Гімн руській релігійній культурі
Професор Дрогобицького педуніверситету ім. Івана Франка Леонід Тимошенко відомий передовсім як історик Берестейської унії. Наукова спільнота давно чекала від нього підсумкової праці про цю вкрай важливу подію в історії руського християнства, адже сучасного синтетичного вітчизняного дослідження Берестейської унії явно бракує. Відтак, вона трактується деколи на підставі застарілих концепцій. Однак Л. Тимошенко представив науковій спільноті мегатекст з дещо несподіваної теми.
Хоча було відомо, що він взяв участь у колективній монографії «На перехресті культур: Монастир і храм Пресвятої Трійці у Вільнюсі / за ред. А. Бумблаускаса, С. Кулевічюса та І. Скочиляса / 2-ге, виправл. й доп. вид. Львів: УКУ, 2019», а тепер просто розширив віленську проблематику. Монографія покликана до життя недостатньою увагою в історіографії до релігійно-культурної проблематики ранньомодерного періоду взагалі, а в стосунку до Вільна – столичного міста ВКЛ, зокрема. Заповнюючи згадану лакуну, монографія Л. Тимошенка відкриває нову дослідницьку перспективу, адже релігійній культурі українських та білоруських міст у складі ВКЛ (та й навіть у польських землях Корони та Речі Посполитої) досі не присвячено жодної праці.
Варто одразу сказати, що книга Л. Тимошенка якісно та вигідно вирізняється на тлі історико-церковних досліджень доби XVI-XVII ст. та, зокрема, всієї попередньої історіографії про Вільно. Так, дрогобицький історик мав іменитих попередників: митр. Макарія (Булгакова), Степана Голубєва, Платона Жуковича, Костянтина Харламповича (ХІХ – поч. ХХ ст.), сучасників Томаша Кемпу, Дейвіда Фріка, Якуба Нєдвєдзя, Айваса Рагаускаса та ін. Число книгознавців та текстологів, які висвітлювали руське та польське книговидання у Вільні, взагалі важко піддається обліку.
Тому на згаданому тлі вихід друком нової монографії про Вільно інтригує і дещо насторожує. Однак знацйомство з її текстом розвіює будь-які сумніви.
Структура мононграфії досить логічна та послідовна (вступ, вісім розділів, висновки, бібліографія, додатки). У вступі проведено історичні паралелі із іншими містами Речі Посполитої, а також окреслено особливості розвитку Вільна як політичного та релігійного центру для різних конфесій (православних, католиків, уніатів, юдеїв та мусульман). Привабливо вирізнються й методологічні підходи до вивчення проблеми, які базуються на здобутках переважно зарубіжної історіографії. У першому розділі ґрунтовно проаналізовано історіографію ранньомодерного Вільна та оглянуто джерела.
Другий розділ монографії розкриває різноманітні контексти досліджуваної доби (переважно XVI ст.). Значний акцент зроблено на дієвості візантійського чинника в укладенні Берестейської унії; новітніх релігійно-культурних ініціативах щодо засвоєння візантійської духовної спадщини із одночасним використанням досягнень західної релігійної культури тощо.
Уже в цьому розділі дослідник ламає велику кількість стереотипів, наприклад тих, що стосуються передумов Берестейської унії. Не секрет, що вже близько 20 років в історіографії набула поширення концепція «тотальної кризи» Православної Церкви як головної передумови Берестейської унії. Проведення дослідження її ламає: так, Константинопольський центр вселенського православ’я далеко не вичерпав своїх потенціальних можливостей розвитку, а вплив грецько-візантійського чинника на розвиток києво-руського християнства аж ніяк йому не перешкоджав, радше навпаки.
Наведення великої кількості аргументів, підтверджених джерельно, дозволило Л. Тимошенкові відкинути погляд на кризу Церкви. Він дотримується думки, що певні кризові явища мали місце, однак вони в жодному випадку не загрожували самій суті Церкви. Відтак, передумови Берестейської уній постають тепер в іншому світлі.
У третьому розділі «Руські релігійні осередки і книжкова культура Вільна в XVI ст.» докладно розглянуто історію церкви та монастиря Пресвятої Трійці у міському соціуму та сакральному просторі Slavia Ortodoxa. Окремий параграф присвячений Святотроїцькому православному братству у контексті братського руху Київської митрополії.
