Джерело: Цензор.Нет
Євген Кузьменко
Справний український капелан на цій війні – людина багатьох функцій. Окрім тих завдань, які на нього покладає Господь Бог, капелан працює на ту військову частину, де він служить.
Якщо він рухається, капелан – постачальник; якщо спілкується з бійцями та їхніми командирами – психолог. І якщо носій капеланського звання гідно виконує свої обов’язки, армія у його особі має справді цінну людину. Навіть якщо ця людина не бере до рук зброї.
З капеланом 152-ї бригади Володимиром Овсієнком ми поговорили про те, яким багатогранним може бути служіння капелана на визвольній війні.
- Ваша бригада нині воює на Покровському напрямку. Коли йдеться про воєнні дії подібної напруги – що для капелана є найголовнішим?
- Найголовніше – бути поруч. Але ж капелан не може бути там, де вони, - тобто на самому нулі. Тому що капелан – це ж не комбатанти, він - людина без зброї.
- Тоді розкажіть, як ви контактуєте. У них закінчилися бойові, вони відходять трохи в тил - і там ви з ними працюєте, так?
- Так. У січні, ще в Авдіївці, ми приїздили на ротні опорні пункти, куди хлопці з позицій приходять та відпочивають. Приїздили - і там розмовляли, пили чай з командирами, із самими хлопцями, молилися. Бувало, приїхали - а у них у всіх очі круглі. Чому? Тому що луплять так, що в бункерах та підвалах стіни ходором ходять.
У чому відчувалася наша присутність? Ми навіть, бувало, приходили не щось таке розповідати, а просто посидіти. Просто ти приїхав – і людина від тебе сама щось бере…У мене таке колись було у Сєверодонецьку. Ми там з братом во Христі, теж капеланом, їздили з початку повномасштабної війни. Їздили, привозили хлопцям щось поїсти, а звідти людей вивозили – за можливості.
Одного разу так приїхали - не дуже розуміючи, що робитимемо, бо тільки по телевізору бачили, що люди сидять по підвалах. І підійшла до мене людина, і каже: так добре з вами. Я зупинився: чого це добре з нами? Ми ж взагалі нічого не робимо – просто сидимо поруч, розмовляємо, чай п’ємо, разом якісь смаколики. А він каже: "Та ні, коли ви приїжджаєте, то дивлячись на вас, спокійних, і до нас мир приходить…"
Якось читав про одного великого проповідника. Одного разу його запитали: "То як ви проповідуєте, що людям кажете, скільки це робите?" А він помовчав, помовчав, а потім каже: "Іноді доводиться щось і казати".
- Уявімо собі ситуацію, що приїхали ви на точку близько до нуля, і вам туди привезли людей. Для спілкування з бійцями часу обмаль, на що ви його тоді витрачаєте?
- Коли трапляються отакі обставини, і люди їдуть до тебе, точніше, їх привозять, - це добре, бо, значить, тобі хоча б трохи командири довіряють. Розуміють, що це важливо. Як це буває? Трапляється, як правило, вночі. Подзвонили мені і кажуть: капелане, будемо там-то о такій-то годині. У вас 3 хвилини.
В означений час я приїхав, чекаю. Поруч одна машина зупинилася, друга, третя. Кілька машин. І в них приїхало, припустимо, 10, 15, 30 людей. І мені командир каже: капелане, заходь, у тебе є 3 хвилини, 4 - максимум. Про що можна сказати за 4 хвилини?
- Мабуть, просто помолитися разом.
- Потрібно сказати щось важливе, правда? Тому що хтозна, як воно обернеться. Куди повезуть цих хлопців і що з ними буде.
- І що ви кажете?
