Іван Вишенський: спроба створення неміфологізованої біографії
Ми не знаємо, коли точно й де народився Вишенський. Не знаємо навіть його імені, котре дали йому при хрещенні. Ім’я Іван (точніше – Іоанн), ймовірно, він отримав тоді, коли став ченцем.
Вважається, що письменник прийшов у світ десь у середині ХVI ст., а місцем його народження є містечко Судова Вишня на Перемишельщині. Принаймні таку версію озвучив Іван Франко, а чимало дослідників підтримали її. Нині це твердження, вважайте, стало аксіомою. У різних довідниках, статтях, книгах саме Судова Вишня фігурує як місце народження письменника.
Франко звертав увагу на те, що в Судовій Вишні відбувалися сеймики Руського воєводства. Тому, мовляв, Вишенський ще в молоді роки міг спостерігати за бурхливим політичним життям у своєму місті. Франко, а потім Михайло Грушевський пов’язували Вишенського з особою Марціна Кровіцького – католицького священика з Судової Вишні, який порушив целібат і став протестантом. Начебто Вишенський мав змогу ознайомитися з діяльністю цього бунтівливого патера. Насправді всі ці міркування не більше, ніж гіпотези, не підтверджені ніякими документальними свідченнями.
Можемо лише твердити, що Вишенський походив із якоїсь Вишні. У низці творів він ідентифікував себе як «Іоанн з Вишні». Чи Вишенський є родове прізвище – це питання. Василь Щурат з’ясував, що в часи, коли народився письменник, на українських землях існувало кілька населених пунктів, які мали назву «Вишня». Кожне з них можна розглядати як імовірне місце народження Вишенського.
Вишенський і Волинь
Дехто з дослідників вважає, що Вишенський походив із Галицького Підгір’я, посилаючись на його твір «Зачіпка мудрого латинника з глупим русином». Там є одна фраза, яка дає підстави твердити, що письменник родом із «підгірського гнізда». Але може бути й інше трактування цієї фрази. Тобто що вона відноситься не до Вишенського, а до вірних Перемиської єпархії.
Загалом у творах Вишенського не знаходимо частих згадок про Галичину. А ті, які є, переважно стосуються пізнього періоду в житті письменника, коли він, в силу певних обставин, опинився в цьому краї й контактував із галичанами. Натомість у творах Вишенського часто йдеться про Волинь і волинські реалії.
У одному із нечисленних автобіографічних свідчень, яке зустрічаємо в творі «Короткослівна відповідь Феодула», письменник говорить, що його молоді роки пройшли в Луцьку. Закликаючи православних не слухати католицьких проповідників, Вишенський пише: «І я колись у тій пробі був і латинського оратора слухав. Через те хочу тихо, покірливо нагадати (аби ви стереглися пильно таких медових слів, у яких живе трутизна), як латинський оратор, майстер за достойністю сану, мав дружбу зі мною в Луцьку і не утаїв переді мною тілесної пожадливості, якою був переможений, тобто він прагнув блуду від цнотливої дівиці і не міг досягти того повабками, оскільки був рябий. А як того досяг? Ото так, розкажу тобі, солодкими словами й бесідами звабив дівицю і при допомозі тієї словесної улесливості цноти дівицю таки звабив. А які слова він говорив згаданій дівиці при залицянні, коротко тобі нагадаю, уважно послухай! Почав дівицю називати сонцем, що вона світить, ніби воно, чудовістю краси; почав звати золотом та сріблом, що, мовляв, так у її лиці рум’яність з білістю цвіте! Почав звати каменем дорогим шанфіром і діамантом, а в крайньому разі малоумна, повірила тим смачним брехням і зав’язла у хвальному смаку срамослів’я, втопивши в ньому царюючу думку» (тут і далі твори Вишенського подаються в перекладі сучасною українською мовою Валерія Шевчука).
Це емоційно написане оповідання однозначно свідчить: Вишенський у молоді роки не лише жив у Луцьку, а й спілкувався з католиками, навіть дружив з ними, й, судячи з усього, вчився в них. Деякі дослідники (наприклад, Грушевський) вказували на його непогану обізнаність з тогочасною польською літературою. А Валерій Шевчук вважає, що Вишенський знав твори європейських латиномовних авторів. Як на нашу думку, не варто перебільшувати знайомство письменника з польськомовною чи латиномовною лектурою. Але те, що він мав певне уявлення про неї, особливих сумнівів не викликає.
У період ймовірного перебування Вишенського в Луцьку (а це могло бути в діапазоні 60-их – 80-их років XVI ст.) тут існували дві католицькі школи: при кафедральному костьолі Пресвятої Трійці та при костьолі Пресвятої Діви домініканського монастиря.
Троїцька школа на середину XVI ст. була багатолюдною й трималася незалежно, конфліктуючи з міщанами та замковою владою. У 1561–1563 роках зафіксовано низку бійок бакалавра Мартина Нездановича і «млоденцов» та «хлопят костелних», тобто старших і молодших школярів, із міщанами. У наступні роки подібні конфлікти були частими явищами.
Школа при костелі Пресвятої Діви начебто була спокійнішою. Правда, звертає на себе увагу особа одного з її вчителів – «отця Грегора Куницького, бакаляра в святому письмі», який згадується в документах 70–90-их років XVI ст. Він фігурує в найрізноманітніших колізіях: то позиває князя Василя-Костянтина Острозького за монастирські ґрунти, то межується з луцьким православним єпископом Кирилом Терлецьким, то потрапляє в ситуацію, яка не відповідає його санові (сидячи у міській вежі, скаржиться на свого приятеля, який його «п’яного, сплячого на постелі без жодної вини й причини… до ув’язнення міського дав посадити»). Можливо, Грегор Куницький і є якраз той містр, про якого згадує Вишенський. Але це лише гіпотеза.
Як потрапив Вишенський до Луцька, чим там займався – сказати важко. На основі його творів можна твердити, що він не сидів на місці, мав змогу вивчити життя людей – як бідних, так і багатих. У його творі «Порада» читаємо таке: «Святкові ярмарки, які ви звете соборами, очистіть, як у Жидичині і Горах Святого Спаса, оскільки бридко Богу, що диявол замість честі хвали йому під божим титулом чинить собі розпусту і п’янство з купецькими торгами…» Отже, тут згадується Жидичин — село біля Луцька, в якому знаходився відомий на Волині православний монастир. Щодо Гір Святого Спаса, то, певно, мається на увазі село Спас на Самбірщині, де був знаний на Галичині Святоспаський монастир.
Далі в «Пораді» говориться про необхідність очиститися від нехристиянських звичаїв. «Пироги і яйця надгробні в Острозі, – читаємо, – чи де б то не було, скасуйте, щоб у християнстві того поганського квасу не було». Тобто згадується місто Острог, де знаходилася резиденція волинських можновладців – князів Острозьких. Ідеться тут також про поширену на Волині (й загалом в Україні) традицію т. зв. проводів, коли через тиждень після Великодня на могили клалися різноманітні продукти – пироги, яйця, паска тощо.
Ще про один звичай, поширений не лише на Волині, а й на Поділлі, пише Вишенський: «Петро й Павло молять вас, коли хочете від них ласку мати: поламайте і попаліть колиски та шибениці в їхній день, як це чиниться на Волині та Поділлі і де б цей звичай не був…»
Ці уривки засвідчують відносно широку географію спостережень письменника: Волинь, Галичина, Поділля. Ймовірно, в цих місцях мав перебувати Вишенський.
