Інтерв’ю з Мирославом Мариновичем
“В українсько-польській історії немає невинних народів”
Інтерв’ю з Мирославом МАРИНОВИЧЕМ, директором Інституту Релігії та Суспільства Українського Католицького Університету
– У зв’язку з подіями 60-літньої давності на Волині знову актуалізувалося питання польсько-українських відносин. Чи можна запропонувати якесь універсальне вирішення цієї проблеми? Оскільки, це вже історія, а двом народам необхідно жити сьогодення.
– Проблема Волині, як й інших аспектів польсько-українських стосунків, ніколи не буде вирішена остаточно – вона вічна, доки вічними є люди. Справа не в тім, щоби розраховувати, що цю проблему можна вирішити – сенс у тім, щоби намагатися її гармонізувати й мінімізувати через позитивні зусилля задля порозуміння між обома народами. Іншими словами, у цьому світі зло завжди знайде своїх прихильників, а наше завдання добитися того, щоб їх було не багато.
Людські погляди звертаються, як правило, в бік політики у даному випадку. І сучасна політика – це здебільшого сфера дії амбіцій, прагматичних розрахунків і паритету егоїзмів. Тому дуже часто порозуміння між народами має місце тоді, коли існує третя сторона, проти якої вони об’єднуються. Церква розвертає погляд людини від політичних розрахунків до вічних цінностей, які єдині можуть лежати в основі тривалого порозуміння. В цьому ми переконувалися не раз: все те, що політика називала тверезим і надійним, з часом розсипалося на пісок, якщо не було оперте на вічні цінності.
– Що пропонує Церква у вирішенні нинішніх польсько-українських дискусій щодо історичного конфлікту на Волині?
– Зі звернення єрархії Української Греко-Католицької Церкви від 5 травня 2003 року можна зробити висновок, що Церква бачить вихід у спільному молитовному осмисленні цієї ситуації християнами України і Польщі на основі загальноєвропейського принципу “прощаємо і просимо пробачення”. В українсько-польській історії немає невинних народів. Ця історія поставила обидва народи у ситуацію, коли їм є і що прощати, і в чому вибачатися. Єрархія УГКЦ вважає хибним шлях штучного виокремлення якогось одного періоду, де вина, скажімо, українців виглядає більшою, ніж поляків, або навпаки. Адже наступного року політизована і нелюбляча людська свідомість може знайти інший ювілей, події якого розставлять акценти навпаки. В цій ситуації не має іншого виходу, як підвести риску під історією взаємин кривди і сказати: “Ніколи більше”. Питання ж, представники якого народу завинили більше, – це, в очах християнина, прерогатива не людей, а Господа Бога.
– Є думка єрархів, своє слово скажуть інтелектуали, але що робити з думкою простого громадянина з двох сторін кордону, який часто не є так толерантним і не дуже підпадає під вплив послання владик? Торік подіїйі дискусії довкола Личаківського пантеону засвідчили, що людська думка і надалі дуже вразлива до контроверсійних, провокаційних випадів з іншої сторони.
– Я не дуже згоден з висновком про те, що такі звернення не мають впливу, або що їх вплив дуже малий. Українське суспільство у міжнаціональних справах є значно більш толерантним, ніж це часом подають. Тобто, голос непримиренних часом має більше резонанс у пресі, ніж голос тих, хто більше схильний до примирення.
А тепер скажімо кілька слів про те, що має настати після того, коли звернення церковних єрархів опублікують. За моїми спостереженнями дуже часто священики обмежуються тим, що вивішують тексти цих звернень на парафіяльній дошці оголошень. Натомість, в епоху митрополита Андрея Шептицького звернення чи пастирські листи єрархії негайно ставали предметом обговорення в парафіях, а також на деканальних зборах священиків. Іншими словами, думка єрархії пронизувала всю структуру Церкви через усю її вертикаль. Сьогодні тієї циркуляції інформації все ще немає, або, кажучи коректніше, її все ще бракує. А тому на парафіяльних священиках лежить велика відповідальність за вчасне та адекватне засвоєння вірними позиції єрархів.
