Катерина Новікова. Мистецтво для мистецтва? Етично-релігійний аспект творчості

15.11.2010, 18:23

Аналізуючи мову мистецького твору, передусім слід звернути увагу на те, що воно є твором людини. Це відразу визначає напрямок рефлексії над мистецтвом від визначення антропологічної концепції, яка лежить у його підстав. Естетичні концепції походять від антропологічних. Метою цієї розвідки є спроба розглянути твір мистецтва з погляду релігійної людини.

ikona_suchasna_humeniuk Що таке мистецтво і яку роль відіграє в житті людини?

Спершу розглянемо концепцію Мірче Еліаде. У праці Sacrum i profanum він описує людину як homo religiosus, а світ як духовний всесвіт. Згідно з думкою відомого дослідника релігії, особа – це суще, що живе двома способами буття-в-світі, світським і святим, себто sacrum i profanum. Це два виміри людської екзистенції, з допомогою яких людина пізнає світ [4, с. 10]. Увесь світ орієнтований на sacrum. Арелігійна людина сучасного десакралізованного світу, залишається всередині релігійною незалежно від ступеню усвідомлення цього факту. Вищезгадані два способи буття-в-світі – світський і святий – є своєрідними категоріями, вписаними в структуру особи, з допомогою яких вона пізнає світ. Суб’єктивне переживання стає об’єктивним, вказуючи на дійсну структуру світу, наскрізь виповненого sacrum. Досвід світу пов’язаний з часом і простором, що належать до виміру людської екзистенції.

Час і простір – це частини всесвіту. Простір для релігійної людини не однорідний. Власне досвід неоднорідності становить первісний досвід, який можна прирівняти до встановлення світу на початку часу. Святий простір є протилежністю світського. Святість, що об’являється, призводить до розламу однорідності простору і уможливлює творення світу. Цей процес подібний до праці деміурга, що творить світ з хаосу. Таким чином виникає постійна точка співвідношення, пункт орієнтації, що є надзвичайно важливим конструктивним моментом в житті людини [4, с. 15-16].

Яким чином М. Еліаде може допомогти у висвітленні етично-релігійного аспекту мистецтва? Сучасний світ знаходиться у конфлікті з релігією внаслідок секуляризації й сфера мистецтва, як невід’ємна частка людського життя, також залучається до цього процесу [3, с. 53]. У сучасному світі естетична емоція видозмінює і позбавляє глибини досвід космічної сакральності, перетворюючись на чисто людську емоцію, наприклад у явищі мистецтва для мистецтва [4, с. 127-128]. Однак Еліаде доходить висновку, що цілковита десакралізація світу неможлива. Сліди досвіду святості у світі можна вбачати в естетичному зворушенні.

Підпорядкування світу людиною є наслідуванням праці богів, себто своєрідним видом творчості. Святий простір дає можливість орієнтації в хаотичній однорідності, але й водночас відкриває перед нами творчий вимір особи, що прагне будувати власний світ на засадах незмінних цінностей, даних божеством. Адже тільки тоді він матиме значення. Творчий вимір не зникає в процесі десакралізації світу, оскільки подеколи саме тоді людина бачить можливість вільно самореалізуватись і творити своє довкілля [4, с. 168]. Дослідження релігійності світських явищ Еліаде здаються дуже важливими у контексті явища секуляризації. Видається, що творчість становить для дослідника своєрідний доказ релігійності людської природи, наділеної невгасимим прагненням істинного і об’єктивного життя. Людина з допомогою творів мистецтва відкриває в собі нематеріальний вимір, міцно укорінений у світі Бога. Туга, артистичний неспокій, натхнення, що охоплює митця і внутрішньо змушує його творити, вказує на глибший вимір власної природи і дійсності.

Католицька теологія культури вважає ціле явище культури немов продовженням творення всесвіту Богом, адже Бог дав людині здібність творення з метою вдосконалення світу [1, с. 26]. Досвід Бога і віра також становлять творчі чинники в людині, з допомогою яких вона впорядковує своє життя. Віра – це не просте виконання заповідей Бога, а невпинне творення власного життя згідно божественних зразків.

