Канони обумовлюють право на незалежність

Називати Московський патріярхат Церквою-матір’ю Української Церкви ніяк не можна хоча б тому, що сама московська православна Церква зродилася з Української Церкви — Митрополії Київської і всієї Руси щойно в другій половині 15 століття, і то не канонічно, а самовільно, хоч це не означає, що вона не виконувала своїх релігійних обов’язків.

Степан СЕМЕНЮК. - "Наша віра", травень 2010 року

Добре сталося, що на сторінках «Нашої віри» ведеться тематична полеміка. Наразі довкола важливих питань церковного життя, поставлених у матеріялі Галини Могильницької.

Не заперечуючи волі її опонента автора статті «Церква-мати і канонічне право» Святослава Варення (ч.3, 2010) боронити московські «канонічні підстави» на володіння Україною, не лише в церковному вимірі (шкода лиш, що автор не подав відповідних дотичних до справи документів), хочу однак висловити свою думку щодо окремих його тверджень.

Виходячи з правил канонів ІІІ, IV, VI Вселенських соборів і т.зв. Сентенції-апофлемату Фотія — тільки гаразд їх прочитаймо! — Православна Українська Церква, після проголошення Незалежности Української держави і визнання її де-юре світовою спільнотою, повинна була отримати благословення на визнання її автокефалії, в першу чергу від матері-Церкви — Константинопольського патріярхату. Цього вимагає і звичайна християнська мораль. Чому так не сталося? Якоюсь мірою через причини, подані автором, але то не все. Тут також можна запитати, чому УГКЦ не отримала досі статусу патріярхату, хоч в юрисдикції Ватикану існують патріярхати як римо-католицькі, так і східного обряду, і то в багато разів менші за числом віруючих? Адже жодних канонічних перешкод у цьому немає.

Називати Московський патріярхат Церквою-матір’ю Української Церкви ніяк не можна хоча б тому, що сама московська православна Церква зродилася з Української Церкви — Митрополії Київської і всієї Руси щойно в другій половині 15 століття, і то не канонічно, а самовільно, хоч це не означає, що вона не виконувала своїх релігійних обов’язків. Не випадає визнати Московський патріярхат Церквою-матірю УПЦ і з огляду на акт передачі її Москві 1686 року, бо насправді то була передача (продаж) Церкви-дочки Церкві-онуці. А з другого боку, про що автор не зовсім ясно пише, Патріярший Синод за незаконну передачу Київської митрополії Москві детронізував патріярха Діонісія і визнав цей акт симонією. За євангельською традицію симонія, як відомо, каралася смертю, а в даному випадку акт втратив правову чинність. Лихо було в тому, що Синод не мав сили досягти, щоб Москва повернула документ до Вселенського патріярхату. Отже торги тривали й далі і відомо чим і чому закінчилися для нас.

Є ще один момент: то не московська церковна ієрархія домагалась загарбання Київської митрополії, а цар, про що автор делікатно згадує. Вся дипломатична колізія рухалась не священиками, а дяками, — царськими державними службовцями — і закінчилась успіхом Москви завдяки втручанню візира Туреччини.

Чому інші церкви, в тому числі і Константинопольський патріярхат, мали б не визнавати т.зв. УПЦ (МП) належною до Московського патріярхату, коли УПЦ митр. Володимира тим-таки патріярхатом створена? Але це не арґумент на право МП вважати Україну своєю «канонічною» територією. Таких «самоврядних» церков поза РФ Московський патріярхат має кілька. Однак Константинопольський патріярхат в листі до МП від 10 ХІ 1991року («Православний вісник» №2-3 1990, Київ) писав, що Вселенська патріярхія визнає канонічну РПЦ в кордонах1593 року. Отже з тим визнанням «канонічного права» Російської імперії усе не просто.

Належить також зауважити, що УПЦ (МП) в Україні зареєстрована «не канонічно», не правно, бо під час реєстрації не був поданий правдивий статус і назва її в лоні РПЦ. А її канонічний статус був таким: «Українська православна Церква — інше офіційне найменування Українського Екзархату Московського патріярхату». При реєстрації цього свідомо не подано, щоб закрити перед людьми правду, що в дійсності вона є лише канонічним відділенням РПЦ в Україні. А це порушення українського і міжнародного права, і карається законом… але, як видно, не в нас. Хай би хтось спробував щось подібне доконати в Росії.

Про надання Православній Церкві в Польщі автокефалії 1924 року. Те, що написав автор, правда, але обминув він один факт, а саме: питання про автокефалію Православної Церкви в Польщі провадила державна влада, МЗС РП. Амбасадор РП в Москві звернувся 1921 р. через НКВД РСФСР, до патріярха Тихона в справі надання автокефалії Православній Церкві в Польщі, після чого патріярх Тихон подав... відмову і призначив до Польщі свого екзарха. Це було причинком до того, що Синод православних єпископів у Польщі в червні 1922 року питання отримання автокефалії від Константинопольського і інших патріярхатів та Церков переклав на уряд РП. Посол РП в Анкарі два роки турбувався справою, і 14 ХІ 1924 року Томос на автокефалію Православній Церкві в Польщі був виданий, але Москвовська патріярхія його не визнала.

В 1921 році Польща була незалежною державою, мала уреґульовані нормальні дипломатичні стосунки з Росією, і її державна територія ніяк не входила під хоча б протекторат Росії, як то було в 17 ст. з Україною. Однак патріярх Тихон не благословив автокефалію Православній Церкві в Польщі. Як виправдає п. С. Варення це рішення Тихона? Тим, що частина Польщі раніше була територією Російської імперії? До речі, прочитаймо уважно, що записано про статус української Церкви, Київської митрополії в Березневих статтях 1654 року. Може тоді щось нарешті зрозуміємо.

Поціновуючи коректність автора (вона в дипломатії іноді потрібна, в презентуванні своїх поглядів), мусимо однак визнати, що йдучи такою дорогою — дорогою вічного «права» колонізаторів на володіння загарбаними краями і народами, жодна поневолена нація не могла б домогтися державної незалежности. Для прикладу, Польща не змогла б домагатись відновлення своєї державности, тому що загарбники-колонізатори завжди свої дії юридично закріплювали міжнародними декляраціями і затверджували міжнародними конґресами… Поділ Польщі в ХVIII ст. був ратифікований польським Сеймом, а останній польський король Станіслав Понятовський «добровільно» зрікся корони Польщі на користь російської цариці Катерини ІІ. Коли йти шляхом думання автора, то постава патріярха Тихона була «канонічна», отже — поляки не мали права змагатись за свою незалежність.?

Російський візантиніст В. Васильєвський (ХІХ ст.) пішов ще далі. Він писав: «Тож оскільки Росія перебрала всю спадщину Візантії, то кожен православний став русскім». Вистачить, мабуть.

Здається, що при обговоренні таких питань належало б подавати відповідні статті документів, що стосуються до даної справи. В церковному питанні то документи ориґінали грецькою, латинською мовами, з одночасним перекладом на українську мову. Такий підхід сприяв би розвіянню багатьох неточностей, фальсифікацій і сумнівів.

Примітки:

* Прав. Церква в Польщі декретом Президента РП 1938 р. отримала офіційну назву Польська Автокефальна Православна Церква

* Див: Устав РПЦ. Положення про Екзархати РПЦ VII. Екзархати. 198, який був змінений щойно в 2009 році.