Про соціальну відповідальність християн, десятину та віру в житті людини розповідає відома українська актриса, ведуча Ірма ВІТОВСЬКА
–– Ірмо, мало хто з публічних людей охоче говорить про свою приналежність до певної християнської конфесії чи релігії. Мовляв, це може зашкодити професії, популярності… На відміну від вас…
–– Бачите, я часто повертаюся до своєї родинної історії. Моя прабабуся Ніна була наполовину латишкою (її сім’я жила у Псковській області, що межує з Латвією). Після того, як при розкуркуленні застрелили прадіда (був дуже заможний, мав кінотеатр в селі, будував лікарні і школи), вона вивезла сина і доньку до Риги. Там вже моя бабця, мамина мама, з 12-ти років пішла працювати на рибзавод. А в 14-ть її застала війна.
Дідусь же, мамин батько, з Київщини. Їх було семеро дітей. Голодомор пережило тільки двоє (аж до самої смерті в 1981 році він під подушкою ховав сухарі та сало). Власне, після війни його відіслали служити в Латвію, де той познайомився з бабцею. Одружившись з нею, там і залишився. Аж одного разу їхні діти, бавлячись сірниками, спалили хату. Довелося їхати піднімати Донбас – нічого кращого радянська влада не могла запропонувати.
У 1944 році бабусин брат був мобілізований в радянську армію. В Польщу їхав через Західну Україну, де зустрів свою майбутню дружину –– наполовину полячку, наполовину українку Мілену. По війні осів на її малій батьківщині – у селі Дем’янові Бурштинського району Івано-Франківської області. Щоліта моя мама гостювала в них. Там її й підпільно охрестили – Мілена була греко-католичкою. Якось мама поїхала до Станіславова/Івано-Франківська, де зустріла мого тата. Далі зрозуміло: побралися, народилася я, а згодом – ще сестра. Історія маминої родини – дивовижна. Книжку можна писати. Щоправда, історія татової родини не менш дивовижна.
Вміння у випробуваннях не впасти в бунт, уповання на Боже провидіння і Його милосердя, пошуки Господа пращурами – це мене завжди цікавило.
Крім того, ми часто живемо, що називається, попри людське око. Все зважаємо: а що люди скажуть. А краще зважати на те, а що скаже Бог.
–– Святі отці радять цінувати малі речі: перші слова дитини і товариство друзів, захід сонця і літню зливу –– у цьому є Бог. Це про вас – ви вмієте тішитися малим?
–– Цілком. Наприклад, люблю їздити на свою скромненьку дерев’яну дачку і смажити там шашлики, послухати солов’їв і жаб, піти скупатися на озеро…
Вранці, відкриваючи жалюзі, бачу, як голуби і ворони чекають, коли їх годуватиму. Крім них на свій сніданок очікують ще п’ять котів, які живуть в нашому підвалі. «Здрастуйте!» – вітаюся. – Пшоно – одним, огризки сала – другим. Влітку ще води даю – спека ж яка була!
Деградація українського суспільства проявляється не в тому, що воно полюбляє гроші, розваги, задоволення, мандри… Проблема, що українське суспільство здебільшого любить тільки це, особливо не задумуючись, наприклад, про десятину. До речі, практика давати десятину чітко функціонувала в Київській Русі. Десятинна церква якраз побудована на десяту частину від прибутків Володимира Великого. Тоді, за княжої доби, Церква була одна. До того ж, не відокремлена від держави. Вона виконувала потужну соціальну роботу. Якщо можна так сказати, слугувала соціальним фондом, який завдяки людським десятинам піклувався про навчання сиріт, допомагав вдовам, годував жебраків… От вам і державна соціальна політика.
Що ж нині? Якщо за статистикою понад 70% українців вважають себе християнами, то чому в країні стільки дітей з онкологією, серцевою недостатністю, синдромом Дауна і ДЦП з незаможних, середньостатистичних українських родин, яким немає кому допомогти?.. Ми не віримо фондам, мовляв, вони через одного аферисти?.. Гаразд. Більшість живе у багатоповерхівках, де разом з нами проживають сім’ї з важкохворими дітьми. І коли ми об’єднаємося і принесемо десятину чи частину її (другу частину можна пустити на інші добрі справи) до тих батьків, то буде велика підтримка для них.
–– І ознаки громадянського суспільства.
–– Власне.
Зараз всі у пошуках національної ідеї. Для мене тема десятини і є національною ідеєю, яка зможе об’єднати українців.
–– Ірмо, а як Ви до цього прийшли? Адже питання десятини дуже чітко поставлено в протестантських спільнотах, менш чітко – в Римо-Католицькій і зовсім демократично – в Греко-Католицькій і Православних Церквах.
–– Я пізно до цього прийшла. На четвертому році зйомок серіалу «Леся+Рома». Тоді стала учасником туру «Допомогти так легко, або Звідки беруться діти?». Крім того, дуже захотіла завагітніти, а не могла. Так відбулася переоцінка цінностей. Якийсь період ходила до церкви на Аскольдову могилу. Потім, перебравшись на іншу квартиру, незручно було туди їхати. Настала пауза у відвідуванні літургій. «Леся+Рома» так запалювали вогні великих міст, що я, перебуваючи практично завжди в емоційному піднесенні, постійно вела пасивний щодо соціальної відповідальності спосіб життя.
