Християни й мир у суспільстві
Про нестабільність посткомуністичних суспільств
Тема «християни й мир» для теологів із Східної Європи, які пережили комуністичні гоніння на Церкву, є далеко не простою. Гарне слово «мир» обтяжене в їхній свідомості неприємними спогадами.
Скрізь на нашій планеті, де до влади прийшли комуністи, вони намагались реалізувати один і той самий сценарій: обмежували діяльність Церкви та релігійних общин богослужінням (суворо контрольованим державою), а суспільне завдання віруючих визначали як «боротьбу за мир» в інтересах радянської політики й політичної пропаганди. Про це є що розповісти і російським православним, і чеським католикам та гуситам, і німецьким протестантам, і навіть в’єтнамським буддистам. Усі комуністичні режими мали своїх «проповідників миру» — людей корумпованих, що дозволяли маніпулювати собою й відігравали сумну роль служителів неправди.
Мир, вихвалюваний цими людьми, не був тим душевним спокоєм, що його воскреслий Христос приніс як перший дар своїм учням. Це був «pax sovietica»: цвинтарний спокій, який запанував тоді, коли було поховано правовий порядок і коли силоміць примусили замовкнути цілі групи населення. «Соціальний мир» комунізму означав зовсім не «подолання класових суперечностей», але застій суспільства, який настав після скасування свободи підприємницької діяльності й трагічного економічного нівелювання.
«Соціальний інтернаціоналізм» означав не примирення народів, а зневажання законних національних інтересів. «Ідеологічна єдність» була камуфляжем духовної неволі й замороженої культури. Позірна стабільність суспільства являла собою не наслідок «внутрішнього миру» й не вияв «нового гуманізму», а породження поліцейської диктатури та репресій — царство страху, в якому державна влада своїми кримінальними діяннями перевершувала звичайних злочинців і до якого повною мірою можна віднести слова св. Августина: «Держави без справедливості є не що інше, як велике шахрайство».
«Рax sovietica» — то цинічні потьомкінські села, лаштунки, за якими постійно йшла війна державної системи з її власними громадянами та їхніми одвічними людськими правами.
Ті представники Церкви, які дозволили себе залякати, переконати чи підкупити, які — з політичного розрахунку або з власних переконань вступили в цю «боротьбу за мир», були спокусою для «дітей Божих» і завдали величезної шкоди Церкві, її моральному авторитетові, їх можна порівняти з тими лжепророками, проти яких виступив пророк Єремія: «Зцілюють рани народу мого легковажно, кажучи «мир! мир!», а миру немає» (Єр. 6:14).
Не можна обійти мовчанням і роль тих представників Церкви та церковних об’єднань на Заході, які не відчували на собі тиску могутніх диктаторських режимів і все ж приймали їх посланців, надаючи їм можливість висловлюватись. Разом з ними вони, наприклад, давали однозначну оцінку становища в Латинській Америці або у В’єтнамі, але при цьому не бажали знати, що коїться у Східній Європі, нерідко всього за кілька кілометрів від їх власних кордонів. Вони ідеалізували марксистський рух і режими «третього світу», з ідеологічних міркувань закриваючи очі на переслідування християн у країнах реального соціалізму.
Хіба через свою наївність і неспроможність чи невміння бачити правду ці люди не взяли на себе роль «корисних ідіотів» (як назвав Ленін західних лівих інтелектуалів) і хіба вони не несуть частку вини за те, що відбувалося в соціалістичному таборі? Хіба, замовчуючи або приховуючи правду, вони не втягнулись фактично у «структуру гріха», — подібно до тих, про кого говориться у виступах «теологів визволення» та в папській енцикліці «Solocotudo rei socialis»? Ми згадали про це не тому, що хочемо осудити когось; просто історичний досвід не повинен канути в небуття, — адже ніякого миру без правди бути не може. Моральний авторитет Церкви був би немислимий без внеску в рух політичного дисидентства жертв радянської системи; тих, хто зрікся фальшивого миру і зручних компромісів . з владою; хто ніколи не переставав називати добро «добром», а зло — «злом»; хто, наслідуючи приклад Христа, не дозволяв спровокувати себе на те, щоб відповідати ненавистю на ненависть. Згадаймо хоча б священиків Єлей Попелюшка та Олександра Меня, багатьох інших. Я пригадую також чеського теолога й захисника прав людини Йозефа Зверину, який не раз повторював своєму слідчому зі служби держбезпеки: «Вам ніколи не вдасться примусити мене ненавидіти Вас».