Виявляється також, що письменник знав багатьох людей, які відігравали помітну роль у тодішньому церковному житті України і котрі часто були пов’язані з Волинню. У відомому «Посланні до єпископів» він дає характеристику владикам-відступникам, що прийняли унію. Цей уривок варто навести повністю: «Почну ж від славніших у мирі. Спершу його милість каштелян Потей, хоч і досяг каштелянського титулу, але тільки чотирьох слуг за собою волочив, а в одежі барви, які тільки міг, уживав, а тепер, коли став біскупом, то має слуг більше десяти, а барви має ціною дорожчі й пишніші. Так само і його милість архібіскуп, коли був простим Рогозиною, не знаю, чи міг утримати в себе на службі й двох слуг, а нині їх у нього більше десяти, а барвами однаковий з першим. Так само й Кирило, коли простим попом був, тільки дячка за собою волочив, котрому платив пирогами з храмового свята, а тепер, коли біскупом став, доганяє й слугами, й барвами перших. Так само й холмський, коли жив у Луцьку, Саксоном і Майдебурським правом годував своє черево, а нині, коли біскупом став, напевне, надбав собі й слуг. Так само й Григорко, коли дворянином Рогозиним був, то й хлопчика не мав, а нині й той тепер, коли біскупом став, у череві ширший, горлом ласолюбніший, у помислах заноситься, в достатку багатший, а слугами задоволеніший. А пінського в попереднім житті я не знав, але за теперішніх увіч видно, що й він, як інші, бо так само бачу: він не в слід Христа, а в слід світу цього мандрує, як і всі вищеперечислені». Тут кидається у вічі характеристика побутових деталей. Із контексту наведеного уривку складається думка, що Вишенський особисто знав цих людей, за винятком єпископа Пінського й Турівського Леонтія Пельчицького, на що він і вказує. З цього уривку можна зробити висновок: Вишенський знав волинські реалії, міг тут жити й спілкувався з місцевими верхами – представниками шляхетства.
Вищенаведені свідчення, а також низка інших, про які буде йти мова далі, дають підстави вважати, що письменник був пов’язаний із князем Василем-Костянтином Острозьким, який організував у своєму родовому місті Острозі культурний осередок. Так, улітку 1598 р. в Острозі була надрукована «Книжиця», до якої ввійшли вісім перекладених з грецької мови послань Олександрійського патріарха Мелетія Пігаса, послання князя Василя-Костянтина Острозького та анонімне послання Вишенського від імені афонських ченців. До речі, це був єдиний твір, виданий за життя письменника.
«Книжиця» з’явилася якраз невдовзі після Берестейської унії 1596 р. і мала антиуніатську спрямованість. Видана вона була на кошти князя Василя-Костянтина Острозького, який у той час активно виступав проти унії. Дослідники вважають, що саме острозька «Книжиця» 1598 р. послужила взірцем для Вишенського і вже наступного року чи протягом кількох років він, перебуваючи на Афоні, уклав за такою схемою «Книжку» — збірку власних творів. Датування цієї збірки відносять до 1599-1601 рр.
Заслуговує на увагу те, що Вишенський пише спеціальне послання до Василя-Костянтина Острозького. У творі «Порада» згадує одного із синів князя, Костянтина, засуджуючи його за перехід від православ’я до католицизму. Очевидно, Вишенський непогано орієнтувався в тому, що відбувалося при дворі цього заможного волинського можновладця.
Свого часу Франко звернув увагу на те, що в творі Іпатія Потія «Антиризис» є згадка про якогось «пана Вишенського», котрий служив у князя Василя-Костянтина Острозького. Зокрема, там йдеться про те, що, коли Іпатій став єпископом Володимирським і Берестейським, князь надіслав до нього листа, в якому йшлося про умови унії з католиками. І цей лист був переданий «через пана Василя Суразького і через пана Вишенського». Принагідно зазначимо, що Вишенський добре знав полемічний трактат Суразького «Книжиця» («Про єдину істинну православну віру») і високо цінував цей твір.
Франко на основі наведеного повідомлення Іпатія Потія та інших опосередкованих свідчень прийшов до висновку, що Вишенський міг бути слугою при дворі Василя-Костянтина Острозького: тут він «докінчував своє образовання і дороблявся хліба». «Життя при дворі такого великого пана, як Острозький, — пише Франко, — котрий з маєтків своїх мав мільйон річного доходу, а при дворі давав притулок тисячам найрізноманітніших людей, шляхти, вчених, артистів і просто ошуканців та пройдисвітів, було, без сумніву, великою школою для молодого чоловіка. Не треба думати, що життя таке йшло для нього в розкоші і вигодах; противно, тут він привчався і недоїдати, і недосипляти, змушений був ненастанно держатися на осторозі, догоджувати тисячам дрібних і великих забаганок, прислужувати всякому, зносити часті, не раз прямо самодурські зниження і оскорби, та зате вчитися заглядати на дно життя, відрізнювати правдивий блиск від фальшивого, міг користати з товариства людей учених і бувалих, стикався ненастанно з людьми найрізніших станів, від простих підданих хліборобів аж до примасів та сенаторів і королів, і все це мусило значно розширювати круг його відомостей і поглиблювати його світогляд, особливо коли у нього була душа не лакейська, а схильна до вдумливості, критики та глибоко моральна. Тільки такою всесторонньою школою життя ми можемо вияснити собі те широке знання світу і людей, яке стрічаємо у нашого автора при його невеликій, та й то, здається, досить пізно набутій книжковій ученості; тим знанням дійсного життя, звичаїв і характерів людських Вишенський різко і корисно відзначувався від других сучасних і пізніших писателів духовного походження, хоч і значно вченіших від нього...».
Звісно, ці міркування Франка мають гіпотетичний, навіть дещо літературно-художній характер, на що свого часу звернув увагу Агатангел Кримський. Однак вони видаються достатньо правдоподібними, як і те, що в молоді роки Вишенський служив при дворі князя Василя-Костянтина Острозького. Бо справді (у цьому можна цілком солідаризуватися з Франком), Вишенський добре знав тогочасне життя. Й набути такий досвід міг при князівському дворі.
Останнім часом поширеною стала гіпотеза В. Колосової, ніби письменник у 90-х рр. ХVI ст. постригся в ченці у Дубенському Преображенському монастирі. Якщо це справді так, то це ще одне свідчення пов’язаності Вишенського з Василем-Костянтином Острозьким. Адже Дубно фактично було головною резиденцією князя. Він тут частіше бував, ніж у самому Острозі. Також князь опікувався дубенськими монастирями, виявляв до них значний інтерес.
Безсумнівним свідченням зв’язків Василя-Костянтина Острозького та Вишенського є згадуване послання письменника до князя. Імовірно, це був один із перших творів полеміста, така собі проба пера. І те, що ця проба була присвячена князю Василю-Костянтину Острозькому, вельми показове. У певному сенсі, особа князя, його діяння стали імпульсом для письменницької діяльності Вишенського.
Правда, дослідники звертали увагу на те, що в посланні ніби нічого й не говориться про князя. Це так і не так. Письменник мав дотримуватися певного етикету. Адже Василь-Костянтин Острозький титулувався як «божою милістю князь», тобто людиною, влада якої освячена Богом, і яка стоїть над більшістю смертних. Саме так сприймало князя його оточення, до якого, напевно, належав Вишенський. Тому письменник мусив дотримуватися відповідної дистанції, не мав права вдаватися до фамільярності.
