Катерина Новікова. Між духом і матерією теології

Запекла полеміка Віктора Жуковського і Юрія Чорноморця дає уявлення про чітку позицію кожного автора стосовно теологічних підходів, водночас вказуючи на ширшу перспективу бачення сучасної української теології, зокрема Греко-Католицької Церкви. Дискусія обертається довкола протиставлень містик-інтелектуал, теоретик-практик, спекуляція-досвід як способів властивого осмислення Божого Об’явлення. Проте ця суперечка є знаком живості та активного розвитку теології в Україні, що є позитивною рисою.

Початок дискусії поклала стаття Юрія Чорноморця «Антиінтелектуалізм у теології УГКЦ: закономірна хвороба чи випадкова помилка?» у відповідь на статтю Віктора Жуковського «Критерії оцінки розвитку богослов’я і небезпеки квазібогословлення».

У першій статті Юрій Чорноморець передусім закидає опоненту позірну простоту. Тяжіння до простоти є спокусою на шляху до автентичності та відповідності сутності віри. Адже він пише: «Прості відповіді на складні питання завжди подобаються церковним людям, але це ще не означає, що вони правильні чи ефективні. Тим більше, «свята простота» відповідей на дуже складні питання не є гарантією того, що вони є вірними Писанню, Переданню та Вчительству Церкви». Пан Чорноморець визначає Жуковського як неопатриста, представника так званого «містичного емпіризму», який спирається на церковному досвіді спільноти, об’єднаної довкола Євхаристії, як критерії істини та джерела виникнення богослов’я.

Чорноморець бачить небезпеку такого підходу не лише з причини суб’єктивізму Жуковського, але також з огляду на сучасні тенденції багатьох нових релігійних рухів, які базують свою правовірність на містицизмі. Ще одна небезпека - певний спротив європейській християнській традиції з одного боку та поширене русофільство в Католицькій Церкві через активність Російської Православної Церкви.

Пан Юрій беззаперечно згоден з опонентом, що богослов'я належить живій євхаристійній спільноті, водночас вказуючи на інші, не менш визначні фактори: Писання, Предання і Вчительство Церкви. Він зазначає, що церковний досвід є не стільки джерелом, місцем народження теології, скільки властивим середовищем для її розвитку. Саме це, на мою думку, становить корінь незгоди між диспутантами. Протилежну думку Чорноморець вважає противною християнській європейській традиції, одним з визначних плодів якої є університет.

Критика позиції Віктора Жуковського з боку Юрія Чорноморця викликана також його стурбованістю станом українського сучасного богослов’я, якому бракує праць і фахівців. Адже загальновизнаним критерієм успішності теології є наявність фундаментальних праць та індекс їх цитування. Можна з певністю ствердити, що в історії залишить свій слід той, хто писатиме книги й статті, з яких світ і нащадки зможуть довідатись про багатий «ліс» теології з могутніми дубами, відвідати його або ж прочитати про нього більше й детальніше. У нашому світі духовне тяжіє до втілення в матеріальному, віра шукає осмислення, вбирається в шати термінології та обростає дисциплінами теології. У нашу раціональну добу євангелізація суспільства та екуменічний діалог вимагають богослов’я як свого інструментарію для діяльності.

Жуковський закидає Чорноморцю невиправданість критики його власної позиції як цілого богослов’я УГКЦ. На початку статті відповіді опоненту «’Містичний емпірик’ теологічному інтелектуалу» пише: «Моя стаття, всього лише розширена версія першої половини доповіді на внутрішньому робочому форумі викладачів богослов’я ’УГКЦ: 20 років після підпілля. Здобутки, труднощі і перспективи становлення духовно-богословської ідентичності‘». Видається, Чорноморець мав певні підстави піддати оцінці все греко-католицьке богослов’я.

Віктор Жуковський у статті «Критерії оцінки розвитку богослов’я і небезпеки квазібогословлення» визначає сутність теології в її керигматично-місійній складовій, яка вказує на «розквіт чи застій у Церковному богословленні». Він питає: «чи завдання богослов’я в тому, щоби світ знав про «яскраві приклади українського богослов’я» і щоб були створені «вельми оригінальні богословські синтези чи твори», які б увійшли до золотого фонду християнської думки?» та «хіба мета богословського розвитку в тому, щоби стати «явищем, яке помічатимуть на світовому інтелектуальному обрії»? Не можна не погодитись з автором, що це жодним чином не повинно бути самоціллю.

Однак яким чином євангелізувати? Яким чином свідчити Слово Боже в світі? На думку Жуковського, «богословський процес відбувається постійно, оскільки головне середовище богословлення – церковне тіло, яке складається з міріади парафіяльних і людських клітин, а не лише декількох десятків богословів» та їхніх наукових монографій, потрібних лише вузькому колу колег. Укотре можна згодитися з думкою Жуковського, що всі ці наукові праці з теології без благодаті особи богослова не мають значення й ведуть до квазі-богослов’я. Тим не менше, погоджуючись, слід визнати рацію Чорноморця, що саме кількість зрілих, (а не будь-яких взагалі), наукових монографій та індекс їх цитування як знак загального визнання і цінності становить ознаку розвитку теології.

Натомість теологічні праці з необхідності належать колу науковців не тому, що вони віддалились від об’явлення та євхаристійної спільноти, а тому, що пересічним практикуючим вірянам, і навіть таким амбітним, які вивчають Біблію та читають духовну літературу, догматичні питання не зрозумілі. Можна писати ясно і виразно, але використання термінології не оминути, не можна писати загальнодоступною мовою. У розмові з вірянами (в чому авторка, зрештою, неодноразово мала нагоду особисто пересвідчитись) можна виявити не одну єресь, а часом просто брак елементарного знання істин віри. На жаль, також не всі представники духовенства освічені належним чином.

«Богослов’я завжди відбувається і плодоносить!... Це поступовий синергійний рух християнина і Божої благодаті в Тілі Христовому, яким є Церква», – натхненно пише Жуковський. У теології духовного життя першим критерієм істинності містичного чи духовного досвіду є плоди. Знову постає питання – які ці плоди? Як довести глибину богомислення Церкви в нашому матеріальному світі?

Слід чітко розрізняти (що жодним чином не означає роз’єднувати), богослов’я та богословлення як духовне життя Церкви – євхаристійної спільноти. Видається, Віктор Жуковський плутає поняття життя Церкви, духовний простір та властиво саму богословську думку. Хоч зауважу – духовний розвиток приносить певні плоди у вигляді розвитку теологічної думки, що неодмінно виражається у творах, напрямках тощо. Людина – це духовно-тілесна істота, згідно з християнським вченням, тому цілком природно, що вона не обмежуються перебуванням у благодатному просторі Тіла Христового, а пише книги, засновує кафедри в університетах тощо. Теолог є тим, хто народжується в цьому духовному просторі, але водночас і творить його. Його думкою є вбрані в шати слів та визначень ідеї, які народжуються під впливом благодаті в Церкві. Саме тому слід радіти публікаціям, дискусіям, в яких артикулюються цінності духовного простору, осмислюються події сьогодення через призму Божого Об’явлення. Відтак сам простір Церкви активізується, а суспільна думка збагачується важливими християнськими ідеями. Цього потребують віряни й очікують цього від теологів. Подивімось на великих містиків св. Терезу Авільську та Йоана від Хреста. Вони не просто закрились у віддалених в горах монастирях, але, маючи містичний досвід, почали промовляти до людей, їздити, писати (ніхто не є таким багатомовним, як містик!) і реформували тодішню Церкву. Вони були в центрі подій. Неписьменна Катерина Сієнська не обмежувалась видіннями Христа, не залишалась на самоті зустрічі з Ним, але – писала твори і активно діяла в Церкві!

Тож на питання Жуковського «Чи ми богословим догматично, керигматично чи академічно» впевнено відповідаємо – і догматично, і керигматично, й академічно.

У відповіді Жуковського на критику Чорноморця передусім дивує надмірна емоційність першого. Якщо Чорноморець критикує позицію Жуковського, вказуючи конкретні небезпеки та помилки, то останній оперує чисельними негативними епітетами в адресу опонента та негативною характеристикою викладу, відносячи його до жанру пасквілю та «мітингового популізму». Він вбачає мету статті-реакції Чорноморця на свій текст не в полеміці щодо бачення ролі теології, але в «амбіції всеукраїнського релігійного публіциста».

Віктор Жуковський, намагаючись остудити замилування Чорноморця католицькою теологією і аргументувати свою позицію, радить також здобути досвід навчання в західноєвропейському навчальному закладі. Не можна не погодитися з цією думкою Віктора Жуковського. Західна теологічна традиція справді може видатись «машиною», яке не лише розчаровує, подеколи губить живий дух, але й форматує студентів. Я можу особисто посвідчити влучність його спостереження, оскільки мала подібний досвід навчання на теологічному факультеті в сусідній Польщі, де студенти панічно боялись філософії як свавільної думки, що може, наче підступна хвиля, викинути в глибини океану й затопити. Найкращими прикладом для них слугував власне Фрідріх Ніцше. Проте це викривлення справжньої теології. Пам’ятаю, що тоді мене, пересичену надмірною раціоналізацією та систематичністю, дивувало прагнення активних молодих католиків здобувати вищу освіту замість практики в церковній спільноті та поглиблення духовності. Мені видавалося, що монографії є могилами Божого слова, а студії - своєрідною його десакралізацією та намаганням втиснути живу благодать у чіткі догматичні рамки. 

Тим не менше, якщо назвати словами Жуковського західний світ «пост-християнським», то життя східного світу подеколи видається взагалі «не-християнським». Якщо християнські цінності сформували європейську цивілізацію, чудовим прикладом якої є правові держави, де шанується особа і ведеться суспільно-політичний діалог, то досвід життя в Україні виявляє брак розуміння цих понять і відповідно, нагальну потребу євангелізації та просвітницької діяльності.

Можливо, такий «провокатор», як Юрій Чорноморець, і зможе розбудити зі сну Церкву й суспільство, аби поглянути на реальність і дати відповідь викликам часу! Тоді ліс богослов’я зарясніє могутніми дубами - як знак прославлення Бога і загального визнання у світі.