Ізяслав: Святе озеро, ув’язнена святиня та руїни палацу

Ізяслав постав із поєднання двох міст: Старого Заслава (перша згадка 1390 р) і Нового Заслава (1579 р). На лівому, вигіднішому для оборони, березі р. Горині знаходився Старий Заслав (Старе місто). На правому — Новий Заслав (Нове місто), що поділений р. Понорою на Середмістя та Майдан.

Вважається, що місто Ізяслав заснував волинський князь Ізяслав Мстиславич у першій половині XII століття. За іншими даними, до середини XIII століття на місці нинішнього Ізяслава стояло місто Кам'янець, знищене Батиєм 1241 року.

Перша писемна згадка про Заслав походить з правового акту від 18 грудня 1390 року, яким підтверджується володіння містом князеві Федору Острозькому. Після його смерті місто успадкував син Василь Федорович, з яким пов'язують зведення у Старому Заславі мурованого замку. Після смерті (близько 1450 р.) князя Василя Федоровича Острозького Заслав отримав його молодший син Юрій, який поклав початок роду князів Заславських.

У XVI-XVII століттях князі Заславські зміцнюють місто кам'яними мурами. 1600-1630 роках будується монастирський комплекс отців бернардинів.

У XVII ст. Ізяслав перетворюється на значний торговий та ремісничий центр південної Волині з великим щорічним ярмарком. Станом на 1629 р в місті налічувалося 4,5 тис. жителів. В 1648 війська Хмельницького захоплюють та грабують місто.

Після смерті князя Олександра-Януша, останнього з роду князів Заславських, місто переходить у володіння князів Санґушків.

Після 2-го поділу Речі Посполитою (1793 р.) місто відходить до Російської імперії. Впродовж 1793–1795 р.р. це центр Ізяславського намісництва. Від 1797 р. – повітовий центр Волинської губернії.

Озеро Святе

За кілька кілометрів від Ізяслава маємо надзвичайно цікаву пам’ятку природи – озеро Святе (найбільше в Хмельницької області). Подібних лісових озер тут кілька, але це – наймасштабніше: його дзеркало становить близько 8-ми га, а середня глибина – 4 м.

Від 1990 року водойма має статус комплексної пам'ятки природи загальнодержавного значення.

Озеро та його береги є домівкою для 67 видів птахів, серед яких 4 види занесено до Червоної книги України. Але особливо багатий рослинний світ. Тут поширені лісова, болотна, прибережно-водна та лучна рослинність.

Одна з легенд розповідає, що колись тут стояло невеличке село з церквою. Але якоїсь ночі все провалилося під землю, а на місці провалу з’явилося озеро. Вражені таким дивом люди почали приходити сюди святити воду, а озеро стали вважати святим.

Водойма живиться підземними джерелами. Через висихання водоносних шарів його площа в останні роки постійно зменшується.

Святий Бернард за колючим дротом та його скарби

Монастир ордену отців бернардинів стоїть на високій горі, що піднімається над берегами Горині. Він є архітектурною домінантою та одним з головних символів Ізяслава. Зведений ще й як фортеця, він був одним з ключових вузлів в оборонному периметрі міста.

Історія зведення монастиря є яскравою ілюстрацією часів невластивої для тогочасної Європи релігійної толерантності, що настали в Речі Посполитій після рішень Варшавської конфедерації (конференції) 1573 року.

Нагадаємо, що на цих поважних зборах були визначені засади релігійної терпимості в Речі Посполитій та закладено підвалини релігійної свободи в спільній Польсько-Литовській державі. Учасники конференції (найвпливовіші аристократи країни та церковні діячі) зобов'язалися бути взаємно толерантними та солідарними в боротьбі за свободу віросповідання.