Свою докторську дисертацію я присвятив «східно-європейській теології визволення» — далеко не так ретельно розробленій у літературному й теоретичному плані, як та «теологія визволення», що виросла з історичного досвіду Латинської Америки; вона дістала набагато менший резонанс. Однак попри свій фрагментарний характер, «теологія пост-ГУЛАГівської доби», геть позбавлена будь-яких ілюзій стосовно марксистської ідеології, на мою думку, дотепер виражає історичний досвід протистояння Церкви й соціалізму, який не втратив своєї цінності й може стати у пригоді всім тим, кого цей досвід обминув.
Тільки-но тоталітарний режим було повалено і схлинула перша хвиля ейфорії з приводу здобуття свободи, як на поверхню спливло багато задавнених проблем, що раніше ігнорувалися й не знаходили свого вирішення. Комуністична система репресій, цензури та брехливої пропаганди більш чи менш успішно камуфлювала їх. Водночас з’явилися нові проблеми і труднощі, зумовлені динамікою вільного життя. Причому якщо західне суспільство в основному розглядає їх як нормальну ціну, яку доводиться платити за свободу, і вже розробило низку механізмів, що дають змогу .якось обходити цей «тіньовий бік» вільного суспільства, то люди в посткомуністичних країнах почувають себе просто-таки ошелешеними непередбаченими труднощами, що звалилися на них. Стреси, страх, невпевненість у майбутньому й непідготовленість до змінюваних умов життя породжують агресивність, яка у свою чергу призводить до нових конфліктів, а старі ще більше загострює. Атмосфера страху є ідеальним середовищем для росту фундаменталізму та екстремізму. А властиве обом цим течіям чорно-біле бачення світу, схильність до розроблення сценаріїв катастроф і намагання нав’язати своїм прихильникам образ ворога призводять до появи нових хибних стратегій, до деструктивних дій та хронічних конфліктів.
Я хотів би коротко перелічити ті комплекси проблем, в яких вбачаю головну небезпеку для внутрішнього миру та стабільності посткомуністичних суспільств.
1. Етнічні конфлікти, ріст націоналізму, расизму і ксенофобії. Головною причиною цих феноменів є прагнення народів та етнічних груп відстояти свої інтереси, якими довго нехтували в ім’я «пролетарського інтернаціоналізму», а також потреба окремих осіб ідентифікувати себе з якимось колективом, що завжди виникає під час глибоких перетворень і страху перед ними. Нерідко носіями ідей націоналізму стають колишні комуністи, які вбачають у «національній козирній карті» останню можливість утриматись при владі. Для них націоналістична ідеологія та демагогія стають ерзацем марксизму, що скомпрометував себе.
2. Різка соціально-економічна диференціація різних груп населення, недостатня солідарність, недооцінка соціальної політики й незначна роль профспілок. Після панування впродовж кількох десятиліть зрівняльного розподілу доходів багатьом людям психологічно важко змиритися з відновленням природної нерівності майнових станів (і з появою прошарку багатих підприємців). Ліберальні прихильники радикального переходу до ринку, відштовхуючись від негативного досвіду соціалістичної «захищеної держави», замість ідеї соціального ринкового господарства висувають постулат «неатрибутованого ринкового господарства». Часто соціально слабким верствам населення не приділяється належної уваги; профспілки багатьох країн сильно скомпрометували себе в ті часи, коли були «правою рукою» комуністичної партії, і в більшості своїй до сьогодні не можуть знайти адекватне місце в суспільстві, заслужити довіру в робітників та службовців.
3. Ріст злочинності, особливо актів насильства й господарських злочинів, діяльність мафії. Комуністичні поліцейські режими підтримували в суспільстві зовнішній, позірний спокій та порядок. Однак несвобода і постійне приниження людської гідності створювали ідеальний грунт для злочинів. Ослаблення інститутів етичного виховання, спотворення нормального сімейного життя через вимушену працю жінок, загальне лицемірство й подвійна мораль, недоторканість партійної олігархії, корупція та інші невід’ємні пороки тоталітарного режиму залишили в суспільстві свої сліди, які ще довго даватимуться взнаки.
