Created with Sketch.

Херсонець - капелан батальйону „Донбас”: „Напад Росії на Україну – це гріх, кривда. Я воюю за правду”

03.09.2014, 09:10

Його звати Андрій. Священик УПЦ Київського патріархату, блогер. Це у мирному житті. Він - наш земляк, який зараз служить капеланом у батальйоні Нацгвардії „Донбас" і носить зброю. Він вважає, що на сході по нас стріляє наша толерантність до зла.

Його звати Андрій. Священик УПЦ Київського патріархату, блогер. Це у мирному житті. Він - наш земляк, який зараз служить капеланом у батальйоні Нацгвардії „Донбас" і носить зброю. Він вважає, що на сході по нас стріляє наша толерантність до зла.
У Херсон прибув на перепочинок. Стриманий, у цивільному, молодий чоловік, який з війни повернувся на рідну Херсонщину - таку мирну, сонячну, на перший погляд. Але яка віддає своїх синів на захист Батьківщини там, на сході. І яка стала надійним тилом - на рівні з іншими областями України, що борються за Незалежність України.
З Андрієм ми говорили не лише про війну і про „звичайні" подвиги нацгвардійців, про яких згодом, звісно, напишуть книжки і про яких розповідатимуть підручники історії. Він жартує, і тут же розповідає про дуже серйозні речі, і про страшні події. Ми говоримо про майбутнє країни, про ризики, які чекають нас усіх, про те, як нині формується нова європейська нація, про українців, як народ, що надто мирний, тому й гинуть зараз кращі з кращих...
Можливо, там, з передової, дещо вимальовується чіткіше, ніж тут, в тилу. Можливо, саме ці хлопці зможуть сформулювати ідеї, які потім, після Перемоги, нам разом доведеться втілювати у життя...

- Ви капелан батальйону Нацгвардії „Донбас". Що ви робите зараз у Херсоні?
- У мене відпустка і я приїхав додому, на батьківщину.
- Як вам Херсон - після Донбасу?
- Звісно, небо і земля, скажімо так. Це ж очевидно. Там іде війна, а тут мирне життя.
- Як мешканець Херсонщини потрапив у батальйон Нацгвардії „Донбас"?
- Просто вирішив, що терпіти це не сила, треба щось робити. Зібрався і поїхав.
- А де ви служили священиком?
- У Бериславському районі...(назву села редакція не вказує з питань безпеки).
- Як ваша паства зреагувала на рішення свого священика поїхати у зону АТО?
- Моляться, підтримують.
- У батальйоні „Донбас" - хлопці з різних регіонів України...
- Коли я туди вступав, там було майже сто відсотків хлопців з Донецька і Луганська.
- Як ви з ними знайшли спільну мову, адже схід і південь - це дещо різні регіони...
- Ну, армія "Юго-востока" - терористи ж щось таке грозились створити... Ми з цього приводу жартували (сміється). 
- Інститут капеланства - лише введений. Ваша роль яка? Не всі ж у вас там віруючі серед хлопців?
- Наскільки я знаю, у нас на весь фронт є три капелани, включно зі мною. З віруючими читаємо молитву, а з невіруючими проводимо бесіди.
- У вас особисто є бронежилет, каска? Зброя?
- У нас немає до сих пір посади капелана. Я записаний, як солдат. Захисні речі у мене, як у солдата, є - бронежилет, каска.
- А ви стріляти вмієте? Ви священик, готові стріляти зі зброї, яка у вас є?
- Звісно готовий. А що робити?
- Вам уже доводилось брати зброю у руки?
- Як це - доводилось?! Я її не випускаю з рук взагалі. У людей я поки що не стріляв, на щастя.
- Як охарактеризувати, що відбувається на сході?
- Там відбувається війна, повноцінна війна.
- Херсон живе мирним життя...
- Херсон на це заслужив, коли не пустив сюди цю заразу, не купився на провокації Путіна. Пишаюсь херсонцями, миколаївцями - вистояли, хоча такого потужного лідера, на якого можна було опертися, скажімо так, свого Коломойського, у нас не було. 
Люди ж, які на путінські солодкі обіцянки купилися, вони тепер втратили все фактично. Просто - втратили все. Будинки, які будували десятиліттями, підприємства, роботу, зрештою, все втратили.