- Кажу, що є той, хто заради нас з вами на хресті помер, заплативши за гріхи наші, за провини наші. На хресті поніс всі наші немочі і хвороби. Він хоче нам дарувати вічне життя. І можна відвернутися від цього подарунку, а можна - прийняти його. Це, кажу, дуже важливо. Я розумію, що немає часу довго тут розмовляти. Я не знаю, звідки ви. Не знаю, де вас збирали і як готували. У мене нема часу до вас з цими питаннями звертатися. Я просто хочу, щоб ми з вами помолилися. Для цього потрібно заплющити очі і повторити за мною…
І от вони повторюють молитву покаяння. Помолилися, я їх благословляю, помазую єлеєм. Якщо є час, тоді кажу: хлопці, моліться, моліться, призивайте ім’я господа нашого Ісуса Христа, призивайте його святу кров, щоб ангел-губитель, якщо і буде проходити десь біля вас, то пройде повз, як колись він пройшов повз ізраїльського народу, коли той був у Єгипетському рабстві.
От і все, що я встиг за 3 хвилини, максимум, 4. І ще: поки це все розказуєш, роздаєш молитовнички. Все. Більше часу нема. Хлопці сіли по автівках – і поїхали.
- Отче, ви сам - із протестантської церкви?
- Так.
- Таїнство помазання ви можете робити. А ще?
- Сповідь, хрещення. Можемо одружувати людей. Все можемо робити.
- А як часто вам доводиться мати справу з пораненими? І про що вони зазвичай просять?
- З пораненими я часто був на стабпунктах, де надають першу допомогу. І багато разів доводилося чути недобрі слова: та ми нікому не потрібні, всі про нас забули, ми - м'ясо, от у нас є документи, а гроші за поранення не виплачують…
І я багато разів і сам собі ставив питання: а що б ти робив, якби тебе поранили? Якби з тобою щось трапилось, якби гроші не виплатили, якби до тебе ніхто не подзвонив? І Господь дав мені можливість все це відчути у своєму житті. Я був поранений, добряче мене зачепило. І що хочу вам сказати - дуже погано, коли на власній шкурі відчуваєш, що це таке - коли тебе вивели поза штат; коли у тому ж шпиталі тебе підлатали - і хопа! – кажуть: вам треба переводитись на амбулаторне лікування, щоб не займали місце, бо ще хлопців везуть багато, а ви місце займаєте... Тобто ми вас швиденько на ВЛК - і ви у відпустку!
А у тебе насправді рани такі, що не можеш ніде поїхати, бо тобі щодня потрібно іти на перев’язку! А потім минув той місяць відпустки…
- За яких обставин ви зазнали поранення? Це трапилося на капеланській посаді?
- Коли мене поранили, я виконував обов’язки капелана, але був на іншій посаді. І ми їхали в Авдіївку, щоби з хлопцями поспілкуватися, якось їх підтримати, бо вже це був кінець січня цього року. І було дуже спекотно в тій Авдіївці. Дуже-дуже-дуже… Ми вже в’їхали в саму Авдіївку, і був по нас мінометний вогонь, і третя міна все ж таки нас дістала… Дякувати Богові, що вона впала за 3-4 метри від машини. Але машину всю посікло. До хлопців не долетіло, вони поранені не були. Поранило тільки мене одного.
- Куди влучив уламок?
- У сідницю. Але його дістали аж з-під коліна. А уламок такий – зо 2 фаланги на вказівному пальці, отакий уламок.
Тому я, коли з пораненим розмовляю, то кажу: знаю, хлопче, як воно, коли вивели тебе, і ніхто не набрав… І сьогодні, коли я вже капелан бригади, я взяв на себе обов’язок вести цю тему. І хлопці, які ведуть звітність щодо втрат, поранених, безвісти зниклих, - скидають мені дані про поранених. Я їх набираю, спілкуюся з ними.
- А чи часто поранені бійці кажуть: пане капелане, а що ж ваш бог дав мене поранити? Чому стільки поранених і загиблих? Що ж він робить? Такі речі вам доводиться чути?
- Авжеж.
- І що ви відповідаєте?