Та все ж уважне прочитання послання багато може нам сказати. Передусім привертає увагу те, що письменник називає князя Острозького Василем. Це дещо незвичне звернення. Адже князь, ставши повнолітнім, перестав уживати ім’я, дане йому при хрещенні, а використовував батькове ім’я Костянтин, яке, здебільшого, фігурує в панегіричних творах, присвячених князю.
Послання Вишенського це теж ніби панегірик, але панегірик особливий. Уживаючи ім’я Василь, письменник звертає увагу на православну традицію, на необхідність її строгого дотримання. Власне, до цього зводилася основна ідея твору.
Чи випадково це? Очевидно, ні. Вишенський не міг не знати, що православна традиція в родині Острозьких зазнала серйозної руйнації. Справа не лише в тому, що князь одружився з католичкою Софією Тарнавською, а його дочки, відповідно до тогочасних звичаїв, були охрещені за католицьким обрядом. Їх же князь віддав заміж за чоловіків, які були адептами реформаційних віровизнань. Щодо трьох синів князя, які були охрещені як православні, то двоє з них, Іван (Януш) та Костянтин, здійснили перехід до католицизму. До речі, про Костянтина, як уже говорилося, є згадка в творі Вишенського «Порада». Полеміст писав: «І чим прославився Костянтин Острозький, котрий простоту християнську відкинув, а мирську хитрість папської віри, як принадну цяцьку, ухопив? Чи не щез скоро і не пропав? А чому плоду по собі не залишив? Тому, що християнство стратив». Вважається, що Василь-Костянтин Острозький дуже болісно пережив перехід свого середнього сина Костянтина на католицизм. Після цього переходу, здійсненого разом із дружиною, Костянтин прожив лише кілька років і помер, не залишивши після себе дітей. Деякими людьми, в т.ч. й Вишенським, це трактувалося як кара за зміну віровизнання.
Вишенський, певно, знав про наміри Василя-Костянтина Острозького укласти церковну унію. Якщо він справді разом із Василем Суразьким передавав листа від князя до єпископа Іпатія Потія про умови поєднання з католиками, то мусив бути посвяченим у цю делікатну справу. Звісно, князь Василь-Костянтин Острозький мав своє бачення цієї проблеми, наполягаючи на концепції універсальної унії, яка не відповідала поглядам та діям єпископів-уніатів. Однак навіть універсальна унія могла бути негативно потрактована православними ортодоксами.
Ми не знаємо, як Вишенський ставився до уніатських планів Василя-Костянтина Острозького. Але він вітав князя, коли той після Берестейського собору 1596 р. зайняв тверду антиуніатську позицію. У своєму посланні до цього можновладця полеміст представляє його як оборонця православ’я й дякує йому: «Дякую Богові за твердість і сталість вашу, дякую за щирість і статечність, за щирість, кажу, яку до Бога заховуєте, непорушну цноту дівоцтва віри своєї без будь-якого безчестя та огуди, що, зичу, дай Боже, заховати до кінця».
Ця твердість у вірі, так випливає з твору полеміста, має протистояти католицькій експансії. Саме в ній він бачив найбільшу небезпеку для своєї землі: «...немає спасіння Русі від невір’я Папи Римського. Я бачив і посланця-оповісника, бачив єзуїта, ісусоогудника-блюзнителя». Письменник вважав, що треба міцно триматися своєї традиції і не допускати ніяких новин, які йдуть із католицького Заходу: «Чи не ліпше було світло розуму завжди сущого, православній церкві дароване, бачити, аніж нині у тьмі поганських наук зачинятися й померти? Чи не ліпше було, в простоті серця хвалячи Бога, разом із нами здоровими бути, аніж нині, відлучившись од нас, захворіти комедіантським та машкарським набожеством і померти?»
Закінчується послання до Василя-Костянтина Острозького закликом міцно триматися православної віри: «Віруйте кріпко й непорушно й будьте єдині у вірі. Є той, хто нас вибавить, тільки до нього істиною від усього серця припадімо... Є в нас непереможна сила, непохитне божество, свята, єдиносущна, животворяща й нероздільна Трійця, Отець і Син, і Святий Дух, Бог у трьох іпостасях, у якого ми віруємо, якого славимо і якому поклоняємося благочестиво, в нього-бо хрестимося. Він силу має вирвати нас із полону латинського і звільнити від зваби антихристової віри...» У цих словах, окрім всього іншого, звучить і прихована боязнь того, що князь Василь-Костянтин Острозький може похитнутися в захисті православної ортодоксії й піти на контакти з латинниками, як це було з ним раніше.
Вишенського турбують відступи руської (української) аристократичної еліти від православ’я, поява нових віровчень. У його «Пораді» знаходимо такі слова: «Чи не такого дитячого мудрування прагнеш, бувший русине, колись благочестивий християнин і цнотливець Малої Русі, кажу, ти, що з ляхами живеш і нині одитинів і розділився, відступивши від Христа, на Кифу, Павла і Аполлоса, розділився нині на папіста, євангеліста, новохрещенця і суботника». До речі, приблизно саме так виглядала конфесійна ситуація в родині й при дворі Острозьких — тут були й католики, і кальвіністи (євангелісти), й аріани, яких називали новохрещенцями та суботниками. Це викликало неприйняття з боку Вишенського, і він, відповідно, засуджував конфесійне розділення Русі. До речі, саме в «Пораді», як уже зазначалося, ведеться мова про відступ сина Василя-Костянтина Острозького, Костянтина, від православ’я й перехід до католицизму.
Вишенський також користувався лектурою, яка була видана на кошти князя Василя-Костянтина Острозького. Уже вище йшлося про його знайомство з «Книжкою» Василя Суразького, відомою під назвою «Про єдину істинну православну віру». Цей твір був написаний у 1588 р., проте видали його близько 1598 р., коли розгорілася боротьба проти унії. Вишенський широко використовував ідеї цього твору. Також, судячи з послань письменника, вінзвертався до «Апокрисиса» Христофора Філалета. Цей твір вийшов у 1597 та близько 1599 р. відповідно польською та українською книжною мовою. «Апокрисис» був відповіддю на твір Петра Скарги «Берестейський собор та його оборона».
Про пов’язаність Вишенського з князем Василем-Костянтином Острозьким свідчать не лише його твори, а й оточення письменника. Про нього знаємо небагато, але навіть ця скупа інформація дає право зробити такі висновки.
Вишенський на Афоні
Якщо Вишенський був слугою Острозького, чому він став ченцем? Що його не влаштовувало в світському житті? Тут ми знову опиняємося в царині гіпотез. Дати якусь однозначну відповідь важко.
Чому письменнику не вдалося зробити кар’єру? А таку він, судячи зі скупих свідчень, намагався робити. Чи його обурювали ті несправедливості, які існували в повсякденному житті? Моралізаторство, котре пронизує твори Вишенського, ніби свідчить на користь такої думки.
Чи в його житті сталася якась особиста драма, про яку ми не знаємо?
