Київський митрополит Петро (Могила) про Єдність Київської Церкви
Відомий польський римо-католицький ієромонах Вацлав Гриневич у своїй знаменитій книзі «Минуле залишити Богові», що вийшла українською мовою, у вид. «Свічадо» у Львові 1998, на с. 88-99, подає нам унікальний документ п. з. «Точка зору одного польського шляхтича грецького визнання». Це погляд Київського митрополита Петра Могили на єдність Київської Церкви написаний латинською мовою. Оскільки дуже важко цей документ знайти, а його вага незамінима для відчуття і зрозуміння оригінального світогляду київського християнства, то його тут передруковую, із своїми підкресленнями.
Митрофорний протоієрей Михайло Димид
***
Точка зору одного польського шляхтича грецького визнання
Можна знайти три причини такої великої переміни чи, точніше, непостійності серед русинів, схизматів і відлучених від римської Церкви. Перша: дотичні недобросовісні та нерелігійні мотиви. Друга: поведінка всупереч порядкам Речі Посполитої. Третя: прагнення до унії, що виходить за межі цих порядків.
Що стосується першої причини. У такому шляхетному, корисному і прекрас¬ному завданні належить шукати того, що Боже, а не того, що особисте. З самої суті справи випливає, що сталось навпаки.
Щодо другої. Чому приносить користь непорушність прав і законів, тому сприяє і сила релігії. Оскільки вольності шляхетського стану є для релігії джерелом прихильності й опіки, а в руській суспільності духовенство не посідає таких значних привілеїв, як авторитети римської Церкви, коли нею, як гіршою частиною суспільства, готувалось запровадження унії всупереч істоті Речі Посполитої, не послідували за тим усі передбачувані дії з причини опору шляхти.
Щодо третьої. Унія [об'єднання] і єдність є дуже різними поняттями. Єдність виключає двоїстість. Унія хоче дві частини з'єднати одним вузлом, не порушуючи складових, такою ж, з багатьох поглядів, була остання Флорентійська Унія між латинниками і греками.
Далі видається, що унія русинів з латинниками, запроваджена в цьому королівстві, виходить поза суть унії, маючи тенденцію не до збереження визнання, а до перетворення грецької релігії в римську, і з цієї причини не принесла бажаного результату. Бо ж скільки разів не відбувались у Церкві зібрання стосовно унії, вони не руйнували основ, а мали на меті єдино визнання примату грецької релігії, єпископа Риму.
Спірні питання між греками і латинниками, будучи такими, що вважаються словесними за природою, а не предметними і належать до кола компетенції лише богословів і, природно, ними ж самими і розв'язуються, не усувались, а швидше делікатно і старанно узгоджувались.
З огляду на вимагане визнання примату Римського Єпископа не усувались ті, що здійснюють владу, місцеві служителі, пастирі і патріархи грецького обряду. Через це нові творці унії вийшли поза природу унії, бо, знехтувавши ними усіма, усунули самі основи й підвалини, а гадаючи, що наближаються до унії, віддалились від неї і певним способом постійно відокремлювали русинів від латинників. Святу науку русинів, що перебуває у згоді з наукою апостольською і римською, засудили як таку, що не у згоді і навіть єретична, показуючи її як непридатну для Церкви і недоречну. Звідси різня, мучеництво і зайшла така запекла непримиренність мислення, що з обох сторін релігійні надуживальники з великою образою Божої Величі без вагання називали одні одних єретиками.
Тепер, отже, в ім'я Господа, хотів би гадати, що ті, котрі не легковажно підходять до цього святого завдання, за яке мають намір взятися, будуть рухатися вперед всупереч перешкодам, уникаючи трьох згаданих [помилок], використовуючи засоби, що ведуть до об'єднання.
Це означає, що кожен, хто до цього береться, повинен ставити славу Всемогутнього Бога вище шукання слави і заслуг лише для себе, не намагаючись осягнути жодної особистої, приватної користі.
Справді почесним і гідним похвали може бути призначення власних дібр на пожертву святій царській Величі нашого Вседоброго Господа і Вітчизні — і звідси сподівання на нагороди чи відзнаки; однак у цій справі не годиться керуватися будь-якими авансами, а лише волею виконати той Божий наказ: „Будьте одно, як я і Отець є одно". А для того, хто береться за таке велике завдання з щирою посвятою серця і чистими святими намірами, найвідповіднішою справою є зносити заздрість, ненависть, небезпеки і навіть присвятити життя, якщо це є конечне.
