Українська делегація взяла участь у європейському воркшопі щодо примирення навколо подій в історії Європи, які обтяжені тягарем кровопролиття та ненависті.
карЗустріч відбувалася в Освєнцімі (Польща). Олег Турій, віце-ректор Українського католицького університету з наукової роботи, поділився з РІСУ міркуваннями про цю подію та, зокрема, про питання історичної пам’яті в Україні.
На конференції зустрілися люди, які дивляться на тяжкі проблеми минулого з християнської перспективи. Важливо було поговорити про досвід і про роль Церков, віри як у той час, так і про те, яку роль сьогодні християни чи організовані церковні спільноти мали б відігравати у пошуках цього примирення щодо минулого і, очевидно, примирення сучасного, яке дуже часто є обтяжене тим минулим. Організатором конференції була новостворена німецька фундація імені Максиміліана Кольбе. Ця фундація створена німецьким єпископатом, але з участю також й тих фондів, які були залучені до відшкодування жертвам нацизму. І хоча формальний процес відшкодування вже завершений, створено фонд Максиміліана Кольбе, щоб плекати подальші контакти та працювати у напрямку примирення і подолання наслідків Другої світової війни.
Основною темою дискусії була свідомість народів про минуле, яке місце займають події цього минулого в сучасних поглядах і як вони впливають на сприйняття, на взаємини один з одним. Обговорювалися моделі примирення, як саме воно відбувається, що таке прощення, адже прощення автоматично веде до примирення, чи забуття також належить до прощення, питання покаяння та інше.
Для українців важливо було обговорити польсько-українські стосунки, формально досить добрі, які налагодилися після здобуття Україною незалежності, а з іншого ті реальні проблеми, які все ж таки існують чи час до часу виникають і потребують вирішення, реакції, зокрема, і реакції християнських спільнот, єрархій, а також мирянських середовищ. Ми дуже часто чуємо з польського боку різні галасливі заяви, але насправді це заяви маргінальних групок, які мультиплікуючись через медіа, створюють фальшиву картину суспільної думки. Насправді в середовищах інтелектуальних та близьких до Церкви, але разом з тим відкритих до якогось ширшого європейського контексту, є велика симпатія до України, до українців, до демократичного розвитку України, саме до перспектив такого розвитку, є усвідомлення загроз, які очевидні сьогодні в Україні.
Щодо російсько-українських стосунків, існують спроби почати діалог. Це ще не настільки структурований і не настільки вироблений діалог як це в українсько-польському випадку. Перешкодою є українська роздрібненість і дуже сильний, керований російською державою, процес одержавлення історії. І тому ці розмови ведуться радше в колі інтелектуалів, а вони не мають поки що якогось виходу на ширші академічні спільноти і також тому, що ці спільноти ще дуже тяжіють до того радянського минулого, з якого не можуть ніяк звільнитися.
В Україні є питання суті того, що ми називаємо історичною пам’яттю. Для нас найбільшою є проблема внутрішнього діалогу, пошуку якихось спільних координат для пам’яті про минуле і для будування спільного майбутнього в українському суспільстві.
Нам потрібно вирішити, чи ми керуємося європейськими принципами й засуджуємо тоталітаризм в його різних проявах, чи ми говоримо про один режим, як деякі великі єрархи кажуть, що той був людиноненависницький, а той - просто поганий і таке інше.
В Україні ми виразно бачимо дві полярні точки зору. Ми маємо ультранаціоналістичний підхід, виплеканий в діаспорі в певних середовищах, і з іншого боку, типовий радянський підхід. І ми тепер спостерігаємо дві тенденції. З одного боку, бачимо як під тиском Росії цей радянський спосіб мислення поєднується з імперським і будує новий неоімперський православно-цивілізаційний дискурс. А з іншого боку, ми бачимо як все ж таки певні середовища, не відхрещуючись від національного, хочуть інтегрувати українську перспективу в загальнодемократичний, загальноєвропейський процес. Це основна дилема, яку ми маємо. Насправді вона не стільки стосується минулого як майбутнього: куди ми рухаємося, куди ми хочемо йти.
Церкви мали б займатися своєю безпосередньою роботою, тобто вони мали б формувати відповідальних громадян, які базують свою громадську позицію на засадах віри. Натомість конкретні питання історії, минулого, оцінок історії все ж таки потрібно залишити фахівцям. Ми дуже часто вступаємо в суперечки там, де просто бракує елементарного знання фактів.