Топонім “Гусятини” не випадково вжито у множині. Тут їх двійко. Один — звичайне село Хмельницької області. Інший Гусятин — райцентр Тернопільської. До 1772 року це було єдине місто. Але потім по Збручу проліг кордон.
Відвідавши Сутківці, Городок, Сатанів та Івахнівці варто завітати до Гусятинів. Тим більше, що від Івахнівців, з їх дивовижним гірським кряжем та “слідочком” Божої Матері, доведеться подолати усього якихось 9 кілометрів.
Топонім “Гусятини” не випадково вжито у множині. Тут їх двійко. Один — звичайне село Хмельницької області. Інший Гусятин — райцентр Тернопільської. До 1772 року це було єдине місто. Але потім по Збручу проліг кордон. Лівобережний Гусятин відійшов до Російської імперії, а правобережний опинився під владою Відня. У ХХ ст. шматки колись єдиного поселення розділили між собою вже СРСР та Польща.
Історично сталося, що найбільше цікавинок залишилося у “підавстрійській” частині — там знаходиться історичний центр Гусятина, але й на лівобережжі є на що подивитися. Тут знаходяться основні “прикордонні” реліквії розділеного міста. Передовсім — стара, зведена ще у ХІХ ст. митниця-застава. У 80-90-х роках минулого століття її неодноразово перебудовували, тож сьогодні цей будинок нічим не нагадує ні царську митницю, ні штаб совіцьких “карацуп”. На її специфічне минуле вказує лише вколупаний перед нею обеліск, що стоїть на братській могилі радянських стражів кордону. Видряпаний на бетоні напис сповіщає (орфографія та все решта – збережені): “Память Павшим Т.Т. (товаришам – РІСУ) Циссусу и Биркусу в борьбе с врагами советской власьти в 1923 г.”.
Хто були вищезазначені “товариші” та як вони загинули ніхто в Гусятинах розповісти не зміг. Не вдалося знайти відповідь і в архівах. Хто позбавив життя Ціссуса та Біркуса теж наразі невідомо. Може то дійсно були якісь агенти дефензиви, а може пильні прикордонники, палаючи службовим рвєнієм, просто захотіли “пов'язати” якогось гіпотетичного Петра, який чимчикував за Збруч хильнути чарку до свого кума Степана. Петро, відповідно, не мав бажання бути розстріляним як “шпійон”, зате мав втинка (“обрєза”) за пазухою.
Обеліск цікавий як і своєрідним художнім оформленням (постарався якийсь місцевий умілець), так і тим, що цей совіцький монумент спокійнісінько пережив німецьку окупацію. Це при тому, що пам'ятник стоїть попри самій дорозі, по якій повз пройшла не одна тисяча солдатів фюрера.
На самісінькому березі Збруча бовваніє найголовніша прикордонна «реліквія» обох (Західного та Східного) Гусятинів та їх неформальний символ — знаменита сталінська колонада. Ця чимала споруда відома передовсім своєю цілковитою безглуздістю з практичної точки зору. А от з ідеологічної — навпаки. Звели цей шедевр архітектури ще у далеких1930-х роках аби продемонструвати галицьким пролетарям та галицькому ж селянству багатство та могутність Країни Рад. На той час “совіти” полюбляли влаштовувати над Збручем різні “потьомкінські села” — оранку одразу десятками тракторів, чи радісні жнива з піснями та хороводами. Навіть прикордонні таблички позначалися не гербом СРСР, а гербом Радянської України з відповідним написом: «У.С.С.Р». Це теж робилося з суто пропагандистських міркувань — аби показати «самостійницько» налаштованим галичанам, що в складі СРСР Україна має свою державність.
На світлинах, зроблених у липні 1941 року, вояками танкової дивізії SS “Вікінг”, яка воювала на цій ділянці фронту, добре видно, як виглядав прикордонний перехід між Гусятинами. Зокрема, на першій фотографії на передньому плані зафіксовано комплекс споруд радянської застави (до нашого часу з них зберігся лише крайній будинок праворуч), далі видно надзбручанську колонаду та сам Західний Гусятин. Іншу світлину зроблено з протилежного берега.
