Інтерв’ю з о. Степаном Сусом про життя християн у Бангладеші

«Можна бути бідним, жити у джунглях, їсти щодня рис і банани, але в той же час мати велике довір’я до Господа» – інтерв’ю з отцем Степаном Сусом, настоятелем храму свв. апп. Петра і Павла про життя християн у Бангладеші.

Республіка людей Бангладешу – так звучить повна назва країни Бангладеш, яка у 1971 році отримала незалежність від Пакистану. Площа країни 147.570 кв. км, з населенням понад 160 млн. чоловік. Державний прапор Бангладешу зеленого кольору з червоною колом, зелений фон – символ живої природи та рисових плантацій, яких тут чимало, червоне коло – краплина крові, яка є символом всіх страждань та кровопролить за незалежність цієї країни, Національний символ, герб Бангладешу – квітка ‟шапла” (водяна лілія).

Бангладеш – це країна віруючих людей, серед них: мусульмани – 89,7 %, індуїсти – 9,2%, буддисти – 0,7 %, християни – 0,3 %, анімісти та вірні різних племінних божків – 0,1 %. Іслам є державною релігією Бангладешу.

Понад 95 % населення Бангладешу спілкується мовою бенгалі, решта населення різноманітними племінними мовами, такими як: урао, шанталі, магалі, мундарі, пагарі та інші. У цій країні проживає близько 45 різних етнічних груп.

Напевно що про країну Бангладеш неодноразово приходилось чути, однак для більшості людей вона є маловідомою. Пропонуємо Вашій увазі інтерв’ю з головою Центру Військового Капеланства о. Степаном Сусом, який з 2 по 22 серпня разом із французькими місіонерами мав змогу побувати у Бангладеші та ближче познайомитись із цією країною, її звичаями та життям.

Отче Степане, розкажіть будь-ласка про те, якою була мета Вашої поїздки і чому саме у Бангладеш?

Перш за все, хочу сказати, що вже давно мріяв побувати у цій країні, оскільки багато про неї чув від своїх друзів-священиків, що проживають у Франції, зокрема о. Тьєррі Лорена. Він мав змогу побувати колись на місіях у цій країні та, чуючи його розповіді, мені стало цікаво побачити все наживо. Окрім цього, щоб хоч якимось чином можна було допомогти місіонерам та й людям у бідних країнах, ми спільно вже неодноразово організовували аукціони у Парижі, де продавали різні сувеніри та релігійну атрибутику. Моя участь у таких аукціонах та й усіх капеланів Центру Військового Капеланства полягала у тому, що ми з України «постачали» на такі аукціони сувенірні іконки (репродукції). Між іншим завдяки таким іконкам та аукціонам вдалось зібрати чимало коштів та й вкласти їх у будову школи. У Бангладешу 100 українських гривень дорівнює 1000 таків, при тому місячна зарплата більшості людей є 3000 таків, тобто 300 гривень. За 1000 таків впродовж місяця може прожити одна особа. Зважаючи на різний економічний рівень, тут і свої можливості, багато українців у Бангладеші могли б стати мільярдерами!

Так, під час цієї поїздки я мав змогу власними очима побачити реалії життя людей у цій країні, а найосновніше – це зустрітись з людьми, просто побути з ними, поспілкуватись, ознайомитись з їх культурою та традиціями.

Наскільки нам відомо, є велика небезпека для європейців їхати саме у такі країни як Індія, Бангладеш, Пакистан, багато різних хвороб, малярія?

Справді така подорож є трішки небезпечна, однак все можна уникнути, якщо бути обережним. Перш за все перед вильотом до Бангладешу я у Парижі пройшов всі щеплення та необхідні обстеження. Хотів це зробити в Україні, однак, на жаль, в нас завжди проблема із вакцинами. Мені довелось у Львові «підняти на ноги» чимало лікарів, однак все-таки необхідної вакцини не знайшов. Тим більше мені сказали, що вакцини є в Україні, але не розмитнені. Так, отримавши всі необхідні щеплення та в додатку ще й таблетки, які потрібно було пити щодня, я разом із французькими священиками-місіонерами полетів у Бангладеш. Скажу, що зважаючи на антисанітарний стан на вулицях міст та сіл Бангладешу, тут справді можна заразитись різними вірусами, якщо не самому, то різні комахи «допоможуть» у цьому, однак жив за правилом «береженого Бог береже».

