Нечестиве зачаття в обіймах Сталіна назавжди тяжітиме над РПЦ і її частинами по світу, — архимандрит Никанор (Мішков)

Проте він визнає, що не завжди мав такі погляди на українські справи. З 2003 року він є ченцем у Церногорському монастирі Святих безсрібників Косьми і Дам’яна, що належить до Софійської столичної єпархії. У 2008 році він став єромонахом, у 2016 ігуменом монастиря, а 2017 року з рук особисто Патріарха Неофіта отримав архимандритське достоїнство.

Його монастир був заснований ще у Середньовіччі і функціонував майже весь час, за винятком двох періодів, що тривали по кілька десятиліть, — у часи після 1739 року та після 1944 року. Відновлений як духовний осередок у 1997 році. Сьогодні Церногорський монастир є одним із найбільших за кількістю ченців у Болгарії.

Як зазначає о. Никанор, щодо подій в Україні, то він, як і більшість болгар, також був у полоні вікових російських наративів про «єдиний народ» та «неіснуючу державу». А зміни відбулися тоді, коли українське православ’я отримувало Томос про автокефалію.

— У 2018–2019 рр., коли Вселенська Патріархія розпочала процес надання автокефального статусу Церкві в Україні, у розпаленій полеміці «за і проти» я мав можливість ознайомитися з аргументами прихильників української церковної незалежності й об’єктивно змінив свої погляди.

Несправедлива агресія, яку російська держава здійснила у 2022 році, остаточно зміцнила мене в переконанні, що українська справа є істинною та справедливою. Я був першим духовним наставником у Болгарії, який засудив російське вторгнення, і коли колишній Видинський митрополит Даниїл спробував розмити відповідальність та спотворити правду про те, що відбувається в Україні, я публічно відмежувався від його позицій. Згодом його було призначено Патріархом.

— Отче, рік тому РІСУ писала про Ваш конфлікт з новообраним главою Болгарської Церкви — приводом стало те, що Ви приймали у себе в монастирі православних дітей з України, точніше зі Сум.

— Минулого року ми прийняли на 10 днів українських дітей у монастирі — те, що ми хотіли б зробити і цього року. Після чого я був покараний Патріархом двотижневим ув’язненням — формально за невиконання бухгалтерських записів. Але ця практика існує з самого початку існування нашого монастиря, і я успадкував її від попередніх двох ігуменів — єромонаха Іоана-Володимира та архимандрита Євгенія, і вона була з дозволу попередніх Патріархів Максима та Неофіта. Проте покарали мене аж тепер. І після цього випадку жоден болгарський монастир не наважився прийняти українських дітей, незважаючи на чудові умови, якими ми володіємо.

— А в чому полягала проблема, що Ви прийняли українських дітей, які живуть у фактично прифронтовій зоні? Що тут не так?

— Бо, мовляв, “неправильною” є наша громадська позиція як православних священнослужителів на підтримку справедливої справи України та її народу. Неправильно те, що ми викриваємо письмово та усно кожну підступну спробу знайти виправдання російській агресії, зрівняти жертву та ката, а також підступну нібито «духовну» байдужість до щохвилинних страждань цілого народу. Ми перешкоджаємо і своїми позиціями, і самим своїм існуванням.

У приймальні нашого монастиря, де кожен відвідувач може абсолютно безкоштовно отримати гарячий чай взимку, млинці або літній прохолодний суп, висять два українські прапори, які нам залишили на згадку страждаючі діти України — з їхніми іменами, написаними власноруч. У Болгарії є сили, які цілеспрямовано працюють проти солідарності та співчуття болгар до закривавленої України, і для них такі ініціативи, як ті, що ми реалізуємо, є вкрай неприємними.

— Неправильною з точки зору Патріарха Даниїла, але правильною з Вашої точки зору?

— З його точки зору, можливо, було неправильно те, що ми маємо власне бачення і ділимося ним з людьми, не чекаючи, поки «Церква вирішить». Адже вже п’ятий рік, як проливається невинна кров, але Болгарська Церква досі не може вирішити і не може висловити навіть жодного разу те, що не перестає повторювати Вселенський Патріарх, і що говорили обидва Римські Папи: що агресія є актом богоборства і є гріхом! Цікаво, що Синод у Софії знайшов слова щодо трагедії в Газі, але про набагато більшу трагедію в однокровної та одновірної України мовчить.

А на нашу думку, саме Церква є тією, яка не тільки мала категорично засудити російське вторгнення, але й мала звернутися з посланням особисто до Путіна, щоб він негайно припинив війну. Адже Болгарська Церква є старшою сестрою російської, і від нас, болгар, росіяни отримали і хрещення, і віру, і писемність. Константинополь лише керував цими процесами.

— Тут мушу уточнити: болгарські священнослужителі і книжники вплинули на формування Церкви на Русі, Київській державі — Московії тоді ще й близько не існувало. І пізніше митрополити-болгари підтримували Київську митрополії, а ось митрополити-греки підтримували амбіції московських князів. Тобто Московська Церква формувалася як піддержавна від початку, а Київська, як і Болгарська, були тими, що творили свої нації.

— Так само, як Київ отримав хрещення та книги з рук болгарських священиків, так і Москва, у свою чергу, отримала віру та писемність від Києва. Саме це я маю на увазі, коли кажу, що Москва є молодшою духовною сестрою Софії. Болгарські митрополити, яких було відправлено з Константинополя — Кипріян, Ісидор та Григорій, — у своїй місії зустрічали великий опір з боку московських удільних князів, які прагнули підпорядкувати Церкву своїм інтересам. Історія пам’ятає, як покірні їм архиєреї звільняли князів і боярів від присяги, даної перед суперниками Москви — щось, що суперечить Євангелію та етосу християнства.

