Хрещення Русі-України як виклик: про деякі морально-етичні і релігійні аспекти святкувань
“Досвід, нагромаджений одного разу, може з часом змінюватися… Відбувається нашарування та взаємне насичення різних пластів досвіду. Більше того, в них завдяки ефекту зворотної дії стрімко вриваються нові надії чи розчарування, нові очікування” — ці слова відомого німецького історика Райнгарта Козеллека як преамбула до теми статті обрані недарма. До цього спонукають і характер святкувань чергових річниць Хрещення Русі-України, і події довкола відповідних урочистостей.Отож в Україні щорічно, у тому числі на державному рівні, відзначають Хрещення Русі-України або просто Русі. Одразу привертає увагу різнобій у тлумаченні того, хто саме прийняв Хрещення у далекому 988 році. Це — верхівка айсберга, через який християни України уже традиційно відзначають дати Володимирового Хрещення не разом.
Більше того, склалася ситуація, коли представники держави, у Конституції якої офіційно йдеться про “відповідальність перед Богом”, віддають преференції святкуванням Хрещення з одними християнами, але не з іншими. Це — реалії до яких ми звикли і які часом схильні сприймати в якості невід’ємної реальності. Відтак один історично зафіксований акт Хрещення народу у ментальних полях конфесійно поділених християн нашої держави постає у відмінних, а частково навіть у взаємовиключних, варіантах тлумачення.
У наші дні не потрібно бути науковцем-гуманітарієм чи богословом, щоб почути і розуміти такі масштабні поняття як “Русский мир”, “Помісна церква” чи “Київська церква”. Для цього достатньо просто дивитися телебачення і переглядати Інтернет. Названі геополітичні і водночас культурно-історичні концепції із середовищ різних церков активно транслюються в суспільство і знаходять благодатний ґрунт з огляду на високий рівень релігійності українців. Сприяє цьому і те, що Церква за рівнем довіри стабільно вже не перший рік поспіль випереджує інші інституції.
Чи не наймасштабнішими нагодами для декларації стратегічних бачень церков є саме річниці Хрещення. Причому різнобій конфесійних підходів у даному випадку підкреслює саме те, що йдеться про минуле. Минуле ж бо, на відміну від дискусій про майбутнє, яке має бути “хорошим, добрим та вічним”, в уяві ідеологів певних церковних ідентичностей постає “саме таким і жодним іншим”. Приміром, для православних Церква на Русі була однозначно православною, а Греко-католицька церква обов’язково утворилася у 1596 році і не є саме тією Київською митрополією, яка існувала до Берестейської унії. Ідеологи зазвичай мовчать, що до унії (це слово насправді нейтральне і не несе в собі етичних оцінок) на чолі з митрополитом приступили всі владики митрополії, окрім двох. З іншої сторони, греко-католицькі автори наголошують, що Церква на Русі була водночас і православною, і католицькою — поділу ж до “Великої схизми” 1054 року не існувало. Проблема, що у таких питаннях “золотої середини” небуває.
Щойно сказане — це тільки одне з багатьох протиріч, які роз’єднують християн України і змушують їх святкувати річниці Хрещення окремо. У даному випадку маємо приклад того, як ідеї роз’єднують людей. Але ж Хрещення — одне! У несумісності факту однієї події, що мала об’єднати народ в одній Церкві, і того, як її інтерпретації роз’єднують, власне й полягає основний виклик для християн України. “Українські церкви навчились бути собою, але їм досі маловідома “мужність бути частиною”, описана протестантом Тілліхом”, — пише відомий український протестантський філософ і богослов Михайло Черенков.
Справді ж бо — конфесійні святкування хиблять тенденцією до присвоєння акту Хрещення, визнання на право володіти ним одноосібно.
Дуже виразними свідченнями цього є невизнання одними конфесіями дієвості хрещень, здійснених в інших. Подібні речі наштовхують на думку, що ті, хто нібито вимушено не вшановує Хрещення з іншими, просто рухаються з ними у відмінному напрямку. Тобто, “Русский мир”, “Помісна церква” чи “Київська церква” — це поняття, які виразно демонструють стратегію конфесій чи біляконфесійних середовищ, бажаний фінальний момент руху. І тут я знову згадаю Райнгарта Козеллека, який запровадив в історичну науку концепцію “понять руху”. Це поняття, в яких зафіксовані як досвід, так і очікування. Останні змінюють структуру накопиченого досвіду і можуть спрямовувати суспільну активність носіїв досвіду у певному напрямку. Поняття руху — це поняття, котрі є метою і водночас торують шлях прийдешньому рухові, стають інструментом практичного впливу на нього. Зрештою, це поняття, які шляхом інтерпретації досвіду змінюють його сприйняття, а отже й очікування людей.
“Русский мир”, “Помісна церква” і “Київська церква”, риторика яких супроводжує щорічні урочистості з нагоди Хрещення, це те, що формує, за Козеллеком “горизонт очікувань” віруючих. Конфесії України наразі перебувають кожна у своєму “горизонті очікувань”. Їхні досвіди, якщо сказати образно, перетинаються, але лежать в альтернативних вимірах. А відтак і очікування у кожного — свої.
“Очікування, що ґрунтуються на досвіді, якщо вони справджуються, не можуть нікого здивувати. Здивувати може лише те, чого не чекаєш: тоді доводиться мати справу з новим досвідом”. Але ж зміна досвіду, як уже зазначалося, сприяє новим очікуванням.
В українських християн — два варіанти для дій: 1) продовжувати розвивати концепції, які тією чи іншою мірою виключають факт існування інших з власного досвіду і надалі святкувати Хрещення окремо; 2) визнати, що очікування єдності у вірі, до якої апелює факт одного акту Хрещення, несумісне з міжконфесійним протистоянням та претензіями на свою виключну правовірність, канонічність чи якогось іншого роду правильність.
Перший варіант, на мою думку, перетворює сам факт сповідування християнами своєї віри у фарс. Другий варіант, як можуть сказати багато людей, — наразі неможливий. Але усім, хто готовий промовити це, варто знову переглянути варіант №1).
Центр дослідження духовної культури Тернопілля, 25 жовтня 2013