Проте в інформаційному суспільстві мирянин не має права виправдовувати свою бездіяльність чи пасивність тим, що парафіяльний священик не доніс йому якихось ідей. Проблема сьогодні не в бракові ідей, а у властивому виборі їх. А останнє, тобто вибір, є прямою відповідальністю самої людини, її власного сумління.
– Ми говорили про стосунки політичні, на які Церква дала свій погляд і шлях до вирішення. Але існують проблеми у стосунках і в середині Католицької Церкви – між католиками-українцями і католиками-поляками. Як Ви оцінюєте ініціативу в цій сфері єрархії УГКЦ і РКЦ в Польщі.
– Мені здається, що у своїй позиції єрархія Церкви не може повністю відірватися від народу, як не може, проте, й думати точно так, як він. Провід Церкви мусить іти на крок уперед, виконуючи роль провідника. Принагідно до польсько-українських стосунків це означає, що в баченні спільної історії вірними УГКЦ та РКЦ в Польщі обов’язково будуть відмінності, які треба сприймати спокійно і з вирозумінням. Натомість, плани Патріарха УГКЦ Любомира Гузара і примаса Польщі кардинала Глємпа засвідчують, що своєю ініціативою звернутися до вірних зі спільним закликом до прощення і примирення, якраз цим і хочуть зробити крок вперед. В цьому і увиразнюється їхнє почуття відповідальності за настрої серед обох народів та за їхню готовність побачити складні проблеми очима християнина.
Варто згадати про ще один момент: слуги Церкви, закликаючи народ, не мали б виступати в ролі безгрішної сторони. Роль священнослужителів у розпалюванні або підтримуванні міжнаціонального протистояння в минулому була достатньо значною. Тому очищення пам’яті і каяття повинні мати місце і в середовищі обох Церков.
– Історично склалося так, що для українця національне і релігійне питання були надто тісно переплетені. Не рідко заради національних цілей люди переступали християнські заповіді. Як можна вивести формулу гармонійних відносин цих двох буттів – релігійного і національного?
– Мені здається, що не має універсальної формули гармонійного поєднання цих сутностей, справедливої для всіх часів та епох. Кожна епоха й кожен народ шукає цей баланс одвічним методом проб і помилок. З одного боку, Церква покликана служити тій частці Божого люду, якою вона опікується. І якщо ця частка люду “заблукала”, то обов’язок Церкви покинути інших і піти шукати “заблукану вівцю” (пор. Мт. 15:4). І в цьому випадку не варто боятися звинувачень у націоналізмі або етніцизмі, оскільки сам Господь часом посилається на цю логіку – “Я посланий лише до загиблих овець дому Ізраїля” (Мт. 15:24). З іншого боку, слугам Церкви важливо не захопитися і в служінні земним, тобто також і національним, інтересам народу, забуваючи про існування Царства Божого, про яке вони повинні свідчити.
Складність полягає в тому, що людина, як і світ, є багатовимірними. І не можна абсолютизувати один вимір, забуваючи про інший. Мірилом істинності тут є вічні цінності: любов, гідність людини, справедливість, спільне добро тощо. Іншими словами, я не вірю в існування Церкви, яка буде думати лише про вічне і небесне, вивільнивши себе з-під впливу національного. Я знаю, що існують Церкви чи церковні спільноти, які декларують це, але придивившись глибше, завжди можна знайти приховані впливи з боку інших культур. Однак, я так само не вірю в Церкву, яка перетворюється в національний клуб, в якому жваво обговорюються національно-політичні мотивації, тоді як євангельські аргументи звучать дуже глухо або служать інструментом для підсилення аргументів національно-політичних. Така Церква не може спасти людей і, я навіть припускаю, що вона не зможе спасти навіть саму себе.
Львів, 14 липня 2003 р.
Інтерв’ю взяв Тарас Антошевський