Вже після падіння Константинополя та окатоличення Литовської Русі грецьке духовенство робить ставку на Москву як на нову силу та своєрідний політичний центр православ'я, але виявляється обдуреним у своїх надіях…

— Ця частина історії — це окрема тема, про що ми писали багато вже. Зокрема, як Константинополь підштовхував українських православних шукати підтримки у Москві і чим це все завершилося.

А як у вас складаються стосунки з керівництвом БПЦ після цього випадку?

— Жодних. Замість того, щоб підтримати нас, замість того, щоб прийти до дітей, принести їм солодощі чи якісь подарунки, вони вирішили звести з нами рахунки, причому найпідлішим чином — кидаючи тінь сумніву на наші фінансові справи, які є цілком законними. Я заблокував усіх там у митрополії — від Патріарха до секретаря. Не спілкуюся з ними і, скажу вам, — почуваюся щасливим і задоволеним життям. Поки що вони нас не турбували, але ми готові до наступного раунду, бо вони сповнені ненависті й не заспокояться.

Справа в тому, що в умах і серцях багатьох болгар Росія є ідолом, який витіснив Бога з першого місця. Вони покладаються не на Бога, а на Росію і Путіна — щоб ті прийшли і вирішили їхні особисті та життєві проблеми. Це ідолопоклонство. І коли українці не тільки відмовилися підкорятися і служити цьому ідолу, а й просто взяли й розбили його, зробивши посміховиськом на очах усього людства, злоба ідолопоклонників до України та всього, пов’язаного з нею, стала безмежною. Це питання психології.

— Які зміни відбулися у Болгарській Церкві з обранням нового Патріарха?

— Вибачте, але поки що нічого позитивного немає. Цей вибір не був сприйнятий схвально ані суспільством, ані в цілому в БПЦ. Патріарх Даниїл переміг з перевагою лише у 2 голоси, і це точно відображає настрої. Настало роз'єднання та роздроблення, кожна єпархія почала жити ніби своїм, ізольованим життям, значно зменшилася кількість спільних для всіх церковних подій. Патріарша Софійська єпархія більше року не може знайти протосинкела — всі запрошені відмовилися, а до багатьох гідних людей немає довіри — вони не є «своїми». Партійна атмосфера, не євангельська. Церква підтримується на штучному диханні завдяки фінансовій та інституційній підтримці держави. Але якщо і коли (неминуче) це зміниться, все завалиться, і як написано, її, Церкви, падіння буде великим!

У нашій Софійській єпархії влада перейшла в руки православних хунвейбінів — людей, яких попередній Патріарх Неофіт тримав подалі від управління єпархією, а тепер вони вирішують долі тих, хто в духовному плані стоїть набагато вище за них. Думаю, що лише страх — те, що фронт не рухається і «братська визвольна армія» ще дуже далеко, стримує їх від того, щоб провести справжню чистку в Церкві, подібну до тієї, що відбулася після приходу комуністів у 1944 році. Тому я й кажу — Слава Україні!

— Героям слава! У попередні роки у Болгарії був скандал з російським священнослужителем, які відверто працюють на кремлівські інтереси. Ваші політики та урядовці були обурені зверхнім ставленням Патріарха Кирила Гундяєва до Болгарської Церкви і держави. Яка ситуація зараз у ставленні до “русского міра”, зважаючи на церковні і політичні вибори?

— Болгарське суспільство ще з часів Відродження поділене на дві антагоністичні групи. Одні, які незмінно підтримують Російську імперію/Радянський Союз/Російську Федерацію, та інші, які завжди відчували себе європейцями і усвідомлювали підступну російську політику щодо Болгарії та її інтересів. Саме ці другі є рушійною силою болгарської історії: вони створили антиосманську революційну організацію, вони здійснили об’єднання Болгарії, вони вели війни за національне об’єднання, вони забезпечили приєднання країни до НАТО, ЄС і, нарешті, до єврозони. Русофільські політики принесли країні лише біди, такі як національна катастрофа 1913 року, що зумовила й крах національного ідеалу 1919 року. Прихильники Росії згодом вели війну проти болгарського суспільства у 1920-х роках, брали активну участь у створенні македонізму, винищували кращих представників нації після окупації Болгарії Червоною армією у 1944 році, пізніше спричиняють економічну катастрофу 1996 року та створюють мафіозно-олігархічну модель, яка й сьогодні душить Болгарію. Усі визнають економічний і соціальний підйом країни у 30-х роках ХХ століття, але мало хто запитує, у чому причина. А вона проста: у той час Росія була надто зайнята собою — голодомор, індустріалізація та чистки — і не могла займатися нами. І у нас все йшло добре.

На жаль, сьогодні є чимала частина суспільства, яка замінила байки про світле майбутнє на міфи про світле минуле і готова підтримувати політичні сили, які пропонують включення Болгарії в наратив про «русскій мір». Це пропагандистський міраж, паралельна реальність в уяві людей, бо ніякого «русского міра» на практиці не існує. У будинку болгарина сьогодні немає жодної речі, приладу чи апарату, вироблених у Росії. Але ця ілюзія є небезпечною, бо штовхає окремих людей і цілі суспільства до прийняття хибних рішень на основі уявних фактів та обставин, які, однак, можуть мати фатальний вплив на майбутнє всієї держави. Саме в такий складний період перебуває зараз і Болгарія, і на нас ще чекають дуже серйозні випробування та катаклізми. Нехай Бог відкриє очі та серця людей, щоб вони усвідомили правду!

