозенця до закономірного висновку, що «споглядання є нічим іншим як обожненням» [1, гл.  60]. Причому абсолютне обожнення можливе в божественному самоспогляданні, а відносне обожнення у спогляданні людиною Бога. Тобто, Борозенець ототожнює споглядання та обожнення − вони тотожні в Богові і тотожні в пізнанні людини. Такий підхід фактично дає можливість Борозенцю стверджувати можливість отримувати знання Бога безпосередньо з містичного єднання з ним. Далі, аналогічно відбувається ототожнення в Богові логічно-дискурсивного та інтуїтивного, відносно яких Бог є абсолютним синтезом [1, гл.  67]. В Богові «логічне виведення є інтуїтивним спогляданням» [1, гл.  66], а в людському пізнанні логічне є продовженням і адекватною об’єктивацією інтуїтивного. Внаслідок цього суттєво спрощується проблема істини, адже істинним є всяке знання, яке причетне Богу, а не істинного знання немає. При цьому зникає остання можливість наукової філософії та теології.

Чи є концепція Борозенця неопатристикою? На нашу думку варіант теології запропонований Борозенцем неодмінно відноситься до неопатристики. По-перше, він постійно використовує думку отців для побудови теорії теогносії. По-друге, Борозенець фактично намагається реконструювати патристичну теорію теогносії. По-третє, концепція Борозенця повністю підпадає під нашу схему неопатристики − «патристика плюс сучасна теологія». Він переосмислює патристику в категоріях діалектики Лосєва.

Загальний аналіз системи Борозенця

Тобто пізнання Борозенець максимально онтологізує і абсолютизує, формуючи сучасний варіант православної теології Позиція філософа є різновидом християнського неоплатонізму. Це вчення в якому тісно пов’язані містична, інтелектуальна інтуїція та логічний дискурс, останній фактично продовжує дію перших в раціонально-логічній сфері і навпаки, Бог конструюється, відповідно, раціональним схемам логічного дискурсу. У Борозенця Бог мислить раціонально, лише в абсолютній мірі, а раціональність людського розуму є відносним мисленням. Тобто, мислення людини є адекватним і відповідним відображенням мислення Бога. Ми мислимо в категоріях якими мислить Бог сам себе, і кожна наша універсалія є думкою Бога у відносному аспекті.

Борозенець пропонує своєрідний варіант крайнього реалізму (на кшталт реалізму Ансельма Кентерберійського) в якому відносне і людське є образом, адекватним відповідником, чітким віддзеркаленням абсолютного і божественного. Відповідно, людське мислення не може знати те, що знає мислення Бога, але воно формально може знати і мислити так як знає і мислить Бог. Різниця між ними лише в ступені досконалості. Перед нами яскравий приклад інтелектуалізму в межах неоплатонізму, крайнього реалізму в гносеології, об’єктивізму в онтології, раціоналізму і схематизму в побудові теорії (Фіхте, Прокл).

Борозенець розвиває умоглядну діалектичну природну теологію. Вона постає як ряд діалектичних гіпотез про відповідність між Богом та світом, структурою Трійці та структурами мислення, молитви, людини й світу. Ця відповідність є абсолютно реалістичною та об’єктивістською. Бог співвідноситься з будь якими елементами сущого як «Первообраз» та «образ», абсолютне та відносне, єдине та множинне, між якими можлива синергійна єдність. Причому, відносне є діалектичним розгортанням абсолютного, образ відносною моделлю і копією Первообразу, множинне прагне до згортання в єдиному. Принципова різниця між Богом і сущим полягає в різниці сутностей, але в енергіях вони можуть співіснувати, створюючи синергії, єдності по образу існування. Маючи різні сутності з Богом, людина живе, пізнає, мислить, воліє, молиться, відчуває в благодатних енергіях Бога. В аспекті спільного благодатного життя, в образі синергійного існування різниця між Богом і людиною лише кількісна, а не якісна. В єдності людини і Бога їх властивості-енергії єдині, вірніше властивості людини є властивостями Бога, усі здатності людини є подобою і відображенням властивостей Бога, їх зменшеною та відносною копією. Мислення людини є самим божественним мисленням в множинному сущому, дискурс є самим божественним дискурсом про суще, інтуїція є самою інтуїцією Бога про суще, воля є божественним волінням світу, молитва є образом Божественної молитви, тощо. Відповідно і богопізнання є лише образом пізнання Богом самого себе, теогносія є відновленням єдності енергій-властивостей Бога і людини. Знати Бога це повністю жити його Життям, мислити його мисленням, тобто узгодити свої енергії з божественними енергіями.

