Інтерв’ю з архиєпископом Ігорем (Ісіченком)

"Рух Української Автокефальної Православної Церкви буде підтримано, у мене є таке враження!"

Інтерв’ю з Архиєпископом Харківським і Полтавським УАПЦ владикою Ігорем (Ісіченком)

- Розвиток міжправославних відносин в Україні, починаючи з підписання 8 листопада 2000 р. домовленості між УПЦ КП і УАПЦ, дозволяв припускати, що незабаром дійде до поєднання цих Церков і з часом і до визнання об'єднаної помісної Української Православної Церкви світовим православним співтовариством. Проте події з кінця літа і восени 2001 року перекреслили ці сподівання. Що і чому так сталося?

- Досвід останніх років мав би навчити нас бути у церковній політиці суворими реалістами й уникати свідомої або несвідомої дезінформації, коли бажане видається за дійсність. 2000-2001 роки дали чудовий старт для процесу, який, однак, є надто відповідальним і перспективним, щоб звести його до якоїсь примітивної організаційної акції. Переговори, які проводилися між єпископами УАПЦ і УПЦ КП протягом листопада 2000 - липня 2001 років, були переговорами конкретних осіб, а не Церков, вони тільки мали підготувати певні концептуальні засади для руху Церкви. Чи підготували вони їх чи ні - інша річ. Я думаю, що відсутність певних документів, оприлюднених у пресі, ще не означає, що праця кількох єпископів пішла на марне. Принаймні, думаю, що Вселенська Патріархія має матеріал для того, щоб орієнтуватися в українській ситуації й виробити собі певну модель виходу із кризи, яка склалася в православній спільноті України.

Викристалізувалась також роль наших Церков у діаспорі, які не згодилися на позицію пасивного очікування наслідків - позитивних або негативних - переговорів українських єпископів у Стамбулі. Присутність на переговорах у Вселенській Патріархії Блаженнішого владики Константина у червні 2001 року, Високопреосвященнішого владики Всеволода у Цюріху 30 жовтня 2001 свідчить про те, що наша Церква в США продовжує виконувати ту роль духовного провідника українських Церков у русі до утворення помісної Церкви, про яку вона декларувала ще 1995 року, переходячи під омофор Вселенської Патріархії.

Очевидно, що на осінь минулого року стало зрозумілим для всіх, що модель, яка реалізується під проводом Вселенської Патріархії за участю наших Церков у діаспорі, не відповідає схемі, яку пропонували деякі довколацерковні політики і яку підтримували певні кола в УПЦ КП, бажаючи звести творення майбутньої помісної Православної Церкви в Україні до примітивного об'єднання двох вже існуючих церковних організацій - УПЦ КП і УАПЦ. Об'єднання, за якого, зрозуміло, УАПЦ відводилася роль радше статиста, як Церкві меншій, не пов'язаній із великими економічними кланами і політичними силами. Натомість процес творення єдиної помісної Церкви пішов шляхом канонічним. Причому Вселенська Патріархія виявляє велику мудрість і відповідальність, бо, постійно наголошуючи на своєму праві, що базується на православних канонах - бути провідником у розв'язанні церковних проблем в Україні, - вона водночас не виключає участі у розв'язанні цих проблем Московської патріархії. Адже справді, протягом століть Московська патріархія, - чи Синодальна Церква раніше - в українській реальності була присутньою, подобається нам це, чи не подобається. І на сьогодні знову таки ми повинні виходити із сумної, як на мене, реальності, що Московська патріархія має не менш як ? всіх православних парафій в Україні, реальних парафій.

Тому вже восени стало очевидним, що переговори про майбутнє Української Церкви здійснюються єдино можливим з погляду церковної дипломатії, - не канонів, а власне церковної дипломатії, - шляхом. Переговори ведуться між двома історичними патріархатами - Константинопольським і Московським, при чому на них був присутнім і представник Української Церкви як повноправний учасник цих переговорів - владика Всеволод, котрий належить до УПЦ в США. Українським Церквам в Україні залишається бути тільки присутніми на цих переговорах, як це було в липні, або і зовсім відсутніми, як це сталося восени. Для нас це прикро, образливо, але знову ж таки - це реальність сучасних умов. Бо якщо Церкви не є ще канонічно визнаними Вселенською Патріархією, то повноправна участь їх у дипломатичних переговорах неможлива.

