“Керівництво Росії не розуміє, яку бомбу підкладає під себе”, — Михайло Паночко

16.02.2015, 16:48

Розмова з Михайлом ПАНОЧКОМ, старшим єпископом Церкви Християн Віри Євангельської України, про ситуацію в Церкві, ставлення до мобілізації, про те, як п'ятдесятникам служиться на Сході України і чи підтримують вони зв'язок з російськими пасторами

Вже втретє представники різних церков Дніпропетровщини згуртувалися на міжконфесійну молитву за мир. Крім місцевих протестантських та католицьких служителів, у ній взяли участі гості з інших регіонів.

Заключне слово мав старший єпископ Церкви Християн Віри Євангельської України Михайло Паночко. Принагідно кореспондент РІСУ розпитала Михайла Степановича про ситуацію в Церкві, ставлення до мобілізації, про те, як п'ятдесятникам служиться на Сході України і чи підтримують вони зв'язок з російськими пасторами.

— Михайле Степановичу, що відбувається з Вашими церквами на окупованій території України, підконтрольній так званим ДНР та ЛНР?

— Там, на окупованих землях, майже все робиться у підпіллі. Існують небезпеки, тому що до наших віруючих відносяться агресивно і це загрожує багатьом пасторам. Ми пережили дуже болючу сторінку нашої церкви, коли з дому молитви забрали двох священнослужителів. В одного з них троє дітей, в іншого — восьмеро. І двох синів пастора теж. Їх чотирьох жорстоко закатували в Слов'янську. І цей дух ненависті до віруючих людей є присутній на всіх окупованих землях.

Тому пастори забрали свої сім'ї і звідтіля виїхали. Хто лишився там із рядових членів — стараються людям дати хліба, годувати, ведуть соціальну роботу, благодійну і десь там по хатах тихенько збираються.

— Так, про цей випадок розповідали в пресі. Це сталося на Трійцю. Як церква пережила таку втрату?

— Це був жах. Церква перенесла це досить стійко, ніхто в паніку не вдавався. Але 11 дітей залишилися сиротами. Це були наші два диякони і двоє синів пастора церкви. Вони хотіли взяти пастора, але він в той момент вийшов. Натомість забрали двох синів.

І що є для нас сумно — дуже проти нас і проти нашої армії благословляли священики Московського Патріархату. Нашим “пришивали” основний гріх, що вони активно підтримали українську армію. Це їхня версія. Але, на мою думку, фактично вбили, тому що вони євангельської церкви, щоб залякати весь наш рух.

— А з вірянами з Росії Ви спілкуєтеся?

— В нас добрі контакти. Ми багато праці туди вклали. Наша Церква з України багато місіонерів туди послала — найбільше з усіх колишніх країн СНД. Від Москви до Магадана — там сотні наших місіонерів побудували, заснували сотні молитовних домів, зробили великий духовний внесок в Росію. Ненці, чукчі, тувинці, мордовці — я особисто до них їздив. Але у зв'язку з тим, що пішла оця агресія з Росії, наші відносини стали такі, що наші погляди розійшлися. Ми розуміємо, що Росія звершила акт агресії, а вони цього визнати не хочуть. Наші українські місіонери працюють, але люди їх не всі розуміють. Сказали мені там пастори наші: “Ми просто переживаємо, щоби не було проти нас репресій”.

Тобто мислення пасторів українських одне, а мислення тамтешніх людей — інше. І вони не стараються їх ламати. Хоча я їм казав — ви повинні впливати на них. Але я не можу їх переконати, бо пастори ризикують своїми життями.

Взагалі, керівництво Росії само не розуміє, яку бомбу підкладає під себе. Вони культивують ненависть до людей, що люди готові розірвати на шматки українців. Але ця ненависть працює проти них. Не може нормальна держава налаштовувати людей проти іншої нації, яка їм нічого не винна. Політики мають свої меркантильні цілі, але народ цього не розуміє. Це пошкодить самій Росії, бо всяке зло має руйнівну силу. А добро тільки будує. Тому Україна є на голову вище в тім, що в українців немає ненависті до росіян. Ми займаємо позицію правди — що наша країна стала жертвою агресії. І молимося за неї до Бога.

— Зараз тривають розмови, щодо доцільності мобілізації громадян до лав ЗСУ. Як Ваша церква ставиться до призову?

— Ми маємо велику свободу в країні. І маємо право на альтернативну службу — не відмовлятися, але посильно вкладати свою працю, чим ти можеш допомогти своїй країні. Це служба без зброї в руках. Не кожен має сміливість йти зі зброєю на іншу людину. А посилати на передову людину, яка не має сміливості — це є неправильно тактично. Краще використати правильного талант кожного та можливості.

— Ви не вперше у Дніпропетровську. Яким, на Вашу думку, тут є міжконфесійний настрій?

— Я вдячний Богові, що ми всі — однодумці у багатьох аспектах. Ми з Києва задаємо тон, щоби мати спільність між конфесіями. Я не говорю про екуменію, але про мирне братерське спілкування, співпрацю. Дніпропетровщина йде таким шляхом спільноти. Це правильний шлях, це подобається Богу. І ще ми додаємо посилену молитву, щоб Господь зглянувся над нашим краєм.