Неоплатонічна теогносія Борозенця є діалектично-спекулятивною. Він стверджує, що суще і Бог мають внутрішню діалектичну структуру. Причому протилежності сущого, знаходять своє синтетичне примирення в Богові. Тобто Бог по відношенню до сущого є діалектичним синтезом. Так само діалектично конструюється буття Трійці. Для Борозенця єдиній сутності Бога може відповідати лише три Іпостасі, інакше Божество не буде довершеним. Взаємодія іпостасей подається відповідно схемі тріадичних взаємодій Розуму, Слова, Життя. В подальшому з цих гіпостазованих сутностей виводиться буття сущого.  Отже, неоплатонічна природна теологія Борозенця має діалектичну форму.

Нарешті до специфічних рис системи Борозенця треба віднести  і спробу створення діалектичної неопатристичної теології з усіма необхідними її атрибутами: обґрунтування синтезу віри і знання, апофатики і катафатики, теології і філософії. На цьому шляху автор поставив собі за мету створити православну діалектику, як цілісну систему універсального теологічного знання про Бога. Але фактично Борозенець створив типово неоплатонічну систему з характерними для неї онтологією, гносеологією та теорією теогносії.

Система Борозенця будується на абсолютно умоглядних засадах. В цьому філософія Борозенця відповідає філософській метафізиці і є варіантом розробки метафізики Абсолюту на патристичний основі. Принаймні відчутний вплив у стилі та підходах, як з боку російської релігійної філософії, і зокрема діалектичної філософії Лосєва, так і філософії патристики. Хоча і ці впливи обмежуються з одного боку загальною направленістю і характером російської філософії, без наслідування її специфічних рис (софіології, метафізики всеєдності, персоналізму), а з іншого боку загальною опорою на отців, без детальної реконструкції їх філософії. Тоді як вплив з боку сучасної західної філософії майже не помітний. Це помітно вирізняє систему Борозенця з поміж інших неопатристичних концепцій, які формувалися переважно на протиставленні впливам російської релігійної філософії та з запозичень з боку сучасної філософської методології.

Нарешті неоплатонічна, природна, діалектична теологія Борозенця є спекулятивною та аісторичною. Основні принципи і поняття його теогносії виводяться ним з умоглядних засад, беруться у своєму загальному сенсі, ніяк не пов’язаних з реаліями людського чи історичного життя. Це умоглядно-метафізична природна теологія, адже вона не стосується реального світу, природи, людини, суспільства чи історії. Ні одна гіпотеза про Бога чи аналогія між людиною і Богом в його природній теології не виводилися з існуванням конкретного емпіричного світу, реальної чи священної історії. Аналогії про Бога виводяться з умоглядних категорій (життя, буття, розум, мислення, свідомість). Більш того, створена Борозенцем об’єктивно-ідеалістична і реалістична природна теологія далека від історичного одкровення та Писання. Реальний євангельський Христос та його Євангеліє взагалі не згадується. Усі біблійні цитати переінтерпретовуються в об’єктивно-ідеалістичному та неоплатонічному ключі. Отже, теогносія Борозенця є варіантом філософсько-спекулятивної, діалектичної, неоплатонічної природної теології.

Джерела.

1. Борозенец Т. Главы о Богопознании. − Киев, 2001. − Рукопись. – цитується за главами.

2. Борозенець Т. Раціонально-філософський вимір пізнання в патристиці // Синопсис: богослов`я, філософія, культурологія. – 2000. – № 3. – С. 25-53.