І все-таки Київ – місто дивовижне! Лише в Києві різні судові інстанції забороняють зводити новобудови в історичному центрі, а будівництва таки тривають. Лише в Києві пам’ятки історії та архітектури, перебуваючи під охороною закону, руйнуються, спалюються і перетворюються зрештою на будмайданчики, віддаються на поталу вітчизняним і закордонним інвесторам.
І все-таки Київ – місто дивовижне! Лише в Києві різні судові інстанції забороняють зводити новобудови в історичному центрі, а будівництва таки тривають. Лише в Києві пам’ятки історії та архітектури, перебуваючи під охороною закону, руйнуються, спалюються і перетворюються зрештою на будмайданчики, віддаються на поталу вітчизняним і закордонним інвесторам. Лише в Києві невідомо як дозволено забудовувати захисні зони довкола стародавніх християнських святинь, внесених до Списку світової спадщини ЮНЕСКО – от і фотографують туристи Святу Софію Київську та Києво-Печерську лавру на тлі будівельних кранів.
Таких «лише», на жаль, щотижня стає дедалі більше. Вже різні християнські конфесії починають «війни» за право зводити храм на фундаменті Десятинної церкви; у межах заповідника «Стародавній Київ» до стану руїн доводяться окремі будинки та цілі квартали, споруджені понад сто років тому. Тривожний сигнал надійшов із Подолу, де на розі вулиць Нижній Вал та Житньоторзька «підготовлено» до знесення будинок – пам’ятку архітектури. Усупереч судовій забороні, потроху збільшується будівельний майданчик на легендарній київській горі Щекавиці. Як пояснили журналістам в Національному інституті археології, Щекавиця – об’єкт культурної спадщини України, будь-які будівельні роботи там заборонені законом. Раніше цього року активісти київських громадських організацій та опозиційні депутати Київської міськради підготували список будівель, садиб і місцин з різних частин історичного центру столиці України, що можуть стати жертвами варварської забудови. Як коротко схарактеризував ситуацію з новобудовами у серці Києва голова Комісії з питань культури Київміськради Олександр Бригинець, «не назвали будинок пам’яткою архітектури чи історії – значить, готуйся до знесення!» І це при тому, що чинне законодавство не дозволяє зносити, навіть змінювати зовнішній вигляд таких будівель, у крайньому разі (якщо ці будівлі перебувають або радше доведені до небезпечного стану) необхідно провести наукові консультації та громадські слухання, перш ніж чіпати будівлю…
До речі, про громадські слухання: міські чиновники, політики та інвестори, готуючи Стратегію розвитку Києва, примудрились оминути киян під час розробки та обговорення цього справді стратегічного бізнес-плану з розвитку столиці: тепер голова Київської державної адміністрації Олександр Попов переконує ЗМІ, що надалі до обговорення Стратегії буде долучено громадськість. Що в останньої викликає певні сумніви: про проведення справжніх громадських слухань, коли йдеться про перебудову або забудову у безпосередній близькості до вже наявної будівлі або безпосередньо в історичному центрі Києва, влада й інвестори і не згадують. Бо ж значно легше за кілька сотень гривень (якщо не менше) просто зібрати підписи громадян, які і гадки не мають, що то за інвестор і який проект він пропонує. Зрештою в забудовників із паперами все добре, «все схоплено», а кияни пікетують будмайданчики та Київську міську держадміністрацію з надією, що до них дослухатимуться. А їм показують папери, щільно списані чиїмись «автографами», мовляв, ось городяни свою згоду на будівництво дали…
«У таких випадках дуже важко з’ясувати, чи фальшиві підписи, а найчастіше – це підписи, які ставили необізнані з ситуацією та з забудовчим проектом городяни, або ж це підписи людей, яких елементарно підкупили. До речі, не лише в Києві, а й у інших містах України інвестори часто використовують досвід політичних партій. Останні платять за участь у мітингах чи пікетах, а забудовники – за підписи», – визнає складність ситуації київський правник Олексій Толкачов. Координатор громадянської ініціативи «Збережи старий Київ» Ігор Луценко розкриває ще одну проблему, з якою стикаються у столиці: «Київ – це велике місто, де корінне населення давно «розбавлене» приїжджими. І до акцій на захист історичної частини столиці найчастіше приєднуються саме корінні кияни або ж ті, хто живе у місті понад десять років і вважає його своїм. Підняти на пікети тих, хто приїхав до Києва в останні 5–10 років, доволі складно: ці люди не знають історії міста, їх не обходить доля пам’яток міської історії та архітектури, вони ще «не переварились» у київському міському казані». «Київ нині нагадує Москву і Париж. Корінні парижани, корінні москвичі майже непомітні на тлі загальної людської маси, котра освоює мегаполіс. Імовірно, це один із перших помітних наслідків глобалізації. Зверніть увагу: раніше, переселяючись до Києва, Москви чи Парижа, людина ставала частиною цього міста, приймала його життя, охоче долучалась до міської спільноти. А нині чи не кожен новоприбулий намагається перебудувати місто під себе, під свої потреби, традиції та інтереси», – нещодавно із сумом розповів українським журналістам один із відомих киян, композитор Юрій Рибчинський, під враженням від поїздки до столиці Франції.
