Родина Антона Черезова просиділа два тижні в підвалі з дітьми, одній з яких – 8 місяців. Свою історію виїзду з окупованого села з-під Києва Антон пам’ятає в найменших деталях. Та кошмар війни для нього почався раніше, ніж для інших членів його сім’ї. Антон – працівник ДП «Антонов».
24 лютого він якраз ніс варту біля складу паливно-мастильних матеріалів у Гостомельському аеропорті, де знаходився наш легендарний літак «Мрія» — найбільший літак у світі. Стоячи з колегою надворі, близько сьомої ранку, Антон відчув пронизливий свист, підніс голову догори і побачив сіру ракету з невеликими крилами. Вона влучила у військову частину неподалік. Розпочалося вторгнення РФ в Україну. Антон розповідає, що коли його вахта закінчилася о 9 год., літак «Мрія» ще був цілий. Близько 10 год. Антон дістався додому, а в проміжку між 11.00 і 11.30 над його головою пролетіли понад 30 ворожих гвинтокрилів, які з метою штурму прямували в бік Гостомельського аеропорту.
«Починаючи з 24 лютого, моя родина – я, дружина, 7-річний син, 8-місячна донька, мої батьки та неповнолітня сестра – провела 14 днів у погребі», — розказує Антон, коли ми зустрілися з ним в «Карітас Коломия». — Наше село Гаврилівка знаходиться між Бородянкою, Гостомелем і Бучею. Там села повністю окуповані російськими військами. З першого дня через сусіднє село десь 2 години йшла колона російської військової техніки. Хтось із людей нарахував там близько 600 одиниць. З другого дня вони вже позаймали ліси в околиці».
Територія, де знаходиться дім Антона, була в зоні активних обстрілів, які здійснювали окупанти. Він згадує, що вийти на вулицю взагалі було неможливо – або стріляє, або щось прилітає. Або «просто хлопчикам захотілося пошугати мирне населення – два вистріли з танку в дитсадок, який є бомбосховищем і в якому знаходяться люди». Роблячи вилазки, Антон рубав дрова та гілки, щоб на вогнищі готували їжу. Намагалися трохи помитися. Загалом увесь час сім’ї довелося сидіти в сирому погребі.
Він обдумував можливі варіанти порятунку. Одним з них була переправа через річку Ірпінь в сторону Гути-Катюжанської і далі на Київ. Але там треба було переходити по воді. На той момент денна температура повітря була мінус 5 градусів. Тож з дітьми перетнути річку було практично неможливо. 8 березня родина дізналася, що одні з їхніх сусідів виїхали. 9-го ще кілька автомобілів успішно покинули їхнє село. 10-го Антон вирішив дістатися до родичів, які теж мешкали в Гаврилівці, щоб порадитися щодо від’їзду. «Виходжу на вулицю, а в нас уже автоматники ходять, в двори заглядають, де є вільна хата, щоб заселитися. Доходжу до одного перехрестя, дивлюся, там йде колона легкових автомобілів з написом «дети». Напис призначався для військ РФ – може стріляти не будуть. Хоч ніхто не міг дати ніякої гарантії. Просто люди сідали в автівки і їхали, щоб врятувати дітей. Бо становище було скрутне: мінусова температура, сирі підвали, немає ні світла, ні води, ні газу. Російська авіація літає над кронами дерев – гвинтокрили у двох метрах, літаки десь у трьох. Їх не видно через шалену швидкість. Лише чути гул винищувача, який йде на прискорення. Звук такий, що серце вискакує».
Від водія на чолі колони, яку зустрів, Антон дізнався, що вони їдуть просто навмання у сторону села Бородянка, бо дороги ніхто не знає. З думкою якнайшвидше наздогнати колону, чоловік швидко повернувся додому і за 40 хвилин вони з дружиною, сестрою та дітьми вже сідали в «Жигулі». Взяли буквально найнеобхідніше, куди не ввійшли ні бритва, ні зубна щітка, ні навіть змінний одяг меншій дитині.
За 3-5 км їх уже зупинили на КПП окупанти. Дізнавшись, що ті евакуюються, сказали: «Смотрітє, нє попадітєсь!» «Кому?» — спитав Антон. «Ну, етім. Ви знаєтє». Розказуючи цей епізод, Антон усміхається, бо «еті» означало «бандерівці». Невдовзі, по дорозі далі, сім’ї довелося набачитися страшних речей: півтора кілометровий шлях коричневого кольору, де кров була вперемішку з болотом; понівечені цивільні машини, а біля них загиблі люди. А в лісах неподалік – танки і техніка окупаційних військ.