По-друге. Цю мету належить осягнути через шляхту, а також через доскона¬лість і силу права, а не лише через осіб духовного стану. Як же ж бо попередньо не осягнуто того, внаслідок вибору духовними такого способу дій, що не переконали раніше шляхту ні в чому, так не видається достатньо певним і обіцяючим бажання осягнення того ж самого єдино через духовних. Направду є такі, котрих переконали, але ці не мають відваги; деякі ж, занадто прості, не розуміють того, ні не турбуються тим; інші, на кінець, зухвало противляться оголошенню унії. Було б, отже, справою дуже небезпечною діяти щодо них не згідно з правом, хоч би й були такими, що дуже відрізняються за походжен¬ням і побожністю. Тут же ж бо нерозумні люди зверталися б до шляхти і глузували б, що такого роду людина, ким не була б, прагне здобути легкої слави для свого імені, у чому легковірний і підозріливий народ швидко дав би себе переконати, а ціла справа виявиться врешті безнадійною. Цю мету, значить, належить осягнути через шляхту і публічне право в такий ось спосіб.
Перед наступним сеймом, на регіональних сеймиках, необхідно рішуче виступати у справі грецької релігії і обирати земськими послами лише таких осіб, котрі користуються більшою повагою і мають більшу схильність залагоджу¬вати суперечки. Після полагодження тих справ у такий спосіб треба провести те саме рішуче і з такою ж заповзятливістю на сеймі генеральному. Нарешті, хай буде підготований синод для поєднання русинів з русинами, щоб остаточно погодились щодо доктрини віри і щоб ніколи в майбутньому не були причиною заворушень у Речі Посполитій. Згаданий сейм необхідно підкріпити конститу¬ціями без жодної згадки про унію русинів з Апостольською Столицею. Окрім того, потрібно дозволити з'їзд шляхти, однак під страхом кари позбавлення гідності заборонити духівництву і політикам затіяти чвари.
Що б не було ухвалено на тому зібранні, все нехай підтвердить Річ Посполита, залишивши на майбутнє можливість протидії всім тим, котрі не братимуть участі в синодальному з'їзді. Належить спільно визначити місце проведення синоду. Нехай з найбільшою розважливістю будуть вибрані з-поміж самих русинів особи, котрі очолюватимуть синод, а посередник — дуже відважний, що користується великою повагою і довірою серед того народу — один з-посеред католиків, другий з-серед русинів. Якщо на тому синоді згадані провідники і посередники будуть поводитись щодо шляхти м'яко і розсудливо у кожній справі, річ ясна, ретельно послуговуючись аргументами і об'єднуючи погляди, сподіваємось, з Божою поміччю, особливого успіху і підтримки для таких засобів, і довіра всієї шляхти буде завойована у гідний подиву спосіб. Духовні будуть дискутувати з духовними з приводу справ догматичних, і всякі відмінності будуть усунуті на підставі тверджень Святих Отців, а все разом, на що є надія, закінчиться благополучно. Якщо ж певні особистості, про які мовилось вище, були б тому противні, практично немає слушних причин, щоб і вони не відмовились від своєї позиції.
Справа третя і найважливіша. Оскільки відкидається попередня засада з'єднання русинів з латинниками, тепер необхідно діяти обачливо, відповідно до залагодження справи такої великої ваги, щоб була сприйнята без опору всіма русинами як жадана і відповідна кожному.
Це необхідно подати ширше.
Прагнучи до щонайменшої згоди, особливо сильніша й освіченіша сторона повинна звертати увагу на те, що необхідною є відмова на користь менш освіченої і слабшої сторони від справ меншої ваги, а саме таких, котрі з плином часом ніби самі по собі набирають значення або котрі можуть збудити занадто великий неспокій, а користь принести нікчемну або й жодної. Такі справи, гадаю, належить усувати, відкидати, ліквідувати. У цій особливій і святій справі належить діяти у такий власне спосіб.
Довготривала незгода розширила поле спірних питань між греками і латинниками. Відповідно теж у нашій Вітчизні незгода русинів помножила незліченні богохульства і навіть, як раніше зазначено, були ослаблені й підірвані засади і підвалини Церкви, про що влучно у цей спосіб можна сказати.
Після допущення однієї суперечності їх прослизає більше. Коренем ж усіх цих нещасть була суперечка між греками і римлянами про примат папи. З цього кореня поступово виросло багато облудних тверджень, одне шкідливіше за інше. Ті нещастя поширились через греків на русинів, котрі дотримуються грецького обряду. Але ми повинні повернутись до основ, тобто до джерела і початку справи, якщо цій святій справі хочемо повернути святі засади і відгорнути все, що постало чи постає внаслідок суперечок. А оскільки, джерелом, початком і причиною суперечок, давніше між греками і латинниками, а тепер між русинами і русинами вважається визнання примату в Церкві, то це, власне, належить визнати причиною всього.