А от прикордонні споруди галицького Гусятину до нашого часу не дійшли — частково їх знищили в березні 1944 року під час запеклих боїв за місто, а що вціліло — розібрали в 70-х. Правда, десь з другої половини 1950-х і до початку 1990-х біля мосту бовваніла ще одна своєрідна “прикордонна реліквія” — пам'ятник радянським “зеленим кашкетам” (чому його втулили на “польському” березі — загадка). Той бетонний прикордонник, як абсолютно випадково виявив автор цих рядків, досі ховається в кущах на території місцевого комунгоспу. Пильний сторож без дозволу “начальства пущать постороніх на охраняєму територію” не захотів, тож фотографію довелося робити таємно, підступно визираючи мов який упосліджений шпигун через паркан.
Одразу по перетину колишнього кордону бачиш чималенький меморіал присвячений воїнам, які загинули при визволені міста від німців, а також 39-ти гусятинцям, які склали голови в лавах Радянської Армії. Попри заяви російських пропагандистів на пам'ятник ніхто не зазіхає, ба, добре видно, що він ретельно доглянутий, на відміну від занедбаних провінційних меморіалів в країні де “помнят і ґордятся”.
Чимало жителів містечка загинуло і в лавах УПА. На їх честь у жовтні 1994 р. відкрили символічну могилу Борцям за волю України. “Бандерівський” меморіальний комплекс складається з кургану, увінчаного кованим залізним хрестом та каплички зі скульптурою Божої Матері.
Але повернімося до екскурсії Гусятином. За якусь сотню метрів від Меморіалу височить чи не найдавніша споруда містечка — зведена у мавританському стилі синагога XVI ст. Споруда нагадує масивну фортечну вежу. І недарма. У мирний час тут молилися Богу, а у воєнний божниця слугувала місцем прихистку для єврейської громади. Крім того синагога була важливим елементом оборони міста — її дах оперізує бойовий ярус з бійницями, звідки можна було обстрілювати усі підступи до Гусятина зі сторони Збруча.
Під час боїв Другої світової війни синагога зазнала значних руйнувань від артилерійського обстрілу. Снаряди пошкодили одну зі стін та вщент розтрощили склепіння. В 1974 р. пам’ятку реставрували. За давньою технологією складати склепіння з каміння не стали (це надзвичайно складно та й дорого). Аби не морочити голову, використали залізобетон. По тому до синагоги заселився місцевий музей. Але чи то проект реставрації був з помилками, чи то робітники схалтурили (чи може і те, і те), бо за якийсь час дах почав протікати. Спочатку потроху, потім все більше. Врешті помешкання стало просто небезпечним для цінних експонатів. Грошей на ремонт не знайшлося, тож музейники звідси з'їхали. Закинута споруда незабаром перетворилася на “штаб” місцевих алкашів і наркоманів та на ...нужник (порада туристам — якщо наважитеся зайти у середину, уважно дивіться під ноги).
Серед місцевих “конспірологів” популярне інше, більш екзотичне та ще й з елементами авантюрного детективу пояснення, чому служителі Кліо евакуювалися з синагоги. Мовляв, десь у 1990-х до Гусятина приїхали якісь євреї та зареєстрували тут релігійну громаду. Потім, розмахуючи законом про повернення культових споруд, вони випхали музейників з приміщення. По тому вони відкрили в синагозі якийсь тайник, щось там забрали і накивали п'ятами. Байка ця зазвичай розказується змовницьким голосом, з підкочуванням очей до лоба і закінчується традиційним: “Ну ви ж розумієте, що там могли ховати хитрі євреї?”. Зауважимо, що випотрошити гіпотетичний тайник можна було і без такої закрученої схеми.
На жаль перспективи подальшої долі унікальної оборонної синагоги ховаються у густому тумані: гусятинських євреїв можна перерахувати на пальцях однієї руки — тож говорити хоч про яку роль місцевої общини у порятунку пам'ятки — неможливо. У державному, ні тим паче, у місцевому бюджетах грошей на реставраційні роботи теж немає. Єдине, що дивує, чому до пам'ятки ЗАГАЛЬНОНАЦІОНАЛЬНОГО значення (охоронний №689) може швендяти будь хто? Аби перекрити проходи великих грошей не потрібно. Потрібне лишень бажання.
