Іван Федоров, який в українських документах фігурує також як Федорович, є помітною фігурою в українській (і не лише українській!) культурі кінця XVI ст. Водночас ця постать значною мірою є міфологізованою завдячуючи передусім російським авторам. Причому ця міфологізація (особливо в радянські часи) значною мірою здійснювалася через мотиви ідеологічні.
Принаймні Іван Федоров поставав як «перший російський першодрукар» [1]. При цьому творилося уявлення, що до нього слов’яномовного кириличного книгодрукування не існувало чи майже не існувало – принаймні на східноєвропейських теренах.
Акцентувалася увага й на московському походженні Івана Федорова. Створювалося враження, що він такий собі російський культуртрегер, який навчав «молодших братів», українців та білорусів, «високої російської культури».
Насправді, вести мову про Івана Федорова як про кириличного першодрукаря, у тому числі на теренах Східної Європи, проблематично. Так перші кириличні книги церковнослов’янською мовою надрукував Швайпольт Фіоль у Кракові у 1491 р. Це були «Октоїх» («Осьмогласник»), «Часословець», а також «Тріодь пісна» й «Тріодь цвітна» [2]. Невдовзі після цього, у 1494 р. в містечку Обод на Скадарському озері в князівстві Зета (зараз Чорногорія) ченцем Макарієм у друкарні Георгія Черноєвича була надрукована книга церковнослов’янською мовою «Октоїх-первогласник». Він же цією мовою у 1512 р. опублікував Євангеліє в Угро-Валахії (нині терени Румунії) [3]. У 1517-1519 рр. Франциск Скорина надрукував кириличним шрифтом на «руській мові» «Псалтир» і ще 23 перекладених ним біблійних книг. У 1522 р. він же у Вільно було опубліковав «Малу подорожню книжку», а в 1525 р. там само – книгу «Апостол» церковнослов’янською мовою [4]. Близько середини XVI ст. існували в Москві та Львові кириличні друкарні, про які не маємо достатньої інформації.
Також, очевидно, не варто трактувати Івана Федорова як продукт російської (московської) культури. Не відомо, де він освоїв техніку книгодрукування. Навіть якщо це сталося в Московії, то відбулося таке не без впливу спеціалістів із Заходу.
Взагалі не викликає особливого сумніву твердження, що Іван Федоров походив із Московії. Адже на це він сам вказував у надрукованих ним творах – Заблудівському Псалтирі 1570 р., Львівському Апостолі 1574 р., Острозькому Новому Заповіті 1580 р., Острозькій Біблії 1580-1581 рр. Також московітом він іменується в надгробній плиті [5]. Правда, поширена версія, що ніби він народився в Білорусі на теренах Великого князівства Литовського та Руського [6]. Однак тут маємо справу, радше, із сучасною білоруською міфологією, намаганням деяких білоруських авторів зробити Івана Федорова «своїм».
Та все ж виникає питання, де навчався цей діяч. Адже він оволодів не лише технікою книгодрукування, а й знав латинську мову, вів нею переписку зі знатними особами Священної Римської імперії. Тому є підстави вважати, що Іван Федоров міг навчатися в країнах Центральної чи Західної Європи. Зокрема, на користь цього свідчить згадування в 1532 р. імені Joannes Feodorowicz Moschus у документах Краківського університету, із яких випливало, що він навчався тут у 1529-1533 [7]. Однозначних підтверджень, що тут мався на увазі майбутній друкар Іван Федоров, немає. Та все ж вірогідність цього висока.
Тобто можемо припустити, що Іван Федоров у молоді роки опинився на теренах Центральної чи Західної Європи, де і латинську мову вивчив, і освоїв друкарську справу. Як це сталося – можемо лише гадати. З цього приводу існують деякі гіпотези, але вони не мають достатнього підтвердження.
У 1552 р. Іван IV Грозний вирішив започаткувати книгодрукування в Московії. На це були поважні причини. Саме в цьому році московіти взяли Казань. Під їхньою владою опинилося Казанське ханство, яке з’явилося при розпаді Золотої Орди і було однією із найзначніших держав на постординському просторі. Ця держава належала до мусульманського обширу. Щодо московських правителів, то їм йшлося, аби насадити православ’я на землях завойовного ними ханства. Для цього потрібні були й священики, й відповідна богослужбова література. Це стало однією з причин засновування друкарні в Москві.
