Григорій Комендант: «Сьогодні Україна на межі банкрутства, і це знак для Церкви — усвідомити свою відповідальність за це»

Григорій КОМЕНДАНТ — мабуть найвідоміший лідер євангельських християн України на сьогодні. Він пастор, президент Українського біблійного товариства, член Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, президент Всукраїнського союзу церков ЄХБ (1994 — 2006), президент Європейської баптистської федерації (2001 — 2003), віце-президент Всесвітнього баптистського альянсу (1995—2000). Пропонуємо розмову Михайла ЧЕРЕНКОВА з Григорієм КОМЕНДАНТОМ про те, як відроджувалася релігійна свобода в Україні 20-25 років тому, що відбувається в Україні зараз, і яка роль у цьому Росії.

— Період релігійної свободи для пострадянських країн був суперечливим. Які успіхи і невдачі євангельських Церков Ви можете відзначити?

— У 1988 році відбулися кардинальні зміни. До того часу все було прогнозоване і розраховане. Я пам'ятаю, як у Раді в справах релігій обговорювалася можливість візиту Біллі Грема. Тоді один із генералів сказав: «Швидше у мене на долонях волосся виросте, ніж цей Біллі Грем приїде в СРСР». І ось у 1988-му, на ювілей тисячоліття Хрещення Русі, на запрошення РПЦ приїжджає Біллі Грем. Так що зміни назріли до 1988 року, коли Горбачов зміцнів і перебудова набрала обертів. Тоді відкрилися небачені можливості.

— Як розпорядилася Церква цими можливостями свободи?

— Спочатку всі включилися дуже активно. Почали організовувати масові євангелізаційні служіння. Розкрився великий внутрішній потенціал Церкви. Довгий час його стримували, а тепер він раптово проявився. Але було непросто — ніхто не знав, у якому напрямку будуть розвиватися події. Я пригадую одну із зустрічей з Горбачовим на початку 1991 року. Він питав: бути чи не бути СРСР? Сам же розповідав про свою сім'ю, що батько був атеїстом, а мати походила з молокан; що у них вдома між класиками марксизму висіла ікона з українським рушником. Я несподівано для всіх промовив: «Так і було, Христос був розіп'ятий між розбійниками. Дві хвилини тривала мовчанка, ніхто не знав, що сказати.

Після цієї зустрічі один із помічників Горбачова підійшов познайомитися і сказав: «Григорію Івановичу, а я вас знаю ще з України. Я за родом служби спостерігав за вашою діяльністю».  Згодом ця людина допомагала мені організовувати євангелізацію Біллі Грема.

Ось такі прийшли бурхливі зміни. Ще в лютому 1991 року Горбачов питав, бути чи не бути СРСР, а в серпні все вирішилося, був путч. Побачили по телевізору тремтячих п'яних організаторів ГКЧП.

19 серпня я проповідував у московській церкві, було свято Преображення. Обстановка в Москві була така ж, як зараз у Києві, у дні Майдану. Після розпаду СРСР ми прийняли важке рішення — створили незалежні національні спілки церков і Євроазіатську федерацію спілок. До цього багато хто не був готовий, але час наспів. Старше покоління не сприймало цих змін. Ще слабше вони приймали поняття про місію. Навіщо? Є Церква, і цього вистачить. Всі звикли, що Церква живе своїм внутрішнім життям, а суспільство — своїм, і не потрібно їх пов'язувати ніякої місією.

У той же час починають свою роботу міжнародні місії, такі, як SGA, а потім і Russian Ministries. Ті церкви та спілки, які розпочали співпрацю з місіями, стали бурхливо розвиватися. Партнерство стало умовою доброго результату. Я пам'ятаю служіння Петра Дейнеки — він співпрацював з усіма, намагався встигнути всюди. Не забуду, як він вийшов на кафедру в бруднющих черевиках, бо тільки-но повернувся з місіонерської поїздки, мабуть, був десь у лісі.

Багато чого, звичайно, залежало від керівників Церкви: що вони скажуть, куди покличуть. Але й кликати особливої потреби не було, народ був дуже відкритий, їх мучив так званий духовний вакуум. Люди йшли на покаяння, тяглися до Біблії.

— Як пояснити те, що сьогодні, через двадцять років, наче замикається коло, виникає якась ностальгія за СРСР, повертаються ідеї та підходи радянського типу? Чи означає це, що суспільство не вдалося перетворити і ми повертаємося назад, до розбитого радянського «корита»?

— Коли якась справа не доведена до кінця, то все повертається за інерцією назад. Ми не змогли спільно довести справу до кінця. Кожен захопився своїм, і сили розтратилися на другорядне. Суспільство не змінилося, бо не було такого об'єднуючого завдання.

Але біда не тільки в нас, у наших невдачах. Не варто забувати про пророчий контекст, у якому повинні розглядатися політичні процеси. Ми повинні бачити загальну картину геополітики у світлі глави 24 Євангелія від Матвія і глави 13 Євангелія від Марка.

— Ви хочете сказати, що у світлі пророцтв Біблії Росія відіграватиме негативну роль у глобальній політиці, а інші пострадянські країни стануть нею веденими?

