Колонка о. В'ячеслава Окуня, ТІ_image

Колонка о. В'ячеслава Окуня, ТІ

о. Вʼячеслав Окунь - єзуїт, письменник, блогер, докторант Мюнхенського університету.

Схизма у Швейцарських Альпах

Сьогодні, 18:45
Після свячень нових єпископів у семінарії в Еконі - фото 1
Після свячень нових єпископів у семінарії в Еконі
Джерело: fsspx.news
Про свячення єпископів Братства святого Пія X, і чому проблема не в обряді й навіть не в мові...

1-го липня, у кантоні Вале (Валліс), що на південному заході Швейцарії, серед зелених полів, на тлі величних Альп сталося те, чого Католицька Церква не бачила вже тридцять вісім років. Під великим шатром, перед сімнадцятьма тисячами вірних, іспанський єпископ Альфонсо де Ґаларрета очолив єпископські свячення чотирьох нових єпископів. Спіслужив йому швейцаський єпископ Бернар Фелле. Ґаларрета та Фелле, це двоє з чотирьох єпископів, рукоположених Марселем Лефевром без згоди Апостольського Престолу 30 червня 1988 року. Перед ними ниць лежали четверо кандидатів: швейцарець Паскаль Шрайбер, американець Майкл Ґолдаде та французи Мішель Пуансіне де Сіврі й Марк Ганапʼє. Свято обрали те саме, що й тоді, Найдорожчої Крові Христа. Трон був той самий, що на ньому колись сидів Лефевр. Ризи були ті самі, що їх носили висвячені майже чотири десятиліття тому. Час ніби зупинили й повернули назад...

Хто рідко або мало стежить за церковними новинами, може побачити у цій церемонії любителів давньої латинської меси, консерваторів, трохи дивакуватих, трохи ретроградів, які плекають старовину. Хіба погано любити давню Літургію? Хіба Церква не досить велика, щоб умістити й таких? Натомість проблема цієї церемонії ніколи не була в самому обряді. Давню месу святого любить багато хто, і сам Лев XIV подає знаки, що готовий ставитися до неї терпиміше, ніж його попередник. Не в латині річ.

Для тих, хто чує ці імена вперше, потрібно кілька слів передісторії. Марсель Лефевр (1905–1991) не був маргінальним єпископом-бунтівником. Він приймав участь у Другогому Ватиканському Соборі, був асистентом Івана XXIII, членом підготовчої комісії, яка готували реформи, але які він так і не прийняв. Після Собору, у 1970 році він заснував Братство святого Пія X, назване на честь понтифіка антимодерністської доби. У 1988 році він без папського дозволу висвятив чотирьох єпископів, і Іван Павло II негайно визнав це схизмою, яка тягне за собою автоматичне відлучення від Католицької Церкви. Двоє з тих чотирьох, Фелле й де Ґаларрета, повторили те, що зробив Лефевр, висвятили нових єпископів без згоди Ватикану. Мотив досить зрозумілий: з двома живими єпископами Братство фізично довго не витримає, отже надійшов час підготувати своїх наступників.

Як сталося, що ті, які постійно говорили про послух і авторитет, і півстоліття докоряли усім іншим за непокору Переданню та Святій Традиції, вирішили вчинити найпоказовіший акт непокори, який тільки можна уявити в Католицькій Церкві? Парадоксально, але раптом ці консерватори стали дуже модерними бунтівниками.

Люди, які найбільше бояться революції, вчинили революцію самі. Генеральний настоятель Братства Давіде Пальярані наголосив, що вони готові заплатити будь-яку ціну, щоб «урятувати Церкву», а всі можливі покарання оголосив такими, що «не мають жодної сили». У чині свячення кандидатові ставлять латиною питання: «Чи маєте ви апостольський мандат?» (Habetis mandatum apostolicum) Це основа обряду, бо єпископа не можна поставити без дозволу Папи. Сьогодні в Швейцарії четверо кандидатів відповіли «так». Натомість жодного дозволу від Папи не було. Зациклені на темі послуху, на питання про послух відповіли неправдою, вимовленою посеред найурочистішого моменту літургії.

За старим обрядом стоїть цілий світогляд, і саме він, а не мова богослужіння, є справжньою проблемою. Те, що Братство насправді відкидає, це Собор як такий: примирення з модерністю, екуменізм, нове ставлення до юдаїзму та ісламу, визнання того, що нехристияни не є «ідолопоклонниками». Саме тут проходить розрив між традицією і традиціоналізмом. Традиція є завжди живою, вона передає віру, яка постійно росте й поглиблюється, як росло розуміння Трійці від Нікеї до Халкидону. Традиціоналізм натомість вибирає чомусь лише одну точку в часі, оголошує її вічною, а все, що після неї, відкидає як зраду. Братство поводиться так, ніби Святий Дух покинув Церкву у 1962 році. Оновлену месу вони таврували як негідний обряд, що його служать негідні священники, писали про «чуму догматичного плюралізму» й твердили, що Церкву від часів Собору просякнув нечистий дух.

Історія самої родини Лефевра у цьому контексті повна іронії. Його батько під час нацистської окупації Франції рятував євреїв і загинув у концтаборі. А Братство, яке заснував його син, роками мало у своїх лавах єпископа Річарда Вільямсона, публічного заперечника Голокосту, та й донині називає юдеїв богоубивцями. Небезпека, на мою думку, не в ностальгії за латиною, а в самій логіці, яка цементує віру однієї доби, і впускає крізь ту саму ненависть до юдеїв, зневагу до демократії, фантазуючи про християнських монархів, які мають врятувати Європу.

Хто хоче подолати кризу ліберальних демократій ідентитарною християнською політикою, той точно не знайде в Леві XIV свого союзника. Християнський імперіалізм, байдуже якої конфесії та під яким соусом, не відовідає американському понтифіку. Зацементована традиція і загарбницький імперіалізм мають багато спільного: оголошують себе єдиною правдою, а все інше – зрадою. «Русскій мір» теж починався не з танків, а з переконання, що істина вже дана раз і назавжди, і слухати більше нікого не треба.

29 червня, у свято верховних апостолів Петра і Павла, Лев XIV написав Братству лист, у якому просив їх не роздирати Христової ризи. Цей образ понтифік взяв з євангелія від Івана: коли воїни ділили одяг Розпʼятого, туніку, зіткану згори донизу без шва, вони не стали її дерти, а кинули жереб (пор. Ів 19:23-24). Кати під хрестом не роздерли її. Її роздерли 1-го липня у швейцарських Альпах, серед вишуканих риз, возносячи до неба молитви бездоганною латиною.

P.S. Одна маленька філологічна деталь, без якої, гадаю, ця історія залишиться неповною. У тому самому уривку євангелія від Івана (19:24) воїни під хрестом кажуть один до одного про ризу: «Не роздираймо її» (грец. mē schisōmen від дієслова schizō, «роздирати, розривати»). Від цього ж кореня походить слово «схизма», яке дослівно означає не «розрив стосунків» і не «канонічне покарання», а просто «розірвану тканину», діру в полотні. Виходить, що навіть римські вояки під хрестом утрималися від схизми. Натомість Братство, яке свято вірить у свою вірність нероздільному Переданню, вчинило сьогодні буквально те, чого не вчинили навіть кати...

Останні колонки

Останні новини