Інша річ - що якраз це засвідчило величезну роль і величезну відповідальність наших Церков в діаспорі. Сьогодні тільки через них, тільки через посередництво українського православного єпископату поза межами України, ми, українська помісна Церква в світі, можемо виступати як партнер у міжцерковних стосунках. Очевидно, що це не влаштовувало представників тих політичних кіл, які виходили із суто світського розуміння доцентрових процесів в Церкві і прагнення звести їх на політичну підоснову. Думаю, що саме це спричинило порушення досягнутої домовленості восени. Не варто мабуть, згадувати про листопад, оскільки ще раніше, наприкінці вересня минулого року, було відновлено архиєрейські свячення в УПЦ КП, що руйнувало домовленості, підписані в Константинополі майже на рік раніше.

- Чи є підстави стверджувати, що позиція Константинопольської патріархії щодо українського питання протягом цього року змінилася. Тобто, на початку здавалося, що вона більш прихильно до того ставиться. Чи на це вплинули якісь події в Україні, чи можливо, це вже був результат переговорів з Москвою і небажання в черговий раз заходити в якийсь конфлікт?

- На якій підставі ми можемо з вами зараз судити про позицію Константинопольського Патріархату? Який хоч один документ ми можемо з вами використати? Чи є на домовленостях, підписаних в Константинополі бодай яка віза, як говорили в СССР, представників Вселенської патріархії? Вселенська Патріархія виступає реальною силою, яка дбає про нормалізацію життя в Україні, але вона є надто досвідченою в церковній дипломатії силою, щоб робити поспішні заяви і швидкоминущі висновки. Що швидко будується, те швидко і руйнується. Руйнується, на жаль, дуже часто. Тому я думаю, що якраз відсутність будь-яких оприлюднених документів Вселенської патріархії не дозволяє нам робити жодних висновків про зміни, відступи або, навпаки, прориви в політиці Вселенської патріархії. Мені здається, що якраз навпаки: вона сьогодні є досить стабільною у своїй виваженості, повільності і, мені здається, цілеспрямованості. Принаймні, у мене внаслідок своїх суб'єктивних прочитань інформації і вражень від дводенного перебування на Фанарі склалося враження, що Вселенська патріархія дуже добре усвідомлює роль Української Церкви у майбутньому вселенському Православ'ї, можливості, які відкриває рух Української Автокефальної Православної Церкви, рух, який активно розпочався після оприлюднення заповіту Святішого Патріарха Димитрія і триває досі. Складається враження, що цей рух буде підтримано. Але це знову ж таки моє суб'єктивне враження, яке додає мені наснаги до праці. Жодних офіційних матеріалів, на які я міг би послатися при цьому, немає. І це ще одне підтвердження того, що ця позиція є продуманою і далекосяжною.

- Чим зараз живе УАПЦ? Які плани, напрямки роботи?

- Я думаю, що Ви звернули увагу на те, що я під час цієї поїздки на Галичину поєднував безпосередню мету поїздки, тобто участь у богослужіннях з нагоди 2-ої річниці упокоєння Святішого Патріарха Димитрія, і відвідання освітніх центрів нашої Церкви і УГКЦ. Я читав лекції у Львівській духовній семінарії УАПЦ, у Дрогобицькому катехитичному інституті Греко-Католицької Церкви, мав зустріч із отцем-ректором і членами ректорату у ЛБА. Сьогодні окреслилася пріоритетність проблем богословської освіти, і починається пошук можливостей до звірювання програм тих духовних навчальних закладів, які відкрилися в Україні після падіння большевицького режиму. Необхідна праця над взаємним вивченням концепцій духовної освіти і формуванням спільної стратегії у підходах до унормування статусу богослов'я в сучасній Україні. Адже надії на те, що змінений закон про освіту дасть можливість для запровадження християнської етики або основ релігії в школах та визнання богослов'я як однієї з наук, за якими здійснюються захист дисертацій, виявилися, на жаль, марними. Перші відгуки про закон досить критичні.