— Цілком вірно. Я жодним чином не бачу, що Росія відпустить Україну. Росія залишиться сильною державою. Те, що вона підтримує Сирію та Іран, говорить на користь майбутньої коаліції цих та інших країн, зібраних проти Ізраїлю. Ми повинні захищати Україну, Росія добровільно її не відпустить. І це політика Путіна. Горбачов і Єльцин були іншими людьми, тому їх усунули. Єльцина взагалі просто знищили.

— У чому тоді місце України?

— Для Росії місце України — бути буфером, забезпечувати виходи на випадок війни. Їй відведена стратегічна роль буферної території.

— А що в цій ситуації нав'язаної залежності від Росії можуть зробити українські християни?

— Ми повинні бути сильними, активними, повинні робити все, що від нас залежить. Одна із проблем наших російських братів — слабка мобілізація, слабкість Церкви. Ви знаєте, скільки було інвестовано в Росію? А результати нікчемні. Тому Росія і не відпускає Україну — як ресурс, як рушійну силу.

Українські євангельські церкви — найсильніші не тільки в порівнянні з російськими, але і з європейськими. Сотні наших місіонерів — у Росії, Португалії, Італії, Іспанії, Греції. Україна — країна-донор. Навіть у радянський час багато лідерів держави і Церкви були з України. В Україні є міцний тил — західні регіони, які не здавалися ніколи, де Церкви зберегли свій дух.

— Іншими словами, вплив українського християнства може здійснюватися через сильну Церкву та її активну місію, в тому числі і в Росії? Адже вплив наших місіонерів змінює російське християнство добрим прикладом, будить його до активності. І все ж, чому при такому великому потенціалі вдалося так мало змінити навколишнє пострадянське суспільство?

— Я вважаю, існує також і негативний вплив Заходу: Захід нас переоцінив і перехвалив. Так, ми багато чого перенесли в радянський час, вижили, вистояли. Але останнім часом успіхів було мало, яскравих лідерів мало. Потрібна переоцінка нас самих, самокритика. Ми загордилися. Це стримало пробуджуючи силу, яка діяла спочатку. Речі потрібно оцінювати реально. Коли десь показники завищуються, вони потім вилазять боком.

— Що саме слід переосмислити? Які сильні сторони потрібно розвинути?

— Сьогодні Україна на межі політичного, морального, економічного банкрутства, і це знак для Церкви — осмислити свою відповідальність за цей стан.

Я скажу так: нам не потрібно боятися підтягувати молоді сили. За останні роки ми багато чого проґавили. Я пам'ятаю, як ми створили Творчу раду при нашій спілці, як молоді люди привнесли туди свої ідеї, свою енергетику. Зараз з’явилися бар'єри. Нема єднання і розуміння між молоддю і старшими. Ми почали, але не довели до кінця їх примирення і співпрацю.

— Але ж Україна відповідальна і за сусідів, як найбільш християнізована в порівнянні з Росією, як поки що християнська порівняно з Європою. Де вона себе повинна бачити?

— Думаю, ми й залишимося в такому роздвоєному положенні. Адже Європа — не перфектна модель. Ряд країн у занепаді. І багатьом потрібно каятися. Якщо Німеччина покаялася за гріхи минулого і отримала оновлення, то Іспанія — ще ні.

Я недавно зустрічався з усіма президентами України. Перший президент Кравчук запитав: «Що ж нам робити?» Я відповів: «Треба всім без винятку каятися». Так нещодавно покаявся губернатор Нью-Джерсі, приніс вибачення перед народом і звільнив винного помічника. З цих необхідних дій починаються добрі зміни. Мені здається, що зараз керівництво нашої країни не бере на себе такої ініціативи, просто спостерігає за протистоянням. Коли ми молилися за країну з колишніми і нинішніми керівниками, я сказав їм: «Ось зараз нам усім разом вийти б до народу на Майдан!» Ніхто не захотів.

Криза буде загальною. Ні в Росії, ні в Європі немає безпечного місця. Усюди корупція, падіння моралі. Але це не означає, що потрібно скласти руки. Ми потребуєм оновлення і зміцнення. Я сподіваюся, найближчим часом в наших церквах можуть початися зміни, до керівництва прийде молоде покоління і створить хорошу команду. Я хочу так бачити. У сильної Церкви є вплив на країну. Тільки в цьому наша надія.

— В умовах, коли президент і його клан живуть у палацах, а народ біднішає, чи можемо ми знайти слова  для викриття беззаконної влади і слова надії для простих людей?

— Ми повинні бути сіллю для світу навколо нас, нагадувати про правду. Коли я сказав президентам про необхідність покаяння, Віктор Ющенко додав, що тільки після покаяння приходить прощення. А я продовжив, що після вибачення починається примирення. Ось такий порядок змін.

Під час своєї першої зустрічі з Януковичем я подарував йому Біблію і попросив: «Будь ласка, прочитайте книгу пророка Даниїла, щоб ви могли зрозуміти: всім керує небо». Так само я говорив і з президентом Кучмою, а він відразу давав розпорядження секретарям: «Запишіть, що треба робити».

