Гроші на тацю: парафія як громадянське суспільство

27.11.2020, 21:15
Гроші на тацю: парафія як громадянське суспільство - фото 1
Напевно, ви не раз могли бачити медіа-сюжети про парафіяльні кошти чи церковні фінанси. Журналісти люблять “посмакувати” цю тему – тим більше, що часто є що розповісти. І серед цих сюжетів трапляються розповіді про конкретні ситуації на парафіях, коли хтось знайшов вивішеними на парафіяльній дошці оголошень списки, хто здав і хто не здав кошти на храм. В абсолютній більшості прикладів такі інформації викликають агресивне обурення, насамперед у соціальних мережах. І, звісно, підривають авторитет Церкви як інституції – мовляв, їм аби гроші.

Подивімося на ситуацію з іншої точки зору. Отже, що таке парафіяльна громада? Це об’єднання громадян довкола певних спільних інтересів. І реєструється релігійна громада подібно як громадська організація (правда, дещо складніше). Рішення про збір коштів на користь цієї церковної ГО приймається або її керівним органом, або на загальних зборах. І стосується всіх, хто є членом цієї ГО.

Як у нормальній ГО, членські внески є елементом її існування, символом не примусу, а добровільності і зацікавленості її членів у розвитку своєї організації. За їхній рахунок оплачуються комунальні послуги офісу і зарплата керівництва (якщо це обумовлено), проводять акції, підтримують потребуючих членів ГО або інших осіб. І ці внески також є символом солідарності й відповідальності членів ГО.

Звісно, це може бути не єдина стаття доходу (зараз більшість ГО існують – і часто створюються – заради отримання грантів). Але коли ти вкладаєш свої кошти, то відчуваєш більшу відповідальність. І є велика різниця, коли товариство живе з власних пожертв, а коли за рахунок чиїхось (ґрантодавця, мецената) коштів.

Можемо для порівняння взяти ЖЕК і ОСББ. Першому ти платиш гроші за комунальні послуги, потім вимагаєш їх виконання – але коли ти щось потребуєш звідти, то часто це коштує додатково. А проблеми ЖЕКу тебе загалом не хвилюють. ОСББ – це насамперед об’єднання сусідів, яким дорога доля і їхнього спільного будинку, і території довкола. Тому разом приймаються рішення про ті чи інші збори коштів на конкретні справи, які стосуються всіх членів ОСББ. Тут і виявляється практичний підхід, солідарність, відповідальність – і таким чином цінування свого ОСББ як спільного блага. Десь так є і з парафіяльною громадою. Якщо вірним залежить, щоби в храмі було чисто і тепло, сам храм під охороною, люди, які працюють тут, починаючи від священника, мали гідну оплату – вони будуть разом планувати витрати і робити відповідні членські внески, заохочуючи “хто може дати більше” чи волонтерську працю (поприбирати, зробити ремонт тощо). Бо це спільне добро, і переважно парафіяни хочуть дбати про свій храм. А коли хтось із громади не хоче платити членських внесків, то він може опинитися поза громадою. Звісно, переважно ті чи інші матеріальні труднощі когось враховуються, навіть навпаки – співпарафіяни можуть чимсь допомогти. Але коли не бажаєш жити за правилами спільноти принципово, то і спільнота не має щодо тебе ніяких зобов’язань.

Тобто маємо розуміти, що парафія – це спільна справа, а тому вимагає спільної участі всіх її членів.

Натомість сподівання, що хтось за нас це зробить, хтось оплатить тепло й електрику в нашому храмі, пожежну сигналізацію чи ремонт – це типове явище для безвідповідальних людей, яких привчили до так званої халяви, отримування чогось задурно, а отже безвідповідальності за свою громаду. Якщо парафія для вас – це не ваша спільнота, а такий собі ЖЕК, який за ваші гроші надає вам певні послуги (хрестини, вінчання, похорон), а тому вам байдуже, що там відбувається, – поміж тим, ви не несете за неї ніякої відповідальності. І таким дійсно все однаково – “акакаяразніца”.

До таких думок мене підштовхнули свіжі результати соціологічного опитування, проведеного Центром Разумкова, про особливості релігійного самовизначення громадян України – точніше відповіді на запитання “Чи підтримуєте ви Церкву матеріально?” і результати відповідей по регіонах і по конфесіях.

