За висловом одного із істориків українознавства, українці при поселенні на нових теренах, найперш намагались облаштувати  своє духовне життя. Не маючи часто власного житла, спочатку зводили каплицю, для спільного Богослужіння.  Саме ця особливість є певною нашою характерною рисою. І риса ця є нашим надбанням і багатством, а не навпаки, як це дехто намагається протрактувати в сьогоднішньому секуляризованому світі. Це ми повинні розуміти із  цього користати. Історія не один раз доказувала, що справжнього розквіту і успіху досягали народи, які мали тверду віру, високу мораль, мужність, єдність і повагу один до одного. І навпаки - упадок духовності, а за нею моралі, завжди був предвісником занепаду всіх держав і імперій в історії людства. Багато відбулось дискусій про роль релігій і християнства зокрема, в становленні сучасного світу. Скільки їх ще буде?.. Але тут хочется згадати просте, лише те, що коли йдеться про питання виняткової довіри - справи які вимагають особливої порядності і чесності, і віручі і невіруючі люди завжди схильні звертатися саме до віруючих, а справді віруючі люди набувають свій кредит довіри через реалізацію своїх поглядів в щоденну практику життя. Здається, це своєрідні робочі бджоли на яких ще тримається наша Земля. Багато скептиків тут згадають про згіршення й упадки в історії Церкви. Так, нажаль це було й буде. Дві природи  у Церкви є, одна з них наша грішна, людська, але хіба чогось поганого нас вчить Христос?.. Не книжка погана – ми, учні такі!..

Парохії українців в діаспорі виникали майже одночасно із прибуттям перших імігрантів в кінці ХІХ ст.  Прицерковне життя було і по сьогодні залишається осередком громадського і культурного життя, одночасно це все було своєрідним каталізатором процесу певного  національного самоусвідомлення українців, тодішніх русинів, чи пізніше рутенців. Я не хочу забирати час на детальний  екскурс в минуле, це можна почерпнути  з багатьох джерел, зокрема з інтернт видань Вікпедії, але не можливо не наголосити на тому, що іміграції різних хвиль вдалося зробити в самоорганізації свого побуту на чужині  неймовірно багато. Це був  своєрідний вибух розквіту національно-громадського, політичного, духовного, науково- мистецького, спортивного життя, який не можна собі уявити на території  самої України, чи то колишної поневоленої  чи тепер вільної. Наші попередники спромоглися розбудувати величаві церкви, музеї, банки, школи, створити чисельні професійні, наукові товариства, репрезентувати одні з найкращих хорів Америки, плекаючи рідну культуру в чисельних театрах і танцювальних колективах. Печатали журнали, газети Українська мова лунала в ефірі. Наші попередники могли брати активну участь у житті самої країни поселення і водночас висилати мільйонні допомоги гнаним військовим лихоліттям братам. Український павільйон на Світовій виставці «Поступу» 1933 р., в Чікаго відвідало понад 1800000 відвідувачів, і це була єдина виставка,  не спонсорована урядом країни, яку представляла, тому, що його просто не існувало на той час… Діаспорна громада активно і своєчасно реагувала на події, що відбувалися на Батьківщині, часто залишаючись єдиним місцем, де могла жити  і творити українська душа. Майже всі ці заходи були повязані із церковним, парафіяльним життям громади.   Їдучи сюди на конференцію, я переглядав  видання «Українці в Чікаго і Ілліной в тисячоліття Хрещення України» під редакцією Марії Маркусь. Це збірка цікавих  праць в якій  досить обєктивно поданий життепис Української громати в Чікаго. Поринувши в минуле, можемо провести багато аналогій із сьогоденням. Наші попередники, незважаючи на вагомі досягнення, теж  мали багато конфліктних ситуацій і як не приккро, саме на конфесійному грунті. Так як і ми, жили постійною надією на повернення додому (самоосвітні кружки 20- х років, де освоювались професії для розбудови майбутньої України, військові та летунські корпуси 30-их, де проводились професійні військові вишколи «гетьманської Січі» - тоді над Чікагом кружляли літаки під назвою «Україна», «Львів» та «Київ»), старше покоління завжди турбувала проблема асиміляції молоді... Іх ділили вікові, політичні, релігійні відмінності, але  незважаючи на численні конфлікти, що є нажаль, знаменно-спільною  українською рисою,  наші попередники виглядає, були значно активніші за нас - новітню так звану 4-ту, ( економічну ) хвилю еміграції. Видається тут, мають певне значення умови, обставини і мотивація дій, кожної хвилі зокрема. Окрім природньої  потреби гуртуватися з близькими людьми «по духу і крові» в новому і чужому середовищі, ностальгією за рідним краєм, кожну хвилю відрізняли якісні і кількісні характеристики імігрантів, а також - поставлені цілі і методи їх досягнення. Характерним є і те, що майже всі сплески активної діяльності, як і зрештою джерелом існування і підтримки вже існуючих організацій і інституцій були нові вливання, наступних хвиль еміграції. Це виглядає додатковим аргументом досить песимістичної думки, що будь-яка еміграція приречена на повну асиміляцію, це лише - питання часу. Але, поки що із такого досить невтішного майбутнього, краще повернемось в сьогоднішню реальність.    

