Самобутня релігійна спільнота п’ятидесятницького походження існує в деяких наддністрянських селах Івано-Франківської і Тернопільської областей. Її члени прагнуть жити згідно з біблійними правдами, але водночас — відділитися «від світу», тобто сучасної технізованої цивілізації з усіма її вигодами і спокусами.
Ця громада досі ще не привертала серйозної уваги науковців, а принагідні журналістські репортажі про неї породжують численні міфи та непорозуміння з огляду на бажання деяких мас-медіа знайти або вигадати чергову «сенсацію».
Представники цієї спільноти живуть у селах Мостище, Будзин і Делева Тлумацького р-ну Івано-Франківщини, а також Сновидів, Возилів, Cтінка, Космирин і Соколів Бучацького р-ну Тернопільщини. Місцеві жителі дещо іронічно прозвали їх «кашкетниками» за те, що всі чоловіки у них — від малих дітей починаючи — вважають за необхідне, на знак своєї віри та смирення перед Богом, «покривати голову», носячи характерні темні кашкети. З огляду на те, що ці люди відмовляються від електрики, газу, комп’ютерів, телевізорів, автомобілів та інших здобутків цивілізації, їх називають «простаками» або «темними». А з огляду на позверхню схожість з деякими протестантами-анабаптистами Північної Америки, українські журналісти охрестили їх «амішами». Самі ж члени спільноти називають себе просто і коротко — «віруючими».
«Віруючі» не ображаються на всілякі прізвиська, дані їм зовні — «зі світу», як вони кажуть. Але з цим «світом» вони зливатися не хочуть. Трапляються випадки, коли хтось із «кашкетників», частіше хлопці, одружується із «світськими» або й просто покидає традиційний для громади спосіб життя: проводить електрику, купує авто абощо. Це тягне за собою охолодження або й цілковитий розрив стосунків з «віруючими» родичами. Принаймні, дехто з колишніх «кашкетників» розповідав авторам цієї статті, що «віруючі» родичі вже багато років не хочуть з ними спілкуватися й навіть відмовляли в допомозі у скрутних обставинах. Утім, трапляється, що дехто з відпалих розчаровується в світському житті. Дехто вертається назад, а дехто хотів би, але не знаходить у собі на це сили:
«Буває, шо хлопці підуть від нас, а тоді з жінков знов вертаються назад. Є так, шо йде, попробує і каже: я думав, шо тамка дійсно є добре, а там спокою не знайшов і нічо нема доброго. Є між нами такі, що йдуть, а відтак вернутися не годен, каже: я пішов, зачав пити, знайшов коханки, і дивлюся, шо мене не задовільнило то життя. І не оден є, шо плаче і радить наших чи хлопців, чи ґаздів: я би вас просив, би-сь не лишали віри. Життя з жінков я перервав, пішов, каже, жити всяким життям, а спокою там не знайшов, — розповідає один із «віруючих» із села Космирин.
У цій цитаті «між рядками» проглядається властиве «кашкетниками» відчуття гріховності навколишнього світу і радикальне його відкинення.
Історія «кашкетників» досі ненаписана. Втім, наскільки можна судити з архівних документів і з наших розмов із місцевими жителями, ця специфічна релігійна течія виникла на ґрунті місцевого п’ятидесятництва, яке з’явилося в наддністрянських селах на початку 1920-х рр. Згідно з розповідями місцевих віруючих та матеріалами, які зібрали на цю тему в 1960-х роках радянські органи, євангельська проповідь почалася тут десь після Першої світової війни, коли в с. Рублин коло Золотого Потоку повернувся з російського полону місцевий житель на прізвище Франко. Пізнавши десь у Росії євангельську віру – очевидно, в п’ятидесятницькій її версії, він почав проповідувати у навколишніх селах обабіч Дністра, і скажімо, в Космирині з його присілком Повиї (тепер Набережна) вже на зламі 1920-х років сформувалася громада людей, які – протиставляли себе місцевим греко-католикам. Мовляв, останні не читають Біблії, а тільки в церкві священика слухають. Новонавернені вважали себе «віруючими». Переставши ходити до церкви й шанувати ікони, вони збиралися натомість читати Святе Письмо:
«З одного чоловіка починалося. Як була ще австрійська війна, то він десь був вивезений, і там були віруючі люди… За його прикладом зачали до церкви не ходити, образів у нас нема, видите, — вони інакшим життям почали жити. Вони трималися купи, багато було їх: і на Делеві, і в Сокирчині, в Костільниках, Рублині, Сновидові, Стінці, Набережній. Вони не називали себе іменем ніяким. Просто вірили в Бога — християни».