Зараз думати про майбутнє Церкви - це означає дбати про виховання нового покоління церковних людей, про формування єдиної виховної перспективи від передшкілля й школи до захисту магістерських і докторських дисертацій з богослов'я. І маємо говорити не тільки про священнослужителів, а і про церковних працівників різних рівнів. Тому, я б сказав, що сьогодні першочергова проблема богословської освіти - в унормуванні її, у виробленні єдиних критеріїв оцінки й позбавленні богословських шкіл різних вад, успадкованих ними від сумного досвіду шкільництва совєтської доби.

Існує проблема позиції Церкви на час виборів: власне це проблема збереження здорового духовного життя віруючих людей протягом цього часу, збереження Церкви від участі в політичних іграх, в які її традиційно в останні роки намагаються втягти. Позиція УАПЦ, задекларована ще кілька років тому в документах Архиєрейського Собору, залишається незмінною - Церква не підтримує жодного виборчого блоку, Церква не схвалює участі своїх священнослужителів у виборах як кандидатів у депутати і згодна дозволити це тільки у виключних випадках рішенням Архиєрейського Собору. Церква категорично забороняє своїм священнослужителям використовувати церковні амвони для пропаганди будь-яких виборчих блоків, програм, особистостей. Це, звичайно, на ближчий місяць, важка проблема для Церкви. Схоже, що в різних єпархіях УАПЦ діятимуть дещо по-різному, але загалом намагатимуться дати собі раду на єдиній канонічній основі. З тих актуальних проблем, про які можна було б говорити як власне про проблеми сьогодення, я б звернув увагу саме на ці.

Хоча лишаються й інші. Скажімо, проблема статусу мирянських організацій при Церкві, слабкість яких дається взнаки в усіх Церквах України, а особливо в Православних Церквах. Православні Церкви опинилися взагалі в дуже своєрідній ситуації, адже вони мають найбільше залежності від досвіду легальної Церкви часів Совєтського Союзу, а отже і заборони й обмеження, які тяжіли над Церквою за комуністичних часів, лишаються для Православної Церкви найбільш болючими і на сьогодні, наклавши відбиток на свідомість частини священиків і на старших мирян, які змушені були пристосовуватись до тодішніх вимог закону і важко позбуваються конформізму сьогодні.

- Недавно відбувся з'їзд православної молоді УПЦ. Як ведеться робота з молоддю в УАПЦ, і чи є якісь розроблені Церквою програми, документи щодо цього?

- Є загальна проблема, яка стосується не тільки молоді. Бо і саме поняття молоді дуже різне: існують різні підходи щодо різних соціальних верств. Мене один співбрат в архиєрейському служінні потішав, що я ще зовсім молодий, бо 50 років для архиєрея це абсолютно молодий вік, а мені ще всього-на-всього 46. Робота з молоддю є спільним слабким місцем для Православних Церков. Дуже позитивно, що Московська патріархія включилася у традицію, запропоновану "Сіндесмосом" кілька років тому - відзначення Стрітення Господнього як дня православної молоді. Я знаю, що УПЦ КП також пробувала у лютому цього року залучити молодь Києва до цієї зустрічі. Кілька разів УАПЦ здійснювала спроби провести єпархіяльний день молоді в Харкові. Тепер виникає проблема змісту молодіжних церковних акцій. Як зробити, щоб молодіжні акції Православних Церков не відбувалися під знаком войовничої конфесійної наставності одних супроти інших, щоб вони єднали молодих людей довкола вічно молодого Христа, щоб не ставали предметом політичних спекуляцій? Є ще багато про що подумати...

Інтерв'ю взяв Тарас Антошевський
25 лютого 2002 року