Нового тут також багато. Наприклад, порівняння Вільна зі Львовом, який також був одним із відомих центрів релігійного відродження. Якщо у Львові руська громада була числельно малою, а на території середмістя мала лише одну православну святиню (знамениту Успенську церкву), то у Вільні майже всі руські церкви, яких було 15, містилися на середмісті і творили ціле велике «Руське місто». Разючим є порівняння розвитку церковних братств: у Львові крім Успенського, конфратернії були при кожній іншій передміській парафії, у Вільні ж було утворене лише одне братство – Святотроїцьке. Напрошується і причина цієї разючої відмінності: до віленського братства вписувалися парафіяни всіх інших міських церков, бо ж їх мережа на середмісті була дуже густою. Але вражає інше: число братчиків досягало в кінці XVI ст. цифри в 386 осіб – це достатньо вірогідна кількість, але вона неймовірно велика для інших міст Київської митрополії, де число окремого братства не перевищувало двох-трьох десятків. Не кажемо вже, що дослідник зі знанням справи розкрив «святотроїцьку історію» досить майстерно і рельєфно на інституційному рівні. Зібраний матеріал про храм та монастир Пресв. Трійці як усипальницю знатних осіб взагалі має унікальний характер.
Промовистим і водночас новаторським є параграф «Книговидання як дзеркало руської релігійної культури», в якому представлено огляд продукованих у віленських друкарнях релігійних пам’яток (від видавничого проекту Ф. Скорини до братського книговидання кінця століття). Тут не тільки філігранно визначено основний репертуар книжкової спадщини, а здійснено вкрай цікаві висновки та відкриття. Так, наприклад, книгознавці досі не вірять в існування стародрукованого примірника статуту віленського братства митрополита Онисифора 1588 р. Л. Тимошенкові незважаючи на тривалі пошуки, також не вдалося його віднайти, однак він за допомогою інших текстів та численних фактів-свідчень про його побутування таки довів його існування! На нашу думку, це вкрай важливо, адже інших прикладів про вихід друком братського статуту не існує.
Авторові вдалося віднайти єдиний примірник грецькомовного стародрука віленського братства 1596 р. – твору патріарха Мелетія Пігаса «Діалог», який також вважався втраченим. Примірник зберігається в фондах Британського музею. Відкриття також видається важливим, адже знахідка значно урізноманітнила мовну палітру віленського книговидання, яке перед тим вважалося лише двомовним (руська/церковнослов’янська і польська мови).
Послуговуючись дослідженнями книгознавців, Л. Тимошенко остаточно вивів з числа острозьких видань кілька видань: «Ключ царства небесного» Герасима Смотрицького (1587), «Грамоту ставлену ієрейську» Кирила Терлецького (1587/1595) і «Окружну грамоту Сигізмунда ІІІ на проїзд Єремії ІІ» (1589). Ці книги були видані не в Острозі, а у Вільні! Згадана перелокалізація відомих у книжковій культурі видань підтверджує сталі і жваві зв’язки Острога з Вільно.
Четвертий розділ монографії спеціально присвячений аналізові маловідомого полемічного твору Іпатія Потія про Берестейський собор (Вільно, 1597 р.), який досі не впроваджений ні в контекст українсько-білоруської полеміки, ні в історіографію Берестейських соборів. Зміст та різноманітнні здобутки твору увиразнюються та тлі аналізу синхронних полемічних творів 1597 р. про Берестейський собор («Synod brzeski» Петра Скарги, твори православних «Ekthesis», «Полемическое сочинение против латино-униатов. 1597 года», «Sprawa synodu brześcickiego, ludzi greckiej religii 1596 roku»). Найбільшу увагу приділено книгознавчому аналізу твору, його структури та загальному композиційному укладу (твір зберігся в єдиному примірнику у складі колекції БАН у Спб.). Дуже важливою є хронологічно-подієва канва тексту пам’ятки, особливо – інтерпретація І. Потієм Берестейських соборів у жовтні 1596 р. Сюжет про «чудо» на уніатському соборі має унікальний і до певної міри сенсаційний характер, адже «чудо» під час проголошення унії таки відбулося, що було визнано самими І. Потієм. Тобто, вино під час Євхаристії таки «перетворилося» на воду, але це сталося через елементарну помилку священика.
Аналізований твір рельєфно вирізняється на тлі поберестейської полеміки про собори («Апокрисис» Христофора Філалета, «Антиризис» Іпатія Потія). Твір Іпотія Потія про Берестейський собор 1597 р. є його першим спеціальним полемічним твором. Вже тільки ця обставина значно змінює уявлення про парадигму літературного процесу, означеного як берестейський цикл. Знання про історію події та про полеміку тепер значно збагачені. Прикметно, що і наступні твори І. Потія вийшли друком у Вільні, частина інших авторів друкувалися також тут. Поруч з Острогом саме Вільно було центром полеміки (нагадаю, що в іншому центрі руського відродження – Львові, полемічні твори до початку XVII ст. не друкувалися взагалі). Зі згасанням острозького книговидання центром полеміки винятково стає Вільно.