Відносно монастиря маємо дивовижне релігійне асорті. На час виділення земельної ділянки для його зведення дідич Заслава князь Януш Заславський був активним кальвіністом, натомість його дружина Олександра Санґушківна належала до антитринітаріїв (тобто тих, хто заперечував догмат про Пресвяту Трійцю). Князь Олександр Заславський, який завершив спорудження монастиря, хоча й був ревним римо-католиком, але мав чималий конфлікт з бернардинами…

Під будівництво монастиря була передана полишена православна каплиця разом з іконою Заславської Божої Матері, яка здавна належала князям Заславським (руського/українського походження, зауважимо), предки яких сповідували православ’я. Зокрема представниця цього роду, княгиня Анастасія Заславська, виступила фундаторкою створення славетної пам’ятки української культури XVI століття — Пересопницького Євангелія, на якому присягають президенти України.

Досить вірогідно, що римо-католицька споруда постала на місці колишнього православного монастиря Пресвятої Трійці, що на той час чомусь повністю занепав.

Комплекс монастиря з костелом Св. Михайла постав в стилі маньєризму, який багато дослідників вважають не окремим стилем, а лише ранньою стадією бароко. Ймовірно, що його архітектором був Якуб Мадлайн, походженням з Ґраубюндену, землі на італо-швейцарському прикордонні. Будівництво комплексу тривало до 1630 р.

Після смерті фундатора монастиря князя Януша Заславського (†1629) і його дружини Олександри Санґушківни (†1610), їхні законсервовані в кришталевих посудинах серця замуровали у стіні монастирського храму. Ще від античності вважалося, що душа людини перебуває в її серці.

Під час повстання під проводом Богдана Хмельницького монастир зазнав грабунку та нищення. Вціліла, однак, його головна святиня — образ Заславської Матері Божої, який заздалегідь перевезли до монастиря отців бернардинів у Ряшеві. По тому обитель майже вісім десятиліть стояла у руїнах. Лише 1726 р. коштом дідича міста Павла Карла Санґушка почалася його відбудова. Вона тривала довго, ж до 1780 року і відбувалася в кілька етапів.

Монастир був знаним духовним та освітнім центром. Тут діяли студії філософії, теології та риторики, а місцева бібліотека налічувала понад 5 тисяч томів. Це й сьогодні нівроку, в станом на XVIII століття – взагалі фантастика.

Від 1797 року та до 1815 року монастир також виступав у якості головної резиденції руської провінції Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці Бернардинців.

У XIX столітті царський уряд провадив жорстку політику, спрямовану на обмеження діяльності Римо-Католицької Церкви. Після поразки польського Листопадового повстання (1830-1831), активно підтриманого римо-католицьким кліром, ця політика взагалі набула ознак репресій. Тоді діяльність монастиря була суттєво обмежена, а освітні напрямки — скасовано. Монастир фактично перетворюється на богадільню для перестарілих панотців. Останній заславський чернець-бернардин помер у 1910 році.

Від двадцятих років ХХ ст. монастирський комплекс зайняли радянські окупанти. В будівлях монастиря розташувався Шепетівський БУПР (будинок примусових робіт – так комуністи називали в’язниці, що використовували працю в’язнів), а пізніше – в’язниця НКВС, де в основному утримувалися не стільки кримінальники, скільки жертви репресій. Про Ізяславську тюрму поет та вояк УПА Микола Болкун згадує у своєму вірші «Вдова».

Вдова

На ніч вже рупор відсурмив,
Тремтить в сльозах трава.
Під сірим муром край тюрми
Стоїть сліпа вдова.
Кипить душа, мов буревій,
Минувши береги.
Там в чорних муках син її,
Закутий в ланцюги.
В тривозі дні за днями йшли,
Щось стиха всі гули.
А раз опівночі прийшли
І сина повели.
Та ніч… і крик бандитів злих.
У спину карабін.
О, дум вдови нема ще тих,
За що в в`язниці син.
За річ на глум большевиків
Над бідними людьми?
«На вас весь гнів усіх віків…» –
Клекоче під грудьми.
Ревуть за борами громи,
Десь вітер виграва.
За мертвим муром край тюрми
Стоїть сліпа вдова.

У роки Другої світової гітлерівці використовували комплекс монастиря як базу гестапо та в’язницю.

В повоєнні роки тут діяла трудова колонія, де утримували близько 200 дітей «ворогів народу».