Коли Вишенський покинув світське життя й подався в ченці, теж сказати не можемо. Деякі дослідники, наприклад, Франко, враховуючи тривалість чернечих практик на Афоні, вважали, що сталося це задовго до Берестейської унії, десь у 80-их роках XVIст. чи навіть раніше. Ми ж схильні вважати, що «пан Вишенський», який разом із Василем Суразьким передавав від князя Василя-Костянтина Острозького лист Іпатію Потію, був, власне Іваном Вишенський, який згодом став письменником-полемістом. Адже він непогано знав людей, що були залучені до унійного процесу – як його прихильників, так і противників. Сумнівно, що людина, яка покинула Україну задовго до Берестейської унії, могла це робити. Тому, на нашу думку, Вишенський став ченцем і подався на Афон день у середині 90-их років XVI ст. Можливо, це сталося за вказівкою Василя-Костянтина Острозького. Адже щось подібне було із другом Вишенського – Іовом Княгиницьким.
Подавшись на Афон, письменник проходив через землі Болгарії й Македонії. Про це опосередковано свідчить 10-ий розділ «Книжки», який має розлогу назву «Новина, чи звістка про те, як знайшли тіло вбитого Варлаама, архієпископа Охридського, у місті Велісі, який постраждав за істину й був кинутий у ріку, що зветься Вардар. Як його знищили, а потім перенесли те триблаженне тіло до Охрида. І нині в мертвих воно більше, як у живих суще, чуда творить і проповідує таїнство воскресіння і надію прийдешнього віку, до решти осоромлюючи та викриваючи світ і світодержця-диявола». Схоже, названий твір не є оригінальним твором письменника. Зміст та стилістика говорять про те, що Вишенський запозичив«Новину…» Вказаний твір, безперечно, має балканське походження. І з ним письменник міг ознайомитися, прямуючи через болгарські й македонські землі на Афон.
Про перший період перебування Вишенського на Афоні ми знаємо мало. Одним із його соратників у тих далеких краях став Ісакій Борискович. Є свідчення, що він був ігуменом Степанського монастиря, котрий належав Василеві-Костянтину Острозькому. Очевидно, без санкції князя Борискович не міг би обійняти це становище. Михайло Грушевський, використовуючи документальні свідчення, пише, що після Берестейської унії Львівський архиєпископ Гедеон Балабан, що став на чолі Київської митрополії як патріарший екзарх, послав Борисковича на Схід. Напевно, ця поїздка санкціонувалася Василем-Костянтином Острозьким.
Через Борисковича Гедеон передав Олександрійському патріархові Мелетію Пігасу нове видання книги єзуїта Петра Скарги «Про єдність церкви божої під єдиним пастирем». Патріарх же цю книгу через того самого Борисковича послав на Афон, сподіваючись, що її розбере й оцінить Вишенський. Схоже, Борискович знав останнього ще раніше як освічену людину, яка могла вступити в полеміку з Петро Скаргою. Або принаймні Вишенського міг хтось йому рекомендувати з оточення Василя-Костянтина Острозького, наприклад Василь Суразький.
Борискович побував у православних осередках Сходу, в. ч. на Афоні, саме тоді, коли тут жив Вишенський. Про себе він давав свідчення, що був «учнем пріснопам’ятного небіжчика святішого Мелетія, патріарха олександрійського. Сім літ був йому в послушанні і дияконський ступінь від його святої руки взяв, і до святого Єрусалиму від нього посланий був, і при святому Сафонію, патріарху, один рік перебував, а звідти пішов у Антіохію, де знав святішого патріарха Іоакима, і поки повернувся до пріснопам’ятного Мелетія, ледь живим його застав. На моїх очах помер на день Воздвиження Чесного Хреста. Після цього його наступником апостольського олександрійського престолу став Кирило Кандійчик, з Кандії родом, що нині є вселенським патріархом, при якому я був висвячений на пресвітерський сан і на Святій горі п’ятнадцять років перебував. І звідти прийшов споглядати братію мою, що в ляхській землі переживала біди від злочинних уніатів».
Вишенський та Борискович стали руськими емігрантами в Греції, які були пов’язані з патріархом Мелетієм Пігасом. Варто сказати кілька слів про цього єрарха. Він зайняв олександрійський патріарший престол у 1590 р. і знаходився на ньому до своєї смерті в 1601 р. Посідаючи високе єрархічне становище, в церковній політиці Мелетій проводив турецькі інтереси. В принципі, інакше й не могло бути. У той час всі вищі православні церковні єрархи, що проживали в Османській імперії, так чи інакше залежали від турецької влади. В інтересах останньої важливим було не допустити консолідації християнських правителів у боротьбі з османами. Оскільки з останніми переважно воювали католики, то турецька влада старалася створити конфлікти між католиками, з одного боку, та протестантами й православними, з іншого. В принципі, робити це було не так і складно, оскільки самі католики нерозумно провокували такі конфлікти (мається на увазі календарна реформа, переслідування ними протестантів і православних в багатьох країнах). Мелетій Пігас був одним із тих східних єрархів, хто сприяв утвердженню окремого патріаршества в Московії. Під його керівництвом у 1593 р. в Константинополі відбувся православний собор, на якому установили Московську патріархію. Це була своєрідна подачка московітам, щоб вони не пішли на союз із католиками. Також Мелетій Пігас йшов на зближення з протестантами. У середині 90-их рр. XVI ст. він, фактично ставши лідером православних, чимало уваги приділив тому, щоб Київська митрополія не вступила в унію з католиками. Він звертався до руських (українських) можновладців, писав послання. Згадувана «Книжка» 1598 р., де була вміщена єдина прижиттєва публікація Вишенського, переважно складався з послань Мелетія. Хтось із русинів мусив його консультувати, а також робити руською мовою переклад його творів. Ймовірно, це був Борискович. Міг він до цієї справи залучати й Вишенського.
Взагалі Афон, де перебували Вишенський і Борискович, не слід розглядати як суто «чернечу республіку», члени якої зосереджувалися тільки на божественних справах. Свята гора (так іменувався ще Афон) грала не важливу роль у політиці церковній. Афонітів, котрі знаходячись під певним контролем турецької влади, ця влада використовувала в своїх цілях. У середині XVIcт. турки провела т. зв. вакуфну реформу, в результаті якої власність афонських монастирів стала власністю Османської імперії. У 1569 р. розпорядником вакуфа в Русиці, тобто в афонських монастирських обителях, де переважно жили вихідці з українських, білоруських та молдавських земель, став архимандрит Матвій. Він виконував функції турецького чиновника. Цей священик став учасником спрямованого проти унії православного собору, який проходив у 1596 р. в Бресті. Не виключено, що він їздив на цей собор за вказівкою турецької влади.
Які були стосунки Борисковича та Вишенського з турецькою владою – щось певне сказати важко. Але те, що вони об’єктивно проводили турецькі інтереси, можна не сумніватися. У своїх творах Вишенський постає таким собі туркофілом. Він вважав, ніби в Османській імперії існує більша свобода для православних, ніж у Речі Посполитій.
Знову на Волині
Відразу після смерті Мелетія Пігаса Борискович опинився в Україні. Незадовго після цього з’явився й Вишенський.За погодженням із князем Василем-Костянтином Острозьким Борискович у 1602 р. став настоятелем Дерманського Троїцького монастиря, намагаючись його реорганізувати в релігійно-культурний осередок православ’я на українських землях. Спостерігалося намагання зібрати тут православних інтелектуалів, які б вели полеміку з католиками. Очевидно, передбачалося, що сюди прибуде й Вишенський.
Письменник опинився на українських землях десь у 1604 р. Це був непростий час у діяльності місцевих православних традиціоналістів. У грудні 1603 р. помер при дивних обставинах князь Олександр Острозький. Він був єдиним нащадком Василя-Костянтина Острозького, який дотримувався православ’я. Православні ортодокси пов’язували з ним великі надії. Сподівалися, що він стане їхнім високим покровителем. Раптова смерть тридцятитрьохрічного князя перебила ці плани. Він опікувався релігійно-культурним осередком у Дерманському монастирі. Тепер про цей осередок можна було забути. Правда, ще залишався князь Василь-Костянтин Острозький, який всіляко захищав православних. Але він був старий і хворий.
Можна в загальних рисах реконструювати те, що робив Вишенський у 1604-1606 рр. Про це говорять його твори – передусім послання до стариці Домнікії. Окрім того, існує біографія Іова Княгиницького, написана Ігнатієм з Любарова, де є згадки про Вишенського і про його перебування в Україні в цей період.
Найбільш інформативною є послання до стариці Домнікії. Взагалі воно виглядає дещо дивно. Адже Вишенського ми сприймаємо як крайнього аскета. І цей аскет пише послання до жінки – хай навіть черниці. При цьому говорить про речі, які стосуються особистого життя. Дехто навіть ладний вбачати в Домнікії колишню «велику любов» Вишенського. Звісно, це все гадки. Про Домнікію ми не маємо інформації. Припускають, що вона була черницею одного з львівських монастирів.
Схоже, на початку свого перебування в Україні Вишенський опинився на Волині. Імовірно, він сподівався залишитися в Дерманському монастирі, куди його міг закликати Борискович. Але оскільки «Дерманський проект» почали згортати, тут йому не було що робити. Тому Вишенський опинився в Дубно. На це було кілька причин. У Дубно часто перебував князь Василь-Костянтин Острозький – особливо під час великих релігійних свят, коли він відвідував дубенські монастирі. Не виключено, що з Дубном був пов’язаний Вишенський ще в доафонський період своєї діяльності. Нагадаємо, що існує достатньо вірогідне припущення, ніби саме тут письменник прийняв чернецтво. Тобто Дубно було для нього знаним містом. Можливо, прибувши в Україну, Вишенський зустрічався з Василем-Костянтином, робив йому певні пропозиції.
Проте в Дубні письменник так і «не нагрів місця». Тут він мав конфлікт із ігуменом Віталієм. У «Посланні до стариці Домнікії» читаємо: «Я не ганю граматичне вчення і ключ до пізнання складів і речень, як деякі гадають і так кажуть: «оскільки сам не вчився, через це нам заздрить і забороняє». Таке, знаю, перш за все Віталій, волинський казнодія, кидав». Про Віталія відомо, що він 6 липня 1603 р., завдячуючи Василю-Костянтину Острозькому, отримав право на ігуменство монастиря святого Хреста в Дубно. Віталій перекладав багато з латинської та грецької мов, а в 1604 р. уклав книгу під назвою «Діоптра...». Хоча Віталій загалом дотримувався традиційних православних поглядів, проте був не проти використовувати здобутки «латинської мудрості». Очевидно, з цього приводу й виникли дискусії між Віталієм та Вишенським.
Вишенський та Віталій не змогли вжитися в одному місті. До того ж Віталій, імовірно, користувався авторитетом у Василя-Костянтина. Тому конфлікт з цим ігуменом не залишав великих шансів для Вишенського щодо підтримки його проектів з боку князя. Йому не було чого робити в Дубно. Він виявився тут непотрібним.
Конфлікт із львівськими братчиками
Одним із головних православних центрів на теренах України в той час був Львів зі своїм Успенським братством. Цілком закономірно, що Вишенський подався туди, сподіваючись знайти підтримку й середовище, яке б виявилося для нього прийнятним. Однак і тут він не знайшов спільну мову з братчиками. У нього виникли непорозуміння з Юрієм Рогатинцем – одним із керманичів Львівського братства. Про це Вишенський розлого говорить у посланні до Домнікії.
Він не захотів лишатися в Львові й проповідувати тут, хоча його закликав це зробити Рогатинець. Вишенський намагається виправдовуватися, звертаючись до стариці Домнікії: «Пише до мене пан Юрко, що я постраждав від диявола, коли відійшов до Унева (після перебування у Львові Вишенський, наскільки можна зрозуміти з його слів, опинився в Унівському монастирі – П. К.); і те сказав перш за все задля народної користі, міркуючи про ліпше з доброго. Він приводить у приклад Христа, який милосердствував про народ і який виводив людей у пустелю не заради любові до пустелі, але з огляду на мучительну і заздрісну владу, щоб вільно посіяти сім’я слова про вічне життя. Нині ж бо в місті, каже, проповідь не забороняється, і її не треба уникати, а множити та інше. Кажучи про те, і нас закликає наслідувати це, а коли того слова не наслідуємо, буде через нас багато зла: люди нарікатимуть, ганитимуть, обмовлятимуть і впадуть у відчайну звабу. І що пустеля одному дає спасіння, проповідь же – багатьом».
Тобто між Вишенським та Рогатинцем відбулася серйозна дискусія. Письменник свідомо відмовлявся стати на захист «народної справи». Як чернець і прихильник ісихазму, він піддавав критиці Рогатинця, наводячи такі міркування: «…пан Юрко не знає нашого сліду, що за чином та ступенем приводить до Бога, але відразу вискочив на верховний Христовий ступінь і упав у гордість думки – велить тому давати користь іншим, хто сам ще не очищений і не позбувся мирських пристрастей».
Взагалі Вишенський у згаданому посланні до Домнікії звинувачував Рогатинця в єресі, в тому, що той хвалив Іпатія Потія. Навіть закидав йому те, що він їсть добру їжу, власне, дбає про комфортне життя. Все це для Вишенськогояк аскета було неприйнятним. Неприйняття викликало й те, що Рогатинець і братчики були зорієнтовані на те, аби використовувати набутки «латинської науки». «Подивився, пані, – звертався він до Домнікії, – як наділяють їх чорнилом хитрості (а не словами святого духа) виховані шкільні казнодії, які, вхопивши собі латинської єресі, зараз у школах говорять, проповідують і вчать, а часто й безпристрасного життя не хочуть і відкинули після шкільної науки слід, що його показували святі. Перше, церковні службі в славослів’ї, подяці й молитві не потрібні, не вміють-бо в церкві ані читати, ані співати, тільки стоять, як і найпростіші, не вдаючись до помочі церковній потребі богохвалення. З такої науки і заживання в той хитрий спосіб латинських наук я не бачу користі: ні попа, ні диякона, ані іншого священичого чина служителя не знають, тільки оті риторичні байки, отож і повертаються, і відходять до тих досконаліших байок, родичів цих, тобто до латині: близьке до свого духу тягнеться і приліплюється».
«Латинські елементи» в освітній діяльності братчиків не давали Вишенському спокою. Він знову й знову повертається до цієї теми. В тому ж посланні пише: «Я не ганю висоповправні знання, але ганю те, що теперішні наші нові руські філософи не можуть нічого прочитати в церкві – ані того самого Псалтиря, ані Часослова. А виходить, що коли хтось щось трохи й знає, а досягне якогось рядка арістотельських байок, уже Псалтир читати соромиться і ні в що ставить будь-яке церковне правило, бо вважає його простим і дурним. Отож не бачу я інших, окрім тих, які виховуються простою наукою нашого благочестя, – це такі чинять церковний подвиг і носять його, а учні латинських байок, так звані казнодії, трудитись у церкві не хочуть, тільки комедії ладять та грають». Тут потрібно зробити деякі пояснення. Справді, в бібліотеці Львівського братства були латинські переклади творів Аристотеля. Їх використовували передусім при навчанні логіки. Остання, зокрема, була потрібна православним, щоб вести дискусії з католиками. Але Вишенський цього не приймав. Йому була потрібна благочестива «простота», яку він свідомо протиставляв ученості.
Навіть покинувши Україну й опинившись на Афоні, Вишенський пише братчикам послання, де він спеціально акцентує увагу на потребі «немудрості» для православних. Там, зокрема, є такі слова: «Коли візьмете ту тайно розумну немудрість, то це вам даровано буде знайти у сповіданні православної віри, і не соромтеся терпіти докуку від умудрених світодержців; молю вас, хай буде Русь проста, дурна, невчена, а тільки пребуватиме в православній вірі». Це – подобається нам чи ні – було кредом цього письменника.
Незважаючи на небажання Вишенського співпрацювати з львівськими братчиками, вони все ж сподівалися знайти з ним спільну мову. Той самий Рогатинець надіявся, що Вишенський повернеться до Львова. Однак цього не сталося. Той залишився в Унівському монастирі. «А що каже пан Юрко про моє повернення, – з образою писав Вишенський, – ніби коли не повернуся, багато хто сумніватиметься, осуджуватиме, наклепи чинитиме і у відчай упадатиме, а причина, каже, – народне сподівання. Ці слова – справжнісінька байка і відповіді недостойні, бо я з народом заповітів не складав і відповідей не творив, і народу я не знаю, в бесіді з ним не спілкувався і на очі не здибувався. Про що каже пан Юрко, не знаю. Чому мене чекають? Може, позичив що у кого і маю віддати борг? Не знаю іншого, хіба пана Красовського, який прихистив мене, страннього, і дещо дав на прожиток, його і пана Миколая знаю, а інших з народу не знаю нікого. Що за привід – народні страсті і якого народу, не можу зрозуміти». Говорячи таке, Вишенський ніби демонстрував антисоціальну (навіть можна сказати так – антинаціональну) позицію.
У той ранньомодерний період поступово відбувалося становлення новочасних національних спільнот. Особливо ці процеси давали себе знати у великих містах, до яких належав Львів. Але Вишенський нічого не хотів чути ні про народ, ні про «народні страсті». Тому й не вважав, що чинить зле, коли не хоче працювати для «народної справи».
Вишенський та Княгиницький
Зі Львова Вишенський вирішив «втекти в пустиню». Цією «пустинею», як уже зазначалося,спочатку став Унівський монастир. Правда, останній важко назвати «пустинею». Це був одна із найбільших чернечих обителей на Галичині. Можливо, письменник планував, що тут йому вдасться розгорнути діяльність. В Уневі він, імовірно, написав послання до Домнікії. Не виключено, писав тут і інші твори. Однак у цій обителі Вишенський довго не затримався. Звідти він подався до свого приятеля Іова Княгиницького.
Про останнього маємо чимало відомостей, які наводяться в його житії, написаним Ігнатієм з Любарова. Із нього довідуємося, що Княгиницький народився в у місті Тисмяниці на Галичині. У молоді роки опинився в Острозі, де навчався в академії, був на службі в князя Василя-Костянтина Острозького та його сина Олександра. Саме князь Василь-Костянтин послав Княгиницького разом із милостинею для ченців на Афон. З часом він там залишився, прийнявши чернецтво. Коли був зорганізований релігійно-культурнийй осередок у Дермані, працював там, готуючи до друку Октоїх. Пізніше він заснував у Карпатах кілька чернечих обителей. Як бачимо, Княгиницький входив до «острозького кола». Тому не виключено, що Вишенський знав його ще в доафонський період, познайомившись із ним на Волині. Або принаймні зблизитися з ним на Афоні як із колишнім земляком.
Франко в монографії про Вишенського дав таку характеристику Іова Княгиницького: «Йов був, без сумніву, чоловік якщо й не великих спосібностей, то великого і чистого характеру, незламної енергії і трудолюбія; чоловік, яких, може, найбільше потребує кождий час і кождий народ. Перейнявшись на Афоні тамошніми ідеалами, він, один із немногих афонітів, вернув на Русь і старався приложити ті ідеали до нашого життя, реформуючи монастирі в Уневі, Дермані, в Угорниках і в Печерській лаврі в дусі непорочного життя і аскетизму і закладаючи в кінці знаменитий скит Манявський». Однак дослідник стримано оцінював наслідки дій Княгиницького. «…Для православної суспільності, – вказував Франко, – се ще не була велика користь, що монахи не їли м’яса, молока ані масла, що цілими днями постили, били поклони, плакали і молилися на самоті. Боротьба церковна і національна зовсім чого іншого домагалася! Вона домагалася знання, оживленні і організації всієї суспільності, публічної проповіді, агітації і діяльної пропаганди словом, книгою, школою, того, чого домагався член львівської ставропігії Юрій Рогатинець від іншого афоніта, Івана Вишенського. А нічого сього афоніти, ані зорганізовані на їх подобу скитяни дати не могли. Отим-то й не диво, що, крім слави «святості», скит не мав майже жодного більшого значення в житті нашої Русі, не стався жодним центром духовного життя, а коли справді був причиною, що єпархії Львівська і Перемиська майже сто літ опирались унії, то можна сказати, що власне о тих сто літ він опізнив наш розвій. Можна сказати навіть, що й сам він увесь час свого існування стояв нетвердо, держався протекцією та датками то місцевих панів, то волоських господарів, то царів московських, значить інституцією щиронародною, такою, як братства міщанські, не був ніколи. Ні, не такої піддержки домагався наш народ у тяжку годину, і не з Афону могла вона йому прийти!»
Таке критичне ставлення до діяльності Княгиницького з боку Франка було визначене його позицією як прихильника позитивізму. Звісно, прогресист Франко не міг сприймати ідеологію та практику ісихаста Княгиницького. Для нього така ідеологія, а, відповідно, й практика були регресивними. У цьому сенсі Франко мав рацію. Хоча, з іншого боку, консерватизм Вишенського, Княгиницького та їм подібних традиціоналістів допомагав русинам-українцям зберігати свою ідентичність в умовах польської експансії.
Вишенський прийшов до Княгиницького, коли той мав свою чернечу обитель в Угорниках. Про це розповідає Ігнатій з Любарова. За його словами, коли Княгиницький покинув Дерманський монастир, де працював під керівництвом Борисковича, то «повернувся у свою обитель до Угорників. У той час отець Іоанн Вишенський, товариш його, прийшов зі Святої гори і пожив деякий час разом з ним». Княгиницький, свідчить далі Ігнатій, порадившись із Вишенським, відійшов у «далеку постить» і спробував у горах організувати свій скит. «І ось, – далі говориться в житії Княгиницького, – трапилось йому зустрітися і познайомитися з паном Петром Ляховичем, який у той час був жупником і держав бані від пана старости галицького… Цей же христолюбивий чоловік і сам пішов із старцем і ще взяв із собою людей, які добре знали гарні місця для нього. І пройшовши між горами вверх по ріці, яку називали Манева, знайшов пагорбок при потоці Батерсові і дуже уподобав те місце». Таким чином виник Скит Манявський, що став одним із оплотів православного традиціоналізму в Карпатському регіоні.
Не варто думати, що це було закинуте місце, куди мало хто навідувався. Коли уважно читати житіє Княгиницького Ігнатія з Любарова, стає зрозуміло, що обитель ця постала не без серйозної матеріальної підтримки з боку жупника Петра Ляховича. До речі, останнього згадує й Вишенський у своєму посланні до Княгиницького. Він там пише: «…сотвори пану Петру спасіння, а іншим добродійникам та знайомим – поклон».
Тобто ісихасти типу Вишенського, Княгиницького й Борисковича зовсім не були такими вже й безсрібниками, як це іноді видається. Вони намагалися залучити багатих меценатів, котрі б давали гроші на розбудову монастирів, будівництво храмів, придбання церковного начиння, видання відповідної літератури тощо.
Схоже, Вишенський теж шукав таких багатих меценатів. Адже не випадково, прибувши з Афона в Україну, він опиняється в Дубно у володіннях князя Василя-Костянтина Острозького, з яким, очевидно, мав контакти й раніше. Певно, сподівався Вишенський отримати допомогу від цього князя. Або візьмемо його появу у Львові, де він, зокрема, спілкується з Рогатинцем, Красовським – заможними львівськими братчиками. Зрештою, його поява в Карпатах, знайомство з жупником Петром Ляховичем та іншими добродійниками. Або, уже покинувши Україну й опинившись на Афоні, Вишенський пише твір «Зачіпка мудрого латинника з глупим русином», який присвячує князеві Михайлові Вишневецькому. Цей князь і його дружина Раїна Могилянка відзначалися меценатською діяльністю на користь православ’я.
Декому така позиція Вишенського може видатися нелогічною, виявом такого собі когнітивного дисонансу. З одного боку, він осуджує існуючий світ, демонструє його несприйняття, втікає від нього. І водночас звертається до сильних світу цього, багатіїв, засвідчуючи їм свою повагу.
Але такий когнітивний дисонанс не є чимось винятковим. Радше, це правило. Він часто зустрічається в різних теоріях, працях теоретиків. Як, наприклад, поєднати в світових релігіях заклики до миру й водночас заклики до знищення ворогів, зокрема іновірців. Або ще таке – у сучасних секулярних теоріях, як правило, поєднуються принципи свободи й рівності. Але послідовна реалізація принципу свободи якраз і веде знищення рівності. У той час реалізація принципу рівності передбачає обмеження свободи. В певному сенсі, такі теоретичні суперечності й ведуть до розвитку теорій, сприяють їх трансформації. Це, вважайте, як Гегелівська «єдність і боротьба суперечностей». Тому не будемо звинувачувати Вишенського в непослідовності – що він, осуджуючи багатіїв, водночас шукав їхньої підтримки.
Інша річ, що, на відміну від Борисковича, Княгиницького або Іова Желіза, засновника Почаївського монастиря, Вишенському не вдавалося знайти мецената. Перебуваючи на українських землях в 1604-1606 рр., він так і не зміг знайти тут належної підтримки, заснувати свою чернечу обитель. Чому так сталося? Певно, не останню роль зіграв високий градус антисоціальних настроїв письменника. Судячи з його послань (хоча б зі згадуваного послання до Домнікії), він неохоче йшов на компроміси, далеко не завжди міг порозумітися з людьми, які могли були його потенційними союзниками. Саме це відштовхувало від нього можливих протекторів.
Знову на Афоні
Не знайшовши себе в Україні, десь у 1606 р. Вишенський подався на Афон. Це не означало, що він не хотів повернутися на рідну землю. Вишенський чекав лише слушного моменту. Сподівався, що знайдуться люди (передусім впливові й багаті), які його приймуть і підтримають. Про це, зокрема, свідчить «Зачіпка мудрого латинника з глупим русином». Показовою є присвята цього твору, яку наводимо повністю. Спочатку автор пише: «Хай буде перша честь читати це писання найчеснішому з усіх». Мається на увазі князь Михайло Вишневецький. Погодьтеся – звучать ці слова дещо самовпевнено. Ніякого тобі чернечого смирення. Автор дає зрозуміти, що його писання має велику ціну і він удостоює честі згаданого можновладця прочитати це писання першим. А далі вже йдуть такі слова: «Тобі, христолюбивий, благочестивий правовірний і православний християнине, пане княже Михайло Вишневецький, посилаю це писання для розсудливо-уважного читання. А по одержанні звістки, і коли є твоє благовоління, відтворивши чи переписавши собі на підпору правди твердого переконання в непорочній нашій вірі, – хай іде до Львова. Якщо випаде зустріти обивателів з руського краю, від нашої віри православних, які прагнуть покріпити добре сумління – хай їм те не забороняється. Від Львова хай вість, більше в цьому укріпившись, йде в Підгірську сторону (мається на увазі Перемищина – П. К.). А коли обійде всіх православно-іменитих людей шляхетського роду, хай залишать це писання, яке посилається при Перемиській церкві (мається на увазі Перемиська єпархія). Бо вона, тобто перемиська церква, славна в так званій Малій Росії, як найчесніша від усіх інших у дотриманні непорочності віри. Вона не помазалася духом латиномудрості, не обезчестилася єрессю, але стоїть безпідозрено в красі апостольської проповіді. Через це волію, щоб усе це писання залишилось у перемиській церкві. І сам я, коли зволить Христос, їй віддатися прагну». Сам же твір «Зачіпка мудрого латинника з глупим русином» це традиційна для Вишенського апологія православної «немудрості» й протиставлення її «мудрим латинникам».
Наведена присвята багато що говорить і її варто прокоментувати.
По-перше, звернення до князя Михайла Вишневецького, який мав володіння на Волині, ще раз вказує на те, що, перебуваючи в 1604-1606 рр. на українських землях, письменник був у цьому краї.
По-друге, зрозумілий пієтет Вишенського до «перемиської церкви». Перемиська, як і Галицька, єпархії в 1596 р. не прийняли унії. Близько ста років вони залишалися православними. Якщо від Львова, де письменник мав конфлікт із братчиками, в нього залишилися не найкращі враження, то перебування на теренах Перемиської єпархії, схоже, залишило враження позитивні. Вишенський навіть натякає, що би хотів перебратися до цієї єпархії й тут жити.
По-третє, кидається в очі певна зарозумілість Вишенського. Він не лише впевнений, що робить князю Михайлу Вишневецькому честь, присвятивши своє послання, а й фактично зобов’язує його поширити цей твір. Не думаю, що таке могло сподобатися цьому князю. Для етикету тих часів подібні речі виглядали неприйнятними. Тодішні українські можновладці чекали присвят-од, а не вказівок, що їм робити із присвяченими їм творами. Якщо Вишенський демонстрував таке ставлення й до інших потенційних меценатів (а так, певно, воно й було), то в нього було мало шансів отримати з їхнього боку підтримку. Занадто «незручним» він був чоловіком.