Щодо її діяльності в 50-их роках XVI ст., то немає достатніх свідчень. 1 березня 1564 р. в ній був надрукований «Апостол». Із післямови до цієї книги довідуємося, що друк її профінансував зі своєї казни цар Іван IV, а благословив цю справу митрополит Макарій. При цьому друкування здійснили диякон церкви Ніколи Чудотворця Гостунського Іван Федоров та Петро Тимофіїв Мстиславець. Робота над книгою тривала близько десяти місяців, оскільки розпочалася 19 квітня 1563 року [8]. Наступного, 1565 року, вийшла ще одна книга, надрукована цими майстрами, – «Часослов». До того ж були два її наклади.
При цьому здійснювалися нападки на друкарів. Це ми довідуємося із пізніших свідчень самого Івана Федорова, а також англійського дипломата Джільса Флетчера.
Так у післямові до львівського «Апостола» друкар писав:
«Сия же убо не туне начахъ повѣдати вамъ, но презѣлнаго ради озлобления, часто случающагося нам не от самого того государя, но от многихъ начальникъ, и священноначалникъ, и учитель, которые на насъ зависти ради многия ереси умышляли, хотячи благое въ зло превратити и Божие дѣло в конецъ погубити, яко же обычай есть злонравных, и ненаученых, и неискусных в разумѣ человекъ, ниже грамотическия хитрости навыкше, ниже духовнаго разума исполнени бывше, но туне и всуе слово зло принесоша. Такова бо есть зависть и ненависть, сама себѣ навѣтующи, не разумѣетъ, како ходитъ и о чемъ утвержается. Сия убо насъ от земля, и отечества, и от рода нашего изгна и въ ины страны незнаемы пресели. Егда же оттуду сѣмо преидохом, и по благодати богоначалнаго Исуса Христа, Господа нашего, хотящаго судити вселеннѣй въ правду, въсприяша насъ любезно благочестивый государь Жикгимонтъ Август, кроль польский и великий князь литовъский, руский, пруский, жемотиский, мазовецкий и иных, съ всѣми паны рады своея» [9].
Із цих слів випливало, що Івану Федорову в Москві довелося зазнати дуже сильного озлоблення по відношенню до себе, власне, не від царя, а від начальників, священиків, які заздрили йому, ненавиділи його, звинувачували в єресях і хотіли знищити Божу справу, тобто друкарство.
При цьому друкар вказує на неосвіченість, невігластво московського духовенства. І, певно, мав для цього підстави. Саме така атмосфера й змусила його покинути Московію.
Цікавим є й вказівка Івана Федорова на те, що його звинувачували в єресях. Звісно, ніяким відступником від віри він не був. Але, схоже, деякі представники московського духовенства сприймали друкарство як справу єретичну – адже вона прийшла до них із «ворожого» латинського Заходу.
Щодо свідчень Джільса Флетчера, то той писав, ніби московські священики, «будучи невігласами у всьому», намагаються всіма засобами перешкодити поширенню освіти, щоб не виявилося їхнє власне невігластво і безбожність. У них викликало незадоволення те, що за царя Івана IV із Польщі до Москви привезли друкарський верстат та літери, а також була заснована друкарня. Тому вони й підпалили будинок, де здійснювалося друкування книг [10].
Деякі російські автори намагаються заперечити свідчення Флетчена. Мовляв, він не був свідком цих подій, писав про них на основі чуток – до того ж через чверть віку опісля [11].
Звісно, такі міркування мають певні підстави. Флетчер міг не зовсім точно відобразити події. Однак його інформація не з’явилася на порожньому місці. Переслідування друкарів були – і це відобразив англійський дипломат. Справа могла дійти й до підпалу друкарні. Словом, для друкарів склалися несприятливі умови для діяльності в Московії.
