У середині ХV століття у львівській Латинській катедрі відбувалось унікальне богослужіння. Щось подібне можна бачити хіба в особливо важкі для людства часи.
У нас залишається ще декілька днів, аби насолодитись літом, вдихати на повні груди його, вже прохолодні, вечори і імлисті ранки. Літо відходить, аби через рік нагадати про себе знову, але є речі, про які нагадати нікому. До останніх належать і події історичні. Властиво, приналежні до найдавніших періодів, якими у нас цікавляться чи не найменше. Відтак абсолютно непоміченим цього літа залишився ювілей події, яка могла перевернути історію Європи. Вона мала стати символом єднання тих сил, дороги яких колись розійшлись. Могла, але не склалося – бо, як і цьогорічний ювілей, сама подія також пройшла непоміченою і навіть була не цілком реалізована.
У середині ХV століття у львівській Латинській катедрі відбувалось унікальне богослужіння. Щось подібне можна бачити хіба в особливо важкі для людства часи. Щось подібне було також і на Майдані, адже служба, про яку тут мова, мала екуменічний характер і була частиною глобальнішого процесу – спроби примирення і зближення Східної й Західної Церкви. У латинській катедрі, разом із іншими ієрархами, літургію тоді проводив Митрополит Київський і всієї Русі (1433 – 1458) Ісидор (1385 – 1463). Той самий, який є однією із найзагадковіших і найбільш неординарних фігур в історії Церкви на наших теренах. Також і той, хто в 1453 році, на власній шкірі, відчув міць османської армії, адже знаходився в оточеному Константинополі – центрі тогочасного християнства.
Ісидор народився у Салоніках. Трохи згодом він згадується як ігумен одного з монастирів у Константинополі. При цьому, був досить обдарованим й обізнаним чоловіком, що і дало йому можливість займатися активною діяльністю на благо християнської Церкви. Так, у 1434 році він перебував у складі посольства на соборі у Базелі. Тоді ж, чи не вперше, Ісидор мав нагоду вникнути у питання зближення Східної і Західної Церкви. Саме через це, як видається, патріарх пізніше і затвердив Ісидора у статусі митрополита Київського і всієї Русі. Власне для просування екуменічних ідей. Таку функцію Ісидор сповна виконував, хоч і отримав дуже серйозну опозицію. По-перше, місцеві можновладці, особливо якщо йдеться про світських правителів, на посаді митрополита бачили свого ставленика. По-друге, ідея зближення підтримувалась далеко не більшістю.
Попри всі нюанси, митрополит Ісидор став одним із учасників собору у Флоренції, де зібралися різні християнські ієрархи, а також представники окремих правителів. Разом із Ісидором – це представники східних патріархів, Папи Римського тощо. У результаті тривалих дискусій, у 1439 році між учасниками було укладено текст Флорентійської унії. Остання мала стати першим кроком до зближення роз’єднаного християнства і Ісидор, представляючи Русь і Київську митрополію, став частиною даного процесу, також підписав підсумкові постанови. Тоді ж отримав від папи сан кардинала і надалі – робив все для популяризації ідеї унії.
Цар Василій ІІ. Фото з https://uk.wikipedia.org
Зокрема, навіть коли залишив Флоренцію і повертався до своєї митрополії. Дорогою робив зупинки у Буді, Кракові і Львові. У кожному з цих міст інформував зацікавлених про основні рішення собору, а також – проводив літургії у головних храмах, катедрах даних міст. У Львові Ісидор відправив літургію у східному обряді, але це богослужіння не мало особливих інтересу та підтримки від місцевих русинів. Так Ісидор доїхав аж до Москви. Там також проводив богослужіння й інформував присутніх про роботу Флорентійського собору. Але Москва – не Львів і не Краків. Московський князь Василій ІІ, який мав дуже промовисту “кличку” – Темний, вирішив, що він гідний назвати Ісидора єретиком, а рішення Флорентійського собору неприйнятними для християнства. За дивним збігом обставин, пізніше такі означення підтвердив місцевий церковний собор. Ісидора ж взагалі ув’язнили.
На щастя ставленика патріарха і його представника у Київській митрополії, Ісидор зумів утекти. Більше того – йому вдалося перебратися до Константинополя, а вже звідти – до Риму. Схоже на те, що чи не єдиною людиною, яка не відвернулась від ієрарха на Русі, був київський князь, онук Великого князя Литовського Ольгерда, Олександр (Олелько) Володимирович (? – 1454/1455) – він і до ідеї унії прихильно ставився. Але цього було мало. Ісидор був змушений залишити наші терени і жити в Римі. Колись цілісна Київська митрополія тоді також розділилась на “московське” і “українсько-білоруське” середовища.
У Москві, на знак неприйняття унії, тоді взагалі вирішили відмовитись від підпорядкування якомусь із патріархів і у 1448 році проголосили власну автокефалію. Митрополитом обрали рязанського єпископа Йону, якого хотіли бачити на цьому місці ще перед Ісидором. Це викликало переструктурування канонічної церкви на наших теренах. Таким чином, Київська митрополія формувалась лише з єпархій, які були на територіях Великого князівства Литовського і Корони Польської.
Описані події у подальшому будуть мати дуже велике значення для наших територій. Очевидно, що ідея та образ Флорентійської унії мали вплив на іншу церковну унію – Берестейську, яка для нас є більш близькою і знаною. З іншого боку, проголошена у 1448 році церковна структура, якщо говорити про методи, мало чим різнилась від світської держави, правителі якої підтримували цей демарш всупереч канонам. Відтак через сотні років амбіції цієї церкви зростатимуть і її ієрархи зроблять все, аби поглинути Київську митрополію повністю. Київську митрополію, яка первинно підпорядковувалась Константинопольському патріарху. Описані процеси відбувалися сотні років тому і нам сьогодні говорять не так багато, але їх наслідки ми відчуваємо і сьогодні.
Використані джерела: