До 150-ліття від дня народження Тараса Шевченка митрополит Іларіон (Іван Огієнко) написав працю «Релігійність Тараса Шевченка». Вона разом з іншими шевченкознавчими розвідками вченого вперше опублікована в книзі «Іван Огієнко (митрополит Іларіон). Тарас Шевченко» (Київ, 2002 р.)
22 травня настає священна для кожного свідомого українця дата. У цей день прах Тараса Григоровича Шевченка, згідно з його заповітом, було перепоховано в Україні.
Звернення до Шевченка для нас - не данина моді, а нагальна духовна потреба. Пізнаючи Кобзаря, ми пізнаємо себе. Шевченко - багатогранний і складний, як саме життя, але одним з найменш досліджених аспектів його творчості було й залишається ставлення генія України до християнства, віри взагалі. Саме цій темі свого часу присвятив фундаментальне дослідження митрополит Іларіон (Іван Огієнко) - один з найглибших знавців життя та творчості Шевченка. Які висновки були ним зроблені - про це читач дізнається із пропонованого матеріалу нашого постійного автора Євгенії СОХАЦЬКОЇ.
Він світильником був,
Що горів і світив.
(Іоанна 5. 35)
До 150-ліття від дня народження Тараса Шевченка митрополит Іларіон (Іван Огієнко) написав працю «Релігійність Тараса Шевченка». Вона разом з іншими шевченкознавчими розвідками вченого вперше опублікована в книзі «Іван Огієнко (митрополит Іларіон). Тарас Шевченко» (Київ, 2002 р.), виданій фундацією імені митрополита Іларіона (Огієнка), співголовами якої є Анна Фігус-Ралько (Вінніпег, Канада) та професор, лауреат Огієнківської премії Микола Тимошик (Київ).
Зрозуміло, така праця не могла з'явитися за радянських часів, часів ідеологічних застережень і табу, одновимірних оцінок. Шевченко - борець проти царизму, Шевченко-атеїст - такі визначення рясніють у шевченкознавчих дослідженнях радянської доби.
Правда, в силу явної очевидності й безсумнівності Шевченкових слів відзначалося захоплення поета Біблією, одкровеннями старозавітних пророків і апостолів нової віри. Але всі ці твердження вбиралися в ортодоксальну стилістику, піддавалися дозувальному пресу.
Яскраві сантименти виявив Огієнко до Шевченка ще замолоду. У «Раді» за 1909 р. він вміщує чимало статей, присвячених феномену Шевченка: «Шевченко на селі. Чи знають Шевченка та його твори наші селяни?», «Як колись читали Шевченка», «Нариси з духового життя наших селян. Що читають селяни», «Нариси з духового життя наших селян. Українська самосвідомість наших селян».
Перший нарис був уміщений у спеціальному номері, присвяченому 48-річчю від дня смерті Т. Шевченка. Йому передувала стаття С. Єфремова «48-мі роковини», в якій провідний співробітник «Ради» зактуалізував Шевченковий ювілей до всеукраїнської акції збору коштів на пам'ятник Шевченкові, будив український дух, нагадував про потребу глибокого осмислення Шевченка. Огієнківський нарис бив на сполох, мав виразно просвітницький характер - донести до свідомості селян велич Шевченкової постаті. Твір виявив вміння Огієнка аналітично мислити, надавати викладу емоційності, ідейної наснаженості. У ній виразно проявилися задатки майбутнього Огієнка - вченого й державника. Так, тут сформульовано принцип моральності науки, притаманний усій його діяльності. «Моральний обов'язок всіх нас - розказати народові правду про його славетного поета», - наголошує Огієнко. Порушує Огієнко й таку актуальну на той час проблему (і сьогодні не менш!) української книжки, якої «обмаль у нас для народа, мало пишеться, мало видається». Гірко констатує тут же вчений відсутність портретів в селянській хаті (не те що в Галичині!) не через небажання їх придбати, а через їхню відсутність взагалі, зате «селянин у «кацапа» завше купить собі за 3-5 коп. найкращого патрета з Пушкіним чи яким іншим письменником».
Ці думки згодом одержують продовження в статті «Що читають на селі». Огієнко знову говорить про брак книжок на селі (якщо й читають, то хіба що Псалтир та Євангеліє), про засилля в селі російської (!) літератури, яку постачає селянам книгоноша-кацап за найменшу ціну - 1-5 коп.
Тут же очевидні й риси майбутнього Огієнка-політика й державника. Вірячи в майбутнє свого народу, він радо констатує зміни в свідомості селян, спричинені хвилею визвольного руху, що проявились у зацікавленні селянина книжкою: «До визвольного руху селяни читали мало, навіть дуже мало; і читання це рідко коли виходило з меж казок чи книжок про святих . Визвольний рух заохотив селянина до книжки. Почали цікавитися питаннями, яких раніше й не чували».
У заключному нарисі циклу «Українська самосвідомість наших селян» Огієнко визначає ті складові, які гальмують духовний розвиток українського села: брак української книжки, русифікація школи, низька національна свідомість селян, яка все-таки «починає спроквола зростати». Вдало вводить у текст ремінісценції з «Кобзаря»: «Чиї сини? Яких батьків?» На оптимістичній ноті завершує він своє дослідження соціологічного плану: «За три останні роки (1906-1908. - Є.С. ), як не як, а українська самосвідомість серед селян починає спроквола зростати. А це вже певна ознака, що вона виросте і зацвіте, і вродить. Тоді тільки настане час, коли селяни з певністю знатимуть, - «хто ми, що ми, і чиї ми діти». Отож Шевченковими словами завершує Огієнко свою працю. Влучно зазначає огієнкознавець М. Тимошик, що його нариси - не «традиційна розповідь про життєвий і творчий шлях генія українського народу», а «твір - проблемний, доказовий, емоційний».
Згодом зацікавлення Огієнка Шевченком оформляються в праці «Граматично-стилістичний словник Шевченкової мови» (1919, 1936, 1961), «Шевченко як творець української літературної мови» (1961), «Вираз «в Україні» в Шевченка» (1954), «Перше видання революційних віршів Тараса Шевченка» (1961), «Релігійність Тараса Шевченка (1964), в праці, підготовлені до 100-річчя від дня народження Шевченка: «Чергові завдання шевченкознавства», «Шевченкові рукописи», «Видання Шевченкових творів», «Три літа», «Скасування панщини», в численні статті й рецензії, що друкувалися у його журналі «Віра й Культура» (1953- 1967 рр.), у його душпастирських посланнях та промовах.
У чому ж своєрідність, а почасти й новизна праці Огієнка «Релігійність Тараса Шевченка»? У першому розділі своєї праці («Релігійний стиль Шевченкових творів»), що виконує функцію вступу, Огієнко так визначає новизну своєї праці: «Про релігійний стиль взагалі, а в мові Шевченка зокрема, ще ніхто не писав. Я починаю цю ділянку, і то тільки поверхово, - виставляю саму цю думку, саму ідею, - коротенько я торкнувся її в своїй новій праці: «Словник Шевченкової мови», 1961 р., ст. 10- 15. Це першорядне питання в українській літературі, яке ми обходимо мовчанкою, а його треба докладно вивчати.
У нас здавна ведеться дискусія про релігійність Шевченка: чи він був взагалі релігійний, чи, може, був атеїст, як тепер совєтська література вперто твердить по сотнях своїх видань. Я на це питання відповідаю цією об'єктивною працею про релігійність Тараса Шевченка.
«...Я покажу тут, що релігійний стиль у Шевченкових творах дуже сильний, що він - душа його мови й його загального стилю, що він - ознака Шевченкового думання від початку його писань до могили (1837-1861).