1960 р. в’язницю для неповнолітніх перепрофілювали на виправну установа МХ 324/58, що незабаром уславилася як одна з найсуворіших кримінальних в'язниць у СРСР. Там утримували й чимало політичних в’язнів. Наразі тут діє Замкова виправна колонія № 58 (назви у кримінальному світі: «Монастир», «Білий лебідь»). Після скасування в Україні смертної кари тут створено сектор для тримання понад ста в’язнів, засуджених на довічне ув’язнення.

За Незалежності в’язниця теж зажила сумної слави. Зокрема, як повідомляла Харківська правозахисна група, 1 липня 2010 року Європейський суд з прав людини ухвалив рішення у справі «Давидов й інші проти України». Суд встановив, що протягом 2001-2002 років у в’язниці мали місце порушення статті 3 Конвенції (заборона катувань і жорстокого поводження), стосовно осіб, які на той час відбували покарання в «Білому лебеді». Ця справа виявила одне з найбільш кричущих порушень прав людини в Україні – відпрацювання бойових навичок міліцейськими спецпідрозділами на в’язнях.

Наостанок про скарби. 1973 р. на території в’язниці-монастиря знайшли великий скарб — факт достатньо відомий. Провідний науковий співробітник Хмельницького обласного краєзнавчого музею кандидат історичний наук Сергій Єсюнін дізнався подробиці.

Все почалося з того, що двом ув’язненим доручили копали якусь траншею. Ті ж відкопали чималу скриню з коштовностями. Враховуючи, що поруч нікого не було (за мури все одно не утекти), ті вирішили знахідку приховати. Як вони збиралися все то виносити за межі в’язниці після звільнення – ще те питання, але очевидно про це вони тоді не думали. Землекопи присипали скриню землею, але не встояли перед спокусою і прихопили із собою золоту таріль та похвалятися знахідкою перед найближчими друзями. Вже за кілька годин про те знала адміністрація в’язниці.

Наступного ранку до Ізяслава вертольотом прилетіли представники керівництва союзного рівня, під наглядом яких відбулися подальші розкопки. Крім вже знайденої скрині, знайшли ще одну. За спогадами очевидців, скарб складався із церковного начиння: золоті чаші, срібні підноси, медальйони, підвіски, золоті ланцюжки, тарелі, хрести з коштовним камінням. Коштовності завантажили у вертоліт і відправили до Москви...

Неподалік від ув’язненого монастиря здіймаються до неба величні руїни костелу Святого Івана Хрестителя (він же фарний костел), що є найдавнішою сакральною спорудою міста. Його заклали 1599 р. коштом князя Януша Заславського. Впродовж XVII-XVIII століть храм неодноразово руйнувався та відбудовувався.

1929 року його закрили більшовики. Тут зіграли роль дві обставини: традиційна для тогочасних «совітів» антицерковна політика плюс загострення відносин між СРСР та «буржуазною» Польщею.

Від 1932-го до 1950 року, з перервою на часи окупації, тут розташовувався «Музей релігії та атеїзму» (краєзнавчий музей). За німців храм ненадовго повернувся віруючим – у ньому діяла парафія УАПЦ. Від 1950 р. тут організували МТС. Тоді ж дзвіницю, втуливши на ней величезний резервуар, перетворили на водонапірну башту. Це призвело до значних руйнувань унаслідок перевантаження конструкцій та підмивання фундаментів водою, що постійно просочувалася з резервуару та труб.

Наразі давня споруда в жалюгідному стані, попри те й досі виглядає велично.

Костел Св. Йосипа Обручника та римські мотиви

Якщо ув’язнена святиня Св. Бернарда архітектурно належить до раннього етапу розвитку бароко (чи то пак навіть «прото-бароко»), то розташований на протилежному, правому березі Горині костел Св. Йосипа Обручника з прилеглим до нього кляштором лазаритів, є яскравим представником пізніх барокових храмів Волині. На відміну від старшого «лівобережного» брата, який впродовж останнього століття скніє за колючим дротом, цим сакральним спорудам поталанило більше. Храм наразі належить віруючим і тут знову славлять Господа. Кляштор, однак, секуляризовано. Наразі там знаходяться Ізяславська дитяча школа мистецтв, районний трудовий архів та редакція місцевої газети «Зоря Надгориння».