Отже, як виявилося, тих, що регулярно підтримують свою релігійну ГО, – всього 11,4%, і це число ще відносно найвище за двадцять років досліджень. Натомість найбільше тих, хто робить це на великі свята або в разі потреби – 33,7%, і це також найвищий показник за 20 років. А на другому місці ті, що взагалі ніколи не допомагають – це 28,7% і 25,9% тих, хто робить це зрідка.

Гроші на тацю: парафія як громадянське суспільство - фото 62456

Якщо ж порівняти реґіональний зріз, то загалом по Україні зберігається ця тенденція всюди, крім Заходу. Лише на Півдні переважають ті, хто ніколи не роблять пожертв на релігійні організації. А ось на Заході ситуація відрізняється: тут на першому місці ті, що роблять це зрідка – 39%, їх доганяють ті, що регулярно – 31,3%, а далі йдуть ті, що на свята і в разі потреби – 17,3%, та ті, що ніколи – 12,1%.

Не менш цікавою є поконфесійна соціологія. Звісно, ті, що не відносять себе до жодної релігії, не мають причини когось підтримувати – таких 81,5% з невеликого відсотка невіруючих. А серед віруючих такі результати станом на 2020 р.:

Гроші на тацю: парафія як громадянське суспільство - фото 62457

Як бачимо, у православному середовищі більшість становлять ті, що роблять пожертви або з нагоди свят чи за треби, або роблять це рідко. Натомість серед греко-католиків підтримка своєї громади є в більшій пошані – 43,5% роблять це регулярно, і за рік це число суттєво зросло.

Такі цифри гарно корелюються з частотою відвідин храму. Серед православної пастви переважають ті, що відвідують храм на релігійні свята: ПЦУ – 50,9%, УПЦ МП – 42,3%, просто православні – 69,5%, а серед греко-католиків 47,6% сказали, що є в церкві хоча би раз на тиждень. І оскільки більшість серед віруючих у нас становлять православні, тому і середній показник по державі 47,2% саме тих, хто лише на свята.

Загалом в опитуванні ще багато цікавих результатів, зокрема щодо якості віри і дотримання карантину, які також дають цифри для роздумів. Проте ось ці наведені вище результати добре дають зрозуміти, що там, де люди краще почуваються на парафії, де вони не звичайні прихожани (які просто прийшли і пішли), а де вони живуть і бувають часто, там і парафії отримують від своїх парафіян більше пожертв. Зрештою, на Заході і парафій в рази більше, ніж в інших регіонах.

І це пояснюється, з одного боку, історично. Більшість православних жили на території, де переважало денаціоналізоване казьонне православ’я, де Церкві не було потреби дбати про своїх вірних, бо вони від неї не мали куди дітися. Зрештою, далі було ще гірше, бо була агресивна атеїстична система, яка загалом позакривала більшість храмів, а парафіяльне життя було далеко не всюди. Натомість на Заході Церква тривалий час виконувала функції національного лідера, особливо УГКЦ. Також ця Церква була понад сорок років під забороною, але діяла в підпіллі. І навіть у ті часи у більшості сімей було хоч якесь, але релігійне виховання – як і загалом по Західній Україні. І ця сімейна традиція тут збереглася, як бачимо із соціології.

Гроші на тацю: парафія як громадянське суспільство - фото 62458

За роки незалежності православні та греко-католики пішли дещо іншими шляхами: православні переважно боролися або за національну Церкву, або за державну монополію, або за одне й інше водночас. Натомість греко-католики зосередилися на розбудові структури і творенні “живих парафій”, що стало гаслом найбільшої програми розвитку УГКЦ за ці роки. Велику позитивну роль відіграли ще західний діаспорний досвід і допомога, різноманітні проєкти і фонди для підтримки парафіяльної активності – наприклад, діяльність Львівської освітньої фундації.

Порівнюючи ці дані та наводячи причини такої ситуації, я не маю наміру когось подати у кращому світлі, а когось у гіршому – на все є свої причинно-наслідкові зв’язки. Але це не означає, що не можуть відбуватися зміни. Власне увага до парафіяльного життя сьогодні для Церкви є першочерговим завданням у вихованні громадянсько активних вірних, які є відповідальними членами своїх парафіяльних і територіальних громад, готові нести відповідальність за свої спільноти, жити з власної праці, а не з подачок тих, хто нічого не дарує просто так.

А тому, панове медійники, не картайте тих, хто хоче жити за цивілізованими правилами солідарності і відповідальності. Краще придивіться – може, там ви знайдете відповідальних і свідомих парафіян-громадян, що є фундаментом громадянського суспільства.

Джерело: Zbruc