А вже як народила Ореста, усвідомила, що за роки нехороших вчинків (чи не зовсім хороших) назбиралося чимало. Від них хочеться очиститися – для кращого духовного самовідчуття і щоби дані гріхи не тяжіли над дитиною. Хоча й люди можуть говорити, що ти не вбиваєш, не крадеш, то чого боятися… Але можна не вбивати, не красти і несвідомо служити комусь іншому, не Господу. При цьому продовжувати думати, що тримаєш ситуацію під контролем, а насправді ситуація вже давно тримає тебе.
–– Скільки Орестові вже?
–– Півтора. Він – найкрасивіший чоловік на світі!
–– А на кого схожий?
–– На чоловіка. (Ірма Вітовська заміжня за актором Володимиром Кокотуновим –– Ред.) Мої тільки очі. І, сподіваюся, характер. Він мене дуже любить. Зрозуміла, що я для нього сформований типаж жінки, яку він буде обирати.
–– Народження дитини змінило вас?
–– На ваше запитання відповім словами російського режисера Андрія Черних, в серіалі якого знімалася («Лист ожидания» Ред.). «Після народження дитини, –– сказав він, –– у тебе, Ірмо, з’явився об’єм». Тобто, коли жінка ще не народила, вона віддається шлюбу, театру і кіно (у моєму випадку), свідома громадянка… Однак в неї постійно на гадці, що ще щось не зробила. А коли вона стає мамою, її вже нічого не тримає! Приходить наповнення!
З четвертого року зйомок «Лесі+Роми», у 2008-ому, я дала слово Богородиці, що не питиму алкоголю аж до хрестин мого первістка — і це при акторській роботі, де постійні фуршети, прийоми…) Так і сталося. У травні 2011-го я пригубила вино на хрестини Ореста.
Орест – подарунок від Бога. Задовго до його народження моїй бабці приснився сон, що мій чоловік Володя приходить з хлопчиком і на запитання, де його взяв, відповідає, мовляв товариш подарував. Справді, Орчика нам подарував Товариш, Отець. Він допоміг мені з пологами, які були доволі складні. І взагалі, все, що ми маємо, маємо завдяки Богові-Отцеві, Ісусові та Миколаю-Чудотворцю.
–– Орест підростає. Чи дозволятимете ви йому дивитися українське телебачення?
–– Дивлячись що. Зараз мало програм для розвитку на ТБ. Переважають розваги і шоу для відпочинку, серед яких багато якісних. А програми для підлітків взагалі майже відсутні! Тому для тих, хто хоче інтелектуально розминати мізки, раджу дивитися ТВі. Щоправда, ви ж знаєте теперішню ситуацію довкола цього каналу.
Коли Орест підросте, очевидно, ми ходитимемо в театри, музеї, на концерти; дивитимемось фільми на DVD. Також сприятиму тому, щоби він став членом організації «Пласт».
–– У світі, передусім у країнах Європи, часто люди, які вірять в Бога, не завжди вірять у вічне життя, а особливо в існування пекла. А Ви?
–– Є хороший фільм «50 міліграмів мало» про Вадика Жуковського. Ця стрічка перевернула мою свідомість. Власне, головний герой точно сказав перед смертю: «Життя – це перепустка». Так от, я хочу отримати ту перепустку й опинитися в нормальному місці.
Так, я вірю у вічне життя. І пекло –– це не примітивні сковорідки і чудовиська. Це значно страшніше. Страшніше воно ще й тому, що триватиме вічність.
До речі, після перегляду цього я почала вести відеоблоги – вирішила, що раз я – публічна людина, то про десятину говоритиму не лише у колах друзів чи колег. Перший називається: «Те, що для мене важливо». Один з наступних називатиметься «Не смітити!». Мені хочеться звертатися найперше до молодих людей. Це роблю передусім заради своєї дитини. Прагну, щоби син виростав в іншому суспільстві. Бо навіть на моєму поколінні можна ставити хрест. На жаль. Те, що ми були в піонерах-комсомольцях, позначилося на нас.
–– Ірмо, якби Вам коротко довелося відповісти, чому вірите в Бога, щоб ви сказали?
–– Тому що Він є. (Задумується). Тому що Він – Любов, а без любові був би неможливий цей світ. Зрештою, тому що без Його участі дуже багато подій були би неможливими в моєму житті.
Мені дуже сподобалося те, що говорив Петро Мамонов на прес-конференції перед показом фільму «Остров» в Києві. Зокрема, про таких публічних людей, як ми. Він пригадав біблійний уривок про в’їзд Ісуса на ослиці в Єрусалим у Вербну неділю. Христу кричали «Осанна!», кидаючи пальмові гілки під ноги, а ослиця думала, що вся слава –– їй… Отже, головне для публічних людей –– не стати тією ослицею. Адже успіх –– не тільки дар, а й відповідальність.
Київ, жовтень 2012