Як добре видно на малюнку Наполеона Орди синагога стояла поруч з замком і становила з ним один оборонний вузол. Правда, на момент коли художник відвідав Гусятин, від самого замку залишилися лише основа стін (червона цятка на малюнку), та брама (зелена). Первісний, напівзруйнований на той час, замок знищили наприкінці 1870-х років, коли його викупив відомий хасидський цадик Мордехай Фрідман. За наказом свіже-спеченого власника більшу частину замку розібрали, натомість звели палац цадика (синя цятка) та нову синагогу (зелена). Вони, як і більша частина історичної забудови Гусятина, були знищені під час Першої світової. Руїни ті простояли до наступної світової війни і були повністю розібрані вже у повоєнний час.
Оглянувши синагогу прямуємо центральною алеєю парку. Тут варто звернути увагу на величезну мозаїчну стелу, присвячену 50-й річниці Жовтневої революції. Стела цікава, як досить оригінальний художній твір, виконаний у неповторному стилі, та як один з небагатьох комуністичних монументів, які ще вціліли на Галичині.
На виході з парку у вічі кидається інший монумент — величезна бронзова фігура найзнаменитішого з гусятинчан — славетного козацького ватажка Северина Наливайка. Пам’ятник роботи тернопільського скульптора Казимира Сікорського відкрили 1992 року. Давати оцінку цьому творінню не будемо. Бо, як відомо, художника кожен може образити. Зауважимо лишень, що у молоді цей монумент має неформальну назву “Гоблін”. Біографію Наливайка переказувати теж не будемо. Кому цікаво — той без проблем знайде все в мережі Інтернет.
На звання малої батьківщини Северина також претендують Кам'янець-Подільський та Сатанів (у них на те є власні, “залізобетонні” аргументи). Але в Гусятині то вважають інсинуаціями, провокацією та замахом на найсвятіше.
Через дорогу від бронзового Наливайка стоїть ще одна з визначних історичних пам’яток Гусятина — Онуфріївська церква оборонного типу, зведена, як і синагога ще в XVI ст. Над її бабинцем колись височіла ще й потужна вежа-дзвінниця (останню розібрали у ХІХ ст.). Церкву також оперізував справжній фортечний мур, залишки якого видно й досі. Коли Поділля належало Оттоманській Порті турки перетворили церкву на мечеть. Як і замок, синагога та монастир бернардинів (про нього нижче), Онуфріївська церква була одним з головних вузлів загальноміської оборони. Наразі храм належить місцевій громаді УГКЦ.
На жаль, говорити про Онуфріївську церкву, як про визначну пам'ятку історії та архітектури, сьогодні можна лише у минулому часі. Протягом останнього десятиліття споруда, яка охороняється державою (!) цілеспрямовано нищиться. Спочатку місцева громада “облагородила” приліплену ще у ХІХ ст. баню. Зробили все як личить — псевдозолоте напилення, сяюча нержавійка, вирізані з блискучої бляхи розеточки-квіточки. Одним словом “раґульське бароко” в усій своїй красі. Потім однієї бані вірним видалося замало і на середньовічний храм втулили ще ціле гроно сяючого несмаку. На цьому теж вирішили не зупинятися. Вікна та карнизи стародавнього храму “прикрасили” ліпниною (такою полюбляють цяцькувати свої хороми циганські барони). Наразі ще й ведуться активні роботи з прибудови псевдокласичного портику з колонами іонійського ордеру та балюстрадою в стилі “парк культури та відпочинку, шестидесяті роки”. На тлі цієї екліптики корова під сідлом виглядає вершиною довершеності.
На жаль храм було зачинено і отримати хоч які роз'яснення щодо активної перебудови загальнонаціональної пам'ятки не вдалося. Але питання залишилися. А саме:
1. Як дивиться керівництво УГКЦ на таку “активність” гусятинської громади? Тим більше, що трепетне ставлення до пам'яток вітчизняної історії та культури є однією з засад церковної політики греко-католиків.
