Ті представники інтелігенції, які так запопадливо зазирають у очі Московському Патріархатові, не здатні дати відповідь на питання, чому прагнення Київського Патріархату відділитися від Московського, називаються розколом, а відділення у 15-му столітті Московської церкви від Київської та Вселенської – ні
"Ті представники інтелігенції, які так запопадливо зазирають у очі Московському Патріархатові, не здатні дати відповідь на питання, чому прагнення Київського Патріархату відділитися від Московського, називаються розколом, а відділення у 15-му столітті Московської церкви від Київської та Вселенської – ні. Тоді Московська церква, не питаючи ні в кого згоди, проголосила самостійність, а потім 141! рік домагалася визнання з боку Вселенської патріархії... Добре відомо, що Московську церкву було визнано аж 1589 року, і то лише завдяки тому, що 1589 року до Москви прибув константинопольський патріарх Єремія Другий. Йому за наказом Бориса Годунова довелося цілий рік відсидіти в монастирі, поки його не "переконали" підписати відповідну грамоту". Лише так з'явився Московський Патріархат.
"На жаль, і зараз не всі православні знають, що в 1686 році лише завдяки хабарам Константинопольському патріарху Діонісію Четвертому Московський патріархат домігся підпорядкування собі київської митрополії. До речі, цього патріарха, який вчинив акт симонії (хабарництва), було скинуто за патріаршого престол, а його протиправні неканонічні діяння щодо підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату були засуджені на Константинопольському патріаршому соборі 1688 року".
"Оскільки радянські ракети виготовлялися в Арзамасі, то на одному із Всесвітніх російських народних соборів, псевдорелігійних політичних посиденьок, які із середини 90-ї років, проводить тодішній митрополит, а нині Патріарх Кірілл, запропонували проголосити Серафіма Садовського, який жив у тих місцях, покровителем ядерної зброї, а от американський військовий атом вважати "сатанинським".
Чому нинішнього Московського патріарха Кирила називають "табачним митрополитом"? Що думає про Донбас його виходець Патріарх Філарет? Чи міг святий Іван Золотоустий займатися адвокатською практикою? Коли до Києва приїхав чорношкірий харизматичний пастир Сандей Аделаджа та як йому вдалося одурманивши людей своїми побрехеньками, стати впливовою особою у владних кабінетах нашої країни? Що говорив Патріарх Мстислав телефоном своєму землякові-полтавцю Олесю Гончару?
На ці, та багато інших питань читачі зможуть знайти відповідь у новій книзі відомого журналіста, правника та релігієзнавця Юрія Дорошенка, яка називається "Без догмату. Релігійні магістралі". Дорошенкова книга – це своєрідна антологія релігійного життя часів незалежності, подібна збірці статей покійної вже, на жаль, Клари Гудзик. (Шоб обговорювати це життя, запрошую приєднуватися до групи Київська релігійна традиція (на FB).
Міжконфесійні чвари, спроби остаточного духовного поневолення Україну, вояжі Московського патріарха Кирила (Гундяєва), наступ на Українську православну церкву Київського патріархату, та навіть нещодавня спроба змістити митрополита УПЦ МП Володимира, який проявив свій характер, не випадкові явища. Це все цілком конкретна неоімперська стратегія. Два десятки років незалежності України Московська патріархія щосили намагалася загнати віруючих українців у її клерикальне ярмо, поставити таким чином на службу кремлівським владоможцям.
Ці десятиріччя – історія виборювання православних українців свого права на помісну Українську православну церкву, утвердження її.
Увесь цей час знаходилися високі церковні ієрархи (такі, як зокрема, Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет), духовенство, монашество, які противилися цим планам. Ішли прямою, а не кривою дорогою – служіння Богові та рідному українському народові.
Важливо, що серед цих оборонців віри були і журналісти, які писали правду про релігійні процеси в Україні, а не формували за замовленням численних московських центрів історіографію "Русскаго міра". Серед таких – і Юрій Дорошенко.
Книга відривається словом Святішого патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета та передмовою академіка НАН України Миколи Жулинського. Важливо, що з Патріархом Філаретом автора пов'язує не лише спільне коріння, але й спільні численні інтерв'ю, перше з яких було опубліковане ще далекого 1994 року.
На останній сторінці обкладинки книги вміщенні відгуку виданих письменників України Дмитра Павличка, Юрія Щербака та Михайла Слабошпицького (останній, до речі, є директором видавництва "Ярославів Вал", де побачила книга Юрія Дорошенка).
Дмитро ПАВЛИЧКО:
- Хто прагне збагнути причини ворожого ставлення сучасної Московської церкви до незалежної Української православної церкви Київського патріархату, хай прочитає книжку Юрія Дорошенка "Без догмату. Релігійні магістралі". Хто прочитає знатиме, що функції царських чиновників, а потім комуністичної партії, головних русифікаційних сил, які обертали українців у малоросів, нині виконує Московська церква Україні, прикрита фальшивою назвою Української православної церкви.
Тарас Шевченко писав "В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля". А правди в Українській державі не буде доти, доки увесь український народ не згуртується в єдиній помісній Православній церкві, яку успішної будує Київський патріархат під благословенням великого українського патріота й християнського ієрарха Філарета. Коругва Київського патріархату – єдність релігійної і національної свободи української нації.
Видатний журналіст, син донецького краю, Юрій Дорошенко у своїй книзі аналізує сучасні складні, суперечні міжконфесійні і державно-церковні взаємини, а при тому аргументовано переконує в тому, що українська національна ідея на свою остаточну перемогу заряджена не лише землею, мовою, історією, а й незалежною, національною Православною церквою України, що існувала за княжих і козацьких часів, живе тепер і житиме доконче в нашій будущині.
Юрій ЩЕРБАК:
- Книга Юрія Дорошенка, складена з невеликих за обсягом журналістських статей, сприймається, як єдина, цілісна, драматична історія Української православної церкви кінця ХХ-початку ХХІ сторіччя, як хвилюючий літопис її боротьби за самостійність.
Автор переконливо показує, як Російська православна церква, всупереч християнських принципів братерства і любові, відчайдушно намагається не випускати зі своїх пазурів православну Україну; московські "смертохристи" та їх поплічники в Києві прагнуть встановити на нашій землі імперській "Руській мір" Путіна-Гундяєва.
Юрій Дорошенко – глибокий знавець духовно-релігійної проблематики, він талановито та переконливо обстоює ідею києвоцентричності Українського православ'я – право народу та держави на єдину помісну Українську православну церкву: право, яке законно маємо з 988 року.
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ:
- Тільки безнадійно наївний не розуміє сьогодні, що церква брутально втягнена в політику. Що є конфесії, котрі борються проти Української держави, проти самої української ідеї. І є конфесії, котрі стоять в обороні її, котрі справді служать Богові й Україні.
За якими сценаріями розгортаються неправедні діяння українофобів у рясах, які несподівані потворні контамінації з'являються під вивіскою деяких конфесій, що в них справді Боже й людське, а що шантаж, ескалація зла, звичайний імперський синдром або погано замаскований цезаропапізм – про все це розумно й аргументовано пише Юрій Дорошенко.
Ця книжка – для тих, хто крізь ніагари демагогічного словоливства йде до правди. Для тих, хто обернений серцем до слова Божого. Для тих, хто прагне, щоб у рідній Україні була його рідна Церква.