4. Не досить послідовне «зведення рахунків» з минулим, з особами, які безпосередньо винні у злочинах комуністичних режимів, та з колабораціоністами. У більшості країн повалення комуністичного режиму відбулося «м’яко», без насильства, шляхом революцій, в яких була відсутня «якобінська» фаза. Влада старого режиму розтанула як сніг, наче якими чарами, а нова демократія поставилась до колишніх пособників і носіїв цієї влади більш ніж великодушно. Однак тепер, коли минуло кілька літ, ця ідилічна картина, природно, деміфологізувалась. Виявилось, що справа була зовсім не у великодушному ставленні до суперників, а радше у прихильності переможців до «дешевих», легких рішень і до власного комфорту. Добре, звичайно, що не переміг дух помсти, «полювання на відьом», суду Лінча та репресій дух, без якого не могли обійтися більшість революцій та визвольних рухів минулого. Але те, що відбувалося, зовсім не відповідало духові християнського прощення, який передбачає мужню готовність назвати провину її істинним ім’ям, а також тривалий і тяжкий шлях покаяння, що веде до внутрішнього одужання. Те, що відбувалося, було применшенням значення вини безпосередніх учасників злочинів та їх пособників, табуїзацією ганебних спогадів простим небажанням розгледіти ті корені комунізму, що закріплені в нашій власній моральній неповноцінності, й піти шляхом морального оздоровлення суспільства. Прикриті, але не зцілені рани й нерозібрані руїни в душах людей — це набагато небезпечніші наслідки такого поверхового ставлення до минулого, ніж той факт, що найвпливовіша частина колишніх комуністів обміняла політичну владу на владу економічну («з останніх комуністів вийшли перші капіталісти») і, здійснивши елегантний маневр, із заднього ґанку знов пробралась до штурвалу суспільного розвитку. Німеччина після війни пройшла через процес денацифікації, нетерпимості суспільства до злочинів нацистів і виховання демократичної свідомості, — але після краху комунізму нічого подібного не сталося. Неназвані й непокарані злочини породжують у широких верствах населення або скепсис і недовіру до демократії, або уявлення про вигідність порушень закону й про те, що мораль є не більш ніж порожнє слово. На жаль, у цьому питанні церкви цілком очевидно виявили свою неспроможність: вони поставились до фактів співробітництва частини духовенства й віруючих з комуністичними режимами так само поверхово й лицемірно, як і переважна більшість суспільства.
5. Ріст сектантського фундаменталізму та екстремістських рухів. Подолати наслідки тоталітаризму, що існував протягом десятиліть, і навчитися жити у складному плюралістичному (в політичному й культурному сенсі) суспільстві — завдання надзвичайно складне для суспільства загалом і для кожного його члена. Комунізм жив ментальністю XIX століття, сьогодні ж ми стикаємось з вимогами цивілізації наступного, XXI століття. Як багато, до прикладу, є нових речей, котрим треба дати назви й відповідним чином інтерпретувати; як багато є ситуацій, в яких треба зорієнтуватися й навчитися по-новому, адекватно реагувати на них! Як необхідно, щоб людина зуміла прочитати «знамення часів»! Я глибоко переконаний, що навчання людей всього цього могло б стати головною складовою служіння пастирів і проповідників сьогоднішньої Церкви.
У моїй країні це завдання частково вирішує президент Вацлав Гавел, але не Церква; як стоїть справа в інших реформованих державах, хто там присвячує себе герменевтиці сьогоднішнього стану суспільства й намагається вести діалог на відповідні теми з усіма громадянами, — я не знаю.
Як же допомогти тому, щоб конфлікти, які вийшли наяв і які виникають знов, не пробудили в людях ностальгію за єгипетськими «казанами з м’ясом», за позірним спокоєм «захищеної держави» і всесторонньою турботою «старшого брата»? Чи знайде Церква в собі мужність пробуджувати у громадянах посткомуністичних країн прагнення стати, нарешті, дорослими людьми, відповідально ставитись до свободи, а не регресувати до стану інфантильної безвідповідальності, в якому їх десятиліттями тримав «великий інквізитор» — марксистська держава.
Спроби втечі від складної дійсності сучасного, плюралістичного капіталістичного суспільства назад, в який-небудь варіант «реального соціалізму» або у мрію про повернення в досучасне суспільство таять у собі велику небезпеку. Коли я чую з боку Церкви огульне засудження Заходу, яке зловісно нагадує мені жаргон колишніх марксистських цензорів, я не можу позбутися відчуття, що подібні клерикальні причитання насправді небезпечним чином грають на руку всякого роду ескапізму.