2. Онуфріївська церква є пам'яткою загальнонаціонального значення. Тобто, згідно зі законом без дозволу Міністерства культури там неможливо навіть цвяха зайвого забити. Звідси логічне запитання — хто і чому такі дозволи дав? Якщо ж роботи ведуться без дозволу, то куди протягом стількох років дивилися чисельні пам'ятко-охоронні чиновники столичного, обласного та районного рівнів?
3. Чи хто збирається хоч якось виправити ситуацію і як?
Наразі ситуацію зі спотвореною пам'яткою можна цілком охарактеризувати класичним афоризмом колишнього російського прем'єра Віктора Чорномирдіна: “Хотєлі, как лучше, а вишло, как всєґда!”.
В цій ситуації втішає лише одна обставина. Недолугі архітектурні цяцьки можна обдерти та демонтувати протягом якогось місяця і повернути пам'ятці її історичний вигляд. Сподіваємося, що рано чи пізно це станеться. Шкода лишень викинутих на вітер чималих коштів та людської праці.
За якихось 5 хвилин прогулянки неквапливою ходою стоїть побіжно згаданий монастир бернардинів з величним костелом Св. Антонія. Теж оборонний, звісно. У місті, яке здавна стояло на кордоні (на той час між християнським світом та Оттоманською Портою), все підпорядковувалося обороні. Кляштор фундував у 1610 році тодішній власник Гусятина Олександр Калиновський. Герб «Калинова» оздоблений гарматами, ядрами, списами, шаблюками та іншими мілітаріями й досі прикрашає одну з внутрішніх стін в вівтарній частині храму. Від початку монастир і храм були дерев’яними. Муровану споруду звели у середині XVII ст. за наказом коронного гетьмана Мартина Калиновського. Роботи завершили 1644 року. Та вже 1653 р. костел та монастир добряче поруйнували вояки Богдана Хмельницького. Дісталося костелу та монастирю й в 1655 р. коли місто повторно обложили війська Хмельницького та московського боярина Бутурліна (нагадаємо — монастир входив до системи оборони Гусятина).
По тій війні якось було не до відбудови поруйнованого — незабаром Поділля переходить під руку турецького султана. Коли 1690 року ченці, нарешті, змогли повернутися до монастиря, костел стояв пусткою зі зруйнованими фасадом та склепіннями. Повністю відновити храм змогли лише 1728 року. Але у цього костелу вочевидь було на роду написано страждати від війни. У 1914-му його і монастирський комплекс знову добряче розтрощили. Нагадаємо, тоді російська артилерія перетворили на руїни чи не увесь історичний центр. На німецькій світлині 1941 року добре видно, що й за чверть століття по тому більшу частину середмістя займають пустирі.
У 1920-роки діри від снарядів якось заліпили (ці цегляні латки і сьогодні добре видно на тлі вапнякових стін). Але за наступної війни костелу знову “прилетіло”.
У повоєнні часи храм стояв пусткою. Нова радянська влада не жалувала церкву, а римо-католиків і поготів. Звісно й ремонтувати костел ніхто не квапився. Як результат наприкінці 1950-х років обвалився пишний бароковий фасад і значна частина склепіння.
За три десятиліття по тому місцева влада вирішала зробити на базі костелу концертний зал. Тоді відновили склепіння, дах перекрили череп'яною дахівкою, так-сяк відбудували фасад. Правда ступінчастий абсолютно фантазійний фронтон навіть близько не відтворював поруйноване. У 1990-х роках костел і залишки кляштора передали римо-католицькій громаді. У травні минулого року почалися роботи з реставрації храму та з повернення йому історичного вигляду. З того часу вже встигли майже повністю відновити бароковий фасад, йде активна реконструкція даху та стін.
До реставрації гусятинські римо-католики підійшли більш ніж ґрунтовно і з науковою прискіпливістю: “Звичайно можна було би скористатися лише старими фотографіями, — розповідає вікарій храму о. Граціан, — але у цьому випадку відновлення було би лиш приблизним. Тому довелося проробити не аби яку роботу в архівах Польщі та Ватикану, аби знайти більш докладну інформацію що до нашого костелу...”