Фундатором костелу та кляштору став маршалок Великого Князівства Литовського князь Павло Карл Санґушко (1680-1750). Він же надав під будівництво землю поблизу замку у Новому Заславі. Проект розробив Паоло Фонтана — придворний архітектор князя. Роботи тривали з 1747 по 1749 рік. Вірогідно, що костел постав за зразком знаменитого храму Сан Карло аі Катінарі (італ. San Carlo ai Catinari) у Римі.

При костелі діяли два братства: Серця Ісусового, засноване згідно з папським привілеєм 8 березня 1751 року, і Найсвятішої Трійці, згідно з привілеєм від 1755 року.

У 1800 р. при кляшторі заклали малу семінарію, незабаром розширену до філософсько-теологічних студій. Але в 1815 р., у зв’язку з черговою хвилею антикатолицького наступу в Російській імперії, навчальний заклад «попросили на вихід». Незабаром, в 1819 р., більшу частину кляштору взагалі відібрали на користь місцевих урядових установ. Пізніше царський уряд повністю закрив монастир, а його майно перейшло Міністерству державних маєтностей (1842 рік).

У міжвоєнний час в монастирі організували гуртожиток для командирів Червоної армії. Тоді ж його сильно перебудували, спотворивши первісний вигляд, зокрема надбудували ще один поверх. Не зважаючи на таке специфічне сусідство, храм діяв до 1934 р. аж поки його остаточно не закрили комуністи.

У 1991 році костел повернуто вірним.

Комплекс з кляштору та костелу святого Йосифа є частиною колишньої родинної резиденції князів Санґушків та замикає її східну частину. З цієї причини тут спостерігається не зовсім «канонічна» орієнтація храму — захід-схід із досить помітним відхиленням на північ. Це обумовлено розташуванням давнішого палацу Заславських, на базі якого згодом постав палац Санґушків і до якого від початку був прив’язаний сакральний комплекс.

Зазначимо, що архітектурна зв’язка комплексу палац-храм була досить поширеною практикою. Тут варто згадати хоча б такі яскраві та знамениті пари, як замок Конецпольських та костел Воздвиження та св. Йосипа у селі Підгірці Львівської області чи храм Пресвятої Трійці та палац Потоцьких-Конопок-Реїв в Микулинцях Тернопільської обл.

Палац

Палац Санґушків – величезний архітектурний комплекс, розташований на території Новозаславського замку, що колись постав на високому мисі при впадінні річки Понори до Горині. Від давнього укріплення добре простежуються оборонні рови. Палац звели продовж 1754-1770 років для Барбари Санґушкової, як резиденцію і центр волинських володінь князів.

Первісний проект розробив вже згаданий Паоло Фонтана — придворний архітектор Сангушків. Пані Барбарі він не сподобався як «старомодний» і на її вимогу проект доопрацьовав та значно переробив королівський архітектор Якуб Фонтана.

Двоповерхова споруда має цікаве та досить рідкісне для палаців Речі Посполитої планування «piano nobile» (пишний/аристократичний поверх). Так називався другий після цокольного поверх, що складався з пишної зали та анфілади декорованих кімнат, призначених для офіційних прийомів та урочистостей. До «piano nobile» зазвичай вели парадні сходи. Є такі і в Ізяславі.

Наприкінці ХІХ ст. палац перетворили на казарми для російських вояків. Від початку 1920-х тут господарювали вже бійці Червоної армії.

Хоча від 1963 р. палац перебуває під охороною держави, це аж ніяк не призупинило процесів руйнації.

У 2006 р. уряд виділив кошти на реставрацію. Планувалося, що тут постане музей та різні адміністративні помешкання. Але все обмежилося розчисткою території. Палац і досі у руїнах.

Тут поставимо крапку. Насправді в Ізяславі набагато більше родзинок, але ми зупинилися на найвизначніших.