Греко-католицька церква та українська національна ідентичність в Галичині
24 лютого 1807 року у Львові Папською курією була відновлена Галицька митрополія, що була ліквідована польською владою на початку XV століття. Розпочався якісно новий етап у розвитку греко-католицької церкви, який супроводжувався тривалим пошуком національної орієнтації протягом усього ХІХ століття і завершився переходом УГКЦ на українські позиції
Унійна церква в Речі Посполитій від моменту укладення Берестейської церковної унії 1596-го і майже до кінця XVII століття була явищем радше «білоруським», аніж «українським». Якщо ж брати до уваги мовно-культурні критерії, то до середини XIX століття можна простежити виразну тенденцію до проґресуючої полонізації, а в богословсько-літургійному відношенні — дедалі більшої латинізації цілого етосу київської християнської традиції загалом та вищої уніатської ієрархії і духовенства зокрема. Можна припустити, що саме ця обставина була однією з вагомих причин порівняно швидкої ліквідації унії та масової «православізації» з подальшою «русифікацією» вірних на тих українсько-білоруських землях, що перейшли до складу Росії внаслідок поділів Речі Посполитої.
Унійна церква як національно-культурний бар'єр
Чому ж тоді в Галичині унійній церкві судилося відіграти принципово іншу роль? Важливе значення мала та обставина, що у пізному середньовіччі галицькі землі найдовше зберігали традиції державотворення, а остаточний перехід галицьких православних єпархій до єдності з Римом відбувався майже через 100 років після укладення Берестейської унії. Всупереч постійним намаганням польської світської та церковної еліти перетворити унію на місток до цілковитої латинізації й полонізації (часто не без «внутрішньої готовності» та «добровільного сприяння» частини самого уніатського кліру й мирянства), вона поступово стала для всіх вірних східного обряду в Галичині тією самою «руською вірою», таким самим ідентифікаційним чинником, яким раніше було її заперечення.
Різна церковно-обрядова приналежність (на фоні інших соціально-культурних відмінностей) в умовах нерозвиненої національної самосвідомості була тим формальним бар’єром, який позначав межі (а значить — дозволяв відрізнити) українця (русина) — греко-католика від поляка — римо-католика. І цей чинник у повсякденному житті пересічного галичинина (українця чи поляка) мав набагато важливіше значення і «практичну актуалізацію», ніж якісь догматичні чи юрисдикційні постулати. Устійненню цього бар’єру сприяла фактична нерівність і постійні утиски ієрархії та вірних східної традиції з боку їх польсько-латинських «братів по вірі», підкріплені офіційною римською доктриною praestantia ritus latini.
Внаслідок згаданих особливостей історичного розвитку в українській спільноті Галичини окрім духовенства просто не було іншої суспільної сили, яка могла б витворити програму національно-політичного розвитку і очолити цей рух. Така роль у «національному пробудженні» «недержавних» або «малих» народів здебільшого належала духовній еліті, а, як писав відомий український мислитель Іван Франко, «говорити про інтелігенцію перед скасуванням панщини у нас, то значить говорити про духовенство, бо ніякої другої інтелігенції у нас просто не було». І хоч ці передумови були визначальними в історичній долі уніатського кліру, вони аж ніяк не були самодостатніми для перетворення «пастирів людських душ» у політичних лідерів і національних патріотів.
У новому статусі
Важливою передумовою, що привела до зміни суспільної ролі унійної церкви в Галичині, стала просвітницька політика Габсбургів, яка докорінно відрізнялася від трактування уніатів у колишній Речі Посполитій і в тодішній Російській імперії. Греко-католицька ієрархія (а саме так стали офіційно називати колишніх уніатів згідно з декретом Марії Терезії від 1774 року) здобула визнання й підтримку цісарського уряду, яка аж ніяк не була якимось особливим покровительством. Вона проявлялася у формальному зрівнянні у правах з римо-католиками, удоступненні загальної та богословської освіти (зокрема й рідною мовою), забезпеченні мінімального матеріального добробуту, організаційному оформленні церковно-адміністративних структур (1807 року відновлено Галицьку митрополію) та інших змінах, пов’язаних із т.зв. політикою «йосифінізму» (від ім'я автрійського імператора Йосипа ІІ),які по-суті витворили новий тип уніатського душпастиря. Всі ці зміни в умовах австрійського просвіченного абсолютизму призвели до тісної інтеґрованості греко-католицької церкви у державно-політичні структури імперії Габсбургів (на відміну від колишнього відсторонення у Речі Посполитій та суцільного одержавлення у Російській імперії, що, в свою чергу, призвело до більшої заанґажованості священиків у громадському житті своїх парафіян та їх залучення до культурно-просвітницької, а згодом — і національно-політичної діяльності.