В інформації Флетчера цікавий ще такий момент. Там говориться, що до Москви друкарський верстат із літерами привезли з Польщі. Якщо це справді так, то маємо (хай і опосередковане) свідчення того, що Іван Федоров міг перебувати в Польському королівстві. Напевно, саме він привіз із літерами цей верстат – бо таке мав би зробити знаючий спеціаліст. Літери ж повинні бути кириличними. Тому напрошується думка, що на теренах зазначеної держави могло існувати кириличне книгодрукування. Питання лише – де? Імовірно, таким місцем міг бути Львів, який на той час був одним із найбільших і найрозвинутіших міст Польського королівства. Зрештою, не випадково Іван Федоров з часом прибуває до Львова і розгортає тут свою видавничу справу – очевидно, тут існували сприятливі умови і, можливо, друкарські традиції. Зрештою, тут Іван Федоров був похований, а на його надмогильній плиті зазначалося (про це вестиметься мова далі), що він відновив друкарство в цьому місті.
Також інформація про те, що друкарський верстат і кириличні літери були привезені (ймовірно, Іваном Федоровим) із Польщі наштовхує на думку, що для друкаря це, імовірно, не були «незвідані краї». І це може бути ще одним опосередкованим підтвердженням, що він студіював якийсь час у Краківському університеті.
Не витерпівши переслідувань, Іван Федоров вирішив покинути Московію й разом Тимофієм Мстиславцем подався до Великого князівства Литовського та Руського. Трактуючи цей факт, деякі російські автори, аби відвернути увагу від несприятливих умов для книговидавничої й культурної діяльності в Московії, ладні були вдаватися до конспірологічних теорій. Зокрема, можна зустріти твердження, що Іван IV спеціально послав Івана Федорова як такого собі «агента», аби там підтримати «православну справу», оскільки їй загрожував католицизм [12].
Такі твердження базуються на стереотипах, ніби в той час Велике князівство Литовське та Руське, яке невдовзі уклало унію з Польським королівством, було державою, де існувало засилля католицизму й утиски православних. Насправді, в той час ситуація виглядала далеко не так.
Так, очільники цієї держави, великі князі, які водночас були королями польськими, належали до католицького віровизнання. Однак значна частина населення цієї держави дотримувалося православ’я. І тому великі князі литовські й руські та королі польські мусили були рахуватися з тим, проводячи політику віротерпимості. До того якраз у той час на теренах і Польського королівства, й особливо Великого князівства Литовського та Руського значного поширення набули протестантські течії.
Те, що у Великому князівстві справді існувала віротерпимість, у т. ч. й по відношенню до православних, свідчать факти еміграції до нього «православних дисидентів» із Московії, які з тих чи інших причин обвинувачували в єресі [13]. До речі, як уже говорилося, в цьому звинувачували й Івана Федорова. Зрештою, у Великому князівстві Литовському та Руському високі державні становища займали також вірні Православної Церкви. До таких, зокрема, належав Григорій Ходкевич (бл. 1514 — 1572/1573) [14], до якого й переїхав Іван Федоров.
Про цього діяча варто сказати кілька слів, щоб зрозуміти політико-культурний контекст діяльності друкаря. Отже, Ходкевич належав до найвпливовіших державних діячів Великого князівства Литовського та Руського. Він обіймав найвищі військові посади в цій державі — був польним гетьманом (з 1561 р.) та великим гетьманом литовським (з 1566 р.). Керував військами під час Лівонської війни, яка велася з московітами. Певний час обіймав становище воєвод вітебського, київського, каштеляна троцького й віленського. Також займав посади старости ковенського, могилівського, гродненського, тикоцького. При цьому Григорій Ходкевич був ревним прихильником православ'я, підтримував будівництво храмів та монастирів.
Тому по-своєму закономірно, що «православний антимосковіт» Ходкевич у 1568 р. прийняв втікачів з Московії Івана Федорова й Петра Мстиславця, ставши їхнім покровителем та меценатом. Він оселив їх у своєму маєтку в Заблудові, де ті облаштували друкарню.
Заблудів же – невелике місто на Північному Підляшші. У 1553 р. воно отримало магдебурзьке право. На той час серед міського населення переважали православні, як і загалом серед населення Підляшшя. Ці люди, як правило, ідентифікували себе русинами. Зараз Північне Підляшшя, яке входить до Білостоцького воєводства Польщі, розглядається в плані етнічному як регіон білоруський – принаймні в часи минулі. Навіть зараз тут є чимало сіл, де серед жителів помітний відсоток становлять православні, а подекуди існують білоруські школи.