Звичайно, західне суспільство не є ідеалом, бо не ідеальна й сама людина, та й узагалі християнину в будь-якій суспільній ситуації належить зберігати критичну дистанцію щодо дійсності та тверезий погляд на речі. Однак критична дистанція — це щось цілком інше, ніж дитячий страх перед свободою, що заважає побачити докорінну різницю між демократичним і тоталітарним суспільством. Нашій Церкві необхідно подолати «агарофобію», якщо мені буде дозволено скористатися цим психопатологічним терміном, тобто хворобливий страх перед вільним простором.
«Життя як таке небезпечне», — сказав мудрець з відомої книги своєму збентеженому учню, відповідаючи на запитання, чи не є небезпечною самостійність, до якої вчитель закликає його. Вчити приймати життя, приймати свободу та реальність в усій їхній складності й багатозначності, спочатку спонукаючи людей вирушити в путь, а вже потім пропонуючи їм свої поради, досвід і перестороги — в цьому, на мій погляд, полягає обов’язок Церкви щодо всіх тих, хто вийшов з руїн комунізму. І ні в якому разі не озиратися назад! Християни в посткомуністичному суспільстві повинні стати закваскою і сіллю, але не соляним стовпом (як жінка Лота, яка порушила заборону й озирнулася).
Коли ми з тривогою спостерігаємо, як чимало посткомуністичних держав нині звертають з демократичного шляху, повертаючись до одного з варіантів старого режиму, нам слід поставити собі запитання: яку роль у цих подіях відіграла Церква та християни? Чи не присутній постійно в нас самих і в нашій Церкві якийсь глибинний тягар таємної схильності до авторитарного режиму й страх перед небезпеками та конфліктами вільного життя? Чи й справді ми всерйоз сприйняли всі ті позитивні висловлювання про свободу та демократію, які містяться в документах Другого Ватиканського собору та папській енцикліці? Чи засвоїли ми ті уроки, що їх дали нам наші критики, починаючи з Ніцше? А чи ми просто воліємо жити «спокійно»?
Ми не можемо тут приділити достатньої уваги розглядові питання про те, як розкривається тема «християни і світ» у Біблії та у християнській традиції, в ученнях теологів та в церковній практиці XX ст. Упродовж усієї тривалої історії Церкви ця тема ніколи не була такою актуальною як у нашому столітті, в якому людство пережило дві світові війни і два тоталітарних режими, що виробили найвитонченіші способи приниження людської гідності, і в якому вперше для всього людства виникла загроза тотального самознищення внаслідок появи атомної зброї. Отож не дивно, що в нинішньому столітті тема служіння миру стала однією з найпоширеніших у віровчительних документах Церкви.
Особливо ж актуальною для посткомуністичного світу є проблема «внутрішнього миру». Цей мир перебуває під загрозою скрізь, де відсутні розвинуті демократичні механізми й головна умова їх успішного функціонування — культура діалога. Уже Арістотель говорив, що демократія можлива тільки там, де між людьми існує певного роду дружність. Тепер ми можемо доповнити це висловлювання: там, де існує основоположний консенсус відносно етичних цінностей, певний моральний клімат. Ми могли б назвати це «моральною екологією» або, в дусі енцикліки «Centesimum annus» — «соціальною екологією», або, використовуючи вислів Майкла Новака, «екологією свободи».
Якщо ми хочемо зцілити покалічену людську особистість (в усіх її аспектах, включаючи моральний) і забезпечити формування солідарних стосунків у суспільстві, хіба ми не повинні в першу чергу підтримувати структури, які сприяють поширенню фундаментальних позитивних цінностей? Згідно з ЇЇ. Л. Бергером, такими медіативними структурами (які утворюють тонку сполучну тканину між державними інститутами й індивідуальним життям) є сім’я, Церква, товариство сусідів і добровільні об’єднання. Тоталітарне суспільство, в якому переважають державні структури, намагалось максимально обмежити незалежність сполучних структур, поставити їх під державний контроль.
Вільне громадянське суспільство, навпаки, базується саме на таких структурах.