На Афоні Вишенський написав послання до Княгиницького, яке однозначно свідчить, що письменник хотів повернутися в Україну. Не так то й добре велося йому на Святій горі. Він ніби й намагається не скаржитися. Та насправді за його словами відчувається невдоволення. Отже, він пише: «Знай, що Свята гора до раю подібна, аероповітряним, чистим і втішливим зефіром дихає, перебуваючи у відлученні від світу, і ця благодать і нині не зменшилася, бо вона з повітря». На цьому, власне, позитив і закінчується. Далі Вишенський починає викладати свої жалі: «А якою бідою від обмови диявола світодержця, котрий пристрасно володіє, страждають ті, що тут проводять життя у відкупленні, не випадає мені зараз докладно говорити. Отож, зайве скоротивши, мовлю: відколи повернувся, не тільки на келії, але й на печери дві поголовщини дукатів накладено. Також і на Святу гору; отож був товар на соборний гарач (мається на увазі грошова данина туркам для відкупу від нападу – П. К.), нині ж і до чотирьох виходить. І хоч такій аспрній (аспра – дрібна грошова монета – П. К.) потребі Свята гора підлягає, але від Христової благодаті досі був повний мир від приходу турків і яничар, а в благочесті Свята гора по-давнішому анітрохи не обідніла, хоч і не має аспрів. За те, що зволив день життя прожити, дякую тобі, Господи, і не турбувався про завтра – від милостині зможемо утриматися. Я ж цього життя не вміщу, коли від келії до келії, від монастиря до монастиря тулятися, а стоїмо на тій святогорськійпритчі, яка каже: «Хто хоче мирувати в Святій горі, – вістить, – і в терпінні утриматися, [такому] треба бути залізним або срібним – притчу цю тлумачити не хочу, знаєш бо її. Тими ж двома справами і я ще утримуюся за Христовою благодаттю: рукоділлям і викупленням – доки є ще принесене від вас».
Тобто, незважаючи на демонстрований оптимізм, Вишенський дає зрозуміти, що на Афоні йому ведеться нелегко. Доводиться сплачувати чималі податки. Мусить він працювати. Частково його рятує те, що він привіз із собою з України якісь пожертви (милостиню). Це ще раз засвідчує, що Вишенський не цурався грошей. І, перебуваючи в Україні, зібрав для себе певну суму, щоб податися на Афон.
За великим рахунком, життя на Святій горі його не влаштовувало. Ось його слова з послання до Княгиницького: «…бажаю знову бачити і відвідати вас». Це, вважайте, крик болю. Далі він знову говорить про те, звертаючись до свого приятеля: «…дай мені звістку, чи і тобі є потреба боротися з плоттю, пристрастями та повітряними піднебесними злобними духами, проти яких і в нас брань велика. …чи спочиваєш од брані і чи бажаєш моїх відвідин, хочу те знати». Ми не знаємо, яка була відповідь з боку Княгиницького. І чи взагалі вона була. Але факт лишається фактом – Вишенський лишився на Афоні. Певно, нікому в Україні він не був потрібен, навіть своїм приятелям.
Можемо твердити, що ще близько 15 років Вишенський перебував на Святій горі. Однак ці роки не відзначалися творчою активністю. Принаймні до нас не дійшло ніяких писань цього автора з 10-их і 20-их років XVII ст.
Проте на початку 20-их років про нього згадали. Сталося це, наскільки можна судити, завдяки його давньому приятелю Борисковичу. Останній, як відомо, після згортання діяльності релігійно-культурного центру в Дерманському монастирі подався на Афон. Однак близько 1617 р. повернувся в Україну й почав ігуменствувати у Чернчицькому монастирі біля Луцька. У цій іпостасі став одним із організаторів Луцького Хрестовоздвиженського братства. У 1620 р., коли Єрусалимський патріарх Феофан відновив православну єрархію в Київській митрополії, Борисковича висвятили на єпископа Луцького й Острозького. Правда, не маючи змоги зайняти єпископську кафедру, оскільки вона знаходилася в руках уніатів, Борискович жив у Степанському монастирі, а потім – у Київському Михайлівському монастирі при митрополиті Іову Борецькому. За дорученням останнього їздив у Москву до царя Михайла Федоровича та патріарха Філарета, де пропонував прийняти Україну й Білорусію до складу Московської держави. Таке прохання цілком відповідало турецькій політиці. Якби це сталося, Річ Посполита, котра належала до суперників Османської імперії, була би помітно ослабленою.
Очевидно, Борискович мав плани зробити Православну Церкву на українських землях більш ефективною. У документи Луцького братства був у 1624 р. вписаний твір «Совітованіє о благочесті». Сам же твір, судячи з аналізу тексту, писався в 1621-1622 рр. Є чимало підстав вважати, що його автор – Борискович.
«Совітованні…» – своєрідний програмовий твір, у якому йдеться про направу Православної Церкви в Україні. На початку твору засуджуються єпископи, які пішли на унію з католиками, визначаються причини їхнього вчинку. На перше місце серед цих причин ставиться нерозумність (глупство). Далі йдуть – церковна неосвіченість (незнання тайн віри й благочестія), аморальність, прагнення наживи. Відповідно, пропонується на єпископські кафедри ставити людей, які добре знають канони православної церкви, дотримуються їх і ведуть високоморальний спосіб життя. При цьому наголошується, що вони мають бути розумними і вченими.
У «Совітованні…» автор закликає повернути з Афона в Україну Кипріана та Вишенського: «Послати до патріарха Константинопольського по благословіння, допомогу й раду, і на святу Афонську гору послати, викликати й припровадити мужів-росів, серед яких блаженних Кипріана та Іоанна, названого Вишенським, та інших, які там живуть і в богослів’ї процвітають». Кипріан був знаний православним інтелектуалом як перекладач теологічних творів з грецької мови на українську книжну. Він працював під керівництвом Борисковича в Дерманському монастирі. При цьому цікаво, що ім’я Кипріана в творі стоїть на першому місці, а Вишенського – на другому. Тобто для Борисковича Кипріан був більш значимою фігурою, аніж Вишенський.
Спираючись на «Совітовання…», Франко написав одну зі своїх кращих поем «Іван Вишенський». Сюжет такий: головний герой є ченцем-самітником, який проживає в печері на Афоні. До нього припливають козаки з України, котрі хочуть повернути його на батьківщину. Вишенський, керуючись своїми аскетичними ідеалами, відмовляється від цього. Однак коли вже козаки відпливали, герой вийшов із печери й полетів за ним. Звісно, це твір художньо-літературний, де автор дав волю фантазії. Наведені ж ними свідчення самого Вишенського показують, що він хотів повернутися в Україну, а міркування про його надмірний аскетизм видаються дещо перебільшеними.
Загалом же з тексту «Совітовання…» можна зробити висновок, що на початку 20-их років Вишенський ще жив на Афоні. Це була доволі літня людина. Чи вистачило б йому сил повернутися в Україну? І чи робив він тоді такі спроби? З цього приводу нічого не можемо сказати. Як і не знаємо, коли і як він помер.
Але лишилися його твори… Які через більш, аніж двісті років, «воскресли». І стали предметом літературознавчих, історичних, богословських в філософських інтерпретацій. А це, погодьтеся, немало.
Замість висновків
Ким був Вишенський?
Невдахою, який не зумів зробити кар’єру при князівському дворі, а пізніше – в сфері церковній?
Письменником, котрий за життя не користувався популярністю?
Скандалістом, з яким важко було знаходити спільну мову?
Людиною, що працювала на владу турків-османів?
Чи це був аскет-мораліст, який не сприймав цьогосвітнє життя, осуджував його й втікав від нього?
А, може, одне, друге, третє…
Загалом Вишенський – цікава особистість. І в плані психологічному, й культурному. По-своєму він може захопити, запалити людей – як свого часу захопив Франка.
Незважаючи на віддаленість, твори Вишенського можуть нам сказати багато чого цікавого. Просто їх треба вміти читати.
Петро Кралюк
