Цього року УПЦ, яка фактично є філією Російської Православної Церкви, прилучила до сонму святих Івана Вишенського. Дивного тут нічого немає. В умовах війни України з Росією цій церковній структурі, яка часто виконує політичні функції, важливо показати свою «українськість» й водночас проводити ідеї «русского міра». Вишенський для цього надається дуже добре.
Творчість письменника загалом є знаною в Україні. Вона вивчається в шкільній програмі. Уже це робить її достатньо відомою. Тому пересічний українець дещо знає про Вишенського – принаймні, що той був захисником православ’я, критикував унію й католиків, є найкращим чи одним з кращих серед письменників-полемістів кінця XVI – початку XVII ст. Він сприймається не лише як український автор, але і як патріот України. Звісно, канонізація Вишенського ніби підіймає авторитет УПЦ. Мовляв, вона піклується про «своїх».
Видання – недешеве. Книга надрукована на крейдяному папері. Майже на кожній сторінці є ілюстрації. Більшість з них – кольорові. Та й наклад як на нинішні часи немалий – дві тисячі примірників.
Книга вийшла російською мовою – що саме по собі є показовим. УПЦ, тобто Церква, яка іменує себе українською, де тільки може, насаджує «русскій мір» і, відповідно, російську мову. Зрештою, в самій книзі є чимало моментів, з допомогою яких автор намагається показати, що Україна й Росія перебувають у одному «духовному просторі». В принципі, це теж зрозуміло. Не буде ж УПЦ просто так викидати гроші на книгу. Треба щоб у ній проводилися «правильні» ідеї.
Автор книги ставив перед собою амбітне завдання. В анотації до неї сказано наступне: «У роботі вперше на основі маловідомих архівних документів здійснена спроба відтворення детального життєпису святогорського старця. Також аналізується його духовно-літературний спадок. На відміну від більшості світських дослідників, автор намагається подивитися на Івана Вишенського та його твори через призму афонської ісихастсько-святоотцівської традиції, в межах якої мислив, писав та жив подвижник».
Якщо відверто, то тут є деякі перебільшення. По-перше, проблематично говорити, що автор подав нам детальну біографію Вишенського. Чогось нового тут він не відкрив. Переважно повторив те, що вже було відоме. По-друге, ті невідомі архівні документи, які віднайшов автор під час своєї поїздки на Афон, стосуються життя в цій «чернечій республіці» й мають до Вишенського дуже опосередковане відношення. Інша справа – аналіз творів письменника-полеміста. Автор намагався осмислювати їх у контексті ісихастської традиції. Не можна сказати, що цього не робили до нього, в т. ч. й світські автори. Інша річ, що він чітко розставив акценти.
Кілька слів про реконструкцію біографії Вишенського Шимилом. Тут він часто йде за Іваном Франком. Повторює вже «аксіоматичну», але документально нічим не підтверджену думку, що Вишенський походив із Галичини, а саме – з містечка Судова Вишня. Хоча в той час населених пунктів із назвою «вишня» було кілька в Україні.
Чомусь автор, реконструюючи біографію письменника, не задумався, що в його творах мало говориться про галицькі реалії, а переважно про волинські. Галицькі реалії згадуються в основному в зв’язку з його перебуванням у Львові та на Галичині, коли Вишенський після тривалого перебування на Афоні, на короткий час приїхав в Україну. Згадуючи про більш ранній період свого життя, письменник говорить про Луцьк, Жидичин, який знаходився коло Луцька, Острог. До речі, біля Луцька є село Вишнів. Чи не звідти походив письменник-полеміст? Волинське походження Вишенського, судячи з його творів, видається більш ймовірним, ніж галицьке.
Та все ж Шумило чимало уваги приділяє волинському періоду життя письменника-полеміста. Говорить про його зв’язки з князем Василем-Костянтином Острозьким. Вважає, що саме на Волині, в Дубно, Вишенський прийняв чернечий постриг – хоча це не більше, ніж гіпотеза. Звертає увагу й на те, що в Острозі було дещо надруковано з творів письменника.
«Новим словом» варто вважати спроби реконструкції життя Вишенського на Афоні. Звісно, твердження автора гіпотетичні. Але вони, так мені видається, передають «дух Афону», дають змогу «побачити», як там жив Вишенський. Це, безперечно, один із сильних фрагментів книжки.
Також до таких фрагментів варто віднести й аналіз творів Вишенського, де показано їхній ісихастський характер. На жаль, у нашій літературі часто зустрічаються намагання представити Вишенського як «прогресивного письменника», ігноруючи те, що він був традиціоналістом і консерватором. Шумило цього не робить. Його аналіз творчості полеміста є цілком адекватним. Інша справа, як оцінювати цю творчість. Шумило оцінює її однозначно позитивно. Але чи таку оцінку повинні давати ми їй? Консерватизм Вишенського мав і свої плюси, але й мав чималі мінуси.
Ще один аспект книги, на який хотілося б звернути увагу – розповідь про долю творчості письменника. Автор чомусь переконаний, що вона ще за життя письменника користувалася великою популярністю і що ця популярність зберігалася протягом кількох віків. Навіть у радянський період існував помітний інтерес до Вишенського та його творчості. Але чи це справді так? Вишенський ні за життя, ні відразу після смерті не був популярним письменником-полемістом. Показово, що тоді більшість його творів так і не була надрукована. «Відродження» Вишенського, його популяризація відбулися в кінці ХІХ ст. Помітну роль тоді відіграв Іван Франко. Останній у особі Вишенського побачив «близького» собі письменника, вважаючи його «народником», демократом. Чимало інших українських дослідників теж ладні були вбачати демократизм у творчості Вишенського. Через те цей письменник-полеміст став «модним». Насправді ж говорити про його реальний демократизм немає підстав – на що цілком справедливо звертав увагу Агатангел Кримський. У дискурсі радянської пропаганди Вишенський поставав передусім як борець проти унії. А оскільки для радянського керівництва Українська Греко-Католицька (уніатська) Церква була одним із найбільших ворогів, то цілком зрозумілим стає звеличення Вишенського радянськими ідеологами.
Певно, зараз існує потреба більш адекватно оцінити й особу, і творчість Вишенського – зі всіма плюсами та мінусами. При всій православній тенденційності, книгу Шумила можна розглядати як один із кроків на цьому шляху. До того ж автор говорить в книзі про такі речі, які дають змогу дещо в іншому світлі подивитися й на Вишенського, й на антиуніатську боротьбу. Наприклад, він говорить про вакуфну реформу, в результаті якої власність афонських монастирів перейшла до Османської імперії. У 1569 р., пише Шумило, розпорядником вакуфа в Русиці, тобто в руських монастирях Афону (до речі, в той час під Руссю переважно розумілися українські та білоруські землі) турецькою владою був призначений архимандрит Матвій. Реально він також виконував функції турецького державного чиновника. Цей же архимандрит Матвій був учасником антиуніатського собору в Бресті в 1596 р. Міг він впливати й на Вишенського.
Боротьба з унією в Речі Посполитій розхитувала суспільно-політичну ситуацію в цій державі. Це було якраз на руку Османській імперії. Через те архимандрит Матвій, який мав би займатися чернецями на далекому Афоні, чомусь покидає свою обитель і спеціально їде на Берестейський собор. Чи не виконував він волю турецької влади? Адже так чи інакше цей церковний діяч із нею був пов’язаний.
Словом, у книзі Шумила, якщо прискіпливо її проаналізувати, можна знайти низку цікавих моментів. Буде добре, якщо вона підштовхне дослідників розібратися з тих, хто був насправді Вишенський.