— А як щодо діяльності РПЦ в Болгарії, чи не фіксуються спроби відновити церковно-агентурну мережу, яка була пошкоджена нещодавно? Маю на увазі висилку з країни російських кліриків.

— Новий представник Московської Патріархії в нашій країні — розвідник у третьому поколінні: його батько обіймав ту саму посаду в Софії у 70-х роках минулого століття. Сам він прибув сюди зі столиці шпигунства — Відня — і поводиться надзвичайно обережно. На відміну від своїх попередників, він тихіший за воду і нижчий за траву, тримається подалі від прожекторів і майже непомітний. Його роль, схоже, поки що полягає в тому, щоб утримати рубіж і не допустити переходу так званої Російської церкви в Софії повністю в болгарські руки, небезпека чого виникла наприкінці 2023 року.

Втім, щоб оцінити важливість цього форпосту російського впливу на Балканах (а Софія розташована майже в їхньому географічному центрі), можна припустити, що вибір саме Даниїла на посаду нового Болгарського Патріарха, за наявності набагато якісніших русофільських кандидатів, ніж він, був нав'язаний російськими спецслужбами саме тому, що в якості Софійського митрополита він не зазіхне на Російське подвір'я — чого не можна було сказати про його попередника Неофіта. Але це дуже неприємна для роздумів лінія, оскільки й смертельна хвороба попереднього Болгарського Патріарха почалася саме в той час, після вигнання російських шпигунів у рясі та призначення його підписом цілком болгарського кліру в Російській церкві. Гнітючі думки…

— Минулого року болгарські журналісти описали діяльність в країні російських пропагандистів з мережі т.зв. Союзу православних журналістів, зареєстрованого на Кіпрі і керованого російськими агентами. Чи відчуваються впливи російських православних медіа в Болгарії?

— Цей так званий «Союз журналістів», а насправді головний пропагандистський рупор ФСБ/ГРУ/СЗР у релігійній сфері, є надзвичайно ефективним інструментом у руках Путіна для маніпулювання віруючими та суспільствами у вільному світі.

Це саме ті вовки в овечій шкурі, про яких йдеться в Євангелії і яких нас застерігають. У демонічно винахідливий спосіб ці нібито журналісти (не названі) видають себе за захисників «переслідуваної» УПЦ МП, при цьому їм вдається ввести в оману західну громадську думку, що йдеться про справжні релігійні переслідування — тему, до якої у вільному світі існує надзвичайно висока чутливість. У цьому їхньому успіху об’єктивно допомагає необізнаність західної людини та її повне незнання механізмів, за допомогою яких релігія використовується як інструмент денаціоналізації, асиміляції та політичної індоктринації. Те саме ми бачимо в Чорногорії, де місцеві жителі реагують, але також залишаються незрозумілими.

Причина цього полягає в тому, що люди на Заході не знають специфіки православ'я, яке, на відміну від католицизму та протестантизму, є набагато більш етатистським та етнофілетичним, щоб не сказати відверто націоналістичним за своїм характером. Чи потрібно нагадувати про ентузіазм, з яким православне духовенство з найрізноманітніших юрисдикцій зустрічає Адольфа Гітлера — Микола Велімірович із Сербської Церкви, Анастасій Грибановський із Російської Закордонної Церкви та афонські ченці пишуть йому листи захоплення, закликаючи його на допомогу проти «безродних космополітів», або на захист своїх національних інтересів — проти болгар у випадку зі святогорськими отцями.

Пам'ятаю, що про мене писали після того, як Патріарх Даниїл покарав мене через українських дітей — що я нібито злодій, що проти мене велося слідство і що там ще не було — повна брехня. Правда в тому, що й досі я не отримав звіт внутрішньої єпархіальної ревізії, щоб мати змогу відповісти на питання, які, можливо, були б у ньому поставлені. Але ви ж не думаєте, що якби було як, то давно б мені «відрубали голову» через якесь канонічне покарання чи звинувачення у фінансових зловживаннях? Просто їм немає за що зачепитися, але вони оптимісти і шукають — вже півтора року не дають мені відпустки з Софійської єпархії, і справи йдуть до того, що я шукатиму захисту в суді за порушені права людини. Але якщо ти читаєш і віриш СПЖ, я — зрадник або вигнанець, і ледь не відбуваю вже покарання за розтрату… Насправді я маю письмову подяку від попереднього Патріарха Неофіта та від єпархіальної ради за добре управління монастирським майном і за захист матеріальних інтересів святої обителі. Це те саме, що називати чорне білим, і СПЖ робить це дуже добре.

Для мене їхні справи сатанинські не тільки через брехню та наклепи, які вони пишуть, і їхню боротьбу проти канонічних засад Православної Церкви, але особливо через їхню пекельну роль у наклепі на Україну та підриві підтримки західної громадської думки щодо українців, чия кров проливається щодня (а це має вирішальне значення в демократичних країнах). Швидше я дивуюся, чому західні служби сплять і дозволяють безкарно здійснювати цю маніпуляцію віруючими з боку структури, яка не випадково заборонена в самій Україні.

— Наскільки активно ця та подібна пропаганда впливає на болгар, чи є такі кола в Церкві та суспільстві, які працюють на її поширення?