За деякими даними, сьогодні в світі поза межами України проживає від 10 до 17 мільйонів Українців, де-які дослідники ці цифри подвоюють. За даними Національного статистичного буро «Сенсус» (програма Дослідження Американського Суспільства – ДАС) за 2006 р. кількість осіб українського походження в США нараховує 961.113 осіб, що у відсотковому співвідношенні є  0,3%  до загальної кількості населення країни. Але за приблизними оціночними даними діаспорних джерел, сьгодні в США мешкає від 1.5 до 2 мільйонів українців.

Станом на 2000 р. найбільше українців проживало у штатах: Нью-Йорк – 148 тис. 700 осіб (0,8% від загальної кількості населення штату), Пенсільванія – 122 тис. 291 осіб (1%), Каліфорнія – 83 тис. 125 осіб (0,2% ), Нью-Джерсі – 73 тис. 809 осіб (0,9%), Іллінойс на 5-тому місці– 47 тис. 623 осіб. Дальше ідуть (0,4%), Огайо – 47 тис. 228 осіб (0,4%), Мічиган – 46 тис. 350 осіб (0,5%), Флорида – 42 тис. 754 осіб (0,3%), Вашингтон – 30 тис. 57 осіб (0,5%), Коннектикут – 23 тис. 457 осіб (0,7%). Виходячи з цього, можемо сказати, що  в Чікаго і околицях проживає біля 30000 українців.

Православні в цій місцевості, свої духовні потреби задовільняють в девяти православних парафіях, найбільшими з яких є Парафія Св. Андрія Первозванного Української Православної Церкви Київського Патріархату – близько 120 родин,  катедра св. Володимира  та церква Свв. Петра і Павла Української Православної Церкви в Америці –  приблизно по 60 родин  кожна, та парафія Св. Покрови Української Автокефальної Церкви (Соборноправної) - біля 45 родин. При катедрі Св. Володимира діє велика суботня українська школа. Недавно появились дві молоді парафії: Св. Трійці в Бенсенвіл УПЦ в Америці та парафія Св. Юрія Переможця в Вілінгу УПЦКП, їх парафіянами стали в основному новоприбулі, які починають розбудовувати культурно-освітнє життя  своїх парафій.

Грекокатолицька єпархія Св. О. Миколая, осідок, якої є в Чікаго, налічує до 43 парафій в  північно-західних штатах, з 12000 вірних. В Чікаго і околицях є 11 грекокатолицьких парафій.   Недавно парафія Св. Миколая відсвяткувала в свій столітній ювілей, сьогодні вона налічує близько 600 родин, при парафії існує щоденна українська  школа, яка проте, переживає не найкращі фінансові часи. Швидко сьогодні росте парафія Св. Йосипа Обручника і на сьогодні налічує понад 800 родин, в основному новоприбулі, при церкві зусиллями 4-тої хвилі, зокрема при сприянні УГО «Помаранчева хвиля» створено драматичний театр «Гомін» і дитячу театральну студію «Диво», молодіжний танцювальний ансамбль «Вишиванка», працює тут також школа бойового гопака ім. Івана Нечая, ведеться катехитичний гурток.  Але найбільшою на сьогодні є парафія Свв. Володимира і Ольги, яка постала в 1968 році з благословення Блаженійшого Патріарха Йосипа Сліпого під час відвідин ним міста Чікаго. А вже через 5 років, 20 травня 1973 р., Патріарх Йосиф посвятив цей храм і надав йому титул «Собору».  Сьогодні, це - чи не найбільша парафія західної півкулі. Характерним є те, що це одна із небагатьох грекокатолицьких церков в Америці, яка притримується старого календаря, святкуючи разом з Україною і всім православним світом,  богослуження тут відбуваються виключно  українською мовою. Станом на 1 грудня 2009р., парафія налічувала 1628 родин. Я, як член цієї парафії дозволю собі трошки більше розповісти про неї. Парафія Святих Володимира та Ольги від самих початків стояла на захисті української громади від асиміляції та втрати своєї ідентичності. Одним із середників у цій праці є парафіяльний Культурний осередок. У 1988 році було завершено будівництво цього комплексу. На згадку про Тисячоліття Християнства в Україні, біля цієї будівлі в 1989 році було закладено пямятник Святому князю Володимиру Великому та Святій княгині Ользі. Увесь цей комплекс став центральним пунктом в українській околиці міста Чикаго - пунктом обєднання усієї української громади.  