- Місцеве населення на Донбасі змінюється якимось чином?
- Чим ближче українська армія, тим більше змінюється - більш патріотично до України.
З іншого боку, армії доводиться вести обстріл, відповідаючи на вогонь терористів... А терористи стріляють з багатоповерхівок, вогонь з будівлі школи для них - правило. Бойовики роблять все для того, щоб загострити цей конфлікт.
Частина місцевого населення нелояльна до України - це очевидно. І цю проблему треба буде вирішувати потім. Першочергова проблема - це проросійські бойовики, більша частина з яких є громадяни Російської Федерації.
- Дехто називає це братовбивчою війною. Як ви називаєте цю війну?
- Не знаю, у мене серед чеченців, що там воюють, немає братів. Звісно, всі люди брати. Але російські маргінали, які не відбулися, тобто, військовослужбовці, яким не знайшлося місця в російській армії, всілякі бандити з Кавказу - їх важко назвати братами. Якщо говорити про те, що там є російський спецназ - то там він є від початку. Просто зараз його роль проявляється більш рельєфно, оскільки місцеві ресурси живої сили просто закінчилися, а також так звані „добровольці" - найманці з Росії також закінчуються. Зараз роль військових Росії більш рельєфна. У цьому плані, так, можна сказати: більше проступається протистояння держав...тому що раніше це все-таки камуфлювалось. Хоча... бандитів очолював Гіркін - людина з громадянством Росії , мешканець Москви. Політично їх очолював Бородай - теж з Москви, Бєзлєр - громадянин Росії, потім Антіфєєв став заступник - це з Придністровської Молдавської республіки, який відколював Придністров'я від Молдови. Це не прості люди з вулиці. Якщо якийсь „патріот" Донбасу прийшов би з вулиці, то ці люди швидко би вказали йому його місце - причому це місце було б два метри під землю.
Це було одразу очевидно, хто заправляє всім. Але принаймні, до певної міри, камуфлювалось. Зараз це все вже проявляється.
- Коли слухаєш новини про війну, то виникає відчуття провини: щоб ми тут не робили, цього мало. Ви не відчуваєте себе там покинутими від того, що тут ми тут не ставимо всіх «під багнети», а живемо таким відносно мирним і спокійним життям?
- Ні. У нас є зброя. Її достатньо. Хоча немає бронетехніки, на жаль. Єдине, чого дійсно бракує - це нормальної бронетехніки. І артилерії б нам підкинути - по великому рахунку було б бажано. Зрештою, є певна координація з військовослужбовцями України - з армією. Вирішуємо це питання.
- А немає такого, що армія робить одне, добровольці - інше?
- Ось координація, менеджмент, керівництво - це, на мою думку, ахіллесова п'ята українців, як нації. Саме керівництво - це завжди у нас проблема. І на війні особливо проявляється, тому що тут ціна помилки надзвичайно висока.
- Ви - людина цивільна. Ви можете зі сторони оцінити, чи змінилась наша армія за останній час? Багато хто каже, що вона відродилась фактично з нічого.
- Я зараз далеко не відчуваю себе людиною цивільною - після чотирьох місяців на Донеччині. Що стосується армії, то так, Армія Українська набрала багато впевненості. Зараз б росіяни не відібрали б у нас Крим - з цією Армією.
- Напередодні Дня Незалежності у соцмережах, зокрема, обговорювали необхідність проведення параду у Києві. Хтось каже, що військову техніку треба було б негайно відправити в АТО, де її не вистачає, інші кажуть -для піднесення духу парад потрібен. Яка ваша думка?
- Я вважаю, що це - політичне рішення. З одного боку, там у нас не вистачає бронетехніки, і авіації. Авіацію у нас дуже сильно покришили, тобто, ці кошти, які втрачалися на парад, можна було б направити на ремонт. З іншого боку, можливо, в політичному плані - це буде якийсь бонус. Це рішення повинні приймати політики. Я б на цей парад вивів балістичні комплекси „Точка - У", за деякою інформацією у нас залишилися балістичні ракети середньої дальності . Якщо цей парад мав позначити певну політичну позицію, то він мав би бути серйозною заявкою. Якщо б ми продемонстрували балістичні ракети, то зменшилася б рішучість деяких людей до нападу на Україну.