Тому Іван Федоров прибув у «свою землю» – принаймні в плані конфесійному. Та ще й під опіку впливового православного мецената, який виділив кошти на друкарську справу. Друкар отримав від Григорія Ходкевича частину його маєтку в селі Мізяки на Поділлі [15]. Не дивно, що в післямові до львівського «Апостола» 1574 р. зазначав, що був задоволений всілякими потребами тілесними, їжею та одежею. Тобто Іван Федоров отримав хороші умови для своєї діяльності.
У 1568-1569 роках він надрукував «Учительне Євангеліє» – збірку бесід та повчань із трактуванням євангельських текстів. Принагідно варто відзначити, що в XVI ст. такі збірники мали поширення на теренах України й Білорусії. У 1570 р. тут же, в Заблудові, Іван Федоров видав книгу «Псалтир із Часословцем», яка використовувалася не лише в богослужбових цілях, а й доля навчання дітей. Обидві книги прикрашали заставки та ініціали. До того ж «Учительне Євангеліє» було прикрашене геральдичною композицією роду Ходкевичів, а «Псалтир із Часословцем» — двома гравюрами. Передмови були написані Іваном Федоровичем та Григорієм Ходкевичем. Для останнього ці видання були виявом престижності й свідчили про значні його можливості.
Однак після 1570 р. Іван Федоров згортає свою діяльність у Заблудові. З чим це було пов’язано? Схоже з політичними змінами, які зачепили його покровителя. У 1569 р. відбулася Люблінська державна унія. Григорій Ходкевич належав до її противників і відстоював самостійність Великого князівства Литовського та Руського. Укладення ж унії стало для нього значною політичною поразкою – він втратив усі державні посади. До того ж Підляське воєводство, де цей можновладець мав маєтності, було відокремленим від Великого князівства Литовського та Руського і перейшло до складу Польського королівства.
Очевидно, в такій ситуації Григорій Ходкевич полишив амбіційні плани щодо створення в Заблудові друкарського й культурного осередку. До того ж він був уже літньою людиною й хворів. І невдовзі скінчив своє життя. Не даремно Іван Федорович у післямові до львівського «Апостола» 1574 р. розповідав про хворобу свого покровителя, який, хворіючи, радив йому полишити друкарську справу й зайнятися землеробством. Однак це його не влаштовувало – про що він і писав:
«Егда же приити ему въ глубоку старость, и начастѣ главѣ его болѣзнию одержимѣ бывати, повелѣ намъ работания сего престати, и художьство рукъ наших ни во что же положити, и въ веси земледѣланиемъ житие мира сего препровождати. Еже не удобно ми бѣ — раломъ ниже сѣменъ сѣяниемъ время живота своего съкращати; но имам убо въмѣсто рала — художьство, наручныхъ дѣлъ съсуды, въмѣсто же житныхъ сѣменъ — духовная сѣмена по вселеннѣй разсѣвати и всѣмъ по чину раздавати духовную сию пищу» [16].
У 1572 р. Іван Федоров переїздить до Львова [17]. Це було пов’язано зі смертю його покровителя в Білорусі Григорія Ходкевича. Те, що друкар вибрав Львів, не видається випадковим.
По-перше, Львів був великим економічним і торговим центром, куди «сходилися» різні новації з країн Європи – що стосувалося й книгодрукування. У надгробній плиті Івана Федорова вказувалося, що він відновив у Львові друкарство. Також у львівському «Апостолі» 1574 р. друкар натякав про своїх попередників у місті Лева. Все це, зокрема, дає підстави говорити, що тут уже існувала друкарська традиція, на що звертають увагу українські дослідники [18]. Інша річ, що про це друкарство ми знаємо вкрай мало – існують лише деякі фрагментарні свідчення, які до того ж можуть бути неоднозначно інтерпретовані.