Я не знаю, але іншого способу вплинути, як тільки робити наголос на духовні цінності, немає. Ми увійшли в особливий час, коли змінюється не тільки суспільство, але й картина світу. Земля хитається під нашими ногами. Всі наші замки, багатства, статуси, та й ми самі — мізерні.

Завдання Церкви — нагадувати про головне, вічне, духовне. Нам варто нагадати політикам, що всі імперії впали, всі імператори загинули. Все рано чи пізно закінчиться. Варто згадати про вічне. Завдання Церкви — розкривати роль вічних істин, духовних цінностей. І ми це робимо, але найчастіше у своїх церковних колах, а слід було б більше говорити в публічному і навіть глобальному масштабі. Церква зараз не може знову закритися в собі, як п'ятдесят років тому — зібралися, помолилися, розійшлися. Треба відкривати політичне пророче бачення, і в цьому світлі робити свою справу. У печерному стані залишатися не можна. Ми вже вийшли на новий рівень.

— Ціла країна не раз бачила президента Януковича, який стоїть на молитвах із серйозним, задумливим виразом обличчя. Чим він керується — християнським впливом чи впливом свого оточення?

— Можливості християнського впливу на президента і всю систему влади в нашому суспільстві ще не вичерпані. Вплив є. Ми не повинні упускати можливості впливу, навіть коли поки що не бачимо результатів. Останній раз президент зізнався: «Раніше я читав Біблію просто з поваги, а зараз читаю інакше, мені хочеться її читати». Я вірю, що Боже слово і наші нагадування працюють і дадуть результати. Він сильно залежить від свого оточення. Це пов'язано із впливом Росії, він вже не може бути вільним.

Як ще допомогти нашому народу, як вплинути на владу? Мені дуже цікаво почути думку Юрія Сипка. При ньому євангельські християни-баптисти Росії фактично перестали підтримувати відносини з владою. А я думаю, що треба продовжувати, не можна втрачати останні канали спілкування і впливу. Ми не можемо змінити ситуацію різко, але можемо постійно нагадувати і цим впливати. Навіть наша звичайна присутність змінює обстановку.

— Деякі євангельські лідери говорять про нейтральність як про єдино вірну соціальну позицію. Чи можуть християни бути нейтральними у дні суспільних потрясінь?

— Нейтральність допустима в особистих емоціях, але не в принципах. Ми не можемо бути нейтральними, бо не можна сказати на чорне, що воно біле. Інша справа, потрібно сказати так, щоб це було почуте. Потрібно бути на своєму місці, бути собою в будь-яких обставинах. Я ходжу на різні зустрічі, але ніколи не міняю свої переконання під ці події.

Дуже важливо бути вірним собі. На початку 90-х років у мене загострилася астма, я часто вилітав з Москви до Криму відновити здоров'я. У ті роки було багато можливостей для політики і бізнесу, можна було заплямувати себе. Бог за допомогою хвороби мене відсторонив і убезпечив. Торік у мене знову посилилася хвороба. Лише тепер я оживаю, мабуть, для якихось нових справ. Так Бог нас оберігає, щоб ми не зробили шкоди своєю активністю.

— До питання про активність: чи не здається Вам, що євангельські церкви всю свою активність використовували для місії, але мало що зробили для перетворення суспільства, для свого впиву, що трансформував би його культуру, політику, соціально-економічні відносини?

— У нас катастрофічний брак лідерів. Ті ж греко -католики нас перегнали у цьому, вони змогли налагодити якісну підготовку кадрів. Різниця у рівні і масштабах відразу помітна. Я згоден, що нам потрібно розширити розуміння місії. Місія — не тільки робота окремих місіонерів, але набагато більше. Мені шкода, що навіть наші успішні християни -політики дещо розгубилися. Вони увійшли у велику політику, але не знають, що далі робити, як розпорядитися цими можливостями. Матеріалізм захопив Церкви, і вони замість того, щоб використовувати можливості для свого християнського впливу, стали конкурентами в бізнесі або політиками.

— Чого ми можемо повчитися у наших західних братів? Чим вони можуть нам допомогти в церковних, місіонерських, правозахисних потребах?

— Нам потрібна допомога різноманітними ресурсами, але ця допомога не повинна дратувати місцевих людей. У багатьох сформувалося негативне ставлення до Заходу, це потрібно враховувати. Нещодавно ми акуратно, дуже дипломатично вирішили питання з легалізацією великого вантажу з Бібліями для Узбекистану. Західне втручання могло б тут нашкодити, бо панує вороже ставлення, що нагнітається державою і мусульманською більшістю. Тому ми вдячні за будь-яку допомогу, але не хочемо, щоб вона стала викликом і втручанням. Мені здається, що для тих регіонів Євразії, де релігійна свобода обмежена, більш дієвою буде допомога європейських гуманітарних та правозахисних організацій. Там, де переважну більшість становлять мусульмани, робота американських місіонерів може виявитися дратівливою і неефективною. Потрібно бути дуже дипломатичними і чутливими до місцевої культури.