- Рано чи пізно ця війна закінчиться, будемо сподіватися, що рано. І наші бійці повернуться до мирного життя - Україна зміниться разом з ними?
- Я б не сподівався на такі речі. Україна лише на початку довгого шляху. Хлопці просто отримають травматичний досвід. З іншого боку, я служу в добровольчому батальйоні - у нас дійсно високий бойовий дух. Мені доводиться людей, навпаки, стримувати, щоб вони не ризикували зайвий раз, не ставили власне життя під загрозу. Як армія себе почуває? Армія розуміє, з ким ми ведемо цю війну і що цю війну краще вести на сході, ніж у Харкові, Запоріжжі і Дніпропетровську.
- Ви бачили у зоні АТО зруйновані церкви і взагалі, ви спілкувалися з тамтешніми священиками?
- Особисто я зруйнованих храмів я не бачив. Хіба що зараз в Іловайську - здається, на одній з фотографій бачив. Якийсь храм потрапив під обстріли з „Граду".
- А взагалі, спілкувалися зі священиками з тих районів, де ви були? Знайшли б з ними спільну мову?
- Київського патріархату там мало і наші там ховаються, бо на них буквально полюють терористи. У тому регіоні, де ми були, Київського патріархату не було. А з Московським патріархатом - про що з ними говорити? Я просто не готовий мирно відреагувати, скажімо так, на ідеї „русского мира"... Знаю, що частина Московського патріархату цією ідеєю живе, це офіційна їх ідеологія і, даруйте... У мене автомат, я не хочу ставити свою психіку під таке випробування...
- А ви вірите, що в Україні буде помісна церква, спільна...
- Помісна, звісно, буде. А спільна - не знаю, наскільки спільна церква доцільна. Можливо, буде.
- Українці - не надто мирні? Не надто толерантні?
- Гоббіти. Як у „Володарі перстів" - гоббіти, які були абсолютно мирним народцем таким. Чи аграрні ельфи. У нас такі речі є. Люди, що не можуть розділити добро і зло. І, відповідно, пасують перед злом. Християнство - це релігія смирення. Коли людина смиряється перед Волею Божою, йде і виконує свій обов'язок. Я намагаюсь смирятися. А багато з українців смиряються не перед Богом, а перед злом, тобто вони пасують і віддають злу те, що віддавати не можна. У результаті, потім помирають кращі. 
- А зараз нація змінюється?
- Так, безсумнівно.
- А може ми ходимо по колу, а потім - вниз?
- Звісно, не можна гарантувати, що ми одразу підемо в поступ. Я думаю, що ці події будуть носити травматичний характер в значній мірі. Вони є травматичні.
Проте багато людей принаймні шукатимуть смисл українства. Я священик, блогер. Я давно писав, що ми повинні визначитися, для чого нам Україна, який сенс в існуванні цієї держави для нас.
- Хіба ця війна не відповідає на такі питання?
- Боротьба - це виживання, знаєте. Ми переможемо, ми виживемо. Найбільше я боюся того, що станеться потім, коли ми переможемо на сході, відновимо атомний щит, повернемо Крим без війни. Бо якщо буде ядерна бомба, то все - війни за Крим просто не буде, він буде приєднаний автоматично, внаслідок тих економічних зв'язків, які є. Він є територією України і зараз - навіть в економічному сенсі. Я боюсь того, що станеться після того, коли буде відновлено довоєнний стан. І боюсь того, що далі люди зупиняться - бо їм більше нічого не треба буде.
Досить часто я спантеличував солдатів, коли казав, що я тут не за Україну воюю - я воюю за правду. Це дійсно, є правдою Божою, що Україна не загрожувала нічим Росії. Українці не загрожували нічим росіянам. Українська православна церква, тим більше, не мала ніяких планів щодо знищення російської церкви. Тому цей напад на Україну, і це без всякого пафосу - це є гріх. Це є кривда. Ну і я воюю за правду. Українці дійсно не провокували цю війну. Це всі розуміють - ті, хто живуть в Україні, що ніякі бандерівці не полювали тут на російськомовних...
- Ми формуємо націю українців. Але тут живуть люди різних національностей. Вийде?