В Культурному Осередку мають місце наші припарафіяльні організації, мистецькі одиниці, наукові інституції, професійні та народні установи. Серед них найбільш знаними є "Балетна школа Громовиця", благодійний фонд "Українського Католицького Університету", представництво "Українського Конгресового Комітету Америки", наукове товариство "Українська Енциклопедія", "Лікарське Товариство" та  інші. Тут серед рідної атмосфери часто збирається наша українська громада на усілякі прийняття та імпрези. Український Культурний Осередок, при парафії Свв. Володимира та Ольги, повстав завдяки людям, які думали про майбутні покоління та про потреби Церкви та громади. Це є конкретним виявом нашого привязання до віри, до ідеалів великих церковних мужів ХХ століття: Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького та його послідовника Блаженішого Патріярха Йосифа Сліпого. Парафія видає місячник «Церковний Вісник», кожного вівторка виходить в ефір із своєю радіогодиною. Останнім часом відновив роботу катехитичний гурток для дорослих «Дорога до Емануілу», та для дітей 3-4р. «Ідемо до Бозі». Також кожного року діє клас для приготування до Першої Сповіді і Урочистого Причастя. Зусиллями референтури молоді і братства Св. Андрея, відновила роботу крамниця по продажу релігійної літератури. Тут діє також братство Св. Михаїла і  Свв. Бориса і Гліба. Велику фінансову допомогу парафії надає сестрицтво Покрова Пресвятої Богородиці. За останні десять років парафія виділила на різні благодійні акції в Україні більше 500 тисяч доларів.    

Із протестантських церков найчичельнішими є Баптиські церкви до яких відносяться і Християни Віри Євангельської, та Пятидесятники. Ці церкви, останнім часом, теж динамічно розвиваються. Незважаючи на певні непорозуміння і тертя, які виникли останнім часом між православними церквами, загалом релігійне життя є досить злагодженим і спокійним. Багато  громадських акцій відвідуються церквами різних конфесій спільно. Між деякими церквами налагоджені досить тісні контакти, як-то наприклад, між вищезгаданим грекокатолицьким Собором  свв. Володимира і Ольги і православним Собором св. Володимира, де традиційно проводиться «День дружби» 21 вересня в празник Різдва Богородиці. Щороку Українсько- Американська Федеральна Кредитова Спілка проводить щорічні святкові зустрічі з українським духовенством Чікаго та околиць, де зустрічаються релігійні провідники всіх християнських церков.

Нещодавно УГО «Помаранчева Хвиля»  традиційно провела «Свято Героїв». Цього року ми вирішили присвятити його нашим  духовним героям – Українським Церквам срадницям, які зазнали гонінь і переслідувань за віру в Бога і вірність своєму народу. Оскільки йшлося про УАПЦ Митрополита Василя (Липківського) та УГКЦ, то ми мали нагоду святкувати разом з представниками обох гілок Церкви. Головним доповідачем був, добре знаний всім нам віце-ректор УКУ, політвязень, співзасновник Української Гельсинської Групи та Української асоциації «Міжнародна амністія», Президент Інституту Релігії і Суспільства УКУ – п. Мирослав Маринович. Зібрані кошти пішли на розбудову УКУ, до речі всі кошти від своєї діяльності УГО «Помаранчева Хвиля» виділяє на благодійні цілі. Минулого року з цією митою було виділено понад 12 тис. доларів, значна частина цих коштів пішла на закупівлю масок і медикаментів для боротьби з епідемією грипу в Україні. Детальніше про наші заходи можна довідатись на www.orange-wave.com. Майже всі громадські оргагнізації в той чи інакший спосіб повязані з парафіяльним життям. Характерним є те, що як і сто років тому, наші церкви в діаспорі залишаються яскраво вираженими осередками громадської і культурної діяльності громади. Це не зовсім є характерним для інших національних груп в діаспорі , зокрема російськомовної. Це, є дещо відмінним і від життя парафіяльних громад в Україні, де членство не є обовязковим, і храми будуються і утримуються в основному на добровільних датках. В даному випадку є позитив в тому, що дана ситуація спонукає священників, настоятелів, до доброї проповіді, до власного внутрішнього духовного зросту, бо від цього часто (особливо в містах, де є можливість певного вибору) залежить дохід парафії. Де-що по іншому виглядає ця ситуація на поселеннях. Якось незвично новоприбулим емігрантам з України привикати до членства в парафії, до зобовязань по виплаті членських