Карта — Села Івано-Франківщини і Тернопільщини, в яких живуть кашкетники
Ні в той час, ні тепер ці «віруючі» не окреслювали себе ніякими «конфесійними» назвами, але з огляду на їх віру в можливість отримати описані в посланнях апостола Павла дари Святого Духа (говоріння незнайомими мовами, пророкування тощо) і практикування цих дарів під час їхніх молитовних зборів їх можна — суто типологічно — класифікувати як п’ятидесятників. Саме як «п’ятидесятники» вони фігурували в радянських документах. Треба зазначити, що і за Польщі, і в радянський час їхні громади діяли «явочним порядком», не афішуючи своє існування й не пробуючи отримати державну реєстрацію (зрештою, не реєструються вони й тепер). Відповідно, вони потрапили в поле зору радянської влади не одразу — перші згадки про них у документах «уповноваженого в справах культів» походять з часів хрущовської атеїстичної кампанії кінця 1950-х — початку 1960-х рр.
Станом на 1956 р. громади п’ятидесятників були зафіксовані органами безпеки в Тлумацькому, Жовтневому (Єзупільському), Галицькому і Більшівцівському районах Івано-Франківської області. У 1961 р. тернопільський «уповноважений у справах релігійних культів» звітував про п’ятидесятників у Бережанському, Золотниківському, Золотопотіцькому, Монастириському і Підгаєцькому р-нах. У Золотопотіцькому р-ні, який включав у себе всі теперішні «кашкетницькі» села Тернопільщини, на 1961 р. їх було 185 чоловік, а в 1965 р. — попри активні заходи «уповноваженого» щодо боротьби з «нелегальними сектами» — вже 235. Цікаво, що таке зростання відбувалося на тлі зменшення загальної кількості незареєстрованих п’ятидесятників в області із 613 на початку 1961 р. до 445 — на початку 1963 р.
Саме на цей час, судячи з усього, припадає формування в середовищі місцевих п’ятидесятників нової течії, на чолі якої став «пророк» Іван Деркач і яка відзначалася різким несприйняттям тої «модернізації» та «цивілізації», яка саме з кінця 1960-х, а особливо з 1970-х роках почала дедалі більше проникати на село у вигляді електрифікації, радіо, телебачення та й загалом міської культури з її вигодами та розвагами. Остаточне оформлення цієї течії відбулося в 1975 році, коли послідовники Івана Деркача почали влаштовувати свої молитовні збори окремо від решти «віруючих». З того часу місцеві п’ятидесятники діляться на «темних», що пішли за Іваном Деркачем і відкинули електрику та інші світські блага, і «світлих», які всім цим користуються, хоча так само додержують характерних для євангеликів суворих моральних засад.
Івана Деркача сучасні «кашкетники» щиро вважають за «пророка Божого». Він народився у селі Космирин у 1927 р. Про його життя відомо мало, та й воно, мабуть, було небагате подіями. Під час Другої світової війни, як кажуть, хлопця схопили, щоб відправити на примусові роботи до Німеччини, але йому вдалося втекти. По війні вже радянська влада мобілізувала його на роботу в Донбас. Повернувшись, він одружився на дівчині з «віруючих», і саме це стало для нього стимулом заглибитися в Євангеліє.
«Він взяв жінку з цієї віри. Одного разу в сусідів там було весіллє. і вони запросили їх на весіллє — так, як ото сусіди сусідів запрошують. І він каже до жінки: шо, йдем на весіллє до них? А вона каже: чого будем йти, як вони в нас не були? Каже: на, замість весілля я тобі дам цю Біблію. Він не читав до того часу Біблію, і вона перший раз йому дала Біблію…», — розповідають односельчани Івана Деркача.
