30 вересня цього року прийняв сан ієрея військовий медик, помічник капелана Євген П’янков. На війні в армії зітнувся з «радянськими болячками», які, за словами священника, «роз’їдають» ЗСУ.
30 вересня цього року прийняв сан ієрея військовий медик, помічник капелана Євген П’янков. Він родом з Донецька, до війни опікувався кількома християнськими проєктами, які стосувались служіння ув’язненим у тюрмах, дітям-сиротам в інтернатах. На війні в армії зітнувся з «радянськими болячками», які, за словами священника, «роз’їдають» ЗСУ. Про армійські проблеми і душпастирське служіння отець Євген П’янков розповідає Радіо Свобода.
– Думка стати священником давно була – але нагоди не було…
– Що прискорило процес ухвалення рішення, назвемо це так?
– Почалась війна, я майже 2 роки був помічником капелана на передовій. А ще величезне враження на мене справило отримання Православною церквою України Томосу. Я порадився з Єпископом ПЦУ Донецьким та Маріупольським Сергієм (Горобцовим): він по-дружньому поспілкувався зі мною й сказав, що буде дуже радий і наказав готуватись до таїнства прийняття сану. Але все виявилось не просто
Капелан Євген П’янков служить у храмі Покрови Богородиці у військовому шпиталі у Києві
– Детальніше, будь ласка…
– Я маю досвід бойового медика, який надає медичну допомогу та знає, як проводити евакуацію пораненого. І мені порадили іти на контракт у Збройні сили України, хоча, як на мене, це речі несумісні: священник та військовослужбовець.
Але я не звичайний військовий – я військовий медик, моя справа – рятувати людські життя, це у чомусь дотичне до справ церковних, таких, як допомога тим, хто страждає духовно та фізично, душпастирська підтримка поранених та їх родин. Це Божа справа – рятувати людей.
– Чи були складнощі, коли ви служили на контракті?
– Були, бо я не взяв до уваги той факт, що армія є специфічною структурою, котра має свої проблеми, перебуває у стадії змін тощо. Мені здавалось, що деяких речей, які були притаманні армії часів СРСР, вже давно не має бути у ЗСУ, а вони, як виявилось, досі є…
Я багато чую від командирів: «Ми ідемо у НАТО» – прекрасно, правильні слова, а чи вони реальними справами підкріплені? Адже спільних навчань з вояками країн-членів Альянсу замало, як і наявність інструкторів НАТО, які тренують наших бійців. Реформа за стандартами НАТО, – це, як на мене, багатогранніший й глибший процес…
– Чи ви брали участь у тренуваннях з вояками з НАТО або ж з інструкторами з Альянсу?
– Я закінчив спецшколу у США з підготовки військових медиків – Combat Medic, ми майже 5 місяців займались. Якщо коротко: це потужно і круто! Фактично, ми не бачили наших офіцерів – з нами постійно працювали американці. Всю організацію нашого перебування у США, включно з побутом, організувала американська сторона. Маю відтак унікальні знання і досвід.
– З якими проблемами вже як ієрей стикаєтесь в армії?
– Різне трапляється, що «роз’їдає» українську армію: нестатутні відносини, вживання алкоголю. До речі, алкоголь став серйозною проблемою не стільки для сержантського та солдатського складу, а серед офіцерів. Проблемою є також неповага офіцерів до сержантів, їх часто не сприймають як важливу складову, котра тримає армію й цементує її. Це для мене важка ноша – і як для священника, і як для військовослужбовця.