Що таке мистецтво? Надзвичайно важко навести дефініції мистецтва також і по причині зміни поняття краси у сучасній естетиці. Терміном «мистецтво» визначають різні речі. Демокрит, Сократ, Платон і Аристотель розуміли мистецтво як наслідування природи. Греки поділяли мистецтва на творчі і наслідувальні. Від дю Боса і Ш. Балто розглядають мистецтво як наслідування гарних речей [7, с. 87-88]. Спроби визначення ускладнює також заміна поняття краси поняттям естетичної цінності, що включає також і бридоту. Мистецтво традиційно розумілося як композиція і лад, органічна цілісність, чуттєве представлення досконалості тощо. Ф. Бекон і Міль визначали мистецтво як перетворення природи [7, с. 88-90]. Міллер, Геґель, Шопенгауер і Ніцше вважали мистецтво презентацією ідеї в чуттєвій формі [7, с. 91-92]. Концепція мистецтва Е. Верона і Бенедетто Кроче як інтуїції почуття і експресії особи справили великий вплив на сучасну естетику [7, с. 108-109].

У розумінні мистецтва віддзеркалюється досвід людини. Мистецтво намагалися визначати через його мету, цінності та функції. Однак вищенаведені дефініції виявляються недостатніми і не вхоплюють його сутність. Неможливість остаточного визначення свідчить про те, що сутність мистецтва виходить поза межі матерії, функцій і досвіду. Мистецтво пов’язане з конкретною філософською концепцією. Якою бачить людину сучасний світ? Концепція людини як абсурдного і швидкоплинного сущого, яке прямує до смерті, породжує бачення мистецтва як гри і прояву сваволі.

Десакралізація світу і втрата розуміння мови символів призвели до такого явища в культурі як мистецтво задля мистецтва. Сучасне мистецтво є постмодерним, часом навіть називаним антимистецтвом. Антимистецтво налаштоване проти традиції і надбання мистецтва та дозволяє застосування будь-яких художніх методів, відкидаючи моральні гальма. Мистецтво, пріоритетом якого є новина і оригінальність задуму, означає радикальний відрив від власної спадщини в ім’я розвитку творчих сил людини. Гаслом є повна свобода від усіляких принципів, іншими словами в його основі лежить нищення. Натомість частка «анти» в антимистецтві має вказувати на те, що його сутністю є творчість. Адже власне у творчості людина єднається з природою, яка творить без роздумів. Наслідування природи – це насамперед протест проти розуму, визволення вітальних сил, що мають збагатити внутрішнє життя митця. «Умисний брак цілі» є наслідуванням Природи, сприяючи глибшому її розумінню. Згідно з Казимиром Малевичем «свобода існує лише там, де немає жодних питань і відповідей» [7, с. 25-27]. Така концепція мистецтва є своєрідним анархізмом, відкиненням всіляких правил. Новина і свобода – ось гасла сучасного мистецтва [7, с. 31], в якому красу замінює оригінальність.

Чи мистецтво явище, що лежить поза добром і злом? Чи краса неодмінно має бути пов’язана з добром?

Christos Перейдемо до розгляду самого твору мистецтва. Можна за Романом Інґарденом вирізнити в ньому три виміри – фізичний фундамент, який не є властиво самим твором, але будує його; далі сам твір, який є інтенціональним предметом, залежним як від творчих актів митця, так і від адресата; і врешті естетичну конкретизацію твору, що відбувається в цілісному естетичному досвіді [11, 95]. Ми стоїмо в галереї перед картиною і вдивляємося в неї. Це переживання не лише чуттєве, що викликає приємні або неприємні враження. В моменті споглядання твору ми входимо в простір, створений ним, занурюємося в його світ. Більше того через роздуми над змістом цієї картини входимо в діалог з творцем, який поділився з нами своїм внутрішнім світом. Кожний з нас мав, мабуть, нагоду переконатись, що огляд картини на репродукції та безпосередньо не є одним і тим самим досвідом. Той факт, що часто стоячи перед картиною, ми не можемо зрозуміти її, або ж кожного разу відкриваємо в ній нові глибини, вказує на невидиме, духове коріння твору [8, с. 272]. Тож вплив мистецтва не полягає виключно на зоровому враженні, але є передусім духовним досвідом, який є формою пізнання. Поняття краси не відноситься виключно до чуттєвої сфери людини. Краса творить нові інтенціональні предмети, які спочатку зроджуються в душі, а потім переносяться на матеріал, втілюються. Краса та істина тісно пов’язані між собою. Саме зв’язок мистецтва з істиною зближує його до метафізики, що особливо виразно виявляється в релігійному мистецтві [9, 102-107]. Діалог становить суттєвий момент автентичного творчого процесу, який відбувається між митцем і твором, а також між митцем і глядачем.

Криза сучасного мистецтва є безумовно кризою сучасної культури і філософії. Тенденція до ірраціональності є реакцією на раціоналізм після просвітницької доби. Мистецтво – це найбільш вразлива царина, в якій віддзеркалюється духова криза доби [6, с. 43]. Брак розуміння сучасного мистецтва свідчить передусім про брак розуміння самого себе. З погляду теології криза мистецтва – це насамперед криза особи. Утилітарне бачення людської екзистенції, зведення її виключно до матеріального виміру, неспокій і гальмування більш глибоких потреб невпинно призводить до кризи тотожності. Редукція людини виключно до матеріального виміру є причиною глибокої, внутрішньої фрустрації. Особа, позбавлена виміру sacrum є зубожілою. Обмеження матеріальним виміром і поверховість внутрішнього свідчать про втечу від самої особи, сутністю якої вважається образ Божий.

Діалог становить істотний момент автентичного творчого процесу та відбувається між митцем і твором, а також між митцем і глядачем [11, с. 212-215]. З допомогою мистецького твору людина виражає своє «я». Оскільки твір передає якийсь зміст, він мусить бути різновидом комунікації. Слід зазначити, що кожний вид спілкування означає входження на етичну площину. Мистецтво є діалогом, але виповненим глибоким змістом і носієм певних цінностей. Відтак, явище мистецтва задля мистецтва – це ніщо інше, як віддзеркалення самотності сучасної людини. Мистецтво задля мистецтва, або антимистецтво, яке не передає нічого поза власним буттям, а отже й не встановлює діалог між ним, його творцями і глядачами [7, с. 40]. Тим самим втрачається надзвичайно велична роль мистецтва як засобу вдосконалення і виразу духовного розвитку. Історія мистецтва – це історія не тільки творів мистецтва, але також історія людей. Кожна справжня форма мистецтва є своєрідним шляхом доступу до більш глибокої дійсності людини і світу [5, с. 166]. На думку Ортеґи і Ґассета, мистецтво є виразом життя, яке є «обміном добрими речами, а отже співжиттям, ко-екзистенцією, входженням у тонку мережу взаємовідносин, спиранням один на одному, годуванням один одного, надаванням допомоги і зміцненням один одного» [8, с. 70].

Мистецтво тісно пов’язане з моральністю. Сучасні естетичні концепції, що беруть свій початок від Ніцше, заперечують цей факт, описуючи мистецтво як прояв волі сили, що відкриває в своєму русі діонісійські течії. Перетворюючись на чисту естетику, воно втрачає свій зміст і значення. Краса розуміється як щось нейтральне. В чому саме має полягати цей зв’язок мистецтва з моральністю?

Св. Фома Аквінський зараховує мистецтво до розумових «чеснот», оскільки вони вдосконалюють людину в творенні прекрасних речей. Краса становить особливий вид добра й тому тісно пов’язана з істиною. Митець не припиняє бути людиною, але навпаки, він утверджує в своєму творі свою особистість [1, с. 96-97]. У мистецтві існують два види моральних відхилень, а саме невиконання задуму власного твору і зрада його ідейного змісту. Перше є провиною самого митця як митця, а друге провина митця як людини. «Митець несе відповідальність, – пише Марина Цвєтаєва в творі Мистецтво в світлі сумління, – лише в двох випадках: якщо відречеться (незалежно на чию користь) від твору і якщо створить не мистецький твір. Тут закінчується його невелика відповідальність і починається незмірна людська відповідальність» [2, с. 1576]. Людина завжди відповідає за свої вчинки. Заперечення зв’язку між мистецтвом і моральністю може означати, що людина в певному моменті припиняє бути людиною. Мистецтво є цінністю, але вписаною в певну ієрархію цінностей. Твір мистецтва є людським твором, а отже тим самим він не може опинитись за межами сфери моральності.

Нова Оранта Людина є суспільною істотою, яка потребує в своєму житті інших людей, їхньої солідарності та довіри. Вона не реалізує себе в самотності, але серед інших, завжди діючи для когось. Натомість особа, замкнена в собі самій є хворою. «Людина виходить за межі мовчання через мистецтво» [11, с. 865]. Мистецтво збагачує діалог духовними цінностями, линучи з душі і відкриваючи внутрішній світ митця. Слід зауважити людину в творі мистецтва, носія частки внутрішнього світу автора, довіреного нам. Явище творчого неспокою змушує нас замислитися. Ми постійно прагнемо досконалості, виходимо поза себе самих, невпинно шукаємо щось нове. Творчість не тільки розбуджує цінності, що вгасають, але також є знаком безсмертності людського духу. Кожний вчинок людини має значення. Творити означає увічнювати.

Говорячи про кризу сучасного мистецтва, я не маю наміру ствердити, що воно цілком позбавлене цінності й слід повернутися до класичного мистецтва. Це неможливо. Людина живе тут і зараз, у конкретних життєвих обставинах і мусить бути активною в світі, перемінюючи і зцілюючи його. Митець є особливо вразливою людиною, яка відбиває в своїй творчості дух власної епохи. Проте твір мистецтва тільки тоді буде автентичним, коли стане віддзеркаленням дійсно пережитого, продуманого, а не буде слідуванням за «модою», намаганням здобути популярність. Такий твір є поверховим і минає разом з модою. Мистецтво покликане нести цінності і саме в цьому відкривається його найглибше значення, а митець, як найбільш вразлива людина, має покликання і завдання відкривати красу і глибину дійсності.

«Куди прямує душа митця, коли вона бере участь у творчому процесі? Що прагне звістити?» – питає славетний художник Василь Кандинський у праці Про духовність у мистецтві [6, с. 26]. Якщо метою є лише створення композиції, добір кольорів для захоплення власним професіоналізмом, то ми маємо справу з мистецтвом задля мистецтва. Таке мистецтво замкнене у собі самому, нічого не передає, є мертвим. Матеріалізоване мистецтво втратило свою ціль. «…мистецтво є дитиною своєї доби. Це означає, що воно може в художній формі відтворити тільки те, чим атмосфера насичена видимим чином. Мистецтво, позбавлене потенційних можливостей, яке є тільки дитиною свого часу, ніколи не дозріє аби стати матір’ю прийдешнього – є кастрованим мистецтвом. Воно швидко минає і морально вмирає коли минає атмосфера, що підтримує його. Мистецтво, яке несе в собі зародок дальшого розвитку, насправді народжується з тих самих духових джерел доби, не будучи лише їх простим віддзеркалення. Мистецтво наділене плідною і пророчою силою, може справляти великий вплив» [6, с. 28].

Мистецтво позбавлене змісту і винесене поза вимір добра і зла по суті є запереченням себе самого. Адже його сутністю є рух духу вгору, відкриття духовного виміру, виміру святості. Талант митця є даром від Бога в євангельському значенні [6, див. посилання на с. 27]. Використання таланту даного Богом задля нечистих цілей, або власних амбіцій є не лише неморальним вчинком, але й нищівним для самого твору. Такий твір Кандинський називає викиднем, отруєним зерном [6, с. 32-33]. Твір мистецтва має випливати з глибини душі, а бути наслідком довільного капризу, наслідуючи природу. Справжній митець є людиною, яка творить у згоді з власним внутрішнім світом, з власним сумлінням. «Кожний, хто заглиблюється в приховані внутрішні скарби свого твору, є гідним подиву, щасливим будівничим духовної піраміди, що сягає неба» [6, с. 55]. Свобода в мистецтві – це не сваволя, ірраціональний прояв творчих сил людини. Свобода завжди узгоджується з цінностями.

На творчий вимір особи вказує не лише її свобода, але також прагнення впорядковування світу. Вся діяльність людини є прагненням до увічнення. Творити означає увічнювати звичайні і швидкоплинні речі. Мистецтво як просто гра, каприз сваволі, повністю втрачає свої значення. Кожний вид мистецтва має свої способи виразу: живопис інтерпретує проблему життя, використовуючи просторові елементи, фігури і колір. Маляр творить життя з допомогою світла, подібно до Бога Біблії на початку світу [8, с. 64-65]. Митець відкриває перед нами інший вимір дійсності й відновлює повсякденність. Захоплення красою і величчю несе в собі частку релігійного переживання [4, с. 125].

Кандинський відрізняє три завдання митця. Перше полягає у самовиразі, тісно пов’язане з особою. Друге повинно характеризувати добу, дитиною якої він є. Третє завдання становить відповідь на питання, яким чином митець має будувати свої власні цінності. Остатнє пов’язане з проблемою змісту. Ці три завдання митця, на думку Кандинського, стосуються таємниці самого мистецтва і є неодмінними умовами існування мистецького твору [6, с. 76-78].

Розвиток мистецтва є постійним проявом вічних і об’єктивних явищ у часовому і суб’єктивному вимірах. Митець мусить залишатись вірним самому собі. Творчий вимір, як й етичний, становить найсуттєвішу властивість людини. Я наголошувала вище, що мистецтво є діалогом, який передає певний зміст і впливає на глядача. Тим самим воно не може бути оманою, оскільки всіляка фальшивість у мистецтві є неморальним явищем [11, с. 872]. Автентичний мистецький твір – це вічне «я є», вкорінене в незмінних і вічних цінностях. У ролі мови душі і засобу впливу на неї мистецтво виявляється суто етичною дією. Натомість мистецтво для мистецтва зриває зв’язок з особою і починає жити своїм окремим життям. Проте відірване від свого джерела, воно приречене на смерть.

Криза сучасного мистецтва є наслідком відриву від реального світу і традицій. Митець сприймає світ через призму традиції [8, с. 313]. Людина, позбавлена коріння, подібна до вирваної рослини, що засихає. Так само як людина внаслідок сваволі нищить власну особистість, так само і мистецтво без правил стає абсурдним. Творчий процес передбачає не свободу без обмежень, але дотримання «закону внутрішньої необхідності, яке ми можемо (…) назвати духовним законом» [6, с. 81].

Теологія культури вбачає джерело кризи сучасного мистецтва саме в запереченні ідеї людини як образу Бога. Тим самим особа заперечує водночас свою найбільшу цінність, редукуючи саму себе до рівня природи, підпорядкованої незмінним законам. Брак мети, розуму і спонтанність свідчать про абсурдність буття в світі. «У «мистецькій творчості» людина найбільше проявляє себе як «образ Божий», виявляючи його передусім формуючи чудову «матерії» власної людськості, а також виконуючи творчу владу над довколишнім світом» [5. с. 158]. Творчість є даром, найбільш уподібнюючи людину до Бога. Кожна людина покликана до творчості, але митці до її особливого виду.