— Ця пропаганда є особливо ефективною в Болгарії та загалом у країнах, які в минулому зазнавали інформаційного впливу з боку російських/радянських служб і де симпатія до Росії традиційно сильна. Акцент пропаганди полягає в тому, щоб допомогти тим верствам населення, які схильні до емоційної симпатії до Росії, знайти опору, підставу або моральне виправдання для свого проросійського вибору перед обличчям абсолютно непривабливих фактів агресії, відвертих звірств і військових злочинів, скоєних російською армією в Україні. І справді, після початкового ошелешення та шоку від російських бомбардувань мирних українських жителів — далеко від «лінії зіткнення» на Донбасі, прихильники Путіна, які в перші дні війни буквально оніміли, отримали свої опори на кшталт: «де ви були вісім років» та «українці самі винні», і швидко відновили свою сміливість, я б навіть сказав — нахабство, щоб стати на бік відвертих вбивць у Кремлі.

На превеликий жаль, БПЦ не залишилася осторонь цієї «кампанії з реабілітації» агресора, і тодішній Видинський митрополит, а нинішній Болгарський Патріарх Даниїл, видав циркуляр (sic!), в якому відстоював тезу про «спільну провину» та «примус Росії до нападу». Це був важливий сигнал проросійським силам у БПЦ, що з найвищих ешелонів дано дозвіл відступити від Євангелія на користь нової єретичної ідеології «священної війни». На жаль, тоді ніхто не відреагував адекватно на це, як і на численні подальші медійні виступи Видинського митрополита — у тому числі його заочну суперечку з Афонськими ченцями в годинному кліпі на YouTube, в якому він повторював слово в слово кремлівські тези, що виправдовують війну і перекладають відповідальність за її початок та продовження повністю на українську сторону.

Справедливості заради слід зазначити, що попри своєчасне інформування, українська держава не вжила відповідних заходів — а саме включення (тодішнього) митрополита Даниїла до санкційних списків, що мало бути прийнято й ЄС і логічно завершилося б його відставкою з митрополичої кафедри (оскільки він не мав би легітимності підписувати відомості про зарплати в своїй єпархії, що надсилаються з державного бюджету). Натомість сьогодні ми бачимо його на вершині Болгарського Православ’я, за що слід привітати російські служби з чудовим успіхом!

Чи колись хтось в Україні буде притягнутий до відповідальності за проігноровані сигнали, я не знаю. Але знаю, що якби на цю пропаганду було зреаговано адекватно і вчасно, зараз багато чого в Болгарії та в болгаро-українських відносинах було б інакше. Зрештою, в Болгарії ніколи не застосовувалася ст. 419а Кримінального кодексу, під дію якої підпадають дії майже всіх проросійських пропагандистів — як світських, так і церковних.

— Коли відійшов до вічності Патріарх Неофіт, на похорон на запрошення Вселенського Патріарха приїхав також предстоятель Православної Церкви України Митрополит Епіфаній. Як тоді віднеслися до його візиту в Болгарській Церкві?

— Не знаю, якою була мета цього запрошення і яке це справило враження на Всесвятішого Патріарха Варфоломія, але приїзд Київського митрополита Епіфанія чудово послужив справі обрання митрополита Даниїла — найзапеклішого ворога ПЦУ — Болгарським Патріархом! Як я вже казав у день його обрання, все було як за підручником КДБ.

У місяці, що передували патріаршим виборам, було успішно створено психоз, що БПЦ різко змінить свій курс у напрямку зближення з Фанаром, визнання ПЦУ та відновлення своєї участі в екуменічному діалозі — все те, що роками таврувалося як «відступ» і «пришестя Антихриста».

Посилення фанатичної (і водночас антизахідної) пропаганди в Болгарії почалося незабаром після мюнхенської промови Путіна (2007), не зустрічаючи жодного протистояння з боку вищого церковного керівництва, за винятком певних заходів, які вжив у своїй єпархії Патріарх Неофіт у 2017 році. Але вже наступного року почалися і його проблеми зі здоров’ям, що призвели до його передчасної смерті.

У дні перед виборами нового патріарха настрої серед віруючих у нас були майже апокаліптичними. У Слівені було скасовано цілком законні вибори кандидата на нового митрополита, який симпатизував Росії, п’ятеро болгарських архиєреїв спільно відслужили літургію з представниками ПЦУ в Стамбулі, а на довершення всього сам митрополит Епіфаній з’явився в Патріаршій катедрі в Софії. Мобілізація проросійського табору була повною: спочатку було обрано трійку, в якій усі троє мали різний ступінь симпатій та залежності від Росії, а потім на самому виборчому соборі найрадикальніший і безкомпромісний серед них був обраний новим патріархом з мінімальною перевагою.

Можу сказати лише одне: будьте обережні з дарами данайців! Припускаю, що БПЦ може й підписати рішення Собору на Криті, але визнати ПЦУ канонічною Церквою — можливо, лише після закінчення «ери Путіна».

— У той же час зараз Патріарх Даниїл гарно зустрічається і супроводжує Патріарха Варфоломія. Що можете сказати про цю зустріч і візит?

— Послухайте, якщо піар-команді Патріарха я без вагань поставив би двійку, то його церковно-канонічним радникам не можу не дати найвищу оцінку.

Після певних вагань на самому початку та деякої затримки Патріарх Даниїл дуже швидко зорієнтувався в реальній ситуації міжправославних відносин і здійснив свій мирний візит до Фанару, а потім і другий візит – виключно з доброї волі, щоб взяти участь в особистому святі Патріарха Варфоломія. Це стрімка зміна курсу — за словами деяких, за наказом або з дозволу Москви, але в будь-якому разі для більшості віруючих як у Болгарії, так і в усьому світі, це стало величезною несподіванкою. Очікувалося, що у своїй поведінці Патріарх Даниїл буде слідувати лінії, окресленій Сербським Патріархом Порфирієм, який ані не здійснив візиту миру до Вселенської Патріархії, ані не співслужив з Патріархом Варфоломієм чи його архиєреями. Натомість він продемонстрував майже синівську прихильність до тієї самої людини, яку ще позавчора безжально критикував. І не лише словами, а й тим, що подав себе як того, хто разом з Вселенським Патріархом вітає та проводжає свого румунського тезку, Патріарха Даниїла, на острові Імврос. Він виглядав ніби близький родич Вселенського Патріарха, а Румунський Патріарх — як гість. З боку здавалося, ніби болгари знову є частиною Церкви-Матері, а їхній патріарх — просто екзарх прототрону.

