Храм людської байдужості
У Сосниці зруйновано козацьку дерев’яну церкву
Повідомлення про зруйнування Свято-Покровського храму в селищі Сосниця Чернігівської області з ініціативи настоятеля від УПЦ Московського патріархату чомусь не викликало ані обурення, ані подиву. Що там, ще одну церкву зруйнували? Теж мені новина! Не те дивно, що зруйнували, а те, що не всі церкви відібрали в Київського патріархату. Дивно, що чвари в нас тривають за належність церков на Донбасі, а не за собор Святого Юра у Львові. Бо на чиєму боці в такому разі буде влада, питань чомусь не виникає.
Цікаво, а якби науковцям повідомили про намір знести церкву, вони миттю прилетіли б на Чернігівщину чи пригадали б, що на такі вояжі їм коштів не виділяють? А раніше вони долею церкви переймалися. Чи задля привернення їхньої уваги церква мала зруйнуватися?
Насправді ситуація банально проста. Стояла собі старовинна церква, в якій не раз бував уродженець Сосниці кінорежисер Олександр Довженко. У 1991 році районна влада не подала обласній інспекції охорони пам’яток жодних документів на храм, тож охоронного статусу він не мав. І отак 20 років церква нікому не була потрібна, крім мешканців села, бо ремонтували її саме сільським коштом. А дерев’яна споруда – це вам не мурована будівля, тут у разі реставрації потрібне не затирання дірок, а повноцінний перебір: розкладання та складання наново із заміною гнилих та розвалених деталей. Роблять це виключно (!) фахівці-реставратори, інакше вся робота коту під хвіст. Скільки б коштувала така реставрація громаді села?
Церкву зносили довго і старанно. Стіни розтягували тракторами. Вони не давалися – рвалися троси. Це й не дивно: в часи козаків у таких церквах селяни бувало оборону тримали, тож і будували їх на совість. Храм розібрали до ґрунту, звели новий фундамент… І аж тоді його руйнація привернула увагу громадськості. Тільки тут і здійнявся рев та галас про те, як попи Московського патріархату поруйнували козацьку церкву. Настоятелю Іоану Кузьовичу, що керував процесом, його патрону архієпископу Амвросію Полікопу та голові Сосницької райдержадміністрації Василю Колосу той вереск насправді як ситому вареник – вони свою позицію відстоюють чітко. Будівля, мовляв, стара, потребувала реставрації, була хиткою і небезпечною. Якщо в церкві, яка навіть не має охоронного статусу, придушить балкою селянина, хто за це відповідатиме? Якщо люди на запалення легень хворітимуть, хто туди ходитиме?
Знову-таки треба пам’ятати, що настоятель храму і його архієпископ – священики Московського патріархату! Вони зобов’язані проводити поміж віруючих відповідну ідеологічну роботу, себто популяризувати ідею «Русского міра». А як, вибачте, до «Русского міра» дотична козацька церква, що є прикладом існування самобутньої українсько-козацької архітектури та живим доказом слів клятих націоналістів, що на цьому місці жили українці, а не «єдіний русскій народ»?! І дитині зрозуміло, що типова будівля московськопатріархатського стилю (який усе густіше вкриває терени неньки України) набагато краще агітуватиме мешканців села за «Русскій мір».
І не треба скиглити про пам’ятки культури. У підмосковному селі Баковка під час будівництва резиденції Патріарха Кіріла (Гундяєва) знесли сільську школу. Там тепер школи немає, а церква є, і все це неподалік столиці. Яка культурна пам’ятка може бути для цих людей в Україні? Тим більше влада на неї не звертала уваги навіть за «щирих патріотів» часів Ющенка. А тепер і поготів. Нинішнім очільникам держави вигідно дружити з Московським патріархатом, вигідно вигідно, щоб ченці Московського патріархату під час виборів закликали своїх вірян голосувати тільки «як велить серце» і дбали, аби воно веліло їм правильно. А на українську культурну інтелігенцію в таких випадках можна не зважати взагалі. Вона вслід за пресою ворухнулася тільки тоді, коли на місці зруйнованої церкви очі тішив щойно залитий фундамент.
Тож усе логічно. Церкви немає, бо вона стала непотрібна громаді села. Козацькі храми потрібні там, де є козаки. Вочевидь, останні в тому селі перевелися вщент. А отже, на місці козацької церкви стоятиме типовий інформаційний центр «Русского міра».
Як приклад храму людської байдужості.
Дмитро Вовнянко