- Що Бог там, де він повинен бути. Він все зробив для нас. Буквально все. Як сказано, навіть віддав найдорожче, що у нас було, щоб ми жили не так, як живемо сьогодні. Він все зробив. Але ж ми – частина того, що повинні зробити люди. Людям потрібно всім покаятися, прийняти Христа, прийняти цей дар вічного життя… Ви самі людина віруюча, пане Євгене?
- Скажімо так, поганий католик.
- Пам’ятаєте, там історія є, коли прийшов до Ісуса Христа Никодим, учитель єврейський, і він питає: так що, Вчителю, я бачу, що ти людина божа, що мені треба зробити, аби здобути вічне життя?
Нам усім треба дати можливість Христу вселитися у наші серця, дати йому можливість вичистити все що у нас усередині. Тоді все буде добре, коли наші серця будуть з Господом, коли буде мир. Буде все по-інакшому. Нам хочеться, щоб у цьому світі сталося краще. І начебто є багато шляхів, але з них є один-єдиний - правильний. І то сам Бог нам його показав. Але ми ж люди горді, тому хочемо все виправити самі.
- Під час сповідей чи просто бесід - чи кажуть бійці вам про якісь свої моменти страху або нерішучості? І чи просять допомоги, щоби побороти цей страх?
- Всі кажуть одне і те саме. Є страх у кожній людині. Але є люди, і їх більшість, які панують над цим страхом. А є такі, що не можуть з цим впоратися.
- Чи існує якась коротенька молитва проти страху, яку б ми могли тут навести?
- Є слово Боже, яке каже нам, що Бог не дав нам духу страху, але дух любові і цнотливості. І знову ж таки – використовуючи кожну свою можливість ми даємо Господу можливість діяти. Яким чином? Ми молимось. Молитви і покаяння. А потім з цього часу в людині починає рухатися сила божа. Інакше нічого не відбувається.
- Під час духовних бесід тет-а-тет про що найчастіше просять бійці?
- Найчастіше люди просять, щоб ми молилися за їхніх рідних. Ну, і щоб повернутися додому. Всі хочуть жити, всі хочуть повернутися додому, до рідних, батьків, дружин, дітей. Це найголовніше. Ми ж воюємо не тому, що ненавидимо росіян, а тому, що любимо своїх домашніх. Своїх рідних, стареньких батьків, дружин, дітей. Як написано, немає більше тої любові, як покласти душу свою за друзів своїх. Таким же чином Ісус каже, що блаженні миротворці, бо синами божими наречуться…
Нещодавно було слово капелана, і я казав про те, що таке мужність. Господь каже: я вам кажу, щоб ви мали в мені мир, бо настануть дні, що будуть страждання, але мужайтеся. Він каже, що страждання будуть, але це тимчасово. Нам потрібно проявити характер, як він проявив. Він був мужнім. Йому теж було не дуже зручно; це мало сказати, що не дуже зручно. Він і сам, як людина, то його тіло, плоть, не хотіло зовсім тих страждань. Але в нього була ціль – спасіння всіх людей. Наша ціль – відстояти наших рідних і близьких. Тобто наші хлопці проявляють чоловічий характер, характер божий. Ми взяли на себе відповідальність за нашу країну - і тому боремось. А що робити?
- А як, з вашого досвіду, до капеланів ставляться командири на місцях? Як до важливого елементу постачання (бо ви багато чого возите) і підйому духу, чи як до тягаря в плані безпеки?
- Відвертих розмов з командирами про те, чи ми вам тягар, чи ні, я не вів. Зі своїх спостережень скажу, що ставляться командири по-різному. Але протягом всього часу можна було зробити такий висновок: там, де командир дає можливість капелану робити свою справу і хоча б не заважає – там, ми бачили неодноразово, люди трохи інакше долають усі обставини війни.
- Справді?