З часом він і сам почав проповідувати, а відтак пророкувати під натхненням Духа. Провідними мотивами його пророкування була потреба «життя у простоті» й «відокремлення від світу». «Він одну мету мав — просто жити», — розтлумачують теперішні кашкетники. Беручи за орієнтир описане в Євангелії життя Христа й апостолів, він відкидав як зайві й навіть шкідливі всі ті здобутки науки й техніки, яких не було за євангельських часів:
Іван Деркач читав з Біблії і каже: хочу жити так, як Христос. В той час, як Христос був, апостоли були, не було цивілізації. Як Син Божий був на землі, то на чім він їхав? На ослиці їхав. Не було в той час електрики, нє?... Іван Деркач нам пояснював так: якщо би се все йшло на користь, на добро людям і воно людей звертало б до Бога ближче, то в той час, як Син Божий був на землі — він міг би сидіти собі в одній кімнаті, а по цілім світі чули б про Него. А він ходив своїми ногами. Пішки ходив. Ну то шо, — він нам пояснював, — Бог не міг в той час допустити, аби в той час такий був розум на світі?
Зрештою, у Святому Письмі сказано, що послідовники Ісуса — «не від світу», а тому й усі блага цього «світу» — не для них.
Розповідають, що коли в селі проводили радіомережу, то не питали ні в кого згоди, і пророкові теж установили радіоточку. Відтак він довший час сумлінно платив за радіо, якого не слухав. Якось, коли його запитали, за що ж він платить, він відповів: «Плачу за те, що воно мені не грає».
Утім, вчення Івана Деркача сприйняли далеко не всі п’ятидесятники. Спочатку, як розповідають, у с. Космирин за ним пішло тільки 12 чоловік, в інших селах — не більше. Тепер же — за тими оцінками, які нам доводилось чути, — кількість кашкетників перевищує дві тисячі.
Таким виявився життєвий баланс Івана Деркача — близько 2000 його духовних спадкоємців переконані, що чоловік був пророком. Скінчив свій життєвий шлях він зовсім недавно — у 2009 р., і можна тільки пожалкувати, що ніхто із журналістів, а тим паче науковців — дослідників релігії не встиг поспілкуватися з космиринським пророком.
Прикметно, що Іван Деркач старався не входити у конфлікти з радянською владою, хоча ця влада все ж не могла не звернути увагу на його діяльність: «Приїздили до него дуже багато. З району, з области приїздили. І його викликали, питали, шо він вчить. Він розказував, шо вчить дітей державних законів, — переказують і громаді уже покійного пророка. — Його питали: яких? Він каже: не красти, поважати старших, не кривдити нікого, за молодших заступатися. Всьо то саме Біблія вчить і державні закони». Дехто з послідовників Івана Деркача, як це було характерно й для п’ятидесятників загалом, відмовлявся від служби в армії і йшов за це в тюрму або ж, бувши призваний, не хотів складати присягу. Деколи сільська влада розганяла їх молитовні збори. Та загалом, як видається, масштабних і тривалих репресій місцеві «віруючі» в радянський час не зазнавали.
Швидке зростання своєї спільноти самі «кашкетники» пояснюють не прозелітизмом — наверненням інших, а природним приростом. Річ у тому, що Іван Деркач особливо наголошував на важливості біблійних заповідей «плодіться й множтеся» (Бт. 1:22) та «жінка спасається народженням дітей» (1 Тим. 2:11).
«Жінка повинна народжувати, як плодоносить земля, — щороку», — учив він.
У самого космиринського пророка було 16 дітей. Поза десятеро дітей і в більшості теперішніх сімей «кашкетників» (де в кого — то й до двадцяти). Народжуваність у селах, де вони живуть, надзвичайно висока. Скажімо, в с. Стінка з його 2300 жителями щороку народжується близько 100 дітей, і це найвищий показник у Тернопільській області (для порівняння, загалом у 20 селах із 19000 населення, які обслуговує золотопотіцька лікарня, народжується в рік близько 300 дітей). У с. Космирин з його півтора тисячами жителів у рік народжується 60-70 дітей. Відповідно, ніхто з жінок у «кашкетників» не працює: досягнувши повноліття й вийшовши заміж, вони народжують чи не щороку, цілковито присвячують себе доглядові за дітьми та домашньому господарству.