- Давайте розділяти етнічну націю і політичну. Зараз мова йде про створення політичної нації. Політична нація - це всі люди, які люблять Україну і готові її захищати зі зброєю в руках. Вони пов'язують своє майбутнє, майбутнє своїх дітей з Україною. І політична нація ніяк не створюється інакше, як на спільному розумінні метафізики і етики, говорячи філософськими категоріями. Я щиро впевнений, що українська політична нація вже відбулася. Вже відбулася саме тому, що має спільні і метафізичні, і етичні оцінки того, що відбувається.
Київський патріархат в цьому плані, думаю, був таким підпільним клеєм цієї української нації, і ми є її архітекторами.
У Київському патріархаті ніколи не було такого собі культуроукраїнського підходу. Українська мова не нав'язувалася громадам. Тобто, в храмах служать багато хто російською мовою, чи, наприклад, румунською. Для нас питання мови не є принциповим. Принциповим є те, що наша церква керується з Києва, Київським патріархом, пов'язує своє майбутнє тільки з Україною. Тому ми претендуємо на те, щоб православна церква була в Україні дійсно автокефальною, помісною. Ми дійсно хочемо відіграти певну роль у цій державі, визначати певною мірою етичні категорії - що є добро, що є зло.
До цих пір тривають ці суперечки, щодо пам'ятників Леніну, спадків колишнього режиму. Люди, політики бояться пошкодити чужі забобони, антихристиянські по суті, просто заради власного спокою. Не можна чіпати Леніна - бо в нього є купа фанатиків якихось. Даруйте, зараз на сході по нас стріляє толерантність до цього зла. Ми були толерантні до зла 23 роки, воно собі ширилось, множилось, піднімало голову. І тут, в потрібний йому момент, воно вибухнуло, цей гнійник вибухнув і ми тепер намагаємося його якось прибрати.
Хоча, звісно, мені, як православному священику, не дуже приємно, що якраз православ'я знаходиться на периферії суспільного життя. Хоча ми живемо в культурно-православному ареалі. Але саме православне християнство воно дещо маргіналізоване - коли політикум згадує про наявність православного християнства один раз на рік, і то найчастіше перед виборами. Тому маргіналізація християнства як реальної рушійної сили для перетворення суспільства, мені не дуже подобалась. Також, я вважаю, що демагогія про те, що у нас багатоконфесійне суспільство - це саме з цієї опери. Тому що, якби ми говорили, що у нас від 65 до 96 відсотків населення асоціює себе з православ'ям, ясно, що державі довелось б більш орієнтувати своє життя внутрішнє, порівнювати його з ідеалами християнства.
- А чи не перейдемо ми межу, коли шукають „ворогів народу", як це було за сталінського режиму?
- Ми й справді гоббіти. З нашого боку - не буде полювання на відьом. Насправді оця добрість... я не вперше стикаюсь, коли ми, українці, намагаємось себе підстрахувати. Це прекрасно, що українці - добрі люди. Але ця доброта має бути євангельською. Ця доброта має провадити інших людей до Бога. Інакше ми ризикуємо стати ще одним підтвердженням тієї приказки, що благими намірам вимощена дорога в пекло. Поки що це саме так і є в великій мірі. Вся ця толерантність, намагання домовитись з усіма - це обертається лише одним: що наші вороги, які справді хочуть знищити Україну, вони цим користуються для того, щоб виконати свою мету.
- Ми йдемо в ЄС. Але, здається, та Європа нас остерігається і не дуже поспішає розкривати обійми молодій нації, яка прагне до життя, яка...
- Голодна до життя...
- ...Так власне. То як нам вписатися у ту Європу?
- Ну, даруйте. Царство Небесне береться силою - написано в Євангелії. Це говориться про духовне змагання, але ця теза може бути абсолютно так само застосована до здобуття будь-якого добра. Треба десь силу прикладати. Українці покликані Богом до чогось, до високої місії, я вважаю. Але українці самі повинні свою місію сформулювати. Хто ми є, християнська ми держава, чи ми є атеїстична держава? Перед тим, як іти, треба знати, з чим ми туди йдемо, чого ми хочемо там досягти. Якщо мова йде просто про побудову соціалістичної держави, то у нас вона і є. Держава у нас дуже соціалістична, намагається дбати про людей, може, тому вона така і бідна, між іншим. З ремаркою на те, що незаконослухняність більшої частини населення включно з лідерами, призводить до того, що останні багатіють стрімко, всі решта - ледь животіють.
