Історик Олег Турій: В Україні є питання суті того, що ми називаємо історичною пам’яттю
карЗустріч відбувалася в Освєнцімі (Польща). Олег Турій, віце-ректор Українського католицького університету з наукової роботи, поділився з РІСУ міркуваннями про цю подію та, зокрема, про питання історичної пам’яті в Україні.
Українська делегація взяла участь у європейському воркшопі щодо примирення навколо подій в історії Європи, які обтяжені тягарем кровопролиття та ненависті. Зустріч відбувалася в Освєнцімі (Польща). Олег Турій, віце-ректор Українського католицького університету з наукової роботи, поділився з РІСУ міркуваннями про цю подію та, зокрема, про питання історичної пам’яті в Україні.
Про конференцію: ідея та питання, що обговорювалися
На конференції зустрілися люди, які дивляться на тяжкі проблеми минулого з християнської перспективи. Важливо було поговорити про досвід і про роль Церков, віри як у той час, так і про те, яку роль сьогодні християни чи організовані церковні спільноти мали б відігравати у пошуках цього примирення щодо минулого і, очевидно, примирення сучасного, яке дуже часто є обтяжене тим минулим. Організатором конференції була новостворена німецька фундація імені Максиміліана Кольбе. Ця фундація створена німецьким єпископатом, але з участю також й тих фондів, які були залучені до відшкодування жертвам нацизму. І хоча формальний процес відшкодування вже завершений, створено фонд Максиміліана Кольбе, щоб плекати подальші контакти та працювати у напрямку примирення і подолання наслідків Другої світової війни.
Основною темою дискусії була свідомість народів про минуле, яке місце займають події цього минулого в сучасних поглядах і як вони впливають на сприйняття, на взаємини один з одним. Обговорювалися моделі примирення, як саме воно відбувається, що таке прощення, адже прощення автоматично веде до примирення, чи забуття також належить до прощення, питання покаяння та інше.
Українсько-польське та українсько-російське примирення
Для українців важливо було обговорити польсько-українські стосунки, формально досить добрі, які налагодилися після здобуття Україною незалежності, а з іншого ті реальні проблеми, які все ж таки існують чи час до часу виникають і потребують вирішення, реакції, зокрема, і реакції християнських спільнот, єрархій, а також мирянських середовищ. Ми дуже часто чуємо з польського боку різні галасливі заяви, але насправді це заяви маргінальних групок, які мультиплікуючись через медіа, створюють фальшиву картину суспільної думки. Насправді в середовищах інтелектуальних та близьких до Церкви, але разом з тим відкритих до якогось ширшого європейського контексту, є велика симпатія до України, до українців, до демократичного розвитку України, саме до перспектив такого розвитку, є усвідомлення загроз, які очевидні сьогодні в Україні.
Щодо російсько-українських стосунків, існують спроби почати діалог. Це ще не настільки структурований і не настільки вироблений діалог як це в українсько-польському випадку. Перешкодою є українська роздрібненість і дуже сильний, керований російською державою, процес одержавлення історії. І тому ці розмови ведуться радше в колі інтелектуалів, а вони не мають поки що якогось виходу на ширші академічні спільноти і також тому, що ці спільноти ще дуже тяжіють до того радянського минулого, з якого не можуть ніяк звільнитися.
Українці повинні спочатку налагодити внутрішній діалог
В Україні є питання суті того, що ми називаємо історичною пам’яттю. Для нас найбільшою є проблема внутрішнього діалогу, пошуку якихось спільних координат для пам’яті про минуле і для будування спільного майбутнього в українському суспільстві.
Нам потрібно вирішити, чи ми керуємося європейськими принципами й засуджуємо тоталітаризм в його різних проявах, чи ми говоримо про один режим, як деякі великі єрархи кажуть, що той був людиноненависницький, а той - просто поганий і таке інше.
В Україні ми виразно бачимо дві полярні точки зору. Ми маємо ультранаціоналістичний підхід, виплеканий в діаспорі в певних середовищах, і з іншого боку, типовий радянський підхід. І ми тепер спостерігаємо дві тенденції. З одного боку, бачимо як під тиском Росії цей радянський спосіб мислення поєднується з імперським і будує новий неоімперський православно-цивілізаційний дискурс. А з іншого боку, ми бачимо як все ж таки певні середовища, не відхрещуючись від національного, хочуть інтегрувати українську перспективу в загальнодемократичний, загальноєвропейський процес. Це основна дилема, яку ми маємо. Насправді вона не стільки стосується минулого як майбутнього: куди ми рухаємося, куди ми хочемо йти.
Роль Церкви
Церкви мали б займатися своєю безпосередньою роботою, тобто вони мали б формувати відповідальних громадян, які базують свою громадську позицію на засадах віри. Натомість конкретні питання історії, минулого, оцінок історії все ж таки потрібно залишити фахівцям. Ми дуже часто вступаємо в суперечки там, де просто бракує елементарного знання фактів.