Завдання цієї праці: показати, що «Кобзар» - високо релігійний твір».
Другим суттєвим моментом його дослідження є те, що пишучи, Огієнко був уже митрополитом Іларіоном, визнаним релігійним діячем. Харизматичність його особистості диктувала ще одне особливе завдання, яке він визначив так: «Тема цієї моєї праці глибоко важлива і принципова, а мій відповідний духовний сан вимагає в цій тонкій справі повної об'єктивності та глибокої обдуманості. І я так і роблю, бо хочу сказати в справі релігійності Шевченка довгим часом передумане своє слово.
Більше того, - з любовним до Шевченка серцем я хочу висповідати «Кобзаря», а тим і його автора. Це глибоко важлива справа, бо Шевченко - наш великий всеукраїнський поет!
Завдання моє аж надто тяжке, але необхідне. Тепер хочу дати йому повне відпущення його вільних і невільних гріхів, як особа духовна».
Оці два поняття - новизна погляду і релігійний кут зору Огієнка - і повинні враховуватися в оцінках Огієнкової праці.
Своє завдання він реалізує в таких розділах праці: «Релігійність Шевченка», «У «Кобзарі» Бог у всьому і скрізь», «Християнські святині», «Життя у світі з Богом», «Церковне життя в «Кобзарі», «Шевченкова моральна й релігійна наука», «Шевченко в безнадії та в розпачу», «Зіпсуття Шевченкових текстів», «Марія», «Арешт Т. Шевченка в Україні 1859-го року», «Головна ціль «Марії», «Шевченкова «Марія», «Благовіщення», «Благовіщення в Шевченковій «Марії», «Основна Шевченкова помилка в «Марії», «Акафіст Богородиці і «Марія», «Шевченко був віруючий».
У розділі II «Релігійність Шевченка» (в М. Тимошика: «Витоки релігійності Шевченка») йдеться про ті життєві обставини, які формували в Шевченка релігійний світогляд. Це передусім його родина, зокрема мати, дяківська школа, дід Іван, Псалтир та Книга пророків, добре знання церковнослов'янської мови. Згадує Огієнко критично праці, видані радянського часу в Києві, в яких немає й натяку на релігійність поета (приміром, «Біографія Т.Г. Шевченка за спогадами сучасників»). «Роблять це для того, - пише І. Огієнко, - щоб представити Т. Шевченка ніби як атеїста, яким направду він ніколи не був... Фальшують Шевченка». Треба зазначити, що в усіх своїх працях (після УНР-ського й діаспорного часів) Огієнко постійно дискутує з радянськими науковцями, обвинувачує їх у ідейному перекрученні, догматизмі та суб'єктивізмі.
У третьому розділі «У «Кобзарі» Бог в усьому і скрізь» наголошено, що ключовими словами «Кобзаря» є слова Бог, Господь, Святий, Божий, Господній, а епітет «святий» є однією з найхарактерніших прикмет Шевченкового релігійного стилю. І знову Огієнко дорікає «совєтам», які видають «Кобзаря» сотнями тисяч, але всі назви Святого і Божественного друкують з малої букви: бог, господь, мати божа, дух святий і т. і. «...Наш релігійний український народ сильно привчається до безбожного совєтського писання Святих слів! ...Це шкідливий розклад (виділення моє. - Є.С.) народної душі».
У розділі IV «Християнські святині» Огієнко перераховує часто вживані в Шевченковій мові Християнські Святині: Небо, Рай, Благодать, Природа та ін. З-поміж Шевченкових творів він особливо відзначає «Наймичку» як перлину релігійного стилю та чеснотного змісту». Надибуємо в Огієнка своєрідне трактування ним унії і часів «гайдамаччини як «польського пекла», що було виявом його історіософії та релігійної ідеології. Ставши митрополитом православної церкви (1947), Огієнко робить часто різкі випади проти унії в працях «Українська церква за Богдана Хмельницького. 1647-1657» (1955) та «Українська церква за часів руїни. 1657-1687» (1956). У діях православних єпископів релігійний діяч вбачає зраду. Знаємо, що сучасна наука трактує це явище не так однозначно.