- Так. Був такий досвід виходу з оточення. Різним підрозділам цей вихід дався по-різному. Але той підрозділ, в який ми найчастіше приїздили, були з хлопцями через день, - вийшов майже без втрат. Лише двоє загубилися - але за 2 дні вони знайшлися і вони, вийшли якимось чином вночі. Тобто всі знайшлися, всі живі, без двохсотих і трьохсотих. Це – диво!
- Взагалі-то капелани не носять зброї. А винятки траплялися? Чи доводилося капеланам безпосередньо брати участь у бойових діях?
- Я знаю такого капелана, який брав до рук зброю. А що стосується мене – у мене такого випадку ще не було. До того, як я став капеланом і був на інших посадах, то зброя була. Але вона не знадобилася.
- Складне питання. Чи просять вас командири поговорити з бійцями, які відмовляються йти у бій?
- Я прізвищ називати не буду, але розповім цікаву історію. Були випадки, коли ми приїжджали до хлопців, які відмовлялись виходити на бойове. Ми ж всі розуміємо; ми всі люди – у людей страх, багато може трапитись…
У таких випадках просто казали хлопцям: ми не приїхали сюди вас заохочувати чи пальчиком вас журити: ай-яй-яй. Ні, не про це йдеться. Ми не маємо ніякого права вас засуджувати. І Бог вас не засуджує. Він підтримує будь-яке рішення людини. Ну, вирішив ти так – значить, вирішив. Що ми тут зробимо? Як то кажуть, пальці в двері тобі ніхто вставляти не буде. Молилися за хлопців, робили свою справу. Як на мій погляд, то не наша робота - заохочувати.
Знаєте, я неодноразово був у такій ситуації. І були роздуми. Ти ж розумієш, що оскільки ці хлопці відмовилися, значить, тим хлопцям, які вони мали замінити десь на позиціях, було важко. А тепер їх ніким буде замінити – і їм ще важче буде. Їм ще деякий час треба буде там перебувати. Замість відпочивати, їм ще треба буде там сидіти, поки не знайдуться ті, хто їх замінить.
І ти по-різному до цього ставишся. Одного разу нас покликали в Київ, навчали, я щось розказував. Я там зустрівся з одним таким у літах, дідусем-капеланом. І коли ті навчання майже добігали кінця, я до нього підійшов, щоб ніхто нічого не чув, відвів його і запитав: а що має робити капелан, коли такі обставини? Коли люди відмовилися виходити? А він каже: капелану там взагалі нема чого робити. – Як нема чого робити? – Так. Капелану нема чого робити. Їх всіх треба взяти - і розстріляти.
- От вам і дідусь.
- То був дідусь, який вже воював, у Другу Світову війну. Тобто повертаємося до того, з чого почали - є люди, які беруть на себе відповідальність, а є люди, які відповідальності не беруть. Нічого не змінилося від того часу, як була створена перша людина. Та людина, Адам бігав собі там десь. А в цей час, коли він там десь бігав, щось сталося з його дружиною…
- До речі, як щодо ситуацій, коли щось трапилося вдома, а людина воює. Або якесь лихо у підрозділі, і людина в одному кроці від самоволки. Як часто вам розповідають про таке і просять духовної допомоги чи молитви?
- Тут просять молитви. Взагалі все, що ми робимо, ми починаємо з молитви. Навіть якщо людина з тобою сіла, провела час, випила кави і сказала тобі, що отаке у мене становище, що там дружина, я їй пишу, а вона вже не відповідає, чи ставиться до мене якось не так, і у мене все на межі…У таких випадках - помолилися, звичайно, і треба іти до командира і розмовляти. Тому що командир - теж людина. Якщо він більш-менш розумна людина, то посприяє, щоб якимось чином це питання вирішили.
- Це якщо є можливість. А чи буває, що є можливість у тилу виконати певні побажання чи певні делікатні доручення, поспілкуватися з рідними, допомогти у зціленні якихось стосунків? Чи оскільки ви бригадний капелан, то маєте бути поруч з бригадою, і вам не до цього?