У п’ятому розділі «Вільно як центр руського релігійно-культурного відродження (перша третина XVII ст.)» розглянуто діяльність руських релігійно-культурних осередків, передовсім – Святотроїцького унійного. Реконструюється його інституційний розвиток крізь призму найважливіших складових: храм і монастир, братство, шкільництво. Після 1596 р. інституція переживала тривалу кризу внутрішнього розвитку. Унійній церкві вдалося поступово її подолати. Загасивши спротив православних та декілька конфліктів у своєму середовищі, у другій та третій декадах XVII ст. монастир Святої Трійці перейшов до мирного життя і служіння. Вийти з кризи вдалося не тільки за допомогою власних зусиль, передовсім це сталося за умови безпрецедентної підтримки влади Речі Посполитої.
Як відомо, домінувальним в історії уніатів був імператив затяжної боротьби з православними. Великий внесок у стабілізацію ситуації здійснили І. Потій, Й.В. Рутський, Й. Кунцевич та Л. Кревза. Завдяки реформі Й.В. Рутського василіани стали головною силою змін в унійній Церкві, а монастир Св. Трійці у першій половині XVII ст. перетворився на духовний та інтелектуальний центр василіанського чину. Він відігравав істотну роль у сакральному просторі Вільна та всієї унійної Київської митрополії. Все ж, як видається, у тій добі монастир Св. Трійці не був надто привабливим для віленських міщан – рядових парафіан, які залишалися православними і тяжіли до монастиря та церкви Св. Духа.
Цікаво, що на зламі 1607-1608 рр. було проголошено заснування унійного братства, в його члени вписався І. Потій та впливовий магнат Т. Скумин-Тишкевич, однак спільнота так і не розгорнула свою діяльність. Істотну роль у формуванні святотроїцького унійного осередку відігравала духовна семінарія, заснована І. Потієм у 1601 р. На час проведення першої василіанської капітули в Новогородовичах в 1617 р. Святотроїцька обитель була найбільшим чернечим згромадженням унійної Церкви.
Листування І. Потія і Й.В. Рутського розкриває невідомі сторінки організації та життєдіяльності уніатів у Вільні. Проте, на думку Л. Тимошенка, відновити лідерський статус монастиря в сакральному просторі міста їм все ж не вдалося. Резонансною подією стало прибуття до Вільна в 1612 р. опального московського митрополита Ігнатія, якого уніати прийняли до своєї спільноти.
Монастир не втратив свого сакрального значення унаслідок продовження практики поховань. Так, з числа перших трьох уніатських митрополитів двоє були поховані у Св. Трійці (М. Рагоза і Й.В. Рутський). Знаковими можна вважати рекрутації єрархів унійної Церкви з середовища віленських архимандритів (Й.В. Рутський, Й. Кунцевич, П. Оранський, Р. Корсак та А. Селява). Відомий і їх освітньо-культурний та богословський рівень.
Леонід Тимошенко також детально дослідив історію православної церкви, монастиря та братства Св. Духа у першій третині XVII cт. Виокремлено інституційні риси монастирського і парафіально-церковного розвитку православного осередку в умовах тотального тиску на них з боку уніатів, католиків та уряду. Православним удалося не тільки стабілізувати внутрішнє життя, а й підняти його на достатньо високий рівень. Починаючи з 1609 р. значний внесок у розвиток обителі вніс Леонтій Карпович, який упроваджував норми кіновійного трибу життя ченців. Святодухівська обитель відігравала об’єднувальну роль православних Великого князівства Литовського. Ситуація зміцнилася внаслідок відновлення православної єрархії 1620 р., коли до Вільна прибув новохіротонізований архиєпископ Мелетій Смотрицький – головний літературно-полемічний трибун православних. Після нього важливу роль у монастирі відігравав архимандрит Йосиф Бобрикович.
Не менш важливою була діяльність святодухівської спільноти мирян, про яку збереглися важливі свідчення. Вивчення статутів братського руху призвело до відкриття невідомої рецепції віленської традиції у Львові. Назагал, статутні засади діяльності Святодухівського православного братства тепер добре реконструюються. Отже, це була типова мирянська спільнота (досить відмінна від львівської) доби поширення братських ставропігій, але з нечітко окресленими засадами автономії. У віленських нормах знайшла відображення й освітньо-виховна складова. На її чолі перебували видатні діячі доби (Богдан Огінський, Арнольд Вириковський, Богдан Масальський, Адам Корсак, Ян Огінський, Лаврентій Древинський). Значні здобутки мала братська школа. За привілеєм Владислава IV 18.03.1633 р., братство нарешті досягло легітимізації з дозволом уживання посвяти Пресвятої Трійці.
