Якось у розмові з автором Блаженнійший митрополит Київський Володимир Сабодан зазначив, що він не проти проведення церковної служби українською мовою, але сам залишається прихильником церковнослов’янської мови богослужіння. Пояснив він це жартома так: «Принаймні, я впевнений, що цією мовою ніхто не матюкається». З погляду Блаженнійшого – це було дуже важливо, щоб мова, якою людина розмовляє з Богом, не осквернялася, і, за можливістю, була гарантована від осквернення в принципі, зберігала свою сакральну чистоту в будь-якій ситуації.
Джерело: Церква і суспільство
Чіткий і важливий поділ сакрального і профанного – «однозначно чистого» і «потенційно підданого скверні» – в Російській Православній Церкві не обмежується мовою. «Інший» календар – також один з елементів цього поділу.
Особлива роль календаря – на відміну від церковнослов’янської мови чи культу старців – явище відносно недавнє. Історія «подвійного літочислення» на території Російської імперії налічує трохи більше ста років: у 1918 році переможні більшовики до соціальної революції додали ще й календарну – перевели Радянську Росію на григоріанський календар. Згодом майже вся територія Російської імперії була змушена з цим нововведенням погодитись.
Календар був «політичним питанням»: до Жовтневої революції Російська імперія дотримувалася юліанського календаря, незважаючи на те, що Європа до цього моменту вже давно перейшла на григоріанський. Росія не могла наслідувати цей приклад через релігійно-ідеологічні причини. Юліанський календар був одним із елементів православної ідентифікації. Той факт, що Раднарком ухвалив рішення про перехід країни на григоріанський календар, був одним із перших кроків у бік до повної секуляризації суспільного життя.
Зрозуміло, що церква не могла погодитися з цією новацією не лише тому, що їй пропонували календар «від Папи Римського», а ще й тому, що ця реформа цілковито співвідносилася з антицерковною ідеологією нової влади загалом. Те, що «обновленці» прийняли новий календар, вкотре підкреслювало їхню готовність загравати з богоборчою владою. І це загравання чи будь-який його елемент, включно з календарною реформою, трактувався як відступництво, гріх проти чистоти віри.
Для «катакомбної» церкви «старий стиль» став однією з «традицій», які слід було зберегти будь-якою ціною. Крім того, дотримання «старого стилю» стало чимось на зразок пароля, за яким свої впізнавали своїх – відлік днів за юліанським календарем був езотеричною практикою «тільки членів клубу».
Після укладання угоди з владою у 1943 році РПЦ і не подумала провести календарну реформу. Угода не передбачала подібного переходу. Це не було потрібно ані церкві, ані владі. Продовжували діяти старі аргументи: не бути «як католики», а до цього моменту вже й «як греки», не асоціюватись із відступниками-«обновленцями». Але для обох сторін також було важливо розділити дві реальності – церковну та світську, причому розділити якимись жирними лініями, які неможливо перетнути непомітно.
У такий спосіб на території Російської імперії (СРСР) закріпилася традиція «двох календарів»: профанного (державного) та сакрального (божественного). Кожен із них був по-своєму химерним. Наприклад, у державному календарі найголовніше свято – День жовтневої революції відзначалося 7 листопада. Революція відбулася 25 жовтня за старим стилем, але ніхто не став її перейменовувати на «листопадову» через календарну реформу. У сакральному ж календарі не було і не могло бути ні Дня народження Леніна, ні Дня космонавтики, ні позначок менструального циклу, як і матюків у церковнослов’янській мові. Всі ці «профанні» речі не оскверняли сакральної реальності Року Господнього.
У такий спосіб календар став пліч-о-пліч з церковнослов’янською мовою: «сакральним» звучанням хрестильних імен, культом старців, специфічним колом читання та іншими ознаками приналежності до «посвячених». Тобто до тих, чиє «справжнє життя» відбувається над «профанною» реальністю повсякдення, в сакральній реальності «істинного» – духовного життя. Твоя особиста чистота тим досконаліша, чим менше у ній «профанної» реальності.
Така двоїстість власного Я – «істинного» і «конформістського» є вельми характерною для радянської людини. (1) Але, на відміну від світського homo sovieticus, радянському вірянину було простіше: у нього були чіткі межі, пороги, які відокремлювали одну реальність від іншої. Переступаючи через них, віряни могли бути певні, що вони залишили «погане» місце та перейшли у «святе».
Дві реальності – 1) сакральна / справжня / гідна та 2) профанна / другорядна / чужа – поділ, який виховувався у рамках російського православ’я протягом століть. Він міцно в’ївся у російську культуру. Цей розрив живить специфічну драму (іноді трагедію, інколи ж – трагіфарс) «загадкової російської душі», що її оспівали в літературі, обіграли в радянському синематографі, вигідно продавали в якості «культурного продукту» за кордонами.
Цей розрив можна було б вважати цілком невинним товаром, якби він не виходив за межі книжкової полиці з томами Достоєвського. Але він володіє свідомістю та впливає на всі сфери суспільного життя на всій території Російської імперії / СРСР.