- Українців шанують за працелюбність, але у нас в Україні „все не впрок"...
- Я вже казав - у нас проблема з керівництвом. Її треба вирішувати, і це дуже серйозно. І те, що наші предки кликали варягів на царство - це непоганий метод. Нам потрібно запрошувати, перепрошую, не футболістів та співаків, а нормальних менеджерів, які могли б дати нову школу керівництва. Керівник, який не поважає, не дбає про свого підлеглого - це не керівник. І з цим у нас біда. Це і цивільного, і армії стосується.
- Як священик - ви змінилися за місяці війни?
- Щось в мені змінилося. Але, я не впевнений, що в кращий бік. Це дійсно важкий стрес.
- Ви більш-менш людина підготовлена психологічно. А ваші хлопці, у батальйоні, як вони переживатимуть потім ці події?
- Бійці мого підрозділу будуть переживати нормально - вони добровольці. Це дуже і дуже багато вирішує. Доброволець і людина, яку відправили, тому що вона мобілізована чи контрактник - це зовсім різне. Звісно, у цьому сенсі треба більше дбати про солдат-строковиків. Мають бути капелани - як спільна програма церкви і держави. Я не вірю, що психолог може замінити мене у цьому батальйоні.
- Навіть з урахуванням того, що значна частина бійців буде невіруюча?
- Звісно. Більша частина солдатів - все-таки, невіруючі. Візьмемо мій батальйон „Донбас". Донецьк, Луганськ, Херсон, Одеса, Миколаїв - це найменш релігійні християни. Але я знав, куди я йду. Знав, що там буде відносно небагато християн. Не ставлю перед собою жодних релігійних, насправді, цілей. Ставлю перед собою лише ціль допомогти конкретним людям. Ну і допомогти підрозділу в цілому, щоб він зберіг боєздатність.
- Вас хтось вразив із ваших бійців?
- Багато таких історій насправді. Можу розказати... Після того, як знищили терористи блокпост 51-ї бригади під Волновахою, батальйон „Донбас" поїхав мстити. І потрапив у засідку. Група наша там була 25 чоловік, наскільки я пам'ятаю. Проти них - близько 200 терористів - чеченці, кримський спецназ. Одному з наших гранатою з підствольника пошкодило одну ногу. Потім ще одним пострілом йому іншу ногу, фактично, відірвало. Він відмовлявся евакуюватися до останнього, бо ще міг стріляти. Це простий випадок, звичайний побутовий героїзм...
- Що з ним тепер?
- Це Хорват, його вивезли, живий-здоровий...
- Хорват?..
- Хорват - це не національність, це позивний. Знову ж таки, ще приклад. Там четверо хлопців цієї групи, вони фактично, пішли на смерть, щоб врятувати решту людей. Із цих чотирьох двоє загинули, а двоє - залишились живими. Їх командир запитав перед операцією - ви знаєте, що ми йдемо з гарантією, що тут і залишимося, але цим ми врятуємо решту? Вони пішли, прикривали відхід основної частини. Їх оточили бандити, обіцяли, що візьмуть у полон. Одного пораненого, що вийшов, добили пострілом у голову, вирізали серце. Ще одного закидали гранатами. Третьому прострелили ноги, але він зміг дістатися до місцевих, ті викликали "Швидку". А четвертий хлопець - снайпер наш, отримав шість кульових поранень, вибіг із палаючої будівлі, накрився шматком шиферу і заховався у канаві. Там він пролежав добу - тримаючи чеку гранати у руці. Його вважали зниклим безвісти, але він зміг дістатися до своїх на третій день. Шість поранень! Його, до речі, знову поранили - всьоме. Буде жити! Був ще один випадок. Хлопця нашого загнала банда чеченців в болото, він там відсиджувався добу, потім вийшов до своїх. Таких прикладів багато.
- Ви сказали: місцеве населення викликало „Швидку" - тобто, все ж є підтримка місцевого населення?

