4 жовтня Католицька Церква відзначає пам’ять св. Франциска, засновника одного з найвпливовіших монаших орденів, котрий свого часу зробив духовну революцію у християнському світі та до сьогодні своєю специфічною духовністю приваблює багатьох людей.
Народився Джованні ді Бернардоне близько 1182 р. в сім’ї купця з Ассізі. Ім’я Франциск (дослівно “француз”) дав йому батько, адже француженкою була його мати. З дитинства хлопець розмовляв італійською та французькою. Допомагав батькові у торгівлі сукном.
Юнак ріс неуважним, метушливим, марнотратним, постійно кудись поспішав, але водночас був надзвичайно делікатним, простосердечним, романтичним. Одного разу під час торгування сукном Франциск одночасно вів дві розмови — з покупцем та жебраком. Коли завершив першу з них, то помітив, що жебрак уже кудись пішов. Франциск з почуттям розкаяння покинув товар і побіг по місту шукати чоловіка. Немало часу минуло, поки знайшов його, дав щедру милостиню і присягнув Богові ніколи не відмовляти біднякам. Пізніше це стане основною харизмою його ордену.
Франциск брав участь у війні між містами Ассізі та Перуджею 1202 р. Потрапив у полон і своєю веселою вдачею підбадьорював інших ув’язнених. Після звільнення хотів продовжувати військову службу, але на заваді цьому стала хвороба. Ще раз намагався здобути лицарську славу, коли вирушив до Сицилії, щоб підтримати одного з претендентів на її корону, але голос уві сні та недуга змусили повернутися до Ассізі. Під час однієї прогулянки зустрів прокаженого, надзвичайно злякався, але переборов страх, підійшов до нього, обійняв та дав милостиню. Подоланий страх в майбутньому обернеться для Франциска ревним служінням для прокажених.
Перебуваючи в кризі і не знаючи, куди рухатися далі, Франциск в Ассізі часто ходив молитися до закинутої церкви св. Дам’яна. Одного разу він почув заклик її відбудувати. З притаманним йому запалом юнак задля цієї мети продав свого коня, кілька сувоїв батькового сукна, але той не оцінив поривання сина і посадив його під арешт.
Після звільнення з ув’язнення він разом з батьком став на суд єпископа. Той наказав повернути вкрадені гроші, на що Франциск сказав: “Досі я звав батьком П’єтро Бернардоне, але відтепер я — слуга Божий”. Він повернув не тільки гроші, але й віддав весь свій одяг, залишившись лише у волосяниці. Попросивши благословення в єпископа, він вирушив до зимового лісу, і відтоді почалося його мандрівне життя.
Щоб зреалізувати задум відбудови храму св. Дам’яна, Франциск ходив вулицями міста і випрошував каміння. Він самотужки виконував будівельні роботи, викликаючи зацікавлення в багатьох, навіть заможних людей. Захоплені свободою і простотою Франциска, у нього з’являлися друзі, які розділяли спосіб його життя. Коли церкву св. Дам’яна вдалося відновити, Франциск так само відбудував храми св. Петра та Святої Діви Марії Ангельської в Порціункулі. В останньому збиралися його однодумці, а також знаходили прихисток безпритульні.
Франциск жив з милостині, якою ділився з іншими потребуючими, прислуговував прокаженим, а також зі своїми послідовниками проповідував Євангеліє. Так навколо його особи виникла невеличка спільнота.
1209 р. Франциск вирушив до Папи Римського Інокентія ІІІ, щоб той затвердив статут ордену Братів Менших, котрих згодом стали називати міноритами (лат. Ordo Fratrum Minorum, OFM) або францисканцями. Понтифік спершу був вражений зовнішнім виглядом Франциска, адже той у своєму лахмітті скидався радше на пастуха чи жебрака, і вже точно не на представників відомого на той час монашества.
Справу Франциска та його братчиків розглядала колегія кардиналів, адже це було цілком новим явищем у Церкві. Врешті Папа дав усне благословення на діяльність ордену, і той зробив своїм осередком церкву в Порціункулі.
Франциск заснував також Другий і Третій чини свого ордену. Другий — жіночу гілку (тепер — орден Кларисок) — очолила його близька духовна подруга Клара, котрій святий допоміг втекти з-під пильного нагляду знатної родини та розпочати монаше життя. До Третього (тепер — Терціарії) увійшли ті люди, котрі жили у світі, однак розділяли з Братами Меншими їхню духовність та допомагали в апостольській праці.