Спостерігаючи ситуацію на моїй батьківщині, у Чеській Республіці, я змушений констатувати, що, хоча ми досягли великих успіхів в економічній і політичній сферах, змін морального й ментального характеру значно менше. А проте саме ця сфера є вирішальною, бо тільки вона дає гарантії глибини й міцності сукупних суспільних змін. Звичайно, зміни у цій сфері відбуваються повільно, непомітно для ока й тому їх набагато важче прослідкувати, ніж зміни в економічній сфері або політичні реформи. Духовна сфера зовсім не є «надбудовою» над економічними відносинами, як вважали марксисти. Подібно до того, як усуспільнення засобів виробництва не породило ніякої вищої форми гуманізму, приватизація теж не може автоматично повернути суспільству все те, що, на жаль, знищив у ньому соціалізм: почуття відповідальності, ініціативу, творчі потенції, трудову мораль, повагу до окремої особи, її власності і прав. «Зміна мислення», зміна мотиваційних структур, ціннісних орієнтирів, поведінки та «стилю життя» — це багатошаровий, складний і тривалий процес.
Чи має взагалі Церква в сьогоднішньому посткомуністичному суспільстві бодай якийсь шанс зробити внесок у цей процес змін? Відповісти на це запитання непросто. Ми повинні дивитися на речі тверезо, без ілюзій, зайвої захопленості й упередженості, здаючи собі справу в усіх труднощах, з якими сьогодні стикається Церква. Для того щоб Церква могла вести й надихати людей Східної Європи в час їх важкого Виходу, вона мусить бути мужньою, щоб самій звільнитися від глибоких ментальних і духовних наслідків тих гонінь і того поневолення, яких вона зазнала в комуністичний період. Боюсь, що в цьому плані ми зробили набагато менше, ніж повинні були зробити. Соціологічні дослідження свідчать, що останніми роками (і, мабуть, не тільки в Чехії) відбувалося гнітюче падіння громадського визнання й морального авторитету Церкви.
Було б водночас наївно й претензійно вважати, наче Церква може взяти на себе одноособову. відповідальність за процес морального оновлення посткомуністичного світу. Вона повинна шукати собі союзників і навчитися вести суспільний діалог. Щоб Церква могла стати інструментом оновлення, вона повинна неухильно докладати зусиль до власного оновлення, повинна бути, за висловом св. Августина, «вічно реформованою Церквою». Без покаяння, без прагнення до внутрішньо-конфесійного діалогу, до воістину братських стосунків між окремими групами всередині Церкви, між духовними пастирями, богословами й мирянами, без зусиль, спрямованих на зміцнення відносин між окремими конфесіями «служіння миру» не буде плодотворним і не завоює довіру людей. Церква в новій суспільній ситуації має повернутися до теологічної і соціологічної рефлексії і по-новому визначити свою суспільну роль. Якщо Церква спробує застосувати у плюралістичному демократичному суспільстві ту саму стратегію, якою вона користувалась у боротьбі проти комуністичної системи (а я побоююсь, що до таких спроб і справді вдаються — передусім у Польщі), вона дуже скоро опиниться у глухому куті. Церква не повинна більше брати на себе роль політичної опозиції, — але їй не слід також вдовольнятися роллю соціально-благодійного та гуманітарного інституту. Християни, звичайно, повинні брати активну участь у політичному житті, а Церква має право — і навіть зобов’язана — компетентно висловлюватись з питань громадського життя, виступати з ініціативами в культурній та соціально-благодійній сфері, вийти з тих тісних рамок, куди її загнало комуністичне ярмо. Але все це вона повинна сприймати як другорядні аспекти своєї споконвічної і головної місії — свідчення про Христа.
Якби мене попросили на завершення підсумувати численні дискусії, які я вів з молодими людьми на своїй батьківщині на тему «нова євангелізація», я підкреслив би: євангелізація не повинна перетворюватись на нав’язування доктрин. Люди на нашій частині планети за десятиліття існування комуністичних режимів набули надзвичайно стійкого імунітету й таку ж само сильну алергію до всякого роду доктринерства. Але зате вони відкриті для спілкування з людьми, які викликають довіру і вміють висувати переконливі доводи. Такі люди і є наймогутнішим потенціалом Церкви. Кращий метод євангелізації — це «персоніфікація». Те, чого сьогоднішня Церква не зуміла достатньою мірою дати світові, — це святі. Саме устами й серцями святих підносить Церква свою найпалкішу молитву: «Господи, зроби мене знаряддям Твого миру!»
Р.S. Вже після того, як липневе число «ЛІС» було зверстано, Президент Чеської Республіки Вацлав Гавел в телеінтерв’ю назвав автора цієї статті директора Чеської християнської академії, професора соціології і релігієзнавства Празького університету священика Томаша Халика особою, котру б він хотів бачити після себе на президентській посаді.
Людина і світ. — 1998. — №7. — С. 2—8.
Томаш ХАЛИК