У постановах Флорентійського Собору читаємо про суперечки, що велись
грецькою стороною про те знане доповнення до Символу [Віри] (і від Сина і т.д.), де всі греки були ніби стороною, що питає, римляни ж ніби тією, що відповідає, але лише над одним, а саме над пунктом про примат греки сильно потрудились і жодною мірою не змогли тому дати лад. І мудро вчинили латинники, котрі, як указали, що немає жодної іншої розбіжності поміж греками і латинниками за винятком примату, так і не накинули грекам, щоб самі долучили до свого Символу [Віри] (і від Сина і т.д.), хоч і було це богословами і римлянами прийняте декларативно, а не вповні. Не вступали в суперечку стосовно Євхаристії і, мало того, підтвердили, що все є святе і з встановлення Апостолами і Духом Святим підтверджене на екуменічних соборах. На тому тільки впирались і схиляли греків, щоб визнали примат, котрий назавжди зоставсь при наступниках першого з-поміж Апостолів, мовчки доводячи, що при його відкиненні все стає надаремне, по його прийнятті — повне. Саме таким чи подібним способом ми повинні діяти у цій святій справі і його наслідувати, і навіть для нас є доречним набагато розважніше чинити так тепер, ніж тоді латинникам з греками. Бо тоді точився гострий двобій аргументів, і видавалося, що вони є дуже далекими від порозуміння в справі Євхаристії і походження Святого Духа, а також щодо проміжного місця пробування, індивідуального суду і т.д.
Але, власне, всі освічені русини переконані, що хто б не визнавав за потрібне почитання Святих Таїнств, як в римській Церкві, так і в його власній, хто також відкидав би звертання до святих і їх славлення, молитви і просьби за померлих й також наступне місце їх перебування, вважався б єретиком, а не русином. Щодо походження Святого Духа: хоч не всі можуть цю справу зрозуміти, не розуміють її особливо люди прості і допитливих також не багато нею цікавиться, та, однак, люди мудрі її відповідно сприймають і правильно розуміють.
Залишається обміркувати суть справи, а саме, питання про примат. З цією метою після скликання, дякуючи ласці Божій, синоду, після зібрання в одно всіх статей передовсім належало б ствердити, що первісна грецька Церква завжди дуже побожно визнавала все те і тепер щиро визнає у своїх щоденних молитвах, гімнах і догматах Святих Отців, що грецька релігія є правовірна і свята, а все те, що іншого дотепер було написано, підлягає анафемі.
Тепер русини сперечаються між собою, як колись греки з латинниками, про примат Римського Єпископа, а у цій справі є жаданою єдність, однодумність і згода. Не видається це, однак, можливим, хіба що одна сторона поступиться іншій або справою Святого Духа буде підсунуто якийсь новий спосіб. Поступка однієї сторони на користь іншої видається неможливою, особливо якщо взяти до уваги, що сторони обтяжені крайнощами і свої аргументи опирають на крайнощах. Декотрі ж бо відкидають цілий порядок дієцезіальних синодів, встановлених всіма єпархіями і їх адміністраціями, а все варварство, тобто Русь [Russia], була підпорядкована патріархові Константинополя. Визнання примату не повинно, однак, позбавити значення того, що було підтверджено соборами. Декотрі ж цілковито відкидають примат Римського Єпископа і до тієї міри пов'язують себе з патріархом, що схизма більше посилюється поміж русинами, ніж поміж греками.
Необхідно, отже, шукати посереднього розв'язання і відкинути ті дві крайності. Нехай усі визнають примат, чим Апостольська Столиця повинна бути задоволена, а поза тим не належить нічого змінювати чи усувати зі своїх засад і підвалин, оскільки йде пошук об'єднання (unio), не зміни; це ж є мірилом і суттю об'єднання, що з'єднує дві частини і кожну зберігає в її власній, природженій інтегральності. Що вже існувало раніше, нехай залишається далі, чого не [було], те належить усунути цілковито. Те, що папу завжди вважали першим і найвищим у Божій Церкві, намісником Христа і архіпастирем [antistes], було і нехай залишиться. Проте ніде не написано, що грецький обряд підлягав латинському, бо ж відомо, що він завжди мав свого зверхника, котрий визнавав примат, але залежного від патріарха власного обряду.