Створення ордену Братів Менших жодним чином не змінило мандрівного та жебручого способу життя Франциска. Він разом з братчиками вирушив услід 5-му Хрестовому походу задля навернення мусульман у Сирії, Єгипті, Палестині. Бував серед маврів в Іспанії. Зустрічався з єгипетським султаном Аль-Камілем. Однак ця місія не мала відчутних наслідків. Свята Земля далі перебувала під правлінням мусульман. Паломництва були небезпечними. Тож після повернення до Італії Франциск вирішив унаочнити події історії спасіння в інший спосіб — влаштував перший вертеп.
Також він відмовився від посади настоятеля Братів Менших, хоча продовжував брати активну участь у його організації, зокрема через складання і затвердження статутів ордену. Коли рух, набираючи популярності серед народу, побудував у Болоньї розкішний дім місії, засновник міноритів привселюдно скартав їх за “образу Пані Бідності” та назвав будівлю Вавилонською вежею.
Відійшовши від прямого керування орденом, Франциск мав більше можливостей для усамітнення та молитви. Один великий землевласник на знак пошани подарував йому гору Альверно в Апеннінах. Франциск сприйняв це не як власність, а як місце для проведення часу насамоті з Богом.
Природу, яка його оточувала, святий сприймав як книгу Божого творіння, читаючи яку, ми пізнаємо велич Творця. Це було революційною зміною у її сприйнятті. Перед тим, в добу античності, людство поклонялося природі і спотворило її розуміння. Погляд на речі, зокрема природні, потребував очищення, чим займалося християнство у Середньовіччі. І зокрема внесок Франциска у цьому був колосальним.
Г. К. Честертон у своїй книзі “Франциск з Ассізі” категорично відмовляється називати Середньовіччя “темними віками”, як з “легкої руки” Просвітництва дотепер багато хто його іменує. Це був час віддалення в пустелю, певних необхідних обмежень. Як людина, поклоняючись природі, втратила її справжнє розуміння, так тепер треба було їй дистанціюватися від природи, щоб знову його повернути. “І св. Франциск, і перехід від дванадцятого до тринадцятого століття мали для історії велике значення, бо вони ознаменували завершення періоду спокутування”, — відзначає Г. К. Честертон роль святого.
З пошаною ставився Франциск до кожного створіння, люб’язно звертаючись до них, наприклад, “Брат Сонце”, “Брат Вовк”, “Сестра Вівця” тощо. Через те святого часто зображають в оточенні звірят.
Інший тип зображення святого відсилає нас до інтимної події, яка сталася з ним на тій же горі Альверно. На них ми бачимо Франциска в містичному захваті, а над ним серафима, що посилає йому промені, від яких у святого утворюються рани, подібні до Христових (стигмати). Що конкретно бачив, а тим паче, що відчував Франциск, залишається здогадуватися. Тому деталі в розповідях дослідників його життя про цю подію відрізняються.
Крім надприродних страждань, пов’язаних з містичними об’явленнями та стигматами на тілі, Франциск наприкінці життя важко хворів і майже осліп. Помер 1226 р. А через два роки був канонізований. Тіло святого поховане в соборі Сан-Франческо в Ассізі.
Найбільше цінуючи з євангельських істин простоту і свободу, Франциск не дуже переймався власною творчою спадщиною для наступних поколінь. Його твори не становлять певної системи, а являють собою окремі повчання, молитви, послання, статути, благословення. Значну частину повчань святого вже пізніше записали його послідовники. Деякі з них, наприклад, Дунс Скот чи Бонавентура зробили значний внесок в розвиток богослов’я.
Орден Братів Менших пережив опісля кілька розколів, від чого постали різні розгалуження: конвентуали, капуцини, амадеїти, реформати тощо. І до сьогодні всі вони разом становлять одну з найчисельніших монаших спільнот, простота укладу життя яких приваблює та надихає багатьох вірних.
Публікація вийшла у рамках проєкту РІСУ "Свята Літургійного року".
МОНОбанка для тих, хто бажає підтримати проєкт.
##DONATE_TEXT_BLOCK##