Старі консерватори проти молодих будителів
Процес формування національної ідентичності та розвитку національного руху галицьких русинів не лише проходив через послідовні етапи у ХІХ столітті, але й включав кілька різних взаємовиключних національно-політичних орієнтацій (полонофільську, русофільську, українофільську, австро-русинську), співвідношення між якими постійно змінювалось.
Під впливом австрійського просвітництва, ідей «слов’янського відродження» народів Габсбурзької монархії та особливо польського національного руху і пробудження національно-культурного життя у Наддніпрянській Україні, частина нижчого кліру греко-католицької церкви звернула свої погляди до власного простолюду. Як зазначалось у донесенні крайової адміністрації на адресу австрійського уряду: «серед молодого греко-католицького духовенства і особливо серед вихованців греко-католицької семінарії утворилась партія, котра противилась полонізму, заповзятливо культивувала зовсім забуту руську мову...». Організація «Руська трійця» (1833-1837), душею якої були молоді богослови — Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький, виникла як культурне об'єднання, однак дуже швидко набула рис політичної течії, ставши справжнім зародком українського національного руху у Східній Галичині.
Основні ідеї «Руської трійці» знайшли своє концентроване відображення у статті о.Якова Головацького «Становище русинів у Галичині», яка була по-суті першою національно-політичною програмою галицьких українців. Основною засадою програми було ствердження самого факту існування єдиного «руського народу», розділеного між двома імперіями, відмінного від поляків і росіян своєю мовою, культурою, історичним минулим.
Однак керівництво греко-католицької церкви та більшість духовенства аж до «Весни народів» 1848-1849-их років аж ніяк не поділяли ідей «Руської трійці», а молоді «галицькі будителі» зазнали переслідувань і поневірянь не так від австрійської адміністрації чи польських діячів, як від власної митрополичої консисторії.
Балансування між Заходом і Сходом
Однак релігійний чинник, без сумніву, мав важливе значення для національного відмежування галицьких русинів від поляків. Оригінальність і унікальність греко-католицької церкви полягала у тому, що її священослужителі й вірні одночасно виступали в двох іспостасях і, залежно від обставин, могли акцентувати на своєму «православному походженні», або ж не менш переконливо доводити свою «католицьку приналежність». Звичайно, коли йшлося про статус «Руської Церкви» (а з часом — і «руської народності») в системі державного управління чи суспільних відносин, то греко-католицька ієрархія апелювала до ґарантованої владою «рівності усіх католицьких обрядів». Однак коли справа торкалася національно-політичних проблем — то навпаки акцентувалося на особливостях своєї «руської» («восточної» або й часто «православної») церковної традиції.
Таким чином, у середовищі греко-католицького духовенства щодо розуміння внутрішньої сутності й перспектив розвитку церкви існувало дві полярні точки зору, які відображали відповідні взаємовиключні тенденції: 1) до тіснішої інтеграції із західнохристиянським світом і латинських запозичень; 2) до возвеличення східної традиції й відновлення «первісної чистоти греко-слов’янського обряду». Кожна із вказаних тенденцій мала свої межі: перша — повну латинізацію, що за тих умов означала б і полонізацію; друга — перехід у православ’я, що несло загрозу русифікації.
Перемога однієї з них могла призвести не лише до ліквідації унії і самої церкви, але й потенційно загрожувала збереженню національної самобутності галицьких русинів-українців. Церковно-обрядова приналежність греко-католиків об’єктивно стояла на заваді спробам ототожнення їх з поляками та росіянами. «Але, — як влучно зауважив Іван-Павло Химка, — негативної відповіді на запитання стосовно національного самовизначення було не досить. Хоча теоретично можливим були відразу декілька непольських і неросійських розв’язків кризи галицької національної ідентичності, історична реальність пропонувала лише два виходи: бути або австрійськими русинами (тобто обмежити націю територіально до Галичини, Буковини й Закарпаття), або ж — велико-українцями (тобто ототожнювати себе з українською нацією в Південно-Західній Росії)».