Цей жест можна тлумачити як свідоме самоприниження Патріарха Даниїла, як знак смирення та прохання про прощення за попередню неналежну поведінку. У грудні, під час візиту миру на Фанар, Даниїл пообіцяв Вселенському Патріарху особисто винести на обговорення в болгарському Синоді питання про визнання рішень Критського собору 2016 року, на якому Болгарська Церква тоді відмовилася бути присутньою. Це досі не виконано, і це може певною мірою пояснити поведінку Болгарського Патріарха на Імвросі.

Так чи інакше, для БПЦ зовнішнє визнання — і саме з боку того, хто легітимно може представляти світове православ’я, — має вирішальне значення. Це так, оскільки канонічний Синод у 90-х роках минулого століття програв юридичну війну з розкольниками і остаточним рішенням вищої судової інстанції був оголошений нелегітимним, що зумовило прийняття спеціального (і оскарженого в ЄСПЛ) закону про релігійні конфесії у 2002 році, що дає можливість канонічній БПЦ існувати в болгарському правовому просторі попри рішення Верховного суду. Проте замість національної реєстрації БПЦ повністю покладається на так зване «канонічне визнання» ззовні, щоб легітимізуватися в болгарському суспільстві. Це і є причиною того, що, попри всі очікування, і ніби на зло своїм найзавзятішим прихильникам, Патріарх Даниїл не може йти слідами свого сербського побратима.

Звісно, не слід нехтувати й віковими традиціями візантійської дипломатії, а також суто людськими якостями Патріарха Варфоломія, який зумів привернути до себе навіть такого непривітного чоловіка, як Даниїл, що майже не посміхається. Однак Болгарський Патріарх вміє добре прораховувати, оскільки дуже скоро «у гру» як кандидати на патріарший престол увійдуть митрополити, які мають незрівнянно більшу підтримку серед тих, хто приймає рішення в Болгарії, ніж він сам. Без знакової підтримки Церкви-Матері Патріарх Даниїл став би легкою здобиччю для своїх молодших і амбітних колег.

— Тобто влада Патріарха Даниїла не така міцна, як би йому хотілося. І він залежить від ставлення своїх молодих єпископів. Враховуючи це і ті обставини, які були перед його обранням, як Ви описали, то загалом його проросійська позиція в Болгарській Церкві не є твердою. А наскільки болгарські політики і урядовці підтримують його, чи має він політичне лобі?

— Безумовно, влада Патріарха далеко не така велика й сильна, як він би хотів. Перш за все я б зазначив, що його прерогативи чітко окреслені і в певному сенсі обмежені Статутом БПЦ, який згідно зі ст. 10 Закону про віросповідання має юридичну силу підзаконного нормативного акта. Багато разів вже Патріарх Даниїл показав, що не знає добре цей документ, або що не бажає бути обмеженим його приписами, але все буде інакше, якщо проти нього виступить мотивована відстоювати правила сила з середовища БПЦ. Тоді Патріарху доведеться поступитися, бо закон є закон, і немає політичної сили, яка б його підтримала, якщо він вирішить потайки призупинити дію церковного статуту. Іншими словами, із відходом тандему Борисов-Пеєвський (двох дуже забобонних політиків) Патріарх Даниїл залишається без політичної підтримки — він зможе розраховувати лише на інституційну підтримку, якою користується Церква в нашій країні. Але вона обмежена.

Хоча з новим болгарським прем'єром вони, здавалося б, належать до одного й того ж проросійського суспільного лобі, але Радев не допустить, щоб держава принижувалася і йшла на поступки Даниїлу так, як це відбувалося раніше і що дратувало суспільство. У цьому сенсі нова влада в Болгарії є набагато більш секулярною і, в хорошому сенсі цього слова, нейтральною щодо віросповідань. Не випадково команда прем'єр-міністра ввічливо відмовила священикам з БПЦ освятити водою його кабінет. За традицією болгарські військові відрізняються сильними атеїстичними поглядами.

— Терористичні дії Російської Федерації щодо України є благословенні Кирилом (Гундяєвим) та численними іншими архиєреями РПЦ МП. У той же час у світі нерідко виходять публікації, навіть книжки, в яких звучать звинувачення особисто Кирила у єресях та через його пропаганду “русского міра”. Проте це більше нагадує звинувачення Путіна — мовляв, він винен у війні, але росіяни назагал ні. Так і з Кирилом — він благословляє війну та агресію, а РПЦ загалом майже біла і пухнаста. У той же час, навіть ті з кліру РПЦ, які виступили проти війни або навіть були з РПЦ викинуті, не виключено, що також є імперцями у поглядах і не сприймають право українців бути окремою нацією з автокефальною Церквою.

Як на Вашу думку, наскільки в самій РПЦ впливою є антивоєнна і антиімперська позиція?

