Харківський Майдан відіграв найвизначнішу роль за всю свою історію – він зупинив створення «Південно-Східної республіки», яку хотіли створити на прикінці Революції Гідності
Отець Віктор Маринчак — настоятель першої української парафії на Сході України — Івано-Богословського храму УПЦ Київського патріархату. Першу службу він провів в день путчу ГКЧП, 19 серпня 1991 року, на яку зібралась вся українська інтелігенція Харкова.
Тетяна Трощинська: Вас частіше в медіа представляють як духівника харківського Євромайдану. Ми багато говоримо про київський та донецький Майдан, і мало – про харківський. Можливо, так сталося, тому що ми говоримо, що люди окупованих територій свого часу виходили та відстоювали свої євроінтеграційні прагнення, наголошували, що вони не хочуть відділятися від України, тому доводиться про це нагадувати постійно. В Харкові окупації не сталося. Давайте повернемося до подій чотирирічної давнини. Що це було для вас і чи змінило це тоді місто Харків?
О. Віктор Маринчак: Я думаю, що ми повинні згадати, що Євромайдан в Харкові почався трошки раніше, ніж в Києві. Мені довелося там виступати серед перших після правозахисника Євгена Захарова. Це було 18 листопада.
Коли стало зрозуміло, що не буде підписано Угоду про Асоціацію, в нашому місті почалися зрушення. Нечисленний, але дуже активний Майдан вже зібрався тоді. Потім сталися ті події, які сталися, і через якийсь час мене стали запрошувати на цей Майдан, щоб помолитися.
Їм було потрібно вгамувати пристрасті, отримати натхнення від Бога, їм потрібно було почути голос священника, який кличе до найвищих ідеалів, голос цінностей, як таких. Не просто до політичних вартостей, а до найвищих цінностей.
Далі події розвивалися так, що в нас був дуже мужній Майдан. Наших людей і били, і різали ножом, і спалили кілька машин Євромайдану. Але це не зупинило. І зрештою, особливо, коли були останні дні Майдану, харківський Майдан відіграв найвизначнішу роль за всю свою історію. В той час в Палаці Спорту зібрався з’їзд під керівництвом певних осіб, і вони хотіли створити «Південно-Східну республіку». І зібралися кілька десятків тисяч людей, які висловили свій протест таким чином, з такою енергією, що зірвали ці задуми.
Потім була хода, яка простягнулася на кілька кілометрів. І коли мені довелося влізти на постамент пам’ятника Леніну, який ми вже зруйнували, слава Богу, я побачив таке море людей, якого ніколи не бачив у Харкові. Найбільша в Європі площі була заповнена людьми, і це відіграло значну роль.
Тетяна Трощинська: Я пригадую, що так само одна зі служб, яку ви відслужили – 19 серпня 1991-го року під час Путчу ГКЧП, зібрала неймовірну кількість людей. Але тоді було їх менше?
О. Віктор Маринчак: Безумовно, це було подвір’я церкви, це не була найбільша площа Європи. Так, воно було заповнено людьми, і демократична інтелігенція Харкова зібралася, щоб підтримати незалежну від Москви українську церкву, яка відслужує свої перші богослужіння під мурами ще зруйнованого храму. Це було потужно, адже люди, які йшли на цю службу, боялися не за себе, а за те, що хтось перелякається. Я також боявся, коли був Майдан 2004-го року, я йшов на площу, і боявся, що буде жалюгідна купка людей. А прийшли десятки тисяч і тоді теж.
Тетяна Трощинська: Що таке український Харків, чи є він зараз українським?
О. Віктор Маринчак: Український Харків є, але ще досі актуальні питання, які ще ставив Тичина – де твоє обличчя, Харків? Харків – дуже різноманітне місто. Само собою, є приховані сепаратисти, але в Харкові є потужна і дуже енергійна українська громада. Причому це не обов’язково україномовні люди, це можуть бути російськомовні люди, але вони їхали на Майдан в Київ і гинули там. Мені довелося двох з них відспівувати. Вони їхали на фронт, і мені теж довелося деяких з них відспівувати та приймати поранених. Мені довелося розмовляти і з тими, хто привіз звідти страшенну біль, але вони патріоти.
І є дуже потужний український культурний Харків. Маю честь представляти його, бо я — учасник одного з дуже важливих культурних проектів, де ми знімали фільми за літературними творами для того, щоб утворити контент українською мовою та український за змістом. Але нам його потрібно утворювати на світовому рівні. Тому це є твори російської, української та світової літератури, які є творами найвищого ґатунку.