Розглядаючи релігійний вимір мистецтва, варто пригадати дуже важливу його властивість, а саме здатність очищувати і перемінювати. Головним чинником внутрішнього очищення є краса, поєднана з істиною [6, с. 27]. Митець черпає досвід з довколишнього світу, зануреного також у злі й відповідає у свої творах з допомогою власних методів на моральні, етичні і філософські питання [11, с. 873]. Мистецтво через вплив на душу покликане до виховання людини, підтримування її на шляху пошуку істини, краси і добра [1, с. 121]. Митець з допомогою власних творів мистецтва має завдання повернути цей втрачений вимір дійсності, вказати красу і добро внутрішнього світу, скерувати до забутих цінностей.

Митець є тим, хто покликаний. Покликання є даром, але одночасно і завданням, яке може бути прийняте, або відкинуте. Розпізнання покликання до творчості вимагає прийняття і здійснення його – є обов’язком. Покликання передусім є служінням цінності, яка у випадку мистецтва є тотожною з красою. Можна по-різному розуміти красу, але вона завжди вказує на «щось більше», містить у собі надлишок сенсу [11, с. 176]. Цей «надлишок» підводить людину до зрозуміння найглибшого сенсу – Бога.

Madonna_del_Paradiso Останнім колом діалогу митця є діалог з Богом як джерелом натхнення. Найвиразнішим засобом виразу sacrum у мистецтві можна назвати піднесеність. Особливе враження просвітлює дійсність, становить відблиск таємниці [9, с. 102-107]. Досвід Бога був завжди одним з найглибших натхнень мистецтва, результатом діалогу митця з Богом. Мистецький твір становить акт всієї особи, вираз особистого життя, найбільшої цінністю якого є участь у Божій природі. У переживанні прекрасного прагнення вічності зустрічається з істинною Нескінченністю і Джерелом Істини, Краси і Добра.

На закінчення розгляду релігійного виміру мистецтва я хочу наголосити його важливість для повсякденного життя. Адже живучи в постійному поспіхові, в світі, що швидко змінюється на наших очах, людина позбавлена можливості перебувати у тиші, спокійно віддаватись роздумам і по справжньому радіти. Людина не має часу просто подивитись у вікно, милуватись гарним ранком, а йдучи до праці, захопитися краєвидом. Я часто маю нагоду під час етюдів на вулиці бачити, як поглинені справами люди раптом затримуються і з подивом вдивляються в ново відкриту частину світу.

Бібліографія

Feliks Wojciech Bednarski OP. Teologia kultury. – Kraków, 2000.
Maryna Cwietajewa. Sztuka w ?wietle sumienia // пер. S. Pollak // „Znak”. – № 12(198). – Kraków.
Krystyna Czerni. „Antysacrum” czyli o konflikcie sztuki z religi?? // „Znak”. – № 6(367). – Kraków.
Mircea Eliade. Sacrum i profanum o istocie religijno?ci // пер. R. Reszke. – Warszawa, 1999.
Jan Pawel II. List do artystów // Feliks W. Bednarski. Teologia kultury. – Kraków, 2000.
Wasyl Kandy?ski. O duchowo?ci w sztuce // пер. S. Fija?kowswki. – Pa?stwowa Galeria sztuki w ?odzi, 1996.
Henryk Kiere?. Spór o sztuk?. – Lublin, 1996.
José Ortega y Gasset. Dehumanizacja sztuki i inne esseje // пер. P. Niklewicz. – Warszawa, 1980.
Rudolf Otto. ?wi?to??. – Warszawa, 1968.
Stefan Papp. I sztuka jest dialogiem // „Znak”. – № 6(616). – Kraków.
W?adys?aw Stró?ewski. Dialektyka twórczo?ci. – Kraków, 1983.

Перша ікона авторства Петра Гуменюка інші роботи авторки статті

Теги: #Сучасна ікона #Катерина Новікова