— Дивіться, під час її створення 4 вересня 1943 року Московська Патріархія була побудована таким чином, щоб у ній від самого початку не могло бути жодних інших «впливових позицій» — чи то провоєнних, чи то антивоєнних, окрім позиції керівництва. Товариші Сталін, Берія та Карпов взагалі не передбачали РПЦ як якийсь острів вільної совісті в радянському тоталітарному морі. На РПЦ покладалися певні завдання та надії, які були безпосередньо пов’язані з радянською державою та її внутрішньо- і зовнішньополітичними цілями. Не випадково трохи пізніше створюється й горезвісний Відділ із зовнішньоцерковних зв’язків РПЦ (якого не існувало до більшовицького перевороту) під керівництвом і опікою особисто Лаврентія Павловича.

Виконання поставлених державою завдань не було б гладким або навіть можливим, якби в Російській Церкві була допущена свобода совісті або визначення цілей, відмінних від тих, що їх встановлював Комітет у справах релігій — наприклад, згідно з євангельськими принципами. Тож у Московській Патріархії, звісно, можуть існувати різні смаки та течії, і ми знаємо багатьох їхніх лідерів, які користуються медійною популярністю, але жоден із них не має «впливової позиції». У той момент, коли якийсь духовник задира носа і вирішує, що може впливати на Церкву «знизу вгору», його доля вирішена, незалежно від того, скільки впливових олігархів, губернаторів, міністрів чи народних мас стоїть за його спиною. Нагадаю лише про ігумена Сергія Романова з Уралу, який зараз перебуває у в’язниці.

Нечестиве зачаття в обіймах Сталіна назавжди тяжітиме над цією структурою, а також над залежними від неї, що знаходяться за межами Російської Федерації.

Це і є причиною сумного становища УПЦ МП на цей момент — жодна серйозна і поважаюча себе держава не могла б допустити існування подібної структури на своїй території без серйозного ризику для національної безпеки. Як би не були щирі у своєму патріотизмі її лідери, як би не були фанатично віддані її послідовники нібито «чистому православ’ю», проблема полягає у духовному ДНК. Він є сталінським.

Що стосується єресей Патріарха Кирила — на жаль, оскільки він є предстоятелем цієї Церкви, і за римо-католицьким зразком його ім’я згадується кожним її служителем на кожному богослужінні, то всі стають причетними до його лжевчень. Якщо збереться Собор Пентархії, щоб судити його, під осуд потрапить і вся повнота Московської Патріархії аж до останньої бабусі в Петропавловську-Камчатському.

— Щодо УПЦ МП, який її статус зараз, як її визнають у Болгарській Церкві? Чи відбулися зміни у ставленні до неї після т.зв. Собору у Феофанії в травні 2022 р.?

— Послухайте, як би мені не хотілося це говорити, бо я усвідомлюю, якими будуть наслідки на повсякденному рівні для багатьох братів і їхньої пастви, але в очах світового православ’я УПЦ МП визнається канонічною Церквою лише в тій мірі, в якій вона є підрозділом Московської Патріархії!

Маємо чітку паралель із Церквою в Північній Македонії — доки вона перебувала поза євхаристійним спілкуванням зі своєю кіріархальною Церквою в Белграді, всі вважали її схизматичною і уникали спілкування з нею. У той момент, коли вона була прийнята до канонічного спілкування — але все ще без Томосу, — вона була прийнята як автономна митрополія Сербської Православної Церкви, і вже з її кліриками можна співслужити. А яке ставлення до цього у БПЦ? Ну, я досі не чув, щоб Болгарський Патріарх Даниїл згадував митрополита Онуфрія як одного з православних предстоятелів. Зрозуміло, чи не так?

А яке ставлення до цього у самої Московської Патріархії? Хм. Можливо, ви мені не повірите, але це не так, як у тих дурних російських церковних блогерів. А тепер уважно читайте текст! У Російській Церкві є один такий видатний святий і сповідник — Патріарх Тихон. Отже, в один дуже неспокійний час він видав указ, який ніхто ніколи офіційно не скасовував. Це Указ № 362 від 20.11.1920 р., згідно з яким частини Російської Церкви, якщо через особливі обставини — такі як перебування по той бік фронту — не можуть підтримувати зв’язок із центральною церковною владою, можуть перейти до самоврядування, де-факто до автокефалії! Розумному цього достатньо. Тепер вам зрозуміло, в якому канонічному — підкреслюю, цілком канонічному — становищі перебуває митрополит Онуфрій? Шкодую, що розкрив вам це!

— Тобто, УПЦ МП для світу є частиною РПЦ, а в умовах війни і неможливості мати нормальний зв’язок з Церквою-Матір’ю, вона може бути в статусі як РПЦ Закордоном — тимчасова автономія чи автокефалія. Проте це все ж потрібно проголосити. Натомість вони забрали зі статуту перед державою згадки про єдність з РПЦ, але залишився пункт 1.1, де власне і є цей зв’язок збережений — грамота Алексія ІІ за 1990 р. про самоуправність УПЦ в лоні РПЦ.

Як Ви думаєте, чи зможе піти УПЦ МП на канонічне проголошення саме автокефалії? Як Ви бачите її майбутнє, які кроки для неї вважаєте оптимальними?

— Я вам пояснив, що вони можуть цілком «канонічно», на підставі указу Патріарха Тихона, виданого 100 років тому, самостійно керувати собою. Конкретна форма не має значення.

На жаль, УПЦ не може стати канонічно автокефальною Церквою, оскільки згідно з усталеною й освяченою століттями практикою Томос про автокефалію за відсутності Вселенського собору видає Патріарх у Константинополі. Але він уже видав такий Томос для Церкви в Україні 6 січня 2019 року, а, як ми знаємо зі Символу віри, Церква є лише одна. Не може бути двох Церков на одному й тому самому місці в один і той самий час. Тож я не бачу жодної можливості для УПЦ митрополита Онуфрія самостійно вести своє канонічне життя поза межами Московської Патріархії.