У церкві та монастирі Св. Духа було поховано чимало знатних осіб, однак, зрозуміло, за цим показником зрівнятися зі святотроїцькою усипальницею, яка належала уніатам, святодухівці не могли. Підтвердження поховання в монастирі в 1599 р. княжни Острозької має сансаційний характер (воно задокументоване джерелом 1629 р.).
У параграфі «Малознана віленська полеміка першої третини XVII ст. довкола святотроїцької спадщини» порушено питання рецепції братського руху в полемічній літературі кінця XVI – першої половини XVII ст. Причому, число відкриттів, які зроблено в результаті аналізу полемічних текстів, годі осягнути! Чого варте лише відкриття факту поховання в монастирі Св. Трійці першого унійного митрополита Михайла Рагози в 1599 р. Саме в полемічних творах Л. Тимошенко віднайшов унікальну інформацію про віленську титульну ікону Св. Трійці, яка не збереглася. Тепер відомі її дереворитні зображення у вигляді книжкових мініатюр.
Заключний параграф п’ятого розділу присвячений розгляду подальшого розвитку книговидавничої справи у Вільні в різних друкарнях: Мамоничів, унійній (Св. Трійці) та православній (Св. Духа). Ідеться про видання кириличних книг, польськомовних полемічних творів обох таборів (їх перелік подано додатку 2). Автор наводить інформацію про єдине латиномовне видання віленських русинів – твір Іпатія Потія «Discursus Rutheni» 1605 р. Як і одне грецькомовне видання, воно також урізноманітнює мовну мозаїку творів руської релігійної культури.
Шостий розділ присвячений текстовому аналізу та порівняльним контекстам однієї із визначних пам’яток віленських видань: фунеральному панегірику Лева Кревзи на погребіння Йосафата Кунцевича (1625 р.), оскільки досі пам’ятка не зазнала комплексного аналітичного вивчення. Засяг авторського аналізу тексту є вражаючим: головна увага присвячена книгознавчому аналізу та композиційним особливостям твору та його топіки (топоси справедливості, невинності, мучеництва за віру та ін.). Яскравою є й хронологічно-фактологічна канва казання, сильною стороною – богословська та латинська вченість твору та його автора. Аналізована пам’ятка посідає особливе місце в українській та білоруській фунеральній літературі, богословсько-нормативну базу якої становлять класики східної патристики.
У сьомому розділі представлене дослідження міської символіки, на тлі якої виокремлюється руський топос Вільна як «богоспасаємого града». Згаданий невеликий розділ взагалі є суцільним відкриттям, адже руська символіка Вільна не була відомою перед тим взагалі!
Восьмий розділ подає загальні порівняльні контексти історії релігійних культур на Сході Європи. З одного боку, автор не бачить суттєвої загрози для руської релігійної культури з боку католицької релігійної культури Речі Посполитої, з іншого – він аргументовано показує прірву між руською і московською культурами. Так, при порівнянні київського та московського православ’я дослідник виокремив низку відмінностей: у московському православ’ї були відсутні право патронату (ктиторства), поділ на намісництва, крилоси (капітули), середня ланка церковних навчальних закладів, катехизис для навчання правд віри, проповідницька література, учительні євангелія, принцип соборноправності, церковні братства, та ін. Фіксується й обмеженість репертуару книжкової продукції.
Видання прикрашає автентичний (кириличний) текст твору І. Потія про Берестейський собор, поданий у додатку. Монографія завершується об’ємним блоком ілюстрацій, до якого увійшли титульні аркуші віленських стародруків та копії архівних матеріалів.
У висновках монографії відображено авторський погляд на києво-руську релігійну традицію з виразним акцентуванням східновізантійської еклезіальної ідентичності (уніати декларували в цей період свою амбівалентність). Л. Тимошенко аргументовано стверджує, що саме завдяки віленському книговиданню вже в XVI ст. відбулась кодифікація руської релігійної культури, тоді як кодифікація московського православ’я розпочалась лише в 20-х рр. XVIІ ст. на основі присвоєння руської релігійної спадщини.
Ще один висновок також заскочує: 128 стародрукованих релігійних пам’яток Вільна, вперше комплексно проаналізованих у книзі Л. Тимошенка, доводить, що місто було найбільшим книговидавничим центром на Сході Європи! Віленських видань було більше, ніж книг, виданих у Заблудові, Острозі, Львові та Києві, разом узятих!
На цьому тлі уявлення про «кризу» руської Церкви в XVI ст. Л. Тимошенко вважає історіографічним і конфесійним анахронізмом. Його книга – це гімн руській релігійній культурі!
Юрій СТЕЦИК,
доктор історичних наук, професор Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка
Андрій ФЕЛОНЮК,
кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України