Слухач Артем з Дніпра: Ви кажете, що десятки тисяч патріотів виходили на мітинги, а куди ж поділися ці патріоти, коли були завезені з Росії «тітушки», коли били Жадана, захоплювали приміщення?
О. Віктор Маринчак: Стосовно того, що сталося на початку березня 2014-го року, то це одна з найтрагічніших сторінок нашої історії. Дуже легко підняти на разовий подвиг, і дуже важко робити тотальну тривалу оборону, бути в довготривалій облозі. І саме тоді виявилися більш активними наші опоненти. Але ці опоненти в Харкові не мали підтримки. До нас автобусами в бєлгородськими номерами завозили «тітушок» з-за кордону. Це були спеціально налаштовані люди, які прийшли бити, знущатися і захоплювати владу. А наші патріоти – це юнаки, фани нашого «Металіста» або бабусі, дідусі, інтелігенти, які не збиралися битися, вони збиралися стояти до смерті. І вони стояли до смерті.
О. Віктор Маринчак. Харків, 2014
Пройшов харківський майдан, зірвав підготовку «Південно-Східної республіки», і начебто заспокоївся, а ворог не заспокоївся. В тому була і проблема.
Тетяна Трощинська: Ви мислите в категоріях вороги/не вороги?
О. Віктор Маринчак: Коли Христос каже «любіть ворогів ваших», він вживає слово «вороги». І коли Апостол Павло говорить про подібні речі, він теж має на увазі ворогів. З одного боку, він каже: «Нагодуй ворога, напувай його», а з іншого боку каже: «Нащо боротьба? Не проти тіла і плоті, а проти князів темряви світу цього».
Я завжди казав людям, які збиралися на фронт: «Ти не забувай, що перед тобою людина, але коли цей ворог йде на твою країну, на твою родину із зброєю для того, щоб знищити, щоб знущатися і принижувати людей лише за те, що вони розмовляють українською мовою, тобі треба брати зброю. Бо проти князя сили темряви ти виступаєш. Бо князь сили темряви не розуміє іншої мови, ніж мови сили».
Тетяна Трощинська: Я б хотіла запитати вас про політику. Наскільки церква на вашу думку злита або не злита з політикою? Чи є тут проблема? Тому що ми дуже часто бачимо політиків, які ходять в церкву на свята, і ти думаєш – чи це віра, чи телевізійна картинка?
О. Віктор Маринчак: Само собою, це дуже часто картинка, але тут ми можемо сказати наступне: якщо йдеться про нашу церкву Київського патріархату, я не вбачаю тут злиття з державою, я вбачаю тут єдність із суспільством і власним народом. Не з владоможцями, не з істеблішментом, а з народом. І тому, наражаючись на небезпеку, Михайлівський монастир відкрив двері в той самий день, коли побили студентів і зробив з себе шпиталь. Незважаючи на небезпеку, йшли священники і ставали між шеренгами тих і інших та молилися і закликали до миру, щоб не збройним, не силовим шляхом вирішувалися ці питання. Вони часом ризикували і життям.
Тетяна Трощинська: Якщо говорити про події 2014-ого року, то зараз ми часто зустрічаємо людей розчарованих, які кажуть, що щось пішло не так, не подолана корупція і таке подібно. Чи трапляються вам такі розчаровані люди, і що ви їм кажете?
О. Віктор Маринчак: Те, що вони трапляються, саме собою зрозуміло, тому що розчарування – це природна річ, адже очікування після Революції бувають завищеними. А реальність сувора і жорстка. Не можна сказати, що в нас нічого не змінилося. Головне, що в нас змінилося суспільство, нехай і в прошарку, який сягає кількох відсотків, але це найактивніша частина суспільства.
І наша Революція Гідності продовжується через діяльність волонтерів і добровольців. І ми бачимо, як в нас працюють громадські організації, які примушують зрештою, поступово через дуже важкий спротив, який чинить влада, примушують рахуватися з тими громадськими силами. Тобто у нас утворюється громадянське суспільство, що було, напевне, надметою Революції Гідності. Бо до неї воно колись проклюнулося у 2004-му році і знову заховалося. Революція Гідності так покликала громадянське суспільство бути громадянським суспільством, що декотрі люди не ухиляються від відповідальності, які взяли на себе.
І це головна наша надія, а влада приходить і уходить. В нас з початку 90-х років не можна передбачити результати жодних виборів. Хіба це не є демократія? Хіба це не вселяє надію, що будуть нові вибори і ми можемо сказати своє слово? Ми повинні його сказати. Ми повинні домогтися правди.