Але, мабуть, також завдяки глобалізації київським інвестиційним кліматом зацікавились міжнародні організації, що дбають за збереження пам’яток історії, культури й архітектури. Як інформують ЗМІ Євросоюзу та громадськість України, учасники 35-ї сесії Комітету зі світової спадщини ЮНЕСКО – ІКОМОС (працювала у Парижі 19–29 червня) закликали Україну ввести мораторій на висотне будівництво на схилах Дніпра. Вочевидь, ідеться про сумнозвісні багатоповерхівки класу «люкс» біля Маріїнського парку за адресами: вул. Грушевського, 9а (це будівництво ще Віктор Ющенко як президент України намагався зупинити), вул. Мазепи, 11а (елітну багатоповерхівку з вертолітним майданчиком на даху почали зводити кілька місяців тому). Крім того, на цій самій сесії Україні рекомендовано не забудовувати фундамент Десятинної церкви і не спотворювати охоронної зони довкола храму Святої Софії. Київська влада, напевно, з перекладом пропозицій ЮНЕСКО українською мовою ознайомитися не встигла, але навряд чи і перекладений текст звернення і рекомендацій допоможе зупинити побудову елітного житла. Позаяк «табло перемагає всьо», а скільки коштів вкладено в проект, скільки грошей пішло у відсотки та «відкати» чиновникам і політикам за дозвільні документи, залишається таємницею.
До речі, на місці українських можновладців варто було б дослухатися до рекомендацій Комітету зі світової спадщини ЮНЕСКО: адже до його складу входить 21 держава, що їх вибирає Генеральна Асамблея країн – учасниць Конвенції ЮНЕСКО з охорони культурної спадщини. Цей комітет відповідає за впровадження конвенції, контролює її виконання та розподіляє фінансову допомогу. А тисячі пам’яток історії та культури України потребують фінансової і технічної допомоги. Щоправда, навряд чи українські корупційні реалії дозволять скористатися підтримкою ЮНЕСКО та міжнародних благодійних фондів: адже грошова допомога має витрачатись на підтримку, реставрацію та розвиток пам’яток історії та культури світового значення, при цьому держава, яка використала цю допомогу, звітує за кожен євроцент. Навряд чи міжнародні проекти з підтримки та реставрації культурної спадщини України викликатимуть жвавий інтерес вітчизняного чиновництва від культури та історії, звиклого до різних видів розподілу бюджетних коштів у своїх інтересах… Між іншим, ще кілька років тому в Батурині, де під наглядом тодішнього президента Ющенка спонсори вклали чималі кошти у реконструкцію гетьманівського палацу та міської інфраструктури, довелося почути від робітників злостиве: «ЦІ олігархи перевіряють, на що ми кожну копійку витрачаємо, от сволота!!!» Хоча це не що інше, як нормальний контроль за використанням коштів, звичний для менеджменту державних та приватних компаній або благодійних фондів у менш корумпованих країнах…
До речі, київські пам’ятки потерпають від недостатнього фінансування на утримання не менше, ніж пам’ятки, що знаходяться далеко від сучасних «центрів цивілізації»… Один із керівників Київської археологічної експедиції Гліб Івакін нарікає на нестачу грошей для проведення розкопок на фундаменті згаданої вище Десятинної церкви; його колеги з Національного інституту археології розповідають про недофінансування археологічних досліджень у заповіднику «Стародавній Київ», а про розкопки та вивчення археологічних об’єктів на Подолі доведеться забути на якийсь час. Київським святиням – Святій Софії, Києво-Печерській лаврі, храмам різних конфесій допомагають меценати та благодійні фонди, але цього замало. «Держава взяла на себе зобов’язання підтримувати й утримувати пам’ятки історії та культури, унікальні архітектурні споруди, а отже, мусить дотримуватися слова. Тому що приватна підтримка мецената або ж грант від фонду – це не вихід, оскільки, за логікою, держава має зберігати пам’ятки історичні, культурні чи то природні, є відповідне законодавство України та ратифіковані Україною міжнародні нормативно-правові акти», – стверджує експерт Департаменту захисту культурної спадщини Ради Європи Террі Санделл. До того ж, на його думку, Україні бракує чіткого механізму та стратегії залучення приватної допомоги (благодійних внесків, пожертв тощо) до справи захисту та реставрації пам’яток архітектурного і культурного значення. І це при тому, що понад рік кулуарами ВР «гуляє» відповідний законопроект, підготовлений профільними державними інституціями, приватними благодійними фондами, експертами з культурного менеджменту та науковцями.
Щоправда, чинній владі значно важливіше спростити процедури на отримання дозвільних документів для інвесторів (забудовників), аніж подбати про потенційні жертви цих забудов – старовинні міські садиби, парки, залишки фортець та руїни замків. «Чиновникам від церкви» набагато важливіше «застовпити» ділянку землі у центрі Києва і збудувати на стародавніх руїнах (у випадку Десятинної церкви) або на місці скверу (у випадку побудови православної каплиці на Львівській площі) сучасний храм, який швидко дасть прибутки. При цьому і першим, і другим рекомендації міжнародних установ – не закон: почитали, відписали якийсь черговий папірець у відповідь і будують! Серед іншого і тому, що так і не стали справжніми українцями, так і не полюбили цієї землі і цього міста. А ми, кияни, так і не стали справжньою громадою, спроможною своє місто захистити, за що розплачуватись доведеться наступним поколінням.