По-друге, в Івана Федоровича було сподівання, що у Львові, де є чимало заможних людей, які дотримуються православної віри, можна буде відшукати спонсорів. Однак ці сподівання, фактично, не справдилися. Друкар з болем писав у післямові до львівського «Апостола», що він звертався до багатих людей, просив допомогти йому у видавничій справі. Але отримував відмову:
«И обтицахъ многащи богатыхъ и благородных въ мирѣ, помощи прося от нихъ и метание сътворяя, колѣномъ касаяся и припадая на лицы земном; сердечно каплющими слезами моими ноги ихъ омывах, и сие не единою, ни дващи, но и многащи сътворях, и въ церкви священнику всѣмъ въслухъ повѣдати повелѣхъ. Не испросих умиленными глаголы, ни умолих многослезнымъ рыданием, не исходатайствовахъ никоея же милости иерейскими чинми и плакахся прегоркими слезами, еже не обрѣтохъ милующаго, ниже помагающаго, не точию же в рускомъ народѣ, но ниже въ грекахъ милости обрѣтох. Но мали нѣцыи въ иерейскомъ чину, инии же неславнии въ мирѣ обрѣтошася, помощь подающе. Не мню бо от избытка им сия творити, но якоже оная убогая вдовица от лишения своего двѣ лѣптѣ въвергьшия. Вѣмъ убо, яко в нынѣшнемъ мирѣ должная их к ним възвратится, в будущем же вѣцѣ от богатодавца Бога стократицею въздастся» [19].
І все ж знайшлася людина, яка дала необхідні кошти Івану Федоровичу – але як позику. То був заможний український православний ремісник Сенько Сідляр, вироби якого («татарські» сідла) користувалися великим попитом. Він позичив друкареві 700 злотих [20]. На той час це була значна сума, яка дозволила здійснити видання львівського «Апостола».
Друкування книги тривало майже рік – почалося 25 лютого 1573 р., а завершилося 15 лютого 1574 р. Це було відносно значне широкоформатне видання, яке мало 264 нумеровані листи і 15 ненумерованих. Друк здійснювався в два кольори. Наклад його міг становити близько тисячі примірників.
Видання містило традиційні Діяння та послання апостолів у перекладі церковнослов’янською мовою. Наприкінці книги було вміщено написану Іваном Федоровим «Повість откуду начася и како совершися друкарня сія», котра уже неодноразово цитувався нами. Це цікавий з багатьох позицій твір автобіографічного характеру. Автор «Повісті…» постає як просвітник, який хоче поширювати слово Боже. Цьому, так можна зрозуміти з твору, підпорядковане його життя. Водночас Іван Федоров представляє історію своїх «друкарських поневірянь», адже далеко не завжди він мав підтримку своїх діянь – радше, навпаки. Зрештою, цей твір має й публіцистичне спрямування: Іван Федоров хоче підняти престиж друкарства, розкрити його значення для суспільства і тим самим створити сприятливу атмосферу для видавничої діяльності.
Однак львівський «Апостол» 1574 р, як «видавничий проект», виявився не дуже успішним. На книги особливого попиту не було. Іван Федоров не міг повернути борг. Тому в травні 1574 р. передав у заставу Сенькові Сідляру все своє рухоме майно: книжки, друкарню і всі інструменти [21].
Того ж 1574 р. Іван Федоров у Львові надрукував «Буквар». На відміну від «Апостола», це було малоформатне видання. Книга становила 40 ненумерованих листів. До нас дійшов один примірник цього видання, який зберігається у бібліотеці Гарвардського університету [22].
Львівський «Буквар» 1574 р. був дешевим виданням. Принаймні він не потребував таких затрат, як видання «Апостола». Також, очевидно, у видавця було сподівання, що книга швидко розійдеться і він зможе хоча б частково покрити свої видавничі затрати. Адже таких букварів потребували для навчання дітей. Ці книги, як правило, швидко зношувалися. Тому до нашого часу дійшли лише їх одиниці. А деякі взагалі не зберіглися.
Чи вдалося Івану Федорову заробити на «Букварі»? Можливо, частину своїх видавничих затрат ця книга дала йому змогу компенсувати. Але загалом матеріальне становище друкаря лишалося важким – про це, власне, є документальні свідчення.
Примітки:
Ця публікація вийшла у рамках проекту РІСУ "Історична пам'ять VS русскій мір".
##DONATE_TEXT_BLOCK##