Київ шанує пам’ять загиблих героїв Майдану
Ввечері 23 січня у столиці на Софійській площі зібрались близько 100 людей, які хотіли особливо вшанувати пам’ять п’ятьох загиблих під час подій на Майдані. Навіть по завершенню панахиди та молитов люди довго не могли розійтись, ковтаючи сльози.
Акцію пам’яті для всіх жертв протесту організовувала студентка Києво-Могилянської академії. Виникло це стихійно, у соціальних мережах, посеред робочого дня і за будь-яких інших умов мало б найменші шанси на те, що хтось взагалі прийде. На вулиці було -15, на вулиці Грушевського тривало перемир’я, а люди сходились на Софійській площі зі свічками у руках.
Спершу здалось, що їх зовсім мало. Та вже за 10 хвилин почали підходити люди, по двоє, по троє. А потім вони все йшли та йши, вже утворилось чимале коло і багато хто навіть не міг роздивитись вогняний хрест на бруківці.
Панахиду відправили отці-василіяни з храму Василя Великого, о. Тома та Полікарп. Вони відслужили поминальну молитву, нагадавши, що ці жертви ніхто не забуде.
«Ми згадуємо людей, які пролляли свою кров фактично в переддень Дня соборності України. Вони були різних національностей, але показали саме той дух соборності, а тому їхня свідомість та їхнє життя є для цього посвяченими. Мені пригадуються слова митрополита Шептицького: «Кров мучеників є джерелом свободи Церкви». Їхня кров є джерелом свободи нашого українського громадянського суспільства», — проголосив отець Полікарп.
Лунали слова священиків, а люди не стримували сліз. Не було голосіння, вигуків, нервів. Всі просто мовчки згадували їх та обіцяли собі не зрадити загиблих та перемогти. Панахида завершилась, а люди все стояли. Тоді священики тричі прочитали «Отче наш», після чого усі разом заспівали гімн, завершивши гучним славленням, яке було чути на пару сусідніх кварталів.
У короткому проміжку між молитвами священики запропонували тим, хто міг знати загиблого Сергія Нігояна, сказати про нього кілька слів. Тоді з натовпу сором’язливо потягнулась дівчина, а потім голосом, що дрижав від напруги та сліз, розказала, що знала його лише місяць, однак цього було достатньо, аби розпізнати чисту та чесну людину.
Кожен покидав акцію з чіткими переконаннями, обіцяючи донести пам’ять про цих героїв до своїх нащадків та не дати історії стерти їхні імена як такі, що просто мали місце колись на Майдані.
Тим часом на вулицю Грушевського сходились люди, які завершили свій робочий день. Деякі прямо так, в офісних костюмах, блукали барикадами та приставали мов човни до бочок з вогнем, лишивши портфелі з документами поруч.
Як тільки атмосфера стала підігріватись, на барикади прийшли священики, які перепочивали між своїми змінами. Вони налаштовані рішуче, на провокації не реагують та готові стояти до кінця, щоб не сталось. Трохи раніше один із чоловіків підійшов до служителів, закинувши їм, що вони замало моляться. Тут вже навіть їхні нерви не витримали і вони попросили його йти та робити власну справу.
Однак ввечері, станом на 20:30, туди прибули перші служителі – отці Роман та Юрій від УПЦ КП. На питання, що робитимуть, якщо Беркут вирішить піти на штурм, вони пожартували, що «не бігти ж заважати нашим захищатись».
«Беркут нас молотив 11 грудня так само, як і всіх, як ми стояли перед народом. Тут нічого дивного немає. Але тоді вони порівняно ніжно штовхали, зараз ніжності не буде», — відповів отець Роман.
За його словами, за останні дні священики, що стояли на лінії бойових дій, постраждали не лише від каменів, в них стріляли, одного покалічено. Священику з Чернівецької області зранку 22 січня кулею від Беркута вибито око.
На вулицю Грушевського спускалась ніч, а разом з нею туди прибували нові люди, озброюючись шоломами, щитами та масками. Поміж ними стояли священики, які не могли бути в іншому місці у такий час. А люди гаряче висловлювалися у бік представників опозиції, які не змогли наразі ні про що домовитись.
Тетяна МУХОМОРОВА