Хоча це й дуже важко, єдиний правильний шлях — це взаємне визнання, примирення та об’єднання двох канонічних церковних структур в Україні — автокефальної ПЦУ та московської митрополії в Києві, при цьому протягом певного періоду часу має зберігатися певна форма адміністративної самостійності УПЦ від ПЦУ. Але митрополит Онуфрій під час богослужінь повинен згадувати митрополита Епіфанія як свого предстоятеля. Це канонічний шлях, іншого розумного шляху немає.

Потрібні прощення і любов, на жаль, навіть до ворогів. Але ж саме до цього закликає нас і це заповідає нам Христос! Нехай українські єпископи ставлять свою любов і послух Христу вище за свої прив’язаності та власну впертість!

— Впродовж останніх кількох років в Європі виникало немало скандалів, пов’язаних зі шпигунською діяльністю кліру РПЦ. Про болгарський приклад ми вже згадували. А були ще в скандинавських країнах, Фінляндії, Чехії, Франції та інших. При чому це тільки ті випадки, де ця шпигунська мережа виявила себе. Чи можна сказати, що в Європі зрозуміли яку роль відіграє РПЦ в діяльності російського режиму, чи все таки переважно її сприймають як церковну інституцію?

— На жаль, я не впевнений, що люди в Західній Європі усвідомлюють, наскільки все в Росії — за традицією Радянського Союзу — просякнуте щупальцями тоталітарного восьминога. Вони не пережили тих часів і не мають життєвого імунітету. А це дуже небезпечно, бо під маскою свободи совісті та релігійних переконань російські спецслужби інтенсивно використовують мережу церков Московського Патріархату в Європі для широкого спектру діяльності, спрямованої проти цілісності західноєвропейських суспільств та проти безпеки країн Західної Європи: від відвертого шантажу до найвитонченіших маніпуляцій громадською думкою за допомогою контактних аудиторій.

— Отче Никаноре, нещодавно ви опублікували на своїй сторінці у соцмережі два розлогі коментарі, фактично статті, з приводу діяльності Патріарха Єрусалимського Теофіла ІІІ.

Як на Вашу думку, чому він так активізувався у церковно-політичній сфері? Хто зацікавлений у такій його активності?

— Єрусалимська Патріархія посідає особливе місце серед помісних Православних Церков, оскільки її резиденція розташована у святому місті Єрусалимі, де відбувалися основні євангельські події, а також тому, що вона володіє храмом Гробу Господнього. Водночас вона змушена співіснувати з безліччю інших християнських Церков — у місті, крім православної, є ще латинська та вірменська патріархії, а також мусульманська та юдейська більшість. Різноманіття релігій та культур у Єрусалимі надає Патріархату космополітичності та екуменічності.

Цим користуються певні сили, що діють у православному світі, кінцевою метою яких є повне переформатування Православної Церкви та реорганізація її вікового канонічного порядку. Цим силам не до вподоби, щоб першість за честю та особливими прерогативами й надалі належала Константинопольській Патріархії, оскільки її унікальне положення в мегаполісі Стамбулі — частина Турецької республіки, за активної підтримки Грецької держави, а з 1945 року — і Державного департаменту, робить її важко контрольованою і майже недоступною для захоплення зсередини. А зазначеним силам надзвичайно потрібне Православ'я в якості заміни для скомпрометованої комуністичної партії, як фіговий листок для прикриття неоімперських амбіцій і як своєрідний «соціальний цемент», що закріплює політичний статус-кво у формально найбільшій православній державі.

Не широко відомо, як і за допомогою чого Єрусалимський Патріарх Теофіл змушений виконувати роль другого верховного, або паралельного авторитету всередині Православної Церкви, ймовірно, йдеться про методи, які добре відомі історії з найдавніших часів. Дехто намагається виправдати його поведінку страхом перед можливим вторгненням Російської Церкви на Святу землю на зразок того, що сталося з Олександрійською Патріархією, але поведінка Теофіла Єрусалимського видається набагато більш обґрунтованою, порівняно з таким занепокоєнням. Те, що він демонструє, — це повне ігнорування усталеного церковного порядку та елементарних норм ввічливості й братолюбства, а іноді й дипломатичного етикету та громадянської лояльності — як це було у випадку з посиланням на законодавство Омара в присутності турецького президента Ердогана, що принижує ізраїльський суверенітет, — свідчить на користь гіпотези, що він користується чиєюсь дуже серйозною підтримкою.

Як то кажуть, «у нього дуже сильна спина».

Його поведінку можна пояснити або його таємною залежністю від Кремля — судячи з того, на чию користь і за чий рахунок спрямовані його дії, або наявністю більш глобального плану зміщення духовних акцентів і зниження духовного авторитету старих християнських кафедр у Римі та Константинополі, які не йдуть на поступки світовій еліті, на користь піднесення Єрусалима — і саме в його східно-православній версії. Яка, втім, є достатньо екуменічною, щоб «вмістити всіх». Якщо це друге, то воно, безумовно, має апокаліптичний відтінок.

Те, що важливо знати широкій публіці, і що підкреслює сказане досі, — це те, що Єрусалимська Патріархія є наймолодшим партнером серед стародавніх патріархій, або так званої «Пентархії». Тобто навіть якщо припустити, що з якоїсь реальної причини Вселенська Патріархія не може виконувати свої канонічно визначені функції, логічно, щоб її місце та її роль перейшли до наступної за порядком у диптихах — а це Олександрійська Патріархія, за нею йде Антіохійська, і лише після цього на керівну роль міг би претендувати Єрусалимський Патріарх. Так само, як при відпадінні Риму від Пентархії після 1054 р. його місце займає наступна за ним кафедра — Константинополь.