внесків, до певної міри відповідальності за життя своєї парафії. Ці речі мають свої позитивні і негативні моменти, які мають вплив на духовний стан людей. Потрібно розуміти, що країни поселень мають цілком інший підхід до провадження життя будь- яких згромаджень, зокрема фінансово-господарчих справ. Та й зрештою, дуже відмінні поки що фінансові витрати на утримання церков в діаспорі. Для прикладу річний бюджет парафії Свв. Володимира і Ольги в середньому складає біля мільйона доларів, значна частина цих коштів іде на сплату податку на землю і нерухомість, страхування, направу і розбудову парафії. Тобто, фінансові питання в діаспорі є дуже болючими і непростими. Така актуальність матеріальної складової до певної міри негативно впливає на першу і основну функцію Церкви - це турботу про духовний зріст вірних. Незважаючи на те, що деякі церкви намагаються виправити цю ситуацію, запроваджують, чи відновлюють катехетичні гуртки, провадять реколекції, виглядає, що цього недостатньо – лише 2 гуртки по 10 чоловік на все Чікаго та околиці!… Є велика необхідність посилення, і поглиблення цієї роботи. Нам всім і дорослим і дітям бракує простих елементарних катехитичних знань, тому що, основною частиною сьогоднішніх парафій є емігранти 4-тої хвилі, або їхні діти. А зазвичай люди мого віку чи старше, які виховувались в радянському суспільстві, зазвичай мали брак релігійного виховання. Наша віра, нажаль, часто зводиться до формальної обрядовості, ідучи за формою, губимо внутрішній зміст. Похрестити, повінчати, поховати…,  посвятити Паску, гучно відсвяткувати (дехто це робить вже в Великодню суботу) і часто не розуміти елементарної символіки цьої Паски. Для прикладу в наш Собор Свв. Володимира і Ольги на посвячення Пасок в Великодню суботу приходить від 3 до 5-ти тис. людей і далеко не всі з них відвідають на другий день Великодню Святочну Службу… А кількість тих, що постійно відвідують богослуження становить зазвичай десяту частину від вищесказаних цифр. Видається, якщо б, сьогодні пройтись по наших церквах і провести тестування на знання елементарних базових катехитичних знань, результат був би досить невтішний. А ще, признаймось, скільки з нас, і як часто читає Святе Письмо?, а воно зараз є  майже в кожній хаті. Відвідування Церкви, нажаль, часто зводиться до привички, традиційності, інколи для того, щоб просто зустрітись і поспілкуватись. Все це на чужині є необхідним і потрібним, але це не повинно виходити на перший план. Зазвичай на обряд хрещення в храм приходять батьки, дідусі бабусі, якщо є від сили 5-10 чоловік, а в ресторані –ми побачимо 50-100 гостей, які вважають себе християнами!.. Одного разу нас запросили добрі знайомі на хрестини, нажаль ми з дружиною були в цей день заняті іншими клопотами і я висловив жаль, що не зможемо прийти на забаву, але на головну частину, в Церкву -  обовязково прийдемо. Наші знайомі були дуже розчаровані – для них  головне було в ресторані!.. Видається на те, що навернення нашого народу до християнства не закінчилось із Володимировим хрещенням, а триває й досі. Вже друге тисячоліття ми, такий побожний християнський народ, вперто тягнемо за собою шлейф язичниства, яке проростає в новітніх псевдохристиянських поглядах і вченнях, численних «забобонах» і марновірствах, знахарських і окультних практиках, дуже часто «зіграних» на псевдопатріотичних нотах.  Модними і поширеними залишаються своєрідні суміші християнства та язичницької міфології, які безневинно виникають серед розбурханого інформаційного моря сучасного світу. Брак загальної релігійної свідомості є досить відчутним. Для прикладу, в чикагівській громаді є зараз дві україномовні газети, «Українське слово» та «Час і події», обидві нагороджені орденом Рівноапостольного князя Володимира ІІ і ІІІ ступеня відповідно, який розміщений на титульній, першій сторінці, а під ним нижче розміщена реклама гадалки Сари із цінником на всі види послуг. Газети справді дають багато патріотичної і релігійної інформації, але все це впереміжку із рекламою магів, жриць, контактерів з космосом, гороскопів і т.