Ще донедавна — як розповідають учителі з тих сіл, де є громади «кашкетників», — віруючі скептично ставилися до корисності шкільної освіти, але в останні роки ситуація змінилася: діти досить справно ходять до школи, але не довше, ніж до дев’ятого класу. Після цього вони, здебільшого, вже працюють разом із батьками, а останні класи закінчують суто формально — екстерном. Як розповідають у школі, колись діти «кашкетників» навіть не грали у футбол під час уроків фізкультури, а тепер — охоче ганяють м’яча Щоправда, ні в яких шкільних заходах, як-от «лінійки», концерти абощо — вони й далі участі не беруть. Зате, треба відзначити, в останні роки «кашкетники» дозволяють своїм дітям брати участь у літніх християнських таборах, які проводить у Бучацькому районі місія євангельських християн баптистів.
Донедавна, принципово відмежовуючись від «світу» і від держави, «кашкетники» навіть не брали державної допомоги на дітей. Мотивація була проста: мовляв, «ми дітей народжуємо не для держави і не ради грошей». Але останнім часом, особливо після смерті їхнього пророка та посилення економічної кризи, багато хто з «віруючих» змінив свою позицію:
«Більше почали в нас брати в держави, як гривня впала. Змушені були, бо діти треба прогодувати. а держава дає для всіх. А є хто, шо й дотепер не бере», — пояснював один з «віруючих».
Чоловіки-«кашкетники» — вправні будівельники-мулярі. І саме потреба заробляти та годувати свої великі родини змушує їх в останні роки дещо коригувати свої погляди на технічний прогрес, адже на роботі їм не обійтися без різноманітного електроінструменту:
«Технікою приходиться користуватися всюди. Ми змушені. Дома не маємо, а так то ми мусимо. Апостол Павло каже, що коли нам не користуватися цим світом, то нам треба зі світа зійти. Якщо зараз не користуватися і не їхати транспортом — неможливо виїхати з села. Ми машин не маєм. Ми наймаєм других. В селі є такі, шо нас відвозять. А інструментом ми всім там користуємося. Перфоратор, бензопила — всьо що треба», — говорить один із членів громади.
Довелося придбати навіть простенькі мобільні телефони, бо ж як інакше з тобою зв’яжеться роботодавець?
«Зразу ми не мали мобільних телефонів. Я робив тоже на роботі. Господар каже: хлопці, мені ви не потрібні такі. Я, каже, їхав, накупив всього. І я лише приїхав — ви кажете, цементу нема. Ну ви б мені подзвонили! Або каже: ви поїхали додому і не приїхали, а я чекав на вас. Ну і шо мені? Мені такі робітники не потрібні. Купуйте телефони», — розповідав один з «кашкетників»-майстрів.
Отож, як бачимо, «світ», попри всі намагання відгородитися від нього, неминуче проникає в життя «кашкетників». Водночас вони тверді в тому, що вдома всі новинки «світу» — зайві.
«Кашкетники» стараються триматися вкупі й не селяться поза тими селами, де вже є спільноти «віруючих». Були випадки, коли сім’я хотіла купити хату у сусідньому селі, де нема «віруючих», але їй казали: або ви в громаді в одному з «наших» сіл, або виходите з громади. Тож хати «кашкетникам» доводиться купувати у рідних околицях або ж ділити батьківські садиби. Через нестачу землі ціни на неї у «кашкетницьких» селах високі — по 100 доларів за сотку. Хати продають і по 50000 доларів, у той час, як у сусідніх селах можна купити й за 5000. Незважаючи на таку дорожнечу, хати тут нарозхват, бо ж дітей багато і всім треба десь жити. Якщо будинок придбано у «світських» людей, то його одразу переробляють згідно з вимогами віри на старосвітський лад: відрізають електрику, газ, знімають металопластикові вікна і встановлюють дерев’яні, зривають дерев’яну підлогу і роблять глиняну...