У V розділі «Життя у світі з Богом» І. Огієнко характеризує ознаки релігійного життя України, її релігійної філософії та їхні прояви в поезії Шевченка. Поняття гріх, благословення, свята неділя, боготворення матері української, її глибока релігійність, що проявляється в молитвах за дітей, сила молитви, відсутність логіки, присутні в поетичній мові поета, є ознаками його релігійного стилю.
У розділі VI «Церковне життя в Кобзарі» Огієнко аналізує поезію Шевченка під кутом зору відбиття у ній повного церковного православного життя. Згадані всі православні Таїнства, всі Православні Треби та Відправи - хрещення, сповідь, причастя, шлюб, говіння, похорон, подзвін, Служби Божі і церковні обряди, церковний календар, прочанство.
Розділ VII «Шевченкова моральна й релігійна наука» є квінтесенцією книги. Огієнко знаходить дуже влучне слово для визначення суті Шевченкової творчості - учительно-навчальна. Чи не найближче до такого визначення стилю Шевченкових творів підійшов сумлінний дослідник Ю. Івакін. У праці «Творчість Т.Г. Шевченка періоду заслання» він слушно наголошував на просвітительсько-дидактичній настанові творів цього періоду, зокрема соціально-побутових тем - «Варнак», «Марина», «Сотник», «Титарівна», «Москалева криниця», однак слово «просвітительський» у нього поєднувалося з словом «революційний».
За твердженням Огієнка, «Шевченко був проповідником і вмів ним бути». З цього погляду зрозумілими стають, за Огієнком, недоробленість, незакінченість та неопрацьованість форми деяких віршів поета, що сильно дратувало Панька Куліша. Зате зміст Шевченкових творів завжди ясний і великий. Будучи сам великим оратором, Огієнко відзначає високу духовність Шевченкових віршів, обстоювання в них правди Божої. Він пише: «... більшість Шевченкової науки можна повторювати в Церкві на проповідях, так ніби цитати з якого церковного твору. І треба тільки жаліти, що українське Духовенство так рідко цитує «Кобзаря», - для проповідей з нього можна брати обома руками!». За пройнятість віршів релігійною та національною наукою і називають, стверджує Огієнко, Шевченка національним пророком.
У цьому ж розділі Огієнко торкається питання про атеїзм Шевченка, зачеплене перед тим, приміром, у працях «Перше видання революційних віршів Тараса Шевченка» (1961) та у «Три літа» (незакінчена, вперше опублікована у виданні М. Тимошика). Суть названого питання, за Огієнком, така: Шевченко невіруючим не був, але він часто був глибоко експансивним, нездержливим, нервовим - тоді він міг виступати і проти Бога. Це - не свідомий атеїзм, це - безсилий, хворобливий відчай, але відчай тимчасовий».
Огієнко по-новому, по-своєму трактує основи світовідчуття Шевченка. Саме він, стверджує митрополит, засуджував, дошкульно і в'їдливо висміював безбожників-атеїстів, сучасних йому і будучих, приміром у «Дружному посланії» (більше відоме як «І мертвим, і живим...»):
Залізете на Небо
І ми - не ми,
і я - не я!
І все те бачив,
і все знаю:
Нема ні пекла,
ані Раю,
Немає й Бога -
тільки я,
Та куций німець
узлуватий,
А більш нікого!
У завершальному акорді розділу виразно проявилися риси громадянської позиції Огієнка, зрощення релігійності й світськості. Потрібне не голе шанування Шевченка, а втілення його науки в життя. Ця заувага Огієнка варта томів директив і постанов партій! Жаль, що ці слова не доходили в Україну і не могли мати відповідної рецепції! Обкрадений духовно люд мовчки терпів ярмо більшовизму...
