Серед видимих і непорушних ознак розділеності християнської спільноти особливе місце безперечно належить календарній проблемі. Що може бути виразніше для осягнення глибини порушення християнами заповіді їхнього Вчителя «щоб були всі одно», аніж одночасні радісні спалахи великодніх фейєрверків — у одних і напружене співпереживання Господніх Страстей — у інших?
Наступне Різдво, безперечно, знову пожвавить застарілі дискусії про те, чи личить православному християнинові втішатися новорічними балами (ієрархи Української греко-католицької церкви, до речі, звільнили своїх вірних від обов’язкового посту на новорічне свято). А «найпрогресивніше» налаштовані православні й греко-католики в Україні знову картатимуть ієрархію за зашкарублу відданість юліанському календарю.
Взагалі чи могли уявити собі сучасники, що юрист Уго Бонкомпаньї, він же папа Григорій XIII, увійде до історії не своєю позицією на Тридентському соборі й не виданням виправленого Зводу канонічного права. І навіть не ілюмінацію Рима після Варфоломіївської ночі згадуватимуть у зв’язку з ним нащадки, а введення 1582 р. нового календаря, який згодом став називатися григоріанським. Цей календар не був оригінальним, він лише виправляв, тобто уточнював старий календар і в такий спосіб наближав календарний рік до року астрономічного. Це уточнення не було цілковито коректним, і, між іншим, проти нього виступили не лише протестанти, а й тодішні університети. Втім, календар цей прижився, і зрештою саме за ним ми нині й живемо.
За григоріанським календарем живе й переважна більшість християнських, серед них православних, церков (за винятком Єрусалимської, Сербської, Грузинської, Російської, Українських православних і греко-католицької церков). Лише Великдень православні відзначають за старим стилем (окрім Фінляндської православної церкви — єдиної, яка повністю дотримується григоріанського календаря).
Чому християни живуть за двома календарями? На це запитання відповісти і легко, і важко водночас. У колишньому Радянському Союзі старий календар був непорушним реліктом дожовтневого часу, символом не-злиття з режимом і його новою культовою системою обрядів та свят. Режим, до речі, не задовольняв і григоріанський календар, — не випадково у 30-ті роки він намагався скасувати святу неділю: після шостого дня шестиденки мав наступати перший день шестиденки нової. Зрештою до самого кінця радянської влади на всіх календарях поруч з роком від Різдва Христового вперто писали на кожному листку: «...тий рік Великої Жовтневої соціалістичної революції».
Якщо взяти українців греко-католиків, то старий календар, звісно, був для них заборолом проти спольщення, непомильною ознакою національної ідентичності.
Що стоїть за старим календарем нині? Традиція, скаже мало не кожен — і матиме рацію. Вплив традиції на людську поведінку та свідомість є величезним, часом просто ірраціональним, і перехід на інший календар дуже часто супроводжувався розколами, гріх яких ятрить церкви, — наприклад, ще й донині Грецьку, котра перейшла на новий календар у 20-х роках.
Ну, а навіщо взагалі переходити на григоріанський календар? Для того, щоб бути разом з усією християнською Європою, пояснюють нам. Аргумент, можливо, і не з останніх, але й не з найважливіших. Видається, новий календар міг би сприяти виходу християн України з певного заціпеніння, відчуття позаісторичності, що їх неминуче накидає розходження між часовими координатами, в яких ми живемо в цьому світі, і тими, в яких живе вірний у Церкві. А значить — допоможе зробитися сучасними — адже християнство не може не бути сучасним. Зважте, Христос не встановлював ані юліанського, ані григоріанського календарів. Але він був абсолютно сучасним і адекватним часові свого земного життя, — і в мові, і в одязі, і зрештою — в календарі. Отже, йдеться про щось набагато більш значуще, ніж традиція і навіть ніж те, що різниця між світським і церковним календарями постійно ставить православного чи католика в ситуацію спокуси.