Та все описане вище стосується передусім зовнішнього виміру буття «кашкетників» — це те, що найпершим впадає в око стороннім, «світським» спостерігачам. Але є ще глибинний, внутрішній вияв віри — релігійні практики, яких «віруючі» не виставляють на показ.
Релігійні практики «кашкетників» назагал типові для євангельського християнства. Хрещення вони приймають у дорослому віці — років у 16. На молитовні зібрання з проповіддю, читанням Біблії та співанням псалмів збираються щонеділі в приватних будинках — окремого молитовного дому в них немає. Цікаво відзначити, що серед «кашкетників» ще з міжвоєнного періоду побутує поширювана в той час Біблія в перекладі Пантелеймона Куліша. Поза тим кожен день вони починають і закінчують молитвою, з молитвою сідають до столу обідати і встають із-за столу. Моляться, окрім молитви «Отче наш», своїми словами.
«Найбільше ми можемо просити, щоб Бог нам дав сили, здоров’я, працю, щоб ми заробили на кусок щоденного хліба, і жити в злагоді в сім’ї та з людьми», — каже один з «кашкетників».
Практикують «кашкетники» й обряд «ламання хліба» згідно з 1 Кор. 11:23-25, хоча й рідко — як нам розповідали, десь раз на рік.
Як стверджують «віруючі», з Іваном Деркачем постійно перебував Святий Дух, і чоловік мав дар пророкувати й передбачати майбутнє: задовго до 1991 року він провіщав розпад Союзу, а під час Помаранчевої революції 2004 року запевняв, що Янукович не стане президентом України. Крім того, пророк, за словами його послідовників, умів зцілювати недужих, допомагаючи всім, хто звертався до нього по допомогу. Себе самого Іван Деркач вважав за останнього пророка:
«Я останній, за мною більше не буде нікого», — казав він, обіцяючи скорий кінець світу.
До релігійних свят, які святкує навколишнє православне й греко-католицьке населення, у «кашкетників» особливе ставлення: вони намагаються не працювати у ті дні, коли інші люди святкують, щоб не згіршувати їх, не ображати їхні релігійні почуття. Водночас вони з докором відзначають, що в народі святкування часто зводиться до бурхливого застіллями з випивкою:
«В нас головне, аби не грішити, — нас так вчив Іван Деркач. А в свята переважно більше п’ють, більше перелюбів стається, більше блудів, бо на п’яну голову всьо йде», — пояснюють вони.
Свято, з їх погляду, — насамперед нагода для молитви та читання Святого Письма. Дітям Біблію читають і батько, і мати, — особливо ж мати, бо чоловіки часто перебувають поза домом, на заробітках.
Свій звичай незмінно покривати голову, тобто носити жінкам — хустки, а чоловікам — кашкети, «віруючі» теж пояснюють посиланнями на Біблію. Щоправда, в Біблії (1 Кор. 11) ця вимога стосується самих тільки жінок, тож на чоловіків її розширюють немовби за аналогією:
«Якшо жінкам казати, шоб вони ходили постійно з покритою головою, а чоловіки не покриті, то вже нема сили жінкам цього додержувати. Колись, якшо взяти старі часи, то переважно в селі всі ходили чоловіки в кашкетах. І так залишилося», — пояснював наш співрозмовник із Космирина.
Покривання голови трактується як вияв скромності, упокорення власної гордості. Так само з релігійних мотивів «віруючі» не використовують косметики, не носять одяг з короткими рукавами і короткими штанинами.
«Кашкетницьке» весілля зводиться до простої реєстрації молодят у сільраді. Натомість похорони — велелюдна подія:
«Найбільше, хто про нас хоче знати, йде до нас на похорон. Ми там читаєм Біблію, розказуєм. Людей сходиться з села — може й півсела зійтися», — кажуть послідовники Івана Деркача.
Своїх небіжчиків «кашкетники» хоронять на загальних сільських кладовищах, але їх могили вирізняються відсутністю хрестів та надгробків — це просто горбочки землі, що поступово заростають травою. Втім, на могилі Івана Деркача трава геть витоптана: сюди віруючі часто приходять помолитися та спом’янути пророка. Як складатиметься їх життя без нього, наскільки твердо вони триматимуться його настанов посеред спокус цього «світу» — покаже час.