Не стільки «уніатське минуле» визначало вирішення проблеми національної ідентичності греко-католицької інтеліґенції Галичини, скільки наявність такого сильного й небезпечного супротивника, як польський національний рух з його провідною ідеєю відбудови польської державності (зокрема, на тій території, яку українці вважали своєю), який змушував «галицько-руських патріотів» шукати адекватної протидії цим польським претензіям.
Щоправда ці ж самі чинники (польське культурне, економічне і суспільно-політичне домінування) вплинули водночас і на посилення проросійських симпатій, які після поразки революції 1848-1849 років і майже до кінця XIX століття були переважаючими в середовищі греко-католицької духовної та світської інтеліґенції Галичини. Перехід на русофільські позиції багатьох відомих і впливових діячів (зокрема й священиків), поблажлива індеферентність чи навіть приховане сприяння поширенню русофільських ідей у пресі, літературі, шкільництві, обрядово-літургійній практиці з боку представників вищої церковної ієрархії не могли не позначитися на політичному становищі й суспільному авторитеті греко-католицької церкви.
Постійні підозри й звинувачення у «відступництві» з боку латинського кліру та польської верхівки, яка у 1860-их роках перебрала до своїх руки всю повноту влади в Галичині, байдужість австрійського уряду до долі своїх «тірольців Сходу», постійні коливання між лояльністю до Австрії та симпатіями до Росії, внутрішня боротьба різних національно-політичних течій привели греко-католицьку церкву до глибокої кризи. Ця криза, з одного боку, проявилася у хаотичному обрядовському русі 1860-их років, масовій еміґрації священиків до Росії, активній ролі галицьких русофілів у ліквідації унії на Холмщині (1876) й, нарешті, переході на православ’я галицької парафії Гнилички у (1882).
Національне оновлення
З іншого боку, дедалі вагомішим ставав голос прихильників українофільської орієнтації, які незважаючи на насмішки й заборони старшої ґенерації, читали й видавали твори одного «схизматика» (Шевченка) фонетичним правописом іншого (Куліша), друкували книги, газети і навіть перекладали Святе Письмо народною мовою, засновували просвітні й наукові товариства разом зі своїми однодумцями із Великої України та домагалися «своєї народної церкви». Отже, можна говорити не стільки про вплив греко-католицької конфесійної ідентичності на формування й утвердження української національної ідентичності в Галичині, як радше навпаки: про вплив українсько національного руху та його ідеологію на переосмислення еклезіальної ідентичності та суспільно-політичної заанґажованості греко-католицького духовенства.
Провідна роль греко-католицького духовенства у національно-політичному житті Галичини була не лише об’єктивно обумовлена, але й історично обмежена, а тому воно рано чи пізно змушена була поступитися місцем іншим суспільним силам. Як не парадоксально, але якраз своєю турботою про виховання світської інтелігенції (зокрема, й у власних родинах) та справді подвижницькою працею серед народу: поширенням освіти і культури, заснуванням читалень, пропагандою тверезості й створенням різних господарських і фінансових об’єднань, священики власноручно дійшли до засад, на яких ґрунтувалася ця провідна роль церкви, і підштовхнули галицьке суспільство до вироблення нових політичних ідей та формування нових національно-політичних структур. Парадокс полягав у тому, що втрата греко-католицькою. церквою своєї провідної ролі у національному русі співпала з остаточною перемогою української національної ідентичності у масовій самосвідомості галицьких греко-католиків, і саме соціальний чинник відіграв у цій перемозі вирішальну роль.
Перед греко-католицькою церквою постала необхідність оновлення, чи радше, віднайдення властивого їй як духовній інституції місця у суспільному житті. Це важливе завдання стало основним змістом архієрейського служіння митрополита Андрея Шептицького (1901-1944). Наполеглива душпастирська праця, турбота про освіту і культуру, захист національних і соціальних прав народу, харитативна діяльність, екуменічні зусилля зробили Шептицького беззаперечним провідником і моральним авторитетом української спільноти, а саму церкву – широко розгалуженою та впливовою інституцією Галичини, яка хоч і втратила свою функцію головного індикатора національної ідентичності, все ж була важливим консолідаційним чинником і духовною опорою у змаганнях за українську державність.