У цьому місці зроджується, однак, досить важке питання: чи є допустимим, щоб можна було прийняти свячення від патріарха, котрий не є в унії, і попри це бути у згоді з Римським Єпископом і Церквою. Цю проблему можна розв'язати так. З усією певністю приймається і розумно того очікувати, що патріарх Константинополя мислив би зовсім те саме, за що промовляє правда, коли б був вільним, але оскільки терпить поганську неволю, вважається позбавленим влади, хоч не усувається повністю. З віри виникає незмінна певність, що настане один Пастир і одне стадо. А оскільки ж є та велика надія, що колись християни, з Божою поміччю, визволяться з поганської неволі і повернуться до згоди між собою, то не годиться, отже, присвоювати собі пальму [першості] у цій святій, всезагальній згоді і єдності з приводу часткової згоди русинів, ні не повинна зичливість греків відвернутись від унії через відвернення русинів від свого пастиря і патріарха. Тільки в тому можна здобути пальму [першості], що люди, котрі втішаються волею у вільній з ласки Божої Вітчизні першими учинять те, чого інші, пригнічені тиранією, вчинити не можуть: тобто визнають єдність віри, об'єднання Церкви і примату в Божій Церкві; тим часом нехай в цілісній повноті залишаться при своєму устрої і обрядах.
Не належить, отже, визнавати патріарха ні творити виразного нагляду Єпископа Риму щодо руських Церков, а краще хай вони залишаться при своїй традиції. І така нехай буде прийнята форма святої згоди.
Оскільки через допущені гріхи наші брати греки і наш отець патріарх, від котрого наші отці прийняли святий хрест, плачуть, гноблені тиранією невірних, і не мають до нас вільного доступу, подібно ми і всі греки не маємо можливості досягнення згоди з Римом і лякаємось також правдивої згуби через взаємний розкол серед русинів.
Оскільки зі святих догматів і засад Божої Церкви виразно дізнаємося, що від римлян різнимося тільки обрядом, збереженою, отже, є одна і та ж сама суть віри; і теж не можемо заперечити, що Апостол святий Петро, як це нам відомо з церковних гімнів, завжди був перший серед Апостолів, а його наступники, Єпископи Риму, завжди в Божій Церкві посідали найбільше значення; тому, не покидаючи нашого патріарха, від якого прийняли хрест, ні не протиставляючись єдності Церкви, в котрій осягається правдиве спасіння, знайшли, в ім'я Господа Нашого, і однодумно всі прийняли, духовні і світські, такий спосіб на уникнення небезпечних непорозумінь і зміцнення нашої правдивої релігії: визнаємо, що живемо під одним Головою і зверхником, намісником Христа, як нас вчить. Визнання віри, що є єдина соборна апостольська Церква, в ній єдиний найвищий наступник святого Петра Римський Єпископ.
Подібним чином нехай будуть збережені в первісній формі святі обряди нашої грецької релігії, допоки вседобрий Бог з висоти не поверне своєю силою волі нашому пастирю патріарху і грецькому народові і разом з тим допровадить до тої спасенної єдності, про яку передовсім в літургії і за Божим посередництвом гаряче просимо.
А наш митрополит за прийняттям свячень нехай не вдається до Риму, як звикла чинити частина наших русинів, ні до Константинополя, як зберегла у звичаї друга частина. Але нехай кладуть на них руку завжди на зібранні архиєпископів і єпископів (як це можна зрозуміти з апостольського встановлення, коли Апостол св. Матей канонічно зайняв місце Юди).
А кожен з них по обранні і вознесенні до гідності архієпископа-митрополита нехай визнає примат Єпископа Риму. Те визнання оголосить у цілій Русі письмово по-грецьки, латинськи і слов'янськи. І там же, на тому зібранні, митрополит буде зобов'язаний до складання урочистої присяги, що стосується примату, митрополитові ж [нехай складуть присягу] всі інші єпископи.
Надія, в Господі Богові, що в такий спосіб, як русини з русинами, так і спільно всі русини з римлянами досягнуть згоди; не належить, звісно, багатьма різними способами шукати того, що можна осягти двома-трьома. Не приносить [користі вдавання за свяченням до Риму, хіба що для визнання найвищої влади Святого Отця]; чи ж не краще вона буде вшанована і найповніше зміцнена через публічну декларацію кожного наступного митрополита, єпископа і цілого руського люду? Укорінене ж серед русинів глибоке підозрювання зміни чи ліквідації обряду само зникне, а через збереження непорушеної юрисдикції патріарха всі греки отримали б на майбутнє втіху, що з Божої волі щасливо укладуть унію і мир. І, врешті, руський народ дуже б упевнився в цій згоді, бачачи у відкиненні всяких нововведень мов би відновлення давніх традицій.
Бог же, найліпший і найвищий, нехай сповнить всі прагнення своєю потужною правицею, а плин часу нехай зарубцює взаємно завдані рани, врешті, єдність сердець і думок нехай витворить одне нероздільне Тіло і т.д. ...