п. Власники і редактори газет не вбачають нічого поганого в діяльності ворожок, окрім цього реклама приносить дохід. Священники теж мовчать  розводячи руками, мовляв, що ми можемо зробити - газети не є релігійні, не потрібно на них звертати увагу, роблячи їм своєрідну антирекламу. Але кому і яку рекламу робить висока церковна нагорода на титульній сторінці кожного номера!?..  Ці газети розбираються під церквами після Богослужень, і багато несвідомих християн помолившись, із «чистою совістю» ідуть вирішувати свої проблеми до ворожок, не вбачаючи в цьому нічого суперечливого і поганого. Мовчить церква, мовчить  громада - бізнес процвітає, дарма що ціною тяжкого гріху - порушенням першої заповіді Божої!... Злочинна байдужість приносить свої плоди. Багато людей через згіршення і зневіру відходять від церкви. Статті з цього приводу можна подивитись на вебсторінці УГО «Помаранчева Хвиля». До речі 14 квітня цього року у ВР був зареєстрований законопроект заборони діяльності вищезгаданих екстрасенсів, ворожок і магів, який підтримали як опозиційні так і провладні партії, наіть двоє комуністів брали участь в його розробці… То не вже сьогодні в Україні комуністи є більш релігійно свідомі ніж віруючі християни? Поверховість і формаліззм вимальовують дуже песимістичні картини майбутнього не тільки релігійного а й громадського життя діаспори. Особливо в цьому зматеріалізованому суспільстві, де матеріальний достаток провокує духовний упадок людини. Нам дуже бракує знань, порад, підримки, доброго і сміливого слова. Щоб не відлякати прихожан, священники не хочуть акцентувати увагу на болючих і непопулярних моментах про дошлюбну чистоту, подружню вірність, обов’язок відвідин недільних Богослужень, Сповідь як необхідну умову гідного Причастя Святих Тайн і т.п.   Тут, напевно як і в Україні бракує  добрих священичих покликань. Але звідки їм братись, адже Шептицькі і Сліпі народились не вдуховній  пустці . Вони народились в краї, де люди тисячами ходили на прощі. Важко уявити собі, що в Америці молодь  може іти по 50, 100 км. на прощу, знаючи, що їх там чекає не пиво й дискотека, а  молитва і сповідь. Нам потрібно більшого контакту із парафіями  України, де є розвиток духовного життя. Є в планах запросити на нашу єпархію, можливо парафію 3 молодих монахів, які б на прикладі власного життя, звернули увагу молодого покоління на духовний сенс життя. Плануємо взяти участь у екуменічних зустрічах християнської молодіТЕЗЕ. Бракує також доступу до інформації  науково - релігійних ресурсів,  обміну електронних баз даних. Бракує також співпраці між різними хвилями еміграції. Адже своєрідне несприйняття відчувається не тільки в віковому аспекті, дуже мало співпраці між представниками новоприбулої еміграції  і молодим поколінням, вже народженим в еміграції, це вже питання відмінності світосприйняття, цього важко позбутися, але це, з доброю волею можна вирішувати і приходити до порозуміння.

Нам потрібно усвідомити, що церква і миряни це невідємні речі, і відповідальність за упадки і піднесення є взаємною. Парафія варта свого настоятеля, як і народ короля. Будьмо свідомі цього. Церква завжди виступала гарантом доброго виховання, стрижнем моралі і духовної гармонії людини, запорукою розвитку суспільно – громадського життя того чи іншого народу. А при потребі ставала на захист і збереження національної ідентичності, культури і традиції, духовних надбань своїх вірних, збагачуючи цим різноманіттям загальнолюдську картину буття. І не правда казати, що краще б нашим попередникам було банки а не церкви будувати. Звичайно . якісь межі доцільності повинні бути, але що для нас важливіше - порядна і совісна людина, чи успішна, багата, підступна й продажна?.. Здається всі наші сьогоднішні проблеми в Україні, та й в світі загалом, полягають  у браку порядних і відданих людей, які прийшовши до влади готові скромно й жертовно служити своєму народу. Актуальність цього питання повина всіх нас спонукати до нелегкої  і жертовної праці, не оглядаючись і не очікуючи швидких результатів, можливо їх  колись оцінять наші нащадки. Але й і це неважливо - матерія в матерію повернеться… Важливим є не марно прожите життя - життя яке веде до Бога.