- Відповім так. От у вас є в житті друзі?
- Звичайно.
- Але таких друзів, яким би ви могли відкрити все…
- …зовсім небагато.
- Якщо є один, це добре. А то навіть і одного нема. І це все накопичується, за це все сплачується ціна. Я про яку ціну говорю? Ми спілкуємось з людьми. Якщо людина все ж таки бачать в тобі особу, якій можна довірити якісь такі речі, що самому собі буває признатися в них, то це дуже-дуже-дуже… це слава Божа, це сам Господь дає таку благодать. І ще задовго до того, як почати рухатися в капеланстві, я отримав таке одкровення, що в жодному разі, в жодному випадку неможливо відмовити, якщо до тебе колись прийде людина, і поділиться з тобою сокровенним. Щоб ти ніде нікому такого не сказав, бо кватирка зачиниться!
- Я мав на увазі ту ситуацію, коли сам боєць вам довіряє такі доручення і такі контакти.
- Якщо є можливість, якщо для цього все сходиться, усі зірки становляться в ряд, то чому ні?
- Отче, вам 57, чув, що раніше ви професійно займалися велосипедним спортом, шосейними гонками. Це так?
- Було таке. Моя команда, з якою тренувався, вони всі стали чемпіонами тоді ще СРСР, всі майстри міжнародного класу.
- І як вам нині - велосипед ночами не сниться? Оця дорога, як все змінюється під колесами…
- Ви кудись у глибини мого життя, мабуть, дивитеся. Знаєте, у той час, коли завершувалася моя кар’єра, і я повісив велосипед на гачок, приїхали до мене два тренери - і давай запитувати: Володя, ты что, с ума сошел? – Да нет, чего? – Ты смотри – и открывают у себя блокнот, а там - номера воинских частей. Он мне говорит: смотри, 2 человека пойдут в эту воинскую часть в роту служить, а ты и вон тот – вот в эту. Мы же только подготовились, куда же ты идешь? – Нет, - говорю, - Леонтьич, я не хочу. Разве это команда? Люди, которые от меня отвернулись, оставили в чужом городе без хлеба, без еды – разве это команда? Я не хочу с такими людьми больше ничего делать…
Я раніше був дуже гордою людиною. І вже потім мені стало зрозуміло, що то мене отак обдурив сатана. Тренер же мене тоді питав, як ви оце щойно запитали: чи не сниться мені велосипед. Тренер мені казав: Вово, якщо ти зараз залишиш спорт, ти ж до кінця своїх днів жалкуватимеш, він тобі буде снитися, ти собі лікті кусатимеш, послухай мене! А я був гордою людиною - і не послухав його. Робив по-своєму. Дійсно, велосипед мені сниться, і бувало, що у мене була така можливість там, де ми жили до поранення. Мені мої велогони, з якими я займався, підігнали добру "Лайбу" і станочок. Я вранці прокидався, 40 хвилин крутив на станочку, потім молився, снідав - і їхав на роботу. І ввечері так само.
На жаль, зараз такої можливості немає. У мене на одній нозі, де було поранення, один нерв не працює взагалі, я ногу поганенько відчуваю, частково. А частково - взагалі не відчуваю.
- Отаке ще у мене наостанок – одне запитання. У росіян є і своя церква, і свої священники, свої капелани. Якби вам довелося спілкуватися з їхніми батюшками-капеланами, що б ви їм сказали?
- Я б спитав, як казав Христос: как читаешь ты? От этого и надо отталкиваться. Як так сталося, що ми читаємо одну й ту саму книгу, - а з ними кояться такі речі? Тут довго не треба ходити. Якщо вони там живуть в усій цій брехні, якщо Ленін досі там лежить – це ж ідолопоклонство! Це страшні речі! Я багато про це думав… не знайшлося іншої відповіді, як Христос каже: не ведают, что творят.