Знаємо, що це бідна країна, низький економічний рівень і т. п., які були Ваші перші враження від побаченого, що Вас там здивувало?

Мене тут дивувало дуже багато речей, зважаючи на різницю у наших культурах та й загалом поглядах. Найперше, що мене вразило ще на летовищі у столиці Бангладешу – Даці, це великі юрби народу, які крізь огорожу дивились на нас, очима нас просто зустрічали. Я вперше відчув, що це значить бути білим та іншим серед мільйонів смуглявих та чорних людей. В одній із шкіл, яку відвідували, пригадую, діти брали мої руки, сміялись, дивились на шкіру та знову сміялись з того, що я такий білий. Для них це було також великим здивуванням, потримати у своїх чорних руках мою білу руку. Вражало те, коли на нас усіх показували пальцем, щось говорили та, як зрозумів, пропонували перш за все таксі, яке було не менш вражаючим. Ще перед вильотом до Бангладешу нас попередили, щоби форма одягу була звичайна, не священича, оскільки це може викликати певні антипатії серед місцевих жителів, не християн. Тільки виїхавши з летовища, я вже зрозумів, що ми опинились у корку, тьма машин, автобусів, мопедів, велосипедів, людей та міліціонерів, які в одній руці тримали обламок палиці з бамбука, щоб можна було при потребі когось і зупинити та й вдарити по машині, а в другій руці, на превелике здивування – парасолю. В нас це рідкість побачити такого міліціонера на дорозі, з парасолем. Як мені пояснили пізніше, цією палицею міліціонери стукають по транспортних засобах. Напевно і тому на дорогах столиці так багато автомобілів з побитими капотами, результат співпраці міліціонерів з водіями.

Тут, в Бангладешу, я вперше зрозумів, для чого сигнал у автомобілі, оскільки більшість, якщо не всі водії, як могли так і сигналили під час руху, ніхто з них не реагував на червоний колір світлофора, міліціонер просто стояв на краю дороги, час від часу, постукуючи паличкою по автомобілях, накривши себе парасолею, бо почав падати дощ, чемно спостерігав за всім життям столиці Бангладешу. Як я зрозумів, міліція просто не в силі контролювати цей безконтрольний, мільйонний рух транспортних засобів на дорогах столиці Бангладешу.

Цікаво було тут побачити таку традицію як їзда на даху автобусів та потягів. Ото їду у потязі із Локімпуру до Даки, дивлюсь у вікно, а у ньому окрім гарного краєвиду ще висять кілька пар чиїхось ніг. Виявляється, їхати на даху потягу чи автобуса є у півтора рази дорожче, ніж звичайний пасажирський квиток. У нас це щось на зразок попроситись до провідника у купе, а в Бангладеші – на дах поїзда або автобуса.

Не менш цікавою у цій країні є традиція в товаристві хлопців у цілком здоровому значенні – триматись за руки. Тут це вияв уваги та пошани до друга. На вулицях міста можна зустріти багато так званих «хлопчачих пар», які гуляють чи просто стоять біля університету, чи повертаються зі школи і т. п., тримаючи один одного за руку. У цьому суспільстві, зважаючи на те, що більшість сповідують іслам, не можна тримати жінку за руку. Мені довелось кілька разів у рамках душпастирства також прогулятись із місцевими хлопцями-парафіянами та семінаристами, тримаючись  за руку. Тим більше, якщо ви з ним знайомитесь чи просто кудись йдете, то тут чоловіки автоматично беруть вашу руку. Чесно кажучи для людини з Європи, де цьому надають вже зовсім іншого значення, було спочатку якось ніяково, однак, мені відразу пояснили, що не брати руку – це вияв великої неповаги. Ото були трішки цікаві пережиття. І було ще багато всього цікавого, однак важко все це передати.