У розділі VIII «Шевченко в безнадії та в розпачу» Огієнко торкається дражливого питання про богохульність Шевченка. Відомі його випади ніби проти Бога, проти церковних служителів («Кавказ»). Однак у цьому Шевченко не був винятком. Глибокий знавець релігії, Огієнко наводить приклади подратованого звернення до Бога, оправдані дійсністю, з Псалтиря, Біблії та Книг Пророчих. «Хто глибоко й по-синівському любить Бога, як рідного батька, той часом і поводиться з Ним, як зо своїм батьком». За Огієнком, «Кобзар» - це чиста книга гарячих сліз, тяжкого горя та смертельної печалі, а то й чорної розпуки... Знаменно, що в своїй великій ненависті до царату Шевченко залишається віруючим і не забуває про Бога:
Пошлем душу аж до Бога,
Його розпитати, -
Чи довго ще на сім світі
Катам панувати?
Людоїде, змію,
- На Страшному на Судищі
Ми Бога закриєм
Од очей твоїх неситих!
Отже, стверджує справедливо Огієнко, «у Шевченка насильство - це одне, а Бог - це непорушне в нього».
IX розділ «Зіпсуття Шевченкових творів» є логічним продовженням попереднього. Подаючи свої аргументи контраверсійного питання «богохульності» Шевченка, Огієнко лише заторкнув питання редагування творів поета. І тут він виявляється глибоким шевченкознавцем: «... повного «Кобзаря» Шевченко сам не редагував. А коли б редагував «Кобзаря» сам Шевченко, безумовно, деякі свої вірші він би викинув! Бо вони зродилися в нього в час глибокої безнадії...». Справді, сучасне повне видання «Кобзаря» не є тотожне останньому прижиттєвому виданню «Кобзаря» 1860 р. Книга була задумана Шевченком як перший том «Поезії» Т. Шевченка», на вимогу цензури вийшла під назвою «Кобзар», до того ж добре була проціджена нею.
Якщо перший «Кобзар» вміщував лише 8 творів, то 1860 року - 17 (16 - друкувалися в 40-50-х роках, вперше повністю «Давидові псалми» - 1845). Отже, сюди не ввійшли революційна сатира періоду «трьох літ», поезія Шевченка періоду заслання (1847-1857) та неспокійних останніх літ, спричинена арештом поета 1859 р. Саме в цих творах муза Шевченка сповнена гніву, зневіри та розпачу («Сон», «Кавказ», «Заповіт», «Варнак», «Княжна», «Марія» та ін.).
Нерідко бувало, зазначає Огієнко, що при переписуванні Шевченкові твори підправлялися, до них дещо додавалося переважно гострішого характеру. Згодом сам Шевченко це приймав, ще щось додаючи. Так народжувалися різні не авторські варіанти Шевченкових творів.
Серцевиною розділу є різночитання Шевченкових текстів, яке знову зачіпає тему «Шевченко-атеїст». Огієнко наводить місця з радянських видань і видань «Кобзаря» 1910 р. за редакцією В. Доманицького та лейпцизького видання 1859 р. («Новые стихотворения Пушкина и Шевченки») і робить висновок не на користь перших. Особливо вражаючими, досі не відомими в шевченкознавстві (бо ж праці Огієнка не видавалися!) коментарі вченого до «Заповіту» («Як умру, то поховайте»), вперше надрукованого в лейпцизькому виданні. Виявляється, там не було атеїстичного «а до того - я не знаю Бога». На думку Огієнка, «...хтось пізніше навмисне вставив «я не знаю Бога», і тим зіпсував і будову вірша, і Шевченкову ідеологію, роблячи з нього атеїста». Учений зазначає, що чув про автографи, де нібито рукою Шевченка написано «я не знаю Бога», але є й автографи і без цього. Доповнюючи Івана Огієнка, треба сказати, що названий вислів є все-таки у книзі автографів Т. Шевченка.