Проїжджаючи село Бабинці, сім’я Антона попала під приціл окупантів, які там розквартирувалися, «припаркувавши» поміж хат (в декотрих ще залишалися наші люди) БТР-и і танки. В оселях, які зайняли «асвабадітєлі», на дверях, чи на хвіртці було намальовані чи нашкрябано знак «V». Вибравшись звідти, вони виїхали в сторону Макарова, де невдовзі натрапили на колону таких же «втікачів з рідного дому». Найбільшою проблемою їх усіх було те, що ніхто не знав шляху, куди їхати. Люди у відчаї запихали дітей до машин і тікали. Так по дорозі до Макарова колона налічувала вже десь 25-30 автомобілів. Люди постійно додавалися. Колона їхала лісами-полями.
«Коли ми врешті дісталася до населеного пункту і на зупинці побачили людей, то я спитав, де ми? — розказує Антон. — Відповіли, що в Макарові. Мене аж в дрож кинуло. Бо по радіо з телефону доходила інформація, що в Макарові ведуть бої. Люди на зупинці запитували, чи не їдемо ми до Львова? Я, на жаль, мав заповнену машину і не міг нікого взяти. Я спитав, куди хоч їхати? Мені показали у бік житомирської траси. Ми рушили. По дорозі чули потужні артилерійські вибухи».
Згодом їх обігнали і зупинили наші військові. Тих, хто мав у автівках вільні місця, повертали назад до зупинки, щоб вони добирали людей, аби вивезти якомога більше. Перед виїздом на житомирську трасу їх знову зупинили українські військові, перевірячи ситуацію – чи безпечно їм буде виїхати на відкриту широку трасу з чотирма смугами руху. Антон згадує, що на той момент його страшенно трусило і від пережитого, і від страху продовжити рух цією дорогою, яка може стати кінцем їхнього шляху. Але військові таки махнули, аби машини їхали. Таким чином сім’я дісталася до Житомира, потім до Вінниці, а звідти до Кам’янця Подільського, де врешті змогла зупинитися на нічліг. Їх зареєстрували, нагодували і дали ліжко-місця в дитячому садку. «Завідуюча садка нагріла води в чайнику і принесла велику миску, щоб трохи обмити дитину».
Наступного дня сім’я виїхала до Чернівців. Це була абсолютно нова сторона для них усіх. І за «штурмана», як каже Антон, у них була його молодша сестра, про яку він говорить з особливою гордістю: «Її звати Ольга Гусєва. Ви погугліть! Вона – минулорічна переможниця Всеукраїнського конкурсу науково-дослідницьких робіт учнів-членів Малої академії наук».
Оля по навігатору скеровувала його, куди їхати і повела на Івано-Франківськ, а звідти – у Коломию. За два дні дороги всі мали одне бажання – помитися. Проте готелі були зайняті, тож вони потрапили до «Карітасу». На той момент і там уже не було вільних місць у спеціально приготовлених приміщеннях для біженців. Тому сім’ю Антона поселили на ніч у приватному дитячому садку. «Ми всі помилися. Наша маленька лялька стала пухнаста і радісна. А наш син, після двох тижнів у підвалі і двох днів у машині, все бігав і бігав по великій кімнаті садочка». Що найбільше вразило Антона, то це те, як легко люди з «Карітасу» довірили йому, зовсім незнайомій людині, ключ від приміщення і дали в розпорядження все, що там знаходилося. Тож коли він завіз рідних до кордону, повернувся до Коломиї. «Я не мав куди їхати. А мої дівчата сказали, що в такому разі найкраще в «Карітас Коломия», бо там, може зможу щось робити».
На час нашої розмови Антон Черезов уже другий день волонтерив у «Карітас» і жив на розкладачці в актовому залі. «Хочете побачити, що залишилося від мого колишнього життя?» — він веде до свого ліжко-місця і показує наплечник, светр і куртку. Запитуємо, чи має він відчуття ДО і ПІСЛЯ, як, приміром, люди відчувають життєві рубежі до і після народження дітей?
«Ну, народження дітей це цікавіше, — сміється Антон. — Там приємне ПІСЛЯ. Ви міняєтеся в кращу сторону і нічого не втрачаєте. А коли змінюєтеся на краще, то навпаки, багато чого набуваєте. А так виходить, 30 років жив, добра наживав, щось будував… А потім 14 днів в погребі просидів і не маєш нічого. Риска підвелася. Весь прогрес обнулився…»
Після тижня активного волонтерства в «Карітас Коломия», Антона Черезова призвали до ЗСУ. Ми домовилися з ним знову зустрітися цілими сім’ями. Тоді, коли «це все закінчиться».