Однак, не зважаючи на все побачене, найбільше мене вразило те, що на географічній карті країн, які розвиваються за 2008 рік Україна знаходиться на тому ж рівні що і Бангладеш, Бірма та багато інших країн, про які ми мало що знаємо. Це змусило мене трохи призадуматись!?

Скажіть, будь-ласка, отче Степане, а як там у Бангладешу християнам? Відомо, що тепер у багатьох країнах, де вони є у меншості, їх принижують та й доходить навіть до кровопролиття?

Це питання я також неодноразово задавав місцевим священикам та місіонерам. Можливо тому, що країна не просто і не так легко як Україна отримала незалежність, довгий час була колонією, трішки пригнобленою, саме тому люди стараються поміж собою жити мирно, незважаючи на релігійні переконання.

Хоч християни – католики та протестанти у Бангладеші є у великій меншості, серед домінуючого ісламу, все-таки з ними рахуються.

Як би там не було, однак наприклад католицькі школи у Бангладеші мають велику популярність, у них високий рівень освіти, туди посилають на навчання своїх дітей і мусульмани, і індуїсти та й представники інших релігій. У місті Бонпара я мав змогу побувати у католицькій школі, серед учнів одного класу, а це переважно 75 – 80 чоловік порівно навчається і католиків, і мусульман, і індуїстів. Зважаючи на те, що школа має статус католицької, усі учні зобов’язані щоранку приймати участь у святій Літургії. Тут ситуація виглядає ще набагато цікавіше. Звичайно учні моляться всі дружно разом у церкві, хоч коли наступає частина Літургії, де священик роздає Святе Причастя, відразу видно, хто не є християнином.

Також на окремих поселеннях, селах у джунглях діють амбулаторії, що є приватною власністю католицької церкви. Коли хтось хворий, то спішать туди усі, і як не дивно такі прості амбулаторії є виявом єдності поміж людьми, адже на щастя хвороби не мають релігійної приналежності!

Скажіть будь-ласка, коли у Бангладеші появились перші християнські спільноти, і як виглядає християнство, культура і традиції у цій ісламській країні?

Першими християнським проповідниками у Бангладеші були португальські місіонери, які прибули сюди у XVII столітті. Переважно вони працювали з племенами на різних поселеннях. Серед числа християн-католиків є чимало тих, хто прийняв хрещення, перед тим будучи мусульманином чи індуїстом, але мало практикуючим. Досі у селах, які знаходяться у джунглях є чимало людей, які вірять у різних духів природи та й взагалі невіруючих, які ще шукають своєї стежки до правдивого Бога.

Тому, я б сказав, якщо говорити про єдність Церкви, то можна брати приклад саме у Бангладеші, де у більшій мірі мусульмани з повагою ставляться до християн і навпаки.

На сьогоднішній день у Бангладеші проживає близько 350000 католиків, діє понад 90 парохій, якими опікується близько 290 священиків. Також серед числа християн Бангладешу є чимало протестантів, зокрема приналежних до Англіканської церкви, зважаючи на те, що країна у минулому була однією з колоній Великобританії.

Серед християнських традицій, які мене тут особливо вразили, це обряд святої Літургії, під час якої і грають на бубнах, і танцюють, і так голосно співають з особливим мелодіями, що я себе постійно відчував справді у якомусь племені. Зрештою, деякі села ще й досі живуть за правилами племен, і називають себе не село, а плем’я.

Одним із виявів великої гостинності є вмивання гостям ніг, перед обідом правої руки, якою звичайно їдять, тут по селах практично вилки та ложки не використовують. Як правило ноги вмивають наймолодші жінки, представники того чи іншого племені. Після вмивання ніг, усі жінки племені, просять у гостей благословення та віддають їм знак пошани, даруючи квіти або вінки з квіт, кланяючись глибоко до ніг. Це неперевершений обряд, його доводилось переживати кілька разів. Після таких поклонів перед вами танцюють різні національні танці, грають бубни, дзвонять різні дзвоники і т. п. І як би там не було, все це сьогодні вже приналежне до християнських традицій. Я почав більше розуміти, яким цікавим та різноманітним є християнство! Під час святої Літургії на тацу як пожертву кидали рис, який представник кожної родини приносив у своїх посудинах. Мені це нагадало перші святі Літургії – агапи, де люди в подяку Богові за прожитий час приносили хліб, тільки тут замість хліба є рис.