Розділи X-XVI присвячені аналізу поеми «Марія» (1859 р.) Т. Шевченка. Відомо, що ще в дожовтневому літературознавстві цей твір був причиною визначення поета як атеїста й богохульника. Поема «Марія» - одна з численних варіацій теми жінки-матері. Вона стоїть в ряду з «Катериною», «Наймичкою», «Слепою», будучи кульмінацією зображення образу матері. І. Огієнко ж головною метою «Марії» вважає бажання Шевченка допомогти визволенню селян з кріпацтва, заступитися за них. Жанр поеми вчений визначає «як літературно-поетичну агітацію за краще визволення селян від панщини». Як і Франко, Огієнко називає поему вершиною поетичної досконалості: «Поема лагідна, спокійна, любовна, а мова її переповнена величними, солодкими церковнослов'янізмами, які Шевченко все життя щиро любив». У «Марію», твердить він, Шевченко вклав всю свою віруючу душу, все своє любляче серце. Вражає велика любов поета до Богородиці. Він називає її найніжнішими словами й епітетами: Пренепорочная, Святая, Пречиста та ін.
Вказує Огієнко й на джерело поеми: це «Акафіст Пресвятої Богородиці». Глибокий знавець церковної літератури, Огієнко, як ніхто з дослідників, вказує на неповне використання Шевченком багатої апокрифічної літератури, а натомість - його опертя на свою поетичну уяву (порівняймо: у Франка - на основі власної інтуїції). Святу Родину він змалював, як українську селянську бідну родину. Треба було ж пожаліти селян хоча б тому, що Діва Марія, її Синок Ісус і Йосип були теж прості селяни!... Не відповідає „церковному Переданню» (вислів Огієнка) закінчення поеми. Марія не померла з голоду під тином (селянська версія), а виконувала християнську місію, як і всі інші Апостоли. А уділом її була свята Гора Афон. Все своє життя Діва Марія прожила в Апостола Івана, і в нього й упокоїлась - на острів Патмосі. За Огієнком, усього цього Шевченко ніби й не знав, бо писав свою поему лише за «Акафістом Пресвятої Богородиці». Про інше ж, тобто правдивий і ширший життєпис Марії, Шевченко не дбав, адже мета його була інша - агітаційна проповідь визволення селянства від панщини. Повністю інноваційним є розділ XV - «Основна Шевченкова помилка в «Марії». Огієнко подає свій, заснований на глибокому знанні старослов'янської мови, переклад епіграфа до поеми: «Радуйся, ты бо обновила еси зачатыя студно». У В. Сімовича: «Радуйся, бо ти обновила тих, що в ганьбі зачаті». У Л. Білецького: «Радуйся, Богородице, бо ти відродила тих, що у соромі». Здається, що й Тарас Шевченко, на великий жаль, - пише І.Огієнко, - зрозумів цей привіт з Акафіста власне так, як його більшість сприймає: «Радуйся, бо Ти обновила соромно зачатих». «Радуйся, бо Ти оживила (обновила) у скверні зачатих!» Точніше: «Радуйся, бо Ти оживила тих, що зачалися в первородному гріху (від Адама і Єви)!» Отже, робить висновок І.Огієнко, не про покриток мова, як помилково зрозуміли це і Т. Шевченко, і багато інших.
У розділі XVII «Закінчення: Шевченко був віруючий!» Огієнко підсумовує всю працю й стверджує, що Шевченко був людиною щиро й глибоко релігійною, а його «нарікання» на Бога були випадковими і породжувались виключно його розпачем, спричиненим як важким життям України, так і своїм власним.
Усе висловлене цілком підтверджує тезу Огієнка: Шевченко атеїстом не був... Він ревно служив і Богові, і українському народові, як це робили і давні пророки.
"Українська християнська культура", 26 березня 2008