Просто дивовижно! Одне й те ж місто, одні й ті ж люди... І обидва храми однаково давні та оборонні... Але в одному випадку історичну пам'ятку завзято знищують. В іншому — витрачають грубі гроші і час аби відреставрувати споруду максимально точно.
Під час реставраційних робіт зроблено й кілька несподіваних знахідок: “На горищі ми знайшли двох дерев'яних барокових янголів та дерев'яні ж хмаринки, на яких вони колись сиділи, — розповідає о. Граціан. — Крім того, під час розчищення підвалів було знайдено рештки кількох десятків людей”.
А от що то за останки о. Граціан не знає: “Це можуть бути і поховання ченців, а можуть бути і рештки жертв німців, чи НКВС. Тим більше, що за Другої світової під монастирем страчували людей, про що й досі нагадують подзьобані кулями стіни. Щось напевне можна говорити лише після експертизи”.
З янголами простіше. Мистецтвознавці вважають, що їх вирізьблено не пізніше середини XVIII ст. Як пояснив о. Граціан, по завершені реставрації янголи прикрасять невеличкий музей, присвячений історію кляштора та костелу. Експонатами музею стане і середньовічна цегла-пальчатка, хіба що потрібно вибрати пару найсимпатичніших екземплярів.
Цеглу-пальчатку виробляли лише у XVI-XVII століттях і її ні з чим не сплутаєш. На верхній поверхні завжди є борозни від пальців (звідси й назва). Майстер щільно набивав дерев’яну форму глиною, потім проводив зверху пальцями і зчищав зайву. Борозни залишали спеціально — завдяки їм цегляна кладка була значно міцнішою.
Позаду храму валяються різьблені кам'яні брили. Колись вони прикрашали дах костелу. На деяких декоративні елементи відновлено за допомогою звичайного пластиліну, з якого діти різні фігурки ліплять. “Для чого це?”, — цікавлюся.
“А з лелеками як бути?” — вказую рукою на гніздо, що величезною шапкою прикрашає ріг храму. Враховуючи чималі його розміри, можна припустити, що не одне покоління птахів живе тут принаймні з півстоліття.
“Звісно, що птахів чіпати не будемо — хитає головою о. Граціан. — Лелек взагалі ображати негоже. Тим більше наших, які є своєрідними крилатими охоронцями костелу. Коли черга дійде до цієї частини — щось придумаємо”.
Тут лише залишається побажати гусятинцям успіху в нелегкій справі відродження архітектурного шедевру, а місцевій владі — кудись перенести недолугі гаражі, встромлені ледь не під самими дверима храму. Тим більше, що навряд чи були якісь законні підстави для їх будівництва у пам'яткоохоронній зоні.
Кожному порядному туристу радимо прогулятися головною вулицею містечка. Тут вціліло чимало дуже симпатичних особняків початку ХХ ст. що дають уявлення про “цісарську” забудову міста.
А от “совєцькі” пятиповерхівки ріжуть око своєю гм... нетиповістю. Ці близнюки, зазвичай, однаковісінькі, що в Києві, що у Донецьку, що у Львові, що у якомусь райцентрівському селищі. Аж тут ніби й такі, але щось у них не теє... Як виявилося, дійсно “не теє”...
На початку 1970-х років околицями містечка проліг газогін Уренгой-Самара-Ужгород. Тоді ж біля сусіднього села Сидорів почали зводити велику вузлову компресорну станцію. Роботи на «трубі» виконували угорські робітники, які на той час стали чи не головними мешканцями Гусятина. Для них угорські будівельники за угорськими ж проектами звели всі ці нетипові гусятинські п'ятиповерхівки. Угорські «гастарбайтери» спорудили і значну частину “соцкультпобуту”, яка за рівнем та архітектурою перевищувала навіть радянські аналоги тодішнього “облцентрівського” рівня.
Про інші цікавинки Гусятина: вздовж містечка тягнеться вервечка з дуже мальовничих ставків. Та й сам Збруч, оточений невисокими лісистими горами дуже красивий. Крім того Гусятин може стати транзитною точкою для мандрівки до таких цікавих населених пунктів, як Сидорів (тут знаходиться найромантичніший із замків Тернопілля та унікальний костел) та Чортків з його чисельними родзинками. Але про них ми розповімо пізніше.