- Батальйон „Донбас" - це теж місцеві, які не мали шансу на виживання, якби не взяли зброю до рук. Терористи знищували проукраїнські сили. Згадайте Володимира Рибака, якого жорстоко вбили. Так зникли безвісти сотні, якщо не тисячі людей. Наприклад, моєму другу, який теж тут зараз відпочиває, з батальйону „Донбас", будинок спалили. На щастя, родину він вивіз.
- Ці хлопці вірять у майбутнє Донбасу, як регіону? Його можна буде поставити на мирні колеса?
- Це, знаєте, дуже важке питання. Донецьк - це було європейське, розвинуте місто. Але населення там залишиться в значній мірі отруєне українофобськими речами. Якщо держава буде так само „наплювательські" ставитися до власної безпеки, як це було і раніше, тобто, якщо не буде православної церкви української, буде дозволятися антиукраїнська пропаганда, то там буде дуже важко. Як в американців був Дикий Захід, то у нас буде Дикий Схід.
З перемогою у війні нічого не закінчиться. Але цю перемогу треба отримати, інакше ми будемо змушені воювати вже тут.
- Як ваша відпустка?
- Я приїхав у Бериславський район у село, відслужив службу, а тепер приїхав додому до мами. Люди в селі зраділи, що я живий-здоровий.
- А хто служить у церкві, коли вас немає?
- Ніхто. Я домовився з комбатом, що буду раз на місяць виїжджати в село. Це не дуже добре, але...
- У нас тут не завжди інформація є правдива про те, що відбувається на сході. Різні робляться прогнози. Але вам там, зсередини - відчувається, що наступив якийсь перелом?
- Потроху-потроху, ця м'ясорубка терористів перемелює. Кожен день - вирішальний. Треба їх бити і бити. Іншого виходу немає.
- Скажіть, ті, що воюють проти нас там - це люди зі своїми ідеалами?
- Ніяких ідеалів там немає. Це люди, які „Боїнг" розбирають на металобрухт, а той металобрухт у крові. Там люди живуть іншим. Вони не сприймають, що на мітинг можна вийти не тому, що тобі за це заплатили. Якщо ти вийшов на мітинг безкоштовно - ти ідіот, на їх думку. Ідеали у них такі - буде Росія і у них зарплата і пенсії стануть російські. Якби Росія взяла собі на баланс дві дотаційні області, то була б для цих регіонів катастрофа, повне зубожіння. Але там є істотна кількість людей, які пов'язують своє майбутнє з Україною. Батальйон „Донбас" - не це випадкове явище, це системне явище. Хтось з українців не витримав погроз і втік звідти, а хтось з чоловіків сказав: „Та ну, ви що, хлопці! Не забувайте, що ми українці!". Якщо боєць з Житомирської області, потрапляючи в зону АТО, пише см-ку: мама, я поїхав у Донецьк, то донбасівці пишуть: мамо, я вдома! „Донбас" - це така собі пожежна команда: нас кидали туди, де було найважче.
- Може саме ці хлопці і будуть будувати новий Донбас?
- Мені б хотілося. Там повинна бути дуже серйозна військова адміністрація. Найближчим часом ніяких виборів у Донбасі допускати не можна - до тих пір, поки стріляти не перестануть. Повірте, диверсійні групи будуть діяти ще довго. Принаймні, поки диверсантів звідти всіх не виженуть, до тих пір, поки не пройде санація, фільтрація і перевірка всіх...Дуже хороші люди у Донецьку загинули - патріоти України, люди відповідальні - і серед чиновників, і серед правоохоронців. Вони загинули, і за це хтось має відповісти. Не можна просто так взяти - і списати, бо це означатиме „підкласти міну" на майбутнє.
- А як ви ставитесь до тих чоловіків, які втекли від війни з Донецька як біженці, і підставляють сонцю свої пивні животики на пляжах?
- Для них треба шукати якусь роботу. У бій посилати немає сенсу навіть ось цих - новий набір. Їх, власне, і не посилають зразу насправді. Їх спочатку на блокпости ставлять, де найменша вірогідність бойових дій. У нас, в обстріляних, більше шансів вижити. Хоча це, звісно, нічого не гарантує. Але більше шансів на виживання і на те, що бойова місія буде успішно виконана.
- Молитися за вас?
- Так, моліться. Андрій мене звати...

Розмовляла Ірина Староселець

"ПІК", 25 серпня 2014

Читайте також