Як від щирого серця сказала безіменна дівчина-захисниця Києво-Печерської лаври, «піймана» об’єктивом телекамери: «Зрозумійте: Росія, Україна – нас це все не цікавить, це все неважливо, ми шукаємо тільки Царства Небесного, а Церква – це шлях до нього». Сакральне (Царство Небесне) та профанне (реальність політичного моменту, навіть такого драматичного) не перетинаються, не накладаються одна на іншу, взагалі ніяк не корелюють. Більше того, спроби якось зблизити ці дві реальності викликають у російсько-православній свідомості протест, відторгнення, як спроби змішати в одному казані святе миро та кислий суп.
Легко зрозуміти, чому в епоху СРСР «двоєдумство» вірян було зручним для державної влади. По-перше, воно забезпечувало одночасно аполітичність та відносну самоізоляцію «релігійних гуртків». По-друге, ці гуртки легко ставали об’єктами офіційної атеїстичної критики: соціально-політичної через їхню «інакшість» та ізоляціонізм і квазінаукової через їх принциповий обскурантизм.
Саме календар виявився зручною мішенню і свого роду підтвердженням «дрімучої пітьми» та «обману», у якому церква утримує своїх адептів. Старий стиль календаря трактувався як застарілий та «донауковий». Церкву, яка відмовлялася приймати «науково-обґрунтований» (астрономічний) календар, презентували суспільству супротивником і навіть протилежністю науково-технічному прогресу (який був одним із найпопулярніших культів епохи СРСР).
Церква частково підхопила цю гру. Для неї комуністична ідеологія, «науковий атеїзм» та наука як така злилися в абсурдний коктейль, який легко було відкинути. Радянсько-пострадянське православ’я сформувало своє ставлення до науки виключно в ідеологічному ключі, нав’язаному «науковим атеїзмом», що докорінно виключило саму можливість раціональної, аргументованої дискусії з будь-якого питання.
Унаслідок цього церква і тепер не має ні методологічного, ні навіть просто вербального інструментарію для ведення подібних дискусій. І все, що церква сьогодні видає на-гора як «відповідь на виклики сучасності», котрі мають базу у вигляді наукових досліджень, нерідко виглядає смішно та упереджено, як і спроби відповідати гаслами на таблицю множення.
Суперечки навколо календаря також не вирізняються раціональністю, крутяться навколо «вимоги політичного моменту» та сковуються «традицією». Більше того, навіть серед церковних ієрархів йдеться не так про зміну календаря, як про «перенесення свят». Безсумнівно, це говорить про те, що світський календар давним-давно витіснив церковний. Вкотре віряни, включно з єпископами, кажуть, що для них Різдво – 7 січня, а не 25 грудня, як значиться у церковному, сакральному календарі. Таким чином, календарна реформа – це не узгодження календарів, за якого дві дати 25 грудня нарешті зійдуться докупи, що не мало б викликати жодних протестів у людей, обтяжених здоровим глуздом. Це саме «перенесення свят», яке викликає протест, бо порушує звичний календарний цикл, ритм побуту. І взагалі, що ж це виходить, церква «прогнулась»
під світ?
Саме так: «прогнулась» – коментують рішення ПЦУ (про)московські критики. Відмову від окремого календаря вони трактують як зневагу до священної чистоти, вторгнення «профанного» у світ «сакрального».
Але зовнішньою критикою календарної реформи справа не обмежується. «Перенесення свят» є викликом для церкви, яка заявляє про себе як про «зберігача традицій». Календарні дати, пов’язані з богослужбовим циклом – це не просто традиція. Вони визначають ритм життя та побутовий уклад великої частини суспільства, зокрема тієї його частини, яка не включена глибоко в церковну практику, але яка має неабияку цінність у якості «групи підтримки». Яка бачить у церкві, переважно, не так шлях у Царство Небесне, як громадський інститут, що виконує у суспільстві ряд корисних функцій, включно з роллю «охоронця традицій». Одна з таких традицій – Різдво 7 січня, яке є одним із двох днів на рік, коли люди, які зазвичай не відвідують церкву, зрештою туди приходять.
Щиро кажучи, саме для того, щоб зберегти цю напівпаству, упродовж багатьох пострадянських років українські немосковські церкви відмовлялися від календарної реформи, точніше, від «перенесення Різдва». Такий крок міг дати надто очевидні переваги тому конкурентові, який Різдво переносити не став би. Для якихось відчутних змін знадобилася повномасштабна війна з Росією, яка оголосила себе охоронцем цієї «традиції» та покровителем «сакрального простору», у якому юліанський календар є одним із знаків приналежності до цього простору.
Але значно важливішим знаком приналежності до цього імперського пострадянського простору є розрив між сакральною реальністю та реальністю повсякденного життя, що є характерним для російської православної свідомості та для радянської людини. Водночас, цей розрив зовсім не притаманний українській православній традиції. Погодження календарів зносить один із бар’єрів між цими двома реальностями.
1 «Роздвоєну реальність» радянської людини добре описав О. Юрчук у книзі «Це було назавжди, поки не скінчилося».