Отже, на наших очах розгортається сценарій, який можна було б назвати «революційним», а в церковних термінах — розкольницьким. Подивіться, інститут Церкви як боголюдський організм зі своїм земним проявом у нашому матеріальному світі має ключове значення для визначення православної доктрини, тобто сама Церква має останнє слово у питаннях віровчення та догматики — а це є сутністю кожної релігії. Бо не Церква є «там, де є правильне віросповідання», а насправді правильне віросповідання є там, де є Церква. Саме видима, відчутна Церква. Тобто боротьба ведеться не просто за клерикальну владу між Константинополем і Москвою — боротьба ведеться за те, хто матиме останнє слово в оцінці кожного життєвого явища з точки зору Євангелія — чи є воно «священним», «богоугодне», чи, може, «безбожжя» і «гріх». І саме тут Єрусалимська Патріархія вступає в сутичку як союзник Москви, який, можливо, має свої власні рахунки.

Оскільки для Москви перехід церковної першості від Константинополя до Єрусалима є лише проміжним кроком на шляху до остаточного піднесення Московської кафедри не просто як найновішого, «Третього Риму», а як «Православного Ватикану». Єрусалим, очевидно, має своє бачення цього питання, намагаючись використати силу Москви, але виключно на свою користь. Якщо виявиться, що Патріарх Теофіл не залежить від російських спецслужб, тоді, очевидно, діє другий сценарій, який ми зазначили, а саме — дуже потужні наднаціональні чинники хочуть бачити Єрусалим як єдиний релігійний центр світу.

Якою б у кінцевому підсумку не виявилася правда про мотиви Патріарха Теофіла III, одне має бути для нас цілком зрозумілим: вони не мають нічого спільного з богослов'ям!

— Як Ви думаєте, чи ці вже сотні знищених війною храмів в Україні, чи тепер обстріляна росіянами Києво-Печерська лавра — чи це якось може вплинути на оцінку російських агресорів у світовому православному середовищі? На оцінку цієї війни або на підтримку України серед православних країн?

— Обстріл Києво-Печерської лаври викликав несподівано бурхливу реакцію у всьому світовому співтоваристві. Навіть ЮНЕСКО, під егідою якої перебуває монастирський комплекс, офіційно засудило цей варварський акт. У Болгарії, делікатно дочекавшись якогось спільного Синодального звернення, з рішучими словами на підтримку страждаючого українського народу виступив Русенський митрополит Наум. Цей святотатський акт російських агресорів змусив замовкнути й виправдовуватися навіть оплачуваних рупорів російської пропаганди.

Дійсно, таке посягання на святиню з боку тих, хто нібито веде «священну війну» за «захист православ’я», є незрозумілим. Досі руку на Лавру піднімали лише братовбивця Андрій Бого-«любський», татари та більшовики… а тепер ще й богоненависник Путін. Громадська думка в Болгарії гостро поставила питання перед Патріархом Даниїлом та перед усім Святим Синодом щодо відсутності адекватної реакції з їхнього боку.

А я думаю, що, можливо, Бог допустив, щоб це сталося, аби світ нарешті зміг сказати «досить» і загнати бункерного щура в кут. Подивіться, як добре пройшла зустріч Трампа із Зеленським у форматі «Великої сімки»…

— На завершення, на тлі не дуже веселих подій і процесів у міжправославних і православно-державних відносинах, чи якась сфера, де справи були б кращі, умовно оптимістичні?

— Гадаю, що якщо ми шукаємо якусь особливу сферу, то це — ситуація на фронті та загалом співвідношення сил на полі бою. Незважаючи на величезну напругу та тяжкі втрати, Україна витримує тиск і дедалі очевидніше перетворюється на нового Давида, який перемагає чекістського Голіафа. Але мої думки спрямовані в інший бік. Я черпаю оптимізм із віри в Живого Бога, Який ніколи не покидає Своїх дітей і Який противиться гордим, а смиренним дарує благодать!

Я думаю про вашого президента Зеленського, «комедіанта», який своєю гідною поведінкою просто розбив усі можливі стереотипи, що склалися протягом століть. Я бачу, як сильно Бог любить цю людину, яка ще не знає Його так, «як слід» — любить її за її людяність і гуманність, за її жертовність і вимушену мужність. Чи знаєте ви, що між липнем 1940 року та червнем 1941 року інший чоловік, який стояв на чолі своєї країни, був зовсім, але зовсім сам, протистоячи найефективнішій і найпотужнішій військовій машині свого часу. І він не схилив голову перед силою, не піддався спокусі прийняти простягнуту руку «миру» від агресора. І дожив до того, щоб побачити свого ворога поваленим у пил. Однак нині українське керівництво, на мою думку, більше за Черчилля — саме настільки, наскільки сьогоднішня Україна незначніша порівняно з тодішньою Британською імперією.

До речі, зовсім не випадково, що Сполучене Королівство є найпослідовнішим і найвідданішим союзником українського народу. Просто британці відчувають історичну аналогію. Я знаю, що ваш народ втомився від страждань, зневірився у владі й дуже розгніваний, але благаю вас, потерпіть ще трохи! «Хто витримає до кінця, той буде врятований!», — обіцяє наш Спаситель. Україна буде врятована, перемога буде за героїчний український народ — і заради чудових дітей.

— Амінь!