Ви згадували про села в джунглях, як виглядають такі села і як там живуть люди?

Я ніколи не міг собі уявити, як виглядає життя у джунглях. Серед населення Бангладешу напевно що близько 60 % проживає у селах, які находяться у глибоких лісах – джунглях. Більшість мешканців таких сіл називає себе племенами. Тепер в одному селі Бангладешу може жити 2 або 3 племені.

Відвідуючи провінцію Силет разом із своїми друзями із Франції, ми побували у кількох селах, які є більшості католицькими. Переважно люди у джунглях будували своїх домівки на горі, тому і села всі розкинені по невеликих горбах. Хати тут зразка українських будинків XVI-XVII століття, все з глини та дахи з очерету чи соломи, пальмового листя. Зважаючи на джунглі, тут ані світла, ані газу немає. Люди живуть у повній єдності з природою, тому використовують для опалення різне листя, бамбук, а щоб було побільше світла у житті, то використовують різні світильники на бензину. Дехто модернізував систему освітлення, тому часто на таких хатах у джунглях можна було побачити сонячні батареї. Це неперевершене видовище – хата повністю із глини, накрита соломою чи пальмовим листям, а на покрівлі збоку стоять сонячні батареї. Тут постійно тепло, взимку температура +15 C, тому особливого опалення людям не потрібно, хіба що для приготування їжі. Зважаючи на кліматичні умови, у Бангладеші постійно висока вологість, що зрештою нищить все, речі швидко покриваються плісенню.

Їдять тут щоденно рис із різними підливками, що багаті на паприку, тому за таким обідом чи вечерею випиваєш кілька літрів води. Хати, де живуть християни, мають вікна направлені на вулицю, а в мусульман це заборонено, бо ніхто з перехожих не може заглядати до їхнього дому. Люди, які живуть у джунглях, є дуже прості та відкриті до спілкування. Видно їхню доброту та найголовніше – велику любов до праці. Немаловажним для них є церква, яку у таких селах будуть у центрі. Тут не так просто бути і парафіяльним священиком. Місцеві отці ділились досвідом, часто їм для того, щоб відвідати дві парохії, які знаходяться у джунглях на горі, потрібно пройти чималий десяток кілометрів. У якійсь мірі їхнє душпастирське служіння поєднане із фізкультурою. До церкви в Бангладеші усі заходять босими ногами як у мечеть. Часто під церквою приходилось бачити сотні пар різного взуття як на базарі. Строго насторого жінки в церкві можуть стояти лише зліва, а чоловіки – справа. Під час святої Літургії всі сидять на підлозі, заклавши ногу за ногу, лише на основних частинах клякають на колінах. Подібно і священики, коли вони служать Літургію, то постійно сидять за престолом. Жінки звичайно приходять до церкви у сарі, а чоловіки у лонжі – своєрідній довгій спідниці. Зважаючи на постійну вологість та спеку, чоловікам у таких спідницях дуже подобається ходити. Ті християни, що приналежні до племен, які мають індуїстичне коріння, дуже люблять себе розмальовувати різним кольорами, і голову, зокрема обличчя, а також руки і ноги. Це для них залишилось символом посвяти та як оберіг. Однак, незважаючи на всі ті традиції та обставини життя людей, у них є велика віра у Бога. Можна бути бідним, жити у джунглях, їсти щодня рис і банани, але в той же час мати велике довір’я до Господа і намагатись щодня відчитувати Його святу волю. Приємно є бачити християнські родини, де є по 7 – 8 дітей. У нас в Україні бояться мати інколи двоє або троє дітей, переживають, чи прокормлять їх, а тут, в Бангладеші, будучи бідними, знаходять хліб для усіх і в серці матері та батька місця вистарчає усім дітям. Думаю, що сьогоднішня Європа, яка мала і ще трохи має християнські коріння повинна вчитись багато від країн Азії, які розвиваються, і доволі часто будуть свій спосіб життя на великому довірі до Бога.