Звичайно, найсерйознішим аспектом календарної проблеми було й лишається визначення дати Великодня — Празника Празників і Торжества Торжеств кожного християнина. Тут варто дещо нагадати. Вселенський собор у Нікеї 325 р. ухвалив відзначати Великдень у першу неділю після першого весняного повного місяця. Як відомо, події християнської Пасхи тісно пов’язані за часом з іудейським Песахом. І остання вечеря Ісуса була пасхальною. Песах святкували в перший день повного місяця весняного рівнодення, але у III столітті день свята в деяких іудейських общинах вираховували неточно, що призводило до відзначання Песаха двічі протягом одного сонячного року. Нікейський собор прагнув уникнути подібної ситуації стосовно християнської пасхи. Ця обставина є дуже важливою: отці Собору відмовилися від тодішнього іудейського календаря не тому, що вважали зв’язок Пасхи з Песахом несумісним, а тому, що вважали розрахунки недосконалими.
Відмінності між визначенням дати Великодня зберігалися й після Нікейського собору. З VI століття розрахунки стали грунтуватися на дослідженнях олександрійських астрономів, але з часом стала очевидною і їх неточність. 1582 р. папа Григорій XIII вводить новий календар, і відтоді між східними і західними християнами зберігається відмінність у визначенні дати Великодня.
Нині різниця між юліанським і григоріанським календарями складає 13 днів, але при обчисленні пасхалії, нижньою межею якої може бути 22 березня, а верхньою — 22 квітня (за старим стилем), різниця між днями святкування Великодня може бути дуже відчутною й сягати, як цього року, чотирьох тижнів.
1997 р. Всесвітня Рада церков і Рада церков Близького Сходу провели в сирійському місті Алеппо спеціальну консультацію для встановлення спільного дня відзначення Великодня.
Що ж пропонується зробити? Учасники консультації в Алеппо рекомендують насамперед діяти з великим тактом і відповідальністю. Вони вважають за необхідне зберегти нікейський принцип — і водночас застосовувати для обчислення точної дати (тобто весняного рівнодення і нового місяця) новітні досягнення астрономічної науки. При цьому розрахунки мають бути зроблені для меридіану Єрусалима — місця смерті й воскресіння Христа. Нікейський принцип враховує космічний вимір Христового воскресіння, базуючись на сонячній і місячній фазах, і тому, вважають богослови, є принципово більш відповідним, ніж фіксована дата Великодня (а були й такі пропозиції — відзначати його в кожну, скажімо, останню неділю квітня). Але Пасха Христова розбила повсякденну рутину узвичаєного життя, і тому навіть те, що її відзначають лише в неділю, вже є певним зазіханням на сакральність Празника Празників. Адже неділя стає днем Воскресіння саме тому, що на неї припадає спомин про цю подію, а не навпаки. Церкви мають брати до уваги лише духовний — і ні в якому разі не секулярний інтерес та зручність, вважають учасники консультації.
Отже, пропонується ввести єдину модель підрахунку пасхалії — науково обгрунтовану й точну, яка відрізнятиметься і від григоріанського, і від юліанського календарів, — щоправда, від останнього суттєвіше. При цьому богослови і представники церков убачають великим знаком заохочення їхньої праці те, що 2001 року і за григоріанським, і за юліанським календарями Великдень відзначатиметься в один день — 15 квітня.
Є й інші моделі розв’язання проблеми — менш науково й богословсько обгрунтовані, але більш оригінальні. Існують, скажімо, пропозиції, які дають змогу узгодити спільний календар, не форсуючи подій і не ламаючи ситуацію «через коліно», що завжди призводить до сумних наслідків. Зокрема, пропонується з 2000 року за рахунок 29 лютого високосних років поступово зменшувати на один день різницю між календарями. Таким чином без шкоди для богослужбової практики Великдень 2052 року християни святкуватимуть всі разом. Адже це було б так добре!
Поза сумнівом, календарне питання є не причиною розділення церков, а його наслідком. І проблема ця не першочергова (хоча вона й стоятиме в порядку денному майбутнього Всеправославного собору — якщо, звичайно, до часу його скликання не розв’яжеться). На шляху до християнської єдності чи хоча б загальнохристиянського порозуміння існує стільки проблем, що суперечки навколо календаря виглядають майже безневинними. Тим паче, що деякі церкви вважають юліанський календар «частиною національної та культурної спадщини своїх народів». Але це знову одвічне питання про те, що становить сутність християнства і що є лише історичним нашаруванням, здатним і зобов’язаним змінюватися...
